Вибухонебезпечні залишки війни та екологічна бруталізація в Україні: порівняння з Великою війною

26.03.2024
|
Даніель Юбе
1321

Повернення війни

«У Європі панував мир, так само як і Земля

була круглою і оберталася навколо Сонця»[1].

 

24 лютого 2022 року увірвалося до європейського сьогодення війною «високої інтенсивності», яка, нам здавалося, відійшла у минуле після закінчення Алжирської війни. Потойбічність раптового військового феномену ставала дедалі менш очевидною по сусідству з «формою традиційної війни між державами, яку ми більше не могли уявити в період, коли домінували громадянські війни, та втручання Заходу в асиметричні конфлікти[2]». Більшість істориків Першої світової війни (1914-1918) вражає подібність війни в Україні до Великої війни[3] на західному фронті. 

Незважаючи на те, що історичний та географічний контексти цих двох криз розділені більш ніж століттям, виникають разючі подібності у символіці або навіть містиці войовничого пориву та військових цілей російської сторони, у відносному консенсусі політичних класів (попри контраст між російською та українською системою), у тому, як війна розвивається і як вона виглядає, у тактиках та військових засобах, завдяки яким реалізуються ці тактики. На сході України, від Харкова до Херсона, шляхом зрівноваження сил фронт протяжністю 900 км було стабілізовано восени 2022 року, подібно до західного фронту Великої війни (750 км від Північного моря до французько-швейцарського кордону). Але на цьому збіжності між двома конфліктами не закінчуються. 

У цій статті, по-перше, розкриваються витоки, наслідки та проблеми, породжені Першою світовою війною, малопомітні в історіографії Великої війни, які повністю збігаються з війною в Україні — проблеми вибухонебезпечних залишків війни (Restes Explosifs de Guerre, REG) та пов’язаних з ними ризиків. По-друге, пропонується оригінальне висвітлення війни Росії проти України крізь призму екологічної та військової історії Великої війни. Водночас ставиться перспективне питання щодо екологічних наслідків поточного конфлікту.

Артилерійські війни

Поля битв Великої війни трималися на вогневій моці артилерії. Ця зброя, також задіяна в Україні з обох сторін, посідає центральне місце в тактиках та оперативному мистецтві, що витікає з військової доктрини покійного Радянського Союзу, яка робила ставку на подавлення позицій противника вогневою потужністю та ударами в тил. Для виконання цих операцій потрібні значні ресурси, отже — вирішальну роль грають поставки боєприпасів. Територіальні здобутки, досягнуті росіянами під час наступу з травня по липень 2022 року, «стали можливими лише завдяки їхній перевазі в артилерії зі співвідношенням приблизно чотири до одного на їхню користь»[4]. На Донбасі навесні 2022 року росіяни задіяли близько 2000 одиниць артилерії, щодня спрямовуючи по українських позиціях від 12 000 до 15 000 снарядів з можливими піками до 60 000, проти 3000-6000 снарядів та ракет, які кожного дня використовували українські сили[5]

 

міни

Фото: Державна служба України з надзвичайних ситуацій

 

Відмінність війни в Україні та 1914-1918 роками полягає в типології певної техніки, якої не існувало на час Великої війни (наземні міни, самохідні заряди та інші безпілотники-камікадзе), та в інтенсивності бомбардувань. Дійсно, артилерійська статистика на східноукраїнському фронті далека від статистики Великої війни. На цьому фронті було випущено мільярд снарядів з важкої та польової артилерії, не менше — снарядів окопної артилерії, бомб, мін та інших боєприпасів. Навесні 1917 року щодня використовувалося понад 800 тисяч французьких снарядів самого лише 75-мм калібру[6]. Німці під час весняного наступу 1918 року випускали не менше 5 млн снарядів за п'ять годин.

«Бомботурбація»

Руїни та зміна ландшафту — перші видимі прояви застосування таких артилерійських засобів. Артилерія завдавала понад 70% втрат та поранень протягом Великої війни і за кілька тижнів стирала з карти цілі поселення, як це зробили б 40 000-80 000 років природної ерозії. Руйнування залишали пейзаж, «подібний до місць, закинутих цілі століття тому»[7]. Ґрунти інтенсивно бомбардованих ділянок активного фронту були глибоко деструктуровані повторюваними детонаціями, наземні горизонти — інколи перемішані на метри (феномен «бомботурбації»[8] за аналогією до природного перемішування ґрунтів морозами, що називають «кріотурбацією», або риття живими організмами, що називають «біотурбацією»). 

У 1914-1918 роках масове використання потужної вибухової зброї перетворювало ландшафти, поля пшениці та буряків, такі родючі на півночі Франції, на поле битви: ці земляні, каламутні, завжди безлюдні океани, утворені з вибоїн та пагорбів, сформованих тисячами повторюваних детонацій, нашпигованих окопами та поїдених укриттями. 2,5 млн ударних кратерів було ідентифіковано на 852 км2 зони дослідного інтенсивного землеробства на сході України, у Донецькій області, за допомогою супутникових знімків та обробки зображень штучним інтелектом[9].

Вибухонебезпечні надлишки та залишки війни

Частина випущених боєприпасів виходить з ладу та залишається нерозірваною або перебуває в режимі часткової детонації. Ці «НЗУ» (UneXploded Ordnance, «UXO», — Нерозірвані засоби ураження) — результат збоїв при стрільбі. Термін «вибухонебезпечні залишки війни» (ВЗВ) означає «боєприпаси, що не вибухнули, та залишені вибухонебезпечні боєприпаси» відповідно до Протоколу ООН щодо ВЗВ (Протокол V Конвенції про конкретні види звичайної зброї[10] 1980 року), прийнятого 28 листопада 2003 року. НЗУ можуть залишатися на поверхні після рикошету при ударі або більш-менш глибоко занурюватися у землю. Наявність цих вибухових пристроїв у ґрунті утворює так звані «піротехнічні» забруднення. «Ефективність» вогню значно зросла з початків сучасної артилерії: рівень «осічок» під час Великої війни становив 25-30%, близько 15% для снарядів та бомб під час Другої світової війни в Європі, але лише від 5 до 10% для сучасних снарядів (у ХХІ столітті)[11]. Проте цей рівень, як виглядає, погіршився на українському театрі бойових дій. Останні дослідження свідчать про показники від 10 до 30%, що можна порівняти з показниками, відомими протягом 1914-1918 років[12]. Вони можуть бути пов’язані із застарілістю використовуваних знарядь з арсеналу колишнього Радянського Союзу.

 

снаряд

Британські та бельгійські офіцери стоять біля нерозірваного німецького снаряда у Фландрії під час Першої світової війни, 1918 рік. Фото: Журнал «The War Pictorial»

 

Важливість артилерійських засобів під час Великої війни також призвела до появи значної кількості військової техніки, звичайних та хімічних снарядів, які були надлишковими, тобто перевищували потреби армій. У ході навіть найменших маневрових фаз війни, на полях битв була залишена велика кількість ВЗВ — як на поверхні, так і під землею. Під час відступу німців, починаючи з жовтня 1918 року, колишні німецькі склади боєприпасів були покинуті, щоб вже непотрібне громіздке майно не заважало руху. Союзники, розпочавши великий контрнаступ у серпні-вересні 1918 року, також залишили позиції та відійшли від своїх основних складів боєприпасів. Заскочені неочікувано швидким крахом німецької армії, все ще готуючись до можливого контрнаступу, союзники не очікували, що кінець військових дій буде настільки близьким, і продовжували свої поставки боєприпасів (250 000 тонн на місяць, прогнозовані до липня 1919 року![13]). На момент завершення бойових дій це призвело до накопичення значних військових надлишків на складах у тилу. До цих надлишків були додані всі ВЗВ, розкидані вибухові пристрої, зібрані докупи на колишніх полях битв та навколо них спеціальними військовими підрозділами[14]

Транспортабельні ВЗВ скупчувалися на так званих «збірних» складах, які зростали ще більше з виявленням схованок під час розчистки заводів та відбудови, а також першочергових робіт з відновлення сільськогосподарських ґрунтів, потім — поновлення оранки тощо. Кількість надлишкових ВЗВ, старих, застарілих та непрацюючих вибухонебезпечних пристроїв і матеріалів (Зайві, застарілі, непридатні боєприпаси, ЗЗНБ — Excess, Obsolete, Unserviceable Ammunition, EOUA) перевищувала 1 700 000 тонн[15]

Різні автори намагалися дати оцінку кількості снарядів, випущених під час Великої війни на західному фронті[16]. Близько мільярда снарядів важкої та польової артилерії — така оцінка виглядає реалістично. Еквівалент у тоннах невідомий, оскільки він залежить від калібру та типу вистрілюваних боєприпасів. Стандартний снаряд для французької польової артилерії важив 7 кг, для важкої артилерії — 45 кг (тобто для мільярда одиниць 7 та 45 млн тонн). Таким чином, ці надлишки, хоча й значні, потенційно неспівмірні кількості фактично використаних бойових снарядів. 

 

шелл

Нерозірваний снаряд застряг у стовбурі дерева в Аргоннському лісі, 1918 рік. Фото: з колекції Пола Х. Моута (COLL/233), Архів та спеціальні колекції Корпусу морської піхоти США

 

Україна також стикається з існуванням таких надлишків. На кінець 2004 року, згідно з офіційними даними Міністерства оборони України, запаси ЗЗНБ становили близько 2,5 млн тонн, з яких 1,5 млн тонн потребували утилізації та знищення (або 60% від загального обсягу). Невідкладною ця потреба була щодо 340 000 тонн, які переважно складалися з боєприпасів, що накопичувалися з часів Першої світової війни, включно зі снарядами двох світових конфліктів і «холодної війни», а також 24 000 тонн ракет та снарядів усіх видів[17]. Наші джерела не вказують, скільки тонн припадає на який саме період. Вже у 2005 році на українських складах боєприпасів ємність зберігання цих запасів було перевищено в середньому на 20-40%[18].

Ця ситуація пов’язана з радянською військовою доктриною, яка робить ставку на вогневу (артилерійську) перевагу для подавлення противника. Операційна ефективність цього способу дій можлива лише за наявності великих запасів снарядів. Крім того, сьогоднішні старі надлишки є наслідком історії озброєння та роззброєння України до та після її незалежності. Значна кількість боєприпасів була передана Збройним силам України під час розпаду СРСР, інша — стала результатом територіальної передислокації після виведення російських військ з колишніх країн Варшавського договору.

«Вибухова загроза» в Україні: ризики, пов'язані із запасами старих боєприпасів

Ці значні обсяги бойових вибухових пристроїв (engins), залишені на вибухонебезпечній потужності в Україні, як внаслідок Великої війни, становлять подвійну загрозу безпеці («вибухову загрозу»).

Перше — це катастрофічні вибухи. Боєприпаси, що зберігалися в поганих умовах і після закінчення терміну використання, з часом деградують, робляться ще більш чутливими до ударів та тертя. До 2014 року понад 60% старих українських запасів зберігалися просто неба. На близько 15% вибухових пристроїв, які зберігалися на складах, утворилися нестійкі хімічні сполуки. На початку 2000-х років Україну сколихнули раптові руйнівні вибухи старих складів боєприпасів, розташованих поблизу урбанізованих територій — в Артемівську (Донецька область, у жовтні 2003 року) та поблизу Мелітополя (Запорізька область, у травні 2004 року). Ці нещасні випадки яскраво продемонстрували владі та громадськості в Україні та за її межами невирішену проблему ліквідації ЗЗНБ. 

 

пожежа

Пожежа на військовому складі у Калинівці, Вінницька область, 27 вересня 2017 року. Фото: Gleb Garanich / Reuters

 

Регіональні історії кінця Великої війни у Франції рясніють свідченнями та рапортами про такі вибухи. Громадське занепокоєння довкола цих куп боєприпасів додатково підживлювалося наявністю там, підозрюваною чи доведеною, хімічної зброї. Земельні ділянки, на яких розташовувалися склади, були реквізовані військовою владою під час конфлікту. Звільнення цих земель було також відновленням вільного володіння приватною власністю. Власники іноді вимагали відшкодування збитків та відновлення. 

Друга загроза, пов’язана зі старими складами боєприпасів, полягає в можливому незаконному перенаправленні цієї зброї до підпільних, терористичних чи інших зловмисних мереж торгівлі зброєю. Стару зброю та вибухівку з приватних установ з деактивації було використано для зловмисних і терористичних цілей у 1938 році в Ені змовницькою організацією CSAR (Таємний комітет революційних дій — Comité Secret d’Action Révolutionnaire)[19].

На полі бою виникають й інші питання

У 2014 році Росія вторгається до сепаратистських регіонів Донбасу та Криму в ході першої донбаської війни, по завершенні якої Україна стала найбільш замінованою країною світу, випередивши Сирію. За даними Міністерства закордонних справ України, 174 000 км2 вже забруднено мінами та іншими ВЗВ з початку війни, яка почалася десять років тому[20].

Там, де сільськогосподарські угіддя зазнали інтенсивних бомбардувань, переважають серйозні безпекові та економічні проблеми як на національному, так і на міжнародному рівнях. Нова фаза конфлікту, розпочата у лютому 2024 року, ще більше посилила ці ризики. У серпні 2022 року росіяни були вибиті з Київської, Чернігівської та Сумської областей на північ від Києва блискавичним українським контрнаступом. Місцями інтенсивно поцятковані, порушені (bouleversées) кратерами, ці землі, одні з найродючіших у світі (знамениті чорноземи)[21], були забруднені ВЗВ. Досліджена за допомогою супутникових знімків зона площею 852 км2 на сході України може містити близько мільйона НЗУ, які все ще мають вибухову силу[22]. Їхніми першими жертвами є фермери цих регіонів, які опинилися перед жорстокою дилемою: між, з одного боку, якнайшвидшим відновленням сільськогосподарської діяльності з незаперечним ризиком травм, каліцтв або навіть смерті, з іншого, — якщо нічого не буде зроблено, настанням банкрутства господарства. За словами одного фермера: 

«Коли приходить час садити, ви повинні посадити, інакше у вас не буде грошей [...] Ви не можете чекати, поки це буде безпечно. Але ви ризикуєте бути підірваним у своєму тракторі»[23].

 

поле

Фото: Facebook / Назаренко Віталій

 

Зупинка сільськогосподарського виробництва розбалансовує ринки і поставки пшениці та олійних культур на глобальному рівні. За даними Української зернової асоціації, між 2021 і 2022 роками посівні площі були зменшені на чверть через російське вторгнення, яке завадило посівній кампанії. Беручи разом скорочення посівних площ та падіння врожайності українських ґрунтів, війна в Україні вже призвела до скорочення виробництва озимої пшениці на 17%[24]. Руйнування тендітної екосистеми сільськогосподарських ґрунтів бомбардуваннями і тривала відсутність оранки (без якої ґрунт ущільнюється) призвели до помітної втрати родючості у перші роки після перемир'я 11 листопада 1918 року. Тоді порожні ґрунти були колонізовані піонерними видами, такими як криваво-червоний мак. Очисні та фільтруючі функції ґрунту також були знижені, що зробило підземні води та їх використання більш вразливими до бактеріологічного патогенного забруднення з поверхні (гниючі трупи, вигрібні ями військових таборів тощо).

До довгого списку жертв війни додалися мирні жителі, зокрема діти, яких приваблювали ці незвичайні предмети. З чистої цікавості та через незнання вони маніпулювали цими покинутими та все ще активними бойовими снарядами.

Роззброїти та відновити ґрунти: нагальна необхідність

Таким чином, необхідно ці ґрунти відновити до стану, сумісного з їх сільськогосподарським використанням, та захистити населення. Це передбачає збір НЗУ та інших решток (épaves) війни, а потім — заповнення кратерів та вирівнювання землі. Під час Великої війни з рекультивацією ґрунтів сільськогосподарського призначення та розчисткою колишніх полів бою від ВЗВ не чекали до припинення бойових дій. Цю роботу розпочали в перші місяці конфлікту, по завершенню першої битви на Марні (з 5 по 12 вересня 1914 року), для звільнення родючих земель, відвойованих у ворога, між річками Марна та Ена. Офіційний наказ було видано в жовтні 1914 року, щоб захистити населення та забезпечити якнайшвидшу (до початку посівної кампанії) рекультивацію землі, необхідну для постачання військ, їх коней, а також щоб забезпечити селянам, визволеним від окупації, безпеку та можливість прогодуватися[25]. Тому операції із «роззброєння ґрунтів» були частиною динаміки війни, додаючись до списку завдань Генерального штабу, коли лінії фронту рухалися або обіцяли почати рухатися на схід. Економічні питання відновлення сільськогосподарських ґрунтів, такі значні для України, в архівах Великої війни не фігурують.

Знищити надлишки

«...і відразу постало питання, що робити з цими запасами»[26].

 

Для того, щоб усунути загрози зберігання ВЗВ, є два радикальних рішення: (I) їхнє захоронення у землі або морі, (II) їхнє знищення. Знищення, зазвичай, здійснюється після знешкодження шляхом контрольованого розриву на частки (піч або відкритий підрив — Open-Detonation, OD), спалювання на відкритому повітрі (відкрите спалювання — Open-Burning, OB) цілих або розпиляних снарядів. Застосовуються також інші методи, такі як випалювання (в печах), розбирання, очищення від вибухових речовин шляхом розплавлення гарячою водою або парою.

Знищення старого озброєння проводилося за радянського режиму до повної незалежності України, проголошеної в Акті проголошення незалежності в 1991 році. Але воно не стосувалося конвенційної зброї. За часів СРСР поняття «ліквідація військових снарядів» як самостійний процес з’явилося наприкінці 1980-х років, спочатку цей термін був присвячений ліквідації ядерної зброї згідно з Договором про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО I, II 1972 та 1979 років[27]). Починаючи з 1993 року, конвенційні боєприпаси були додані до переліку зброї, знищуваної в Україні, Російській Федерації та нових пострадянських державах. У період 1996-1999 років діяльність зі знищення та знешкодження боєприпасів не фінансувалася державою. Тільки «вигідні» боєприпаси, зокрема системи, що містять кольорові метали (такі як мідь), задля рекуперації[28], продажу і, отже, покриття витрат на операції. Дані операції здійснювалися приватними вітчизняними, а також іноземними компаніями. Цей період відомий в Україні як «епоха дикого знищення» (d’ère des démolitions sauvages), яка виявила низку проблем, пов’язаних із бюрократичною тяганиною, корупцією та іншими зловживаннями[29].

 

ядерка

Українські військові готуються до знищення міжконтинентальної балістичної ракети СС-19 в селищі Вакуленчук Житомирської області, в 220 кілометрах на захід від Києва, грудень 1997 року. Фото: ілюстраційне

 

Україна відмовилася від управління конвенційними боєприпасами, зосередившись насамперед на знищенні ядерних боєзарядів, а потім — протипіхотних мін, щоб виконати свої зобов’язання у відповідності до Конвенції 1997 року про заборону використання, накопичення запасів, виробництва та передачі протипіхотних мін та про їх знищення, яку зазвичай називають «Оттавською конвенцією» або «Конвенцією про заборону мін». З 2002 по 2003 рік Україна знищила за сприяння НАТО 404 000 протипіхотних мін типу ПММ[30] і 6 млн мін з рідкою вибухівкою.

Трастовий фонд рамкового проєкту демілітаризації (Trust Fund Demilitarization Project Framework) був заснований у 2005 році під егідою Агенції НАТО з підтримки та закупівель (NATO Support and Procurement Agency, NSPA) на прохання українського уряду. У 2005 році в рамках цього проєкту було розпочато перший етап ліквідації старих звичайних боєприпасів. Україна змогла знешкодити лише близько 20 000-25 000 тонн боєприпасів та десятки тисяч одиниць стрілецької зброї. За таких темпів роботи час, необхідний для знищення запасів застарілих та небезпечних боєприпасів, становить приблизно 50 років. Друга фаза цього проєкту була ініційована у 2011 році. Керівництво операцією було передано США. Інші країни та міжнародні організації також зробили свій фінансовий та/або оперативний внесок. Відтоді NSPA посприяла знищенню понад 29 600 тонн боєприпасів, 2,4 млн протипіхотних мін, залучивши понад 110 осіб до відповідних регіонів. Операції з демілітаризації старих боєприпасів в Україні були тимчасово призупинені через пандемію COVID-19 у 2020 році.

Отож, проблема безпеки старих запасів боєприпасів була лише частково вирішена в тилу в той час, коли на прифронтових територіях кількість ВР/ЗВ в умовах війни лише зростала. Сьогодні пацифікація ґрунтів в Україні стикається з великою перешкодою, а саме людськими, матеріальними та фінансовими ресурсами, якщо враховувати масштабність завдання. Якщо обсяг піротехнічного забруднення українських ґрунтів зменшити вдвічі, приблизно до 80 000 км2, то й тоді очищення цих територій потребуватиме 50 років, та й то лише в тому випадку, якби еквівалент всіх ресурсів, що зараз виділяються на розмінування, було спрямовано лише до України[31]

Іще один підводний камінь — це витрати. Витрати на локалізацію (точний пошук забруднених ділянок), збір та подальше знищення мін абсолютно диспропорційні порівняно з витратами на виробництво цих вибухових пристроїв. За даними GICHD (Женевський міжнародний центр з гуманітарного розмінування — Geneva International Centre for Humanitarian Demining), вони становлять у середньому 6285 доларів США за кожен вибуховий пристрій, сума виробництва якого — від кількох до десяти доларів[32]. Знищення сучасних військових вибухових пристроїв коштуватиме від 100 до 600 євро за тонну. До того ж, розмінування є не тільки дорогим, але також, через надзвичайну небезпечність операцій, ризикованим і дуже повільним. За даними GICHD, сапер обробляє в середньому 44 м2 щодня. 

Тож, витрати на розмінування українських ґрунтів, з огляду на опубліковані цифри, є непомірними, а тривалість цих робіт несумісна з нагальністю потреби позбутися цієї маси вибухових пристроїв. 

 

техніка

Техніка для розмінування. Фото: ДСНС

 

Знищення надлишків 1914-1918 років було довготривалим. Останні ідентифіковані джерела, що повідомляють про ці операції, здійснені промисловцем у рамках контракту з державою у Франції, датуються 1941 роком. Накази про знищення боєприпасів надійшли тоді від німецької влади (Комендатура Арраса, Kommendatur d’Arras)[33]. Тож, знадобилося більше 20 років, щоб знищити гори ВЗВ, накопичені на складах Великої війни у ​​Франції. Точний тоннаж знищеного озброєння невідомий, але, ймовірно, становить від 2 до 3 млн тонн. Людські втрати, кількість загиблих, поранених жертв у рамках операцій з очищення, а також серед населення в цілому, відомі лише уривками та в локальних масштабах.

До цього ніколи раніше не було потреби ліквідувати, нейтралізувати таку кількість небезпечного обладнання за такий короткий термін у безпрецедентному контексті припинення боїв, демобілізації та переходу з воєнного часу на мирний. Ба більше, методи та засоби для досягнення цього ще залишалося винайти. Між 1918 та 1920 роками артилеристи, все ще мобілізовані, за допомоги цивільних піротехніків, відповідали за збір та збирання транспортабельних ВЗВ на чітко визначених складах, а потім їх підривали (вистрілювали) неподалік, купа за купою, як і розкидані боєприпаси, визнані непридатними для транспортування. 

Із 1920 року ця ліквідація набула промислових та комерційних масштабів. Тоді Міністерство війни і фінансів (ministère de la Guerre et des Finances) закликало приватні компанії укладати контракти на очищення території Франції від ВЗВ, державного майна та військових трофеїв, з яких держава могла б отримати вигоду в обмін на прибутки, отримані уповноваженими компаніями. Майстерні та заводи були побудовані ex nihilo для знешкодження вибухонебезпечних предметів (шляхом знищення, промивання гарячою водою, спорожнення та спалювання), а також для вилучення з ВЗВ усіх матеріалів, що підлягають відновленню, з метою отримання прибутку та повторного введення їх в економічний обіг. Контрактні та офіційні операції зі знищення боєприпасів також були затьмарені «дикими» діями та практиками, як і під час «диких знищень» в Україні: незаконне збирання, шахрайства усіх видів через недоліки в договірних положеннях та труднощі в контролі з боку держави як замовника за дотриманням зобов'язань підрядниками.

Звільнення забруднених ґрунтів від історичних ВЗВ у Франції та Бельгії триває. Сапери з цивільної безпеки (у складі Міністерства внутрішніх справ) та їхні бельгійські колеги з SEDEE (Служби з видалення та знищення вибухових пристроїв, прикріплені до збройних сил Бельгії) щороку вилучають в середньому близько 450 та 150 тонн старих військових вибухових пристроїв з усіх війн разом узятих. Ще знадобляться сотні років, щоб витягнути з землі ВЗВ, досі поховані або залишені на поверхні.

Примітки

  1. ^  Alain Bauer, Au commencement était la guerre, Paris, Fayard, “Choses vues”, 2023. 
  2. ^  Laure Bardiès, “Retour de la guerre” dans l’imaginaire européen et sciences sociales, Défense & Sécurité Internationale, vol. 166, 2023, p. 58. 
  3. ^  Йдеться саме про західний фронт Першої світової війни, де використовувалася велика кількість артилерії — прим. пер.  
  4. ^  Adrien Fontanellaz, “Duels d’artillerie en Ukraine”, Défense & Sécurité Internationale, vol. 162, 2022, p. 78. 
  5. ^  Alex Vershinn, The return of Industrial Warfare”, RUSI, 17 juin 2022; Illia Ponomarenko, “Why Ukraine struggles to combat Russia’s artillery superiority”, The Kyiv Independant, 12 août 2022. 
  6. ^  Service Historique de la Défense, site de Vincennes, cote GR 10 N 28: “Statistiques : graphiques des productions de matériels et munitions; de la production et des importations de poudres, explosifs, produits chimiques de guerre, fontes et aciers ; de la consommation et des stocks de munitions; des accidents de tir de 75 (registre d'Albert Thomas). 1914-1918”. 
  7. ^  Roland Dorgelès, Le Réveil des Morts, Paris, Albin Michel, 1923. 
  8. ^  Joseph P. Hupy et Thomas Koehler, “Modern warfare as a significant form of zoogeomorphic disturbance upon the landscape”, Geomorphology, vol. 157, 2012, p. 169-182. 
  9. ^  Erik C. Duncan et al., “Detection and mapping of artillery craters with very high spatial resolution satellite imagery and deep learning”, Science of Remote Sensing, vol. 7, 2023. 
  10. ^  Convention CAC, або Convention sur certaines armes classiques, — прим, пер. 
  11. ^  Susan Taylor et al., “Underground UXO: Are They a Significant Source of Explosives in Soil Compared to Low-and High-Order Detonations?”, Cold Regions Research and Engineering Laboratory, US Army Corps of Engineers, 2004. 
  12. ^  Chris Carroll, “Unexploded Ordnance Is Scattered Across Ukraine’s Front Lines. UMD Researchers Are Mapping Hot Spots With AI”, Maryland Today, 19 juillet 2023. 
  13. ^  D’après les données de National Archives, Washington DC, n° RG-120 NM-91-2010, Box n° 2. 
  14. ^  Service Historique de la Défense, site de Vincennes, cote GR 17 N 396. Courrier du 23 février 1918 au général chef de la Mission militaire française attachée à l’armée britannique. 
  15. ^  Daniel Hubé, Sur les traces d’un secret enfouis, Enquête sur l’héritage toxique de la Grande Guerre, Paris, Éditions Michalon, 2016. 
  16. ^  Augustin M. Prentiss, Chemicals in war, New York, McGraw-Hill, 1937, p. 739; Hans Linnenkohll, Vom Einzelschuss zur Feuerwalze, Bonn, Bernard & Graefe, 1996, p. 304. 
  17. ^  “Private Companies will Act as Contractors of the State Corporation for Ammunition Disposal”, Defense Express, 30 juillet 2004. 
  18. ^  Oleksandr Kovalchuk, “The Country on a Powder Keg”, Argumenty i Fakty v Ukraine, vol. 20, 2004. 
  19. ^  Lucien Sampaix, “On a trouvé dans l’arsenal d’Annet divers modèles de bombes allemandes”, L’Humanité, 23 février 1938, p. 2. 
  20. ^  Renaud Bellais, “Mines antipersonnel et autres engins explosifs improvisés. Un coût exorbitant”, Défense & Sécurité Internationale, vol. 166, mai-juin 2023. 
  21. ^  David Moon, The plough that broke the steppes: agriculture and environment on Russia’s grasslands, 1700-1914, Oxford, Oxford University Press, 2013 ; Susanne A. Wengle, Black earth, white bread. A technopolitical history of Russian agriculture and food, Madison, The University of Wisconsin Press, 2022. 
  22. ^  Erik C. Duncan et al., “Detection and mapping of artillery craters with very high spatial resolution satellite imagery and deep learning”, Science of Remote Sensing, vol. 7, 2023. 
  23. ^  Chris Carroll, “Unexploded Ordnance Is Scattered Across Ukraine’s Front Lines. UMD Researchers Are Mapping Hot Spots With AI”, Maryland Today, 19 juillet 2023. 
  24. ^  Klaus Deininger et al., “Quantifying war-induced crop losses in Ukraine in near real time to strengthen local and global food security”, Food Policy, vol. 115, 2023. 
  25. ^  Archives départementale de la Marne, site de Reims, cote 203 M 213. Courrier à l’attention de Monsieur le Préfet de la Marne du Général [sic]. Commandant le VIe Région [sic]. 
  26. ^  “FN Pickett et Fils. Démonteur de Munitions Toxiques et Explosives”, National Archives, Kew Gardens, London, Mayfair, vol. 26, n° 329, Septembre 1921, p. 34. 
  27. ^  ОСО — загальноприйнята назва Договору про обмеження стратегічних озброєнь, англійською SALT, — прим. пер. 
  28. ^  Рекуперація — повернення частини матеріалів або енергії для повторного використання в аналогічному технологічному процесі, — прим. пер. 
  29. ^  Leonid Polyakov, Aging Stocks of Ammunition and SALW in Ukraine: Risks and Challenges, Bonn International Center for Conversion, 2005. 
  30. ^  ПМН — протипіхотна міна натискної дії, — прим. пер. 
  31. ^  Steve Brown, “Landmines and Explosive Remnants of War in Ukraine Will Take Decades to Clear”, Kyiv Post, 18 mars 2023. 
  32. ^  Steve Brown, “Landmines and Explosive Remnants of War in Ukraine Will Take Decades to Clear”, Kyiv Post, 18 mars 2023. 
  33. ^  Archives départementales du Pas-de-Calais, site d’Arras. Kreiskommendatur Arras, Sprengplatz in Fampoux, Arras, 22.09.1941, Signé : Major und Kommandant, illisible. 

Автор: Даніель Юбе

Переклад з французької: Наталія Узунова

Вперше опубліковано: Politika.io

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться