Андрій Рєпа
Результат референдуму за вихід Великої Британії з Євросоюзу («Brexit») для багатьох спричинив справжній шок і знаменував у їхніх очах поворотну точку в європейській історії. Все буде не так, як раніше. На всенародний референдум було винесено чітке питання, що потребувало чіткої відповіді (так/ні), було зафіксовано високу явку виборців (72 %), більшість із яких (51,9 %) висловилася за вихід («Leave»). Брекзит ураз став ефектом холодного душу: тільки уявіть-но собі, якби на референдумі переміг варіант «Remain» – залишитися – усе тяглося б і далі, так, як є, без жодних суттєвих змін, нудно й передбачувано. Власне, ліберали, які, здається, нині найбільше «потерпіли» (радше морально) від Брекзиту, і так були переконані, що брити «нікуди не подінуться» (згадаймо, як мляво проводилася кампанія на підтримку «Remain»: виборців або залякували перемогою «популістів», або заспокоювали підтримкою іноземних лідерів: однією з найяскравіших митей кампанії «Remain» була заява президента Барака Обами, але також заяви МВФ і ОЕСР, які урочисто висловилися проти Брекзиту) Аж тут усі прокинулися від сплячки (жартома повідомляють, що чимало британців навіть почали ґуґлити в інтернеті, що воно таке – ЄС, проти якого вони щойно проголосували) й захотіли відмотати плівку назад, переголосувати абощо. Але чи можливо це тепер?
Брекзит раптово зірвав маски. Виявилося, ліберали мають алергію на демократію в разі, коли вона починає працювати проти них самих. Таке враження, ніби демократія – то для Путіна й Лукашенка, а для ЄС досить «норм і правил». Ба більше, ліберали не котирують референдуми за їхню шкідливість для самої демократії, як вони її розуміють. Британський журналіст ліберальних поглядів Едвард Лукас, автор книжки «Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу», розтлумачив це нещодавно в сюжеті про Брекзит для «Громадського-ТВ»: «Головний урок полягає у тому, що референдум – це погана ідея. Я особисто проти проведення референдумів. Я думаю, що референдуми шкодять парламентській демократії, тому що нерідко люди ухвалюють рішення в дуже штучний спосіб – і це призводить до суперечливих результатів. (…) Ми маємо обирати політиків – я маю на увазі насамперед парламентарів, котрі би ухвалювали рішення від імені виборців. І в разі ухвалення поганих рішень вони би просто не затримувалися в політиці. Ця система є набагато кращою за систему плебісцитів, які ведуть до вкрай непослідовного, суперечливого, головним чином недемократичного управління».
І це не особиста думка одного британського журналіста. Французький ліберальний мислитель і впливовий радник багатьох президентів Бернар-Анрі Леві, відповідаючи в одній зі своїх книг на питання «Чи має народ, коли він висловився, за визначенням останнє слово?», розмірковує так: «На це демократ, істинний демократ, відповість: “Справді, демократія – це народ, суверенна воля народу; але народ може помилятися; його суверенність може зайти на манівці, він, полишений сам на себе, може потрапити в руки поганим лідерам і обрати собі великих чи маленьких Гітлерів; отож, щоб відвести небезпеку, завадити лихові від такого народного пориву, що завжди чигає на нас, мудрість століть передбачила деякі засоби – починаючи з ідеї про зібрання розважливих умів, які володіють чимось на кшталт вищої заповіді”» 1.
До цього густого хору ображених на демократію додається й український ліберальний часопис «Критика», що публікує статтю Тараса Возняка з промовистою назвою «Про оцупок Британії, або про те, чи можна у непритомних людей запитувати, чи видаляти їм нирку». Український інтелектуал один в один співає тієї самої: «Некомпетентна референдумна демократія дискредитувала себе (…) Народ часто не знає, що робить. На професора Преображенського кивати не буду – але й Гітлера обрав і до нестями кохав все той же завжди незорієнтований, і як завжди ні в чому не винний народ (…) ми бачимо тріумф некомпетентності, який подається як реалізація свобод».
Отже, в усьому винен дурний, необачний, некомпетентний народ, який, якщо його не контролювати, обирає «маленьких Гітлерів». І раптово у соціальних мережах усі перетворилися на великих спеців у темі Брекзиту, й на «пенсіонерів», «реднеків», «трампістів» тощо, пролетарсько-люмпено-селюцьке бидло, що проголосувало не так, як воліли б місцеві креакли й інтернет-хом’ячки, було вилито тони лайна типової ліберальної закваски соціального расизму. Вибори – це, мовляв, добре в рамках ліберальних інститутів, але щойно ви голосуєте не так, як хочуть ліберали, вони звинувачують вас у «популізмі»…
Насправді електоральна карта Англії та Вельсу чітко виявила саме ті розлами, які сформувалися від часів насадження неоліберальної політики Маргарет Тетчер, починаючи з 1979 року: бідні проти багатих, робітники проти босів, села проти міст, англійська провінція проти лондонської еліти. Тепер і шотландці, які в більшості своїй (62%) проголосували за «Remain», тепер мають можливість проголосувати за незалежність. Невже й у цьому випадку ліберали волатимуть про «некомпетентність»?
Але ця історія не нова: десяток років тому, в 2005-му, західні європейці на своїх національних референдумах (у Франції та Нідерландах, а ще раніше в Ірландії та в парламенті Чехії) вже казали своє «Ні» проекту неоліберальної конституції ЄС. Це був сильний ляпас для європейських еліт. Після того керманичі ЄС, об’єднані в рамках Європейської Ради, засвоїли урок і ніколи більше не виносили «структурні» питання на народні референдуми. Відтоді ЄС функціонував як фінансово-бюрократичний проект бізнес-еліт: державні мужі на найвищому рівні – без демократичної участі своїх народів – ухвалили «Лісабонський договір» (2007), який замінив Європі конституцію, а також вони розробили «Бюджетний пакт» (2013), що запровадив теперішні економічні правила жорсткої економії (austerity), як і безліч дрібніших договорів, укладених без підтримки, погодження та схвалення народних мас…
Усе було чудово, допоки грецький уряд 5 липня 2015 року, коли держава внаслідок економічної кризи потрапила в боргову яму й просила (марно) скасувати їй суто спекулятивний борг з боку європейських «побратимів» по Євросоюзу, з ініціативи Алексиса Ципраса не набрався сміливості й не оголосив про «народний референдум»: на ньому громадяни країни мали вирішити кардинальну фінансову дилему, і більшістю голосів грецький народ відхилив би ультиматум трійки кредиторів (МВФ, Єврокомісія, Європейський центральний банк). На жаль, референдум нічого не дав, оскільки Греція була геть позбавлена свого національного суверенітету й, на відміну від Великої Британії, була повністю залежна економічно та політично від Євросоюзу. Проект Grexit провалився, грецька демократія була задушена. Хто зараз пам’ятає Грецію?
Усі тоді також боялися «виходу» Греції з Європи. Лякали «популізмом», «путіном-гітлером», «пауперизацією» (три страшні «П» тодішньої грекофобії наших лібералів; український депутат Лещенко вирік: «Ципрас у головах!»). Зрештою, греків вдалося поставити на коліна, принизити й змусити виплачувати борги, в яких вони були зовсім не винні (кредити йшли переважно для банків, вони б і мали їх повертати). Ніхто суттєвих висновків із тієї історії не зробив. А шкода. Бо виявилося, що країни Євросоюзу не підтримують своїх бідних сусідів у біді, якщо ті не мають власного національного суверенітету, відхиляються від «генеральної лінії» й не улягають «правилам та нормам» business as usual (як коментував Ю. Габермас, німці перетворюються на «зомбі», щойно зустрічаються з греками: починають говорити не як європейські політики, а як агенти європейських фінансових структур, банків і корпорацій) 2. Отже, треба забути про солідарність між країнами – тільки диктат «правил і норм».
По-друге, було бажання знищити незалежну ліву Сірізу. Здається, Євросоюзові це вдалося. Європейська лівиця безсила, керована, аморфна. «Франсуа Оланд? Німецька соціал-демократія? ІСРП в Іспанії? Грецька ПАСОК? Англійські лейбористи? Всі ці партії нині працюють менеджерами на службі глобального капіталізму. (…) Перемога Сірізи відкрила б шлях для Подемос, а відтак – інших потужних народних рухів у більших країнах Європи. (…) все, що відбуватиметься вагомого надалі та в інших місцях, відбуватиметься на руїнах парламентської демократії. (…) важливо, щоб голосування за «ні» продовжувалося в потужному народному русі (…) «ні» на референдумі матиме відчутну силу лише тоді, якщо продовжиться в сильних незалежних соціальних рухах», – робив висновок Ален Бадью 3. Там само він зазначав щодо загроз «правого популізму»: «Хіба частина націоналістичної, навіть крайньої націоналістичної громадської думки, не сказала також «ні» вимогам фінансових інституцій – диктатові європейських реакційних урядів? То й що, ми знаємо, що будь-яке суто негативне голосування – частково змішане. Крайня правиця завжди виступала проти певних речей, проти яких виступає крайня лівиця. Чітким буває лише ствердження – чого ми хочемо. Але всі знають: те, чого хоче Сіріза, протилежне бажанням націоналістів і фашистів. Отже, це голосування – не просто туманне голосування антинародних вимог глобального капіталізму та його європейських прислужників. Це й голосування довіри до уряду Ципраса».
На ці висновки треба зважати у випадку Брекзиту. Велика Британія – незалежна, потужна, самостійна країна, що не дозволить себе розчавити, як це трапилось у випадку з Грецією. На перший погляд, може скластися враження, що внаслідок Брекзиту перемогли праві. От і лідерка правого Національного фронту Франції Марін Ле Пен у твіттері на радощах повісила аватарку з Юніон-Джеком на знак підтримки… Але треба наголосити, що за Брекзит виступили не лише праві та націоналісти, як-от, насамперед, Борис Джонсон із Консервативної партії та Найджел Фарадж із реакційної UKIP (Партії незалежності Сполученого Королівства), що стали символами грубого й вульгарного варіанту Брекзиту. Ліві також виступили за якісно зовсім інший Брекзит (він дістав назву «Lexit» – Left Exit): у цій кампанії насамперед взяли участь Соціалістична Робітнича Партія (SWP), профспілка RMT (Rail, Maritime and Transport Union), The Indian Workers Association, Counterfire (чимало активістів коаліції Stop the War). Відомими обличчями Лекзиту стали Тарік Алі та Алекс Ґордон, колишній лідер профспілки RMT.
Щодо лівих, які виступили проти Брекзиту, то вони об’єдналися навколо кампанії «Another Europe is possible»: угрупування Left Unity (яке започаткував відомий режисер Кен Лоуч), Green Party, ліве крило Лейбористської партії (об’єднання Momentum, що його заснував нинішній дуже перспективний лідер лейбористів Джеремі Корбін). Серед помітних речників цієї кампанії були Яніс Варуфакіс, Джон Макдоннел, права рука Корбіна, і депутатка від зелених Керолайн Лукас…
Як бачимо, ліві сили розділилися, але, вочевидь, не так у питанні євроінтеграції (той самий Корбін – переконаний скептик і гострий критик Євросоюзу 4), як щодо ставлення до Брекзиту, тон якому задавали праві сили, що лякають виборців жахами імміграції, «кельнськими ґвалтуваннями» тощо. З одного боку, наразі можна оплакувати перемогу сил «ксенофобії та расизму», але з другого – покладатися на можливості, які відкриває нова ситуація…
Але для цього її треба розгледіти. Тепер ми вже точно бачимо, що в дебатах навколо референдуму про вихід із ЄС загальний тон визначали дві системи аргументації: «pro-business» та «анти-іммігрантська». До речі, в Україні, якщо почитати відгуки, переважно домінують аргументи «pro-business»: які будуть переваги та недоліки для еліт (незрозуміла доля іммігрантів тут нікого не хвилює, головне, щоб західні союзники України не послабили своїх позицій!).
Європа – це вже давно не демократичний форум народів, а закритий бізнес-клуб із «демократичним» фасадом. Сумні наслідки у випадку Grexit не залишають ніяких ілюзій – попри народне волевиявлення, великий бізнес є великий бізнес, і Ципрас зробив усе, що йому наказали його справжні боси в ЄС.
Отже, має бути третій шлях. Якщо Велика Британія виходить із ЄС, то це б’є по британських торі – і вселяє певний оптимізм. Консерватор Девід Кемерон у жовтні цього року йде у відставку. Хай яким буде його наступник, він успадкує розколотий, хиткий уряд, що не зможе втримати владу. Це дає можливості для виборів, які, цілком імовірно, може виграти Джеремі Корбін, якщо вже зараз візьметься за справу об’єднання всіх учасників кампаній Lexit та «Another Europe is possible». А отже, є надія, що боротьба проти austrerity й проти расизму продовжиться на більш ефективному рівні.
Це добрі перспективи для всіх європейських прогресивних сил. На їхньому тлі сенс Європи також набуває іншого значення. Це не ті «Сполучені Штати Європи» з «Британською імперією» по сусідству, про які ще в 1949 році мріяв Вінстон Черчіль (і до певного часу Девід Кемерон) і які плодять корумповані й бідняцькі «Мексики» в себе під боком. А отже, шкодувати про розпад ЄС у тому вигляді, у якому він існує наразі, зовсім не варто. Тим паче що Україна в нього й так не потрапляла на правах рівного та повноправного партнера.