УКРАЇНА БЕЗ ПЕРЕМОГИ

  • 10 мая 2016
  • 1769
УКРАЇНА БЕЗ ПЕРЕМОГИ

К сожалению, данный материал не доступен на русском языке. Вы можете помочь, перевести наши материалы на русский язык, сделав пожертвование.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

З року в рік напередодні Дня Перемоги з мейнстрімної преси й блогосфери на наші голови сиплеться потік фактів і «фактів». Сотні епізодів, які мають на меті довести, що «не все так однозначно». Що це була несправедлива війна, «не наша», і Перемога, відповідно, не повинна мати вагомої цінності у шкалі сучасного громадянина України.

Лише ліниві націоналісти й ліберали не згадають парад у Бресті, заградзагони, одну гвинтівку на двох, спалений партизанами Хрещатик, «три дні на розграбування» і багато іншого. Репертуар таких епізодів – і правдивих, і всуціль вигаданих – уже нараховує цілі томи.

Проте ціна цим міркуванням – ламаний гріш. За своєю природою це думки міщанина, нездатного вийти за рамки найпримітивнішої обивательської логіки.

Років два тому газета «День» навіть опублікувала статтю однієї пані, котра переповідала спогади своєї бабусі. Мовляв, за німців у селі курей не відбирали, а головне – відновили заборонені совітами вечорниці. Що й казати? Переваги окупаційного режиму беззаперечні.

Інший колумніст «Газети по-українськи» якось описував, як «ослободителі» – такий термін вживався – «ослободили» їхнє село від фашистів. А потім «ослободили» діда від його кобили. Краще б і не приходили, мабуть. Правда ж?

У дитинстві бабуся також оповідала мені окремі «суперечливі» факти. Наприклад, як солдати Вермахту ділилися з дітьми шоколадками зі свого сухпайка і як місцеві жінки збирали на полях шовкові німецькі парашути, аби шити дівчаткам плаття. Можливо, був би я в пулі «правильних» журналістів, я також міг би жонглювати цими епізодами, відмахуючись від очевидних іще для попередніх поколінь істин.

Вважаючи себе добре поінформованим, міщанин тиче епізодами війни, почутими з телепередач, прочитаних на «Історичній правді» чи отриманих із інших не менш компетентних джерел, таких як шкільний курс історії. «Із фактами не посперечаєшся», – каже він, надимаючись від гордості за власну обізнаність.

На цьому аргументація переважно й вичерпується. Стається так через те, що міщанинові властиво зневажати історичну свідомість, із презирством ставитися до абстрактного мислення, махати рукою на широкий історичний контекст. Сама філософія історії – небажана гостя й на міщанських застіллях, і в ньюзрумах.

Їм невтямки, що нацизм за своєю природою був виявом ультракапіталізму, в якому навіть табори смерті працювали за логікою прибутковості – були виробничими ланками німецьких корпорацій. І в той самий час він не гребував удаватися до найбільш відсталих економічних практик Темних віків – рабство остарбайтерів чи обіцянки земельних наділів солдатам, так само як у часи Хрестових походів.

У суперечках із «обізнаними» опонентами марно пояснювати, що логіка нацизму була максимально партикулярною, зосередженою на винятковості окремих груп людей – раси й нації. Цим вона намагалась цілковито перекреслити універсалістські ідеали Просвітництва, на яких будується вся сучасна цивілізація й на радикальних формах якого стояв проект Радянського Союзу.

Спробуйте пояснити комусь із них, що Друга світова стала наслідком чергової системної кризи капіталістичного способу виробництва, натякніть на циклічність світової ринкової економіки, і ви наразитеся на стіну нерозуміння.

Кому яке діло до того, що очевидність загострення суперечностей імперіалізму й нової великої війни була зрозуміла марксистам іще в 1920-х? Що тяжкі випробування колективізації й індустріалізації, з їхніми численними жертвами, було пройдено для того, аби побудувати танки й авіацію, щоб виграти у майбутній війні, котра загрожувала елімінацією всіх народів-унтерменшів. Кому яке діло, якщо є «факти»?

«Гітлер убив 2 мільйони українців, а Сталін 20. То хто із них гірший?» – питав у нас на парі викладач історії, за сумісництвом член організації «Тризуб» ім. Степана Бандери. «Сталін гііііііірший», – мичали у відповідь студенти.

Війна – потвора, навіть якщо вона справедлива. Тому сколекціонувати епізоди жорстокості й цинізму легко й із боку тих, хто може тисячу разів мати рацію.

Вдавіться своїми «фактами», панове. Вони не грають принципової ролі, якщо ви відмовляєтеся розуміти й сприймати логіку історичних процесів.

Тим паче не грають вони ролі тоді, коли цим виправдовується тупий, антиінтелектуальний, примітивний антикомунізм. Навіщо прикривається? А через те, що до замовників концерту є чимало питань щодо приватизованих підприємств, щодо офшорів, щодо розв’язаної в країні братовбивчої війни, щодо вигодованих ними ультраправих банд. Багато питань є…

Хоча кому що доводити? Якщо люди не цінують Перемогу – це просто невдячні тварюки. Завдяки їй ми маємо все, чим дорожить сучасний світ. На якому звалищі біологічних відходів лежали б зараз вони, чи їхні предки? На якій фермі працювали рабами? У якій лабораторії були б як матеріал на вирощування органів для вищої раси?

План «Ост» для слов’ян передбачав знання абетки й цифр. Кривава, тричі проклята Радянська влада дала нам університет, щоб мати можливість задумуватись над принциповими речами. І цього інтелектуального ресурсу мало б вистачити як мінімум на те, щоб усвідомлювати цінність Перемоги. Просто цінуйте.

Наступна конференція

  •  

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры