Cьогодні права риторика домінує в українському політикумі. На двадцять першому році існування ринкової України поширені стереотипні тези, що ринкова економіка так і не була збудована, а національна державність не здобута. Невдоволення нинішнім капіталізмом буржуазні партії намагаються конвертувати у гасла про необхідність спрощення ведення бізнесу і мрії про українську Україну.
Усі партії надають перевагу тому, що неможливо піддати будь-якому виміру, убезпечивши себе наперед від звинувачень у порушенні обіцянок. Мовна істерія продемонструвала, наскільки зручніше спекулювати мовними питаннями. Біг-борди на західній Україні, приміром, були прикрашені ультраправими діячами, котрі обіцяли, що на заході діятиме лише одна мова. Але коли її існування було під загрозою у тій місцевості? Останніми роками населення цікавилось дещо іншими проблемами, а виїзд закордон обумовлювався далеко не загрозою русифікації регіону. Хоча програми партій відображають погляди на різні проблеми, та все ж за агітацією можна зробити висновки, які питання дійсно «болять».
В економічному плані програми усіх партій подібні. Їх передвиборче протистояння — це навіть не протистояння популізму і обіцянок миттєвого покращення життя (до обіцянок на кшталт «вищої зарплати, ніж у конкурентів» у населення не даремно закралась недовіра). Це навіть не балачки про ідеологію. Це не більше ніж протистояння символів чи гасел.
Навіть партії, що претендують на новизну, і ті не втрачають нагоди переконати виборця у своїй духовності і нормальності. Екологічна партія «Зелена планета» називає серед головних ідейних принципів «любов до Батьківщини та віра в Бога». Ліберальна партія України у своїй програмі серед вимог передусім називає створення умов «відродження духовності та віросповідання». Боротись за сімейні цінності аж ніяк не означає, скажімо, збільшити кількість сімей з гідним доходом.
На окрему увагу заслуговують партії, які претендують на місце в парламенті й більш радикально формулюють антикапіталістичні гасла. Над цим іміджем найбільше попрацювали Комуністична Партія України (КПУ) та «Свобода». Чи не вперше за останнє десятиліття рейтинг КПУ досягає 8%, хоча далеко не всі громадяни голосують за КПУ з «лівих» мотивів: чимало-хто вбачає в комуністах силу, яка поверне часи сильної держави, яку поважають. Але по факту сьогодні КПУ виконує роль запасного аеродрому для Партії Регіонів (ПР). Розчарований у регіоналах східноукраїнський електорат (зокрема, пенсіонери й пільговики) перетікає від ПР до комуністів. Характерно, що газета Компартії досить сильно критикує ПР за непослідовність якраз у культурних питаннях. «Щоб ви розуміли: росіян прирівняли до національних меншин. Ось куди опустили всіх!», — так своє невдоволення демонструє лідер КПУ. «Комуністи — єдина політична сила в Україні, яка послідовно і принципово веде боротьбу за статус російської мови в Україні як другої державної», — схоже, пишаються своєю роллю в політикумі симоненківці.
Варто зазначити, що фанатизм КПУ в обстоюванні «східно-європейського вектору інтеграції» значно більший, аніж у самої ПР. Саме КПУ взяла на себе обов’язок кріпити інтернаціональну солідарність експлуататорів, виправдовуючи розстріл робітників у казахському місті Жанаозен. Водночас, передвиборча програма КПУ обіцяє «підтримку канонічної Православної церкви і віруючих інших конфесій». У списки партії КПУ бере навіть людей, які свою передвиборчу програму будують на обіцянках «реставрувати старі й зводити нові храми» щоби краще дбати про «духовність нації» (ЦВК, 2012) 1. Декларуючи позаблоковий статус України, комуністи підтримують безстрокове розміщення Чорноморського флоту РФ у Севастополі, що знову ж таки викликає обурення в суспільстві. Але напевно це покликано сприяти зменшенню класового протистояння в Україні.
Лідери комуністів, зокрема, Петро Симоненко заявляли, що їхня націоналізація буде «обережною», немов намагаючись привернути інвесторів. 2. Такі слова дозволяють зрозуміти, звідки комуністи взяли гроші, аби забити вулиці низькопробною агітпродукцією. КПУ відзначає, що підтримує соціальні ініціативи Президента, при цьому заявляючи про свою заслугу в цьому. Якщо піти далі, то можна прийти до висновку, що Компартія змусила регіоналів взяти участь у виборах, оскільки за всіма своїми ознаками «соцініціативи» є звичайним інструментом підкупу виборців.
Комуністи, які підтримували регіоналів «і в біді, і при владі», лібералізували свою риторику, відмовившись навіть від гасел тотальної націоналізації. Тоді як «свободівці» куди частіше критикують ринкову економіку. Обидві сили вийшли на «компромісні» позиції, які чи не найбільш влучно були сформульовані Адольфом Гітлером. Звичайно, претензій до «Свободи» може бути безліч, та все ж є можливість узагальнити їх і звести до таких тенденцій, що характеризують динаміку ультраправих рухів на цьому етапі:
1) Використання соціальної демагогії поєднується з ідеалізмом та лібералізмом.
«Свободівці» виступають проти «влади капіталу», допускаючи численні уточнення-обмовки, такі як «великий», «неукраїнський» чи «олігархічний» характер капіталу. «Йдеться про цілеспрямовану роботу на руйнацію національних основ в Україні, руйнацію ринкової економіки та знищення української нації загалом», — небезпеку «капіталізму» голова тернопільської «Свободи» вбачає у знищенні «національної» ринкової економіки 3. Ідеал України в очах «штрасеріанця» Юрія Михальчишина охоплюється такими побажаннями: «Національно однорідна, соціально справедлива держава без олігархів і злидарів, яка забезпечуватиме кожному українцеві життєвий рівень європейського середнього класу, націоналізує незаконно приватизовані виробничі потужності» 4. Такий підхід повністю перекреслює намагання «Свободи» продовжувати ідеологічну лінію українських націоналістів минулого, позаяк окремі ідеологи УПА ставили куди більш радикальні вимоги — плановість та усуспільнення економіки.
Їхній анти-капіталізм — це не пріоритет інтересів робітників, а боротьба «загнобленого тиском репресивних податкових органів приватного сектору». Вони, подібно іншим буржуазним партіям, запевняють, що проблема трудящих мас полягає в недостатній кількості малих і середніх підприємств, тоді як на практиці значна кількість дрібних підприємств виступають осередками тіньової зайнятості. Претензії до капіталізму зводяться до етичної сторони на кшталт необхідності ліквідації споживацької психології та егоїзму. Соціал-націоналізм — це коли відведено економіці «її локальне місце» (?) в суспільному житті. На їхню думку, змінити систему можна самим лише зусиллям волі (можливо, для цього не потрібно і приходити до влади?).
З таким аналізом націоналісти не зможуть не лише змінити соціально-економічну систему, але й вирішити питання надбудови, зокрема, мовне. Адже недостатнє поширення української мови вони пояснюють вродженою українофобністю влади. Тоді як значною мірою це зумовлено тим, що мова бізнесу в нашій країні російська — саме на Сході України зосереджено основні капітали, не кажучи вже про те, що переважна частка іноземного капіталу — це власне російський. Це й сприяє, тому що людям із Західної України у пошуках гідного робочого місця доводиться вивчати російську.
До того ж виявилось, що загравання з соціальним питанням несе й небезпеку. Відомо, що молодь із середовища «автономних націоналістів» переходить на ліворадикальні позиції. Повернутись до більш звичної риторики допомогли останні інформаційні приводи від влади: такі як прийняття «мовного» закону та чергова хвиля сплеску протистояння навколо мовного питання.
2) «Свобода» є фашистською партією за суттю, але не за формою пропаганди.
Електоральні успіхи «Свободи» пояснюються аж ніяк не расистською риторикою. Хоча спроби спровокувати міжетнічне протистояння робляться: у 2009 році було розгорнуто анти-мігрантську кампанію проти Угоди про реадмісію з ЄС («слід зважити й на хвороби, які завезуть мігранти, появу нових етнічних злочинних угрупувань»); у 2011 році велась боротьба проти будівництва мечеті в Хмельницькому («будівництво мечеті стане магнітом для навали нелегальних мігрантів»); акції на підтримку вимоги ліквідувати кримську автономію («матимемо замість російської проблеми ісламську») 5. Звісно, ці «проблеми» навіть за умови їх перебільшення не дозволяють паразитувати на почуттях пересічного українського виборця. Його прихильність вони завойовують за допомогою соціальної демагогії, спекуляції на мовному питанні та гаслах проти російського імперіалізму 6.
Зрештою, від невдалої боротьби з уявною проблемою імміграції, ВО «Свобода» перейшла до боротьби проти «толерантності», розуміючи під цим інтернаціоналізм і прихильність до меншин. Дійсно, ця проблема є більш реальною. Але для кого власне вона є проблемою, окрім «свободівців»? Ультраправі розуміють, що їхніх виборців мало бентежать мігранти. То чому ж тоді виборців має лякати прихильність до мігрантів? По-перше, цей підхід розраховано аж ніяк не на широкі маси, а знову ж таки на здобуття симпатій неонацистських футбольних фанатів і т.п. По-друге, «толерантність» критикується в максимально «соціальному» ключі (наскільки це дозволяє фантазія «свободівців»). Зокрема, підкреслюється, що «заражені» інтернаціоналізмом ліві ведуть боротьбу за права меншин на шкоду інтересам більшості населення України. Толерантність подається не інакше як результат роботи іноземних фондів, які заробляють гроші на своїй пропаганді (щоправда, «свободівці» свідомо не договорюють, що їхня нездорова реакція не будь-які правозахисні ініціативи лише підсилює шанси на заробіток). Стверджується, що саме толерантність є базисом капіталізму, зокрема, глобального (хоча власне Україна показує своїм прикладом, що для буржуазних еліт повага до прав людини не є цінністю).
3) Український правий радикалізм пройнятий внутрішніми суперечностями.
На відміну від європейських нових правих, «наші» націоналісти не мають однозначного ставлення до євроатлантичної інтеграції та міграції. «Свободівці» на рівні програми є мігрантофобами, але при цьому досить лояльно ставляться до тих, хто відмовився жити «на своїй, Богом даній землі». Мова йде про заробітчан, яких обіцяють захищати за кордоном, оскільки їхні сім’ї на разі складають вагому частку західноукраїнського електорату. Виявляється, «серед виборців «Свободи» найбільше прихильників європейського вектору України по індикаторах вступу до ЄС та НАТО» 7. «Свободівці» тягнуть Україну до Євросоюзу, де панують так ненависні пересічному українцеві цінності лібералізму… Шизофренія? Радше звичайний популізм. На їхньому тлі шовіністи з партії «Руський блок» виглядають послідовнішими, оскільки в принципі виступають проти «західних» цінностей. Адже відомо, що вони не лише збираються заборонити спадкоємців ОУН-УПА, але й услід за «Свободою» вимагають «зупинення впровадження ювенальної юстиції» та «заборони пропаганди гомосексуалізму».
4) Неофашизм інтегрований до «мейнстрімної» політики.
Суттєве полівіння «Свободи» було пригальмоване союзом з опозиційними партіями великого капіталу. Союз з лібералами змусив «свободівців» відмовитись навіть від критики ліберальної «надбудови»; вони, приміром, декларують захист представницької демократії. Пригадати, яким було ставлення до цього питання, дозволяє висловлювання Андрія Іллєнка з приводу подій 9 березня 2001 року: «Організатори тої акції ставили як програмні цілі побудову в Україні «парламентської республіки європейського зразка» і захист «демократичних цінностей» […] до чого треба дожити, щоб націоналіст сів за те, що захищав таке фуфло?!» 8.
У критичний для них момент, українські ліберали виявились толерантними до неофашистів. Так, у свій час праворадикалам, зокрема, по справі «васильківських терористів» надавали допомогу опозиційні депутати Юрій Гримчак, Андрій Павловський, Геннадій Москаль, Олесь Доній, Андрій Парубій та Іван Заєць. Один із фігурантів справи Ігор Мосійчук є висуванцем від близької до екс-президента Віктора Ющенка партії «Конгрес українських націоналістів». Він називає себе єдиним опозиційним кандидатом у 94-му мажоритарному окрузі.
Цим вищезгадані депутати лише підтверджують стереотипи щодо тотожності націоналістів та відвертих гітлерівців, які поширювалися Партією регіонів. Хоча зрозуміло, що ті ж самі ідеї (хіба що в менш провокативній формі) підтримує і сама Партія регіонів. Так, один з лідерів регіоналів Михайло Чечетов визнав повноцінність лише української та російської мов. Тоді як мови інших етносів, що населяють Україну, є не більш ніж мовами «купки людей» 9. Погодження між націоналістами та ліберальною опозицією «єдиних демократичних кандидатів» в округах (в окрузі №215 у Києві таким кандидатом є Андрій Іллєнко) дозволяє передбачити, яку демократію нам готують.
5) Претендуючи на представництво в парламенті, «Свобода» лишається чи не єдиною силою, яка опонує українським новим лівим.
«Свобода» вбачає саме лівих радикалів своїм головним ворогом. Саме тому вона вела досить агресивну інформаційну політику щодо них, хоча їхній статус поки що не співмірний з масштабом впливу ультраправої партії. Навіть на телебаченні виходили проплачені сюжети проти ліваків 10. Фактично, свободівці витрачали кошти на те, щоб подати нових лівих у якості «маргінальних лівих угруповувань». Також члени «Свободи» здійснювали напади на лівих студентських активістів. Це вказує на те, що праворадикали бояться лівих, риторика яких значно більш затребувана соціально-економічної ситуацією 11.
Цікаво, що розуміючи перевагу лівої ідеології, свободівці критикують не так ліву ідеологію, як радше певні прояви лівого активізму: акції на захист секс-меншин або ж проведення публічних заходів з використанням ґрантових коштів. Тобто вони хапаються до окремих проявів, тоді як ліві намагаються чесно критикувати саму ідеологію радикального буржуазного націоналізму.
Чи стануть свободівці респектабельнішим, а, отже, й безпечнішими для лівих після виборів? Приклад Греції, де до парламенту потрапили ультраправі, підказує, що сподівання марні. Неонацисти з «Золотого світанку» здійснювали напади на мігрантів, навіть здобувши парламентські крісла. Можна прогнозувати, що після приходу до влади риторика «Свободи» стане ще більш ідеалістичною. Перебуваючи при владі, вони не захочуть вирішувати конкретні соціальні проблеми (про які сьогодні згадують), а докладатимуть зусиль, аби, приміром, пояснити ці негаразди надмірним поширенням космополітизму.
Наша альтернатива
Як було показано вище, єдині в Україні ідеологічні партії – КПУ та ВО «Свобода» намагаються використовувати «ліві» акценти у своїй пропаганді, при цьому за своєю суттю залишаючись найбільш реакційними буржуазними правими партіями. Український радикальний націоналізм сьогодні пройнятий глибокими внутрішніми суперечностями. Тому боротись проти нього і не слід — потрібно займатись соціальною боротьбою, поєднуючи її з роз’яснювальною роботою серед мас. Зрозуміло, що ліві не повинні виправдовувати сподівань праворадикалів і повинні йти на контакт з усіма прошарками робітничого класу, навіть із тими, які сьогодні мають реакційні упередження (гомофобні, ксенофобні і т.п.). Антифашизм буде небезпечним лише тоді, коли він буде готовим за допомогою раціональних аргументів пояснити неспроможність фашистської ідеології.
Чи варто казати, що свободівці повністю неправі у критиці нових лівих? Соромитись захисту прав сучасних митців, мігрантів чи секс-меншин не варто. Але в умовах недостатньої розвиненості лівого руху здійснення подібних акцій без поєднання із соціальними вимогами (а тим більше за умови відсутності масштабної кампанії, спрямованої саме на захист соціальних прав) здатне викривити уявлення про сутність лівого руху. Класове протистояння не може бути замінене протистоянням далеких від мас «лібералів» та «консерваторів», бо врешті-решт постраждають від такої діяльності власне і самі об’єкти захисту — дискриміновані права. Хоча зрозуміло, що виконувати роль лібералів лівим доводиться тому, що в нашій країні чесних лібералів нема як таких. Тим не менше, ми змушені нав’язувати свій порядок денний — вести класову боротьбу виробників суспільних благ проти своїх паразитів — а не дозволяти розділяти себе на будь-які штучні меншини.
Стратегічною метою лівого руху має бути заміна капіталістичної економіки соціалізмом, проте наші вимоги не повинні обмежуватись обіцянками світлого майбутнього. Тим більше, ми не маємо права агітувати трудящих сумами прожиткового мінімуму, який ми встановимо, отримавши абсолютно більшість у парламенті, як це роблять усі політики — від Наталії Королівської до Олега Тягнибока. Поточна програма дій повинна виходити з необхідності створення умов для самозахисту робітничого класу. Такими вимогами, зокрема, можуть бути: право на індивідуальний страйк (людина має право не працювати, якщо їй не виплачують заробітну плату); спрощення процедури організації оборонних страйків (якщо власник не виплачує колективу заробітну плату, планує урізати зарплати, зупинити виробництво); гарантії для страйкуючих (виплата заробітної плати на момент участі у страйку); введення пені з боку роботодавця за порушення строків виплат.
Ще однією з гарантій буде право профспілок мати представників у раді директорів та правлінні товариств. Комерційна таємниця щодо фінансового становища підприємств не може визнаватися правомірним обмеженням на підприємствах, де не виплачується заробітна плата. Частину з цих гарантій можна передбачити на рівні колективних договорів. Ми повинні вимагати дотримання трудового законодавства на всіх підприємствах, незалежно від його розміру. Ліві повинні зараз підтримувати зв’язки з профспілками і представниками реальних трудових колективів.
Проблемою профспілок є те, що вони зорієнтовані на глобальну боротьбу проти державної політики, а не проти бізнесменів. Навіть серед опозиційних партій мало хто вбачає боротьбу проти порушень прав окремих підприємств вигідною темою для політичного піару. Це пов’язано з певними суспільними міфами: на фоні відвертої нахабності корумпованої влади інколи може хибно видатись, що бізнес у нашій країні є однією з жертв держави.
Одночасно з розвитком незалежного політичного руху повинна здійснюватись ліва ідеологічна просвіта. Перспективою цього має стати створення реальної робітничої партії (організації, об’єднаної за критерієм політичних поглядів). Створення такої структури здатне вирішити у тому числі й цілком прагматичні завдання робітничого класу. Саме вона сприятиме мобілізації працівників до наступальної боротьби (за покращення умов праці та участі у розподілі прибутків) та поєднувати її з політичними вимогами, такими як запровадження прямої демократії. Оскільки саме партія здатна поставити під сумнів справедливість ладу, а не розглядати поведінку окремих роботодавців на відповідність тим чи іншим законам. Несправедливою є ситуація, за якої маси страждають заради щастя одиниць. Більше того, партія зуміє об’єднати і працівників тих сфер, де створення профспілок просто неможливе — зокрема, йдеться про заробітчан та підприємства з тіньовою та нестабільною зайнятістю.
Опубліковано в Спільне: журнал соціальної критики. – 2012. – № 5. – С. 53.57.
Читайте також:
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛ-РАДИКАЛЬНОЇ ДЖИНСИ (Віталій Атанасов)
ЩО БУДЕ ЗІ СВОБОДОЮ? (Ольга Брюховецька)
«Свободные» люди в «свободной» стране (Роза Вексельберг)
Факторы «Свободы»: почему растет популярность партии Тягнибока? (Андрей Манчук)
Взаємозалежність націоналізмів і боротьба за ліву альтернативу (Дан Якопович)