Брук Гаррінґтон
Передмова Олександра Кравчука
У продовження офшорної теми пропонуємо вашій увазі переклад статті дослідниці у сфері економічної соціології Брук Гаррінгтон, авторки книги «Капітал без кордонів».
Офшорне питання не сходить зі сторінок світових медіа. У списках офшорних ділків знаходять і найвищих посадовців України – країни, яка продовжує потерпати від викачування власних ресурсів у низькоподаткові юрисдикції.
Дослідниця відкриває завісу над найпотаємнішим у світі капіталів – системою їх захисту за допомогою мережі окремої касти професіоналів, менеджерів капіталів найзаможніших людей, які ефективно ховають їх від ока закону, громадськості, колишніх дружин та чоловіків. 30 тисяч людей по всьому світу працюють на те, щоб 99% людства не могли оскаржити законність капіталів, нажитих на їхній праці династіями ротшильдів.
Цікавим і дещо небезпечним є метод дослідження, до якого вдалася авторка, – щоб побачити фінансову кухню на власні очі, сама стала захисницею капіталів сильних світу цього. Але результат того вартий. Бачимо, наскільки умовними є на перший погляд абсолютні заборони й закони, якщо питання стосується серйозних гравців бізнесу та їхньої обслуги.
Однак потрібно зауважити, що висновки Брук щодо способів подолання офшорного грабунку розходяться з думкою редакції. Саме лиш перенесення уваги Закону на професіоналів з приховування статків не скасує, вочевидь, економічні причини, що формують потребу в таких людях. Звісно, прозорість руху усіх ресурсів на планеті є необхідною передумовою до зменшення соціальної нерівності та експлуатації країн одним відсотком мільйонерів. Але тільки зняття самої потреби в приховуванні ризиковано нажитих капіталів шляхом заміни системи товарно-грошових відносин може поставити крапку в цій історії.
Як сказав Шекспір, «увесь світ – це театр», а соціолог Ервінґ Ґофман (Erving Goffman) додав, що найцікавіше ховається за лаштунками, у місцях, які він назвав «закулісними» сферами повсякденного життя.
Досліджуючи професію міжнародного управління приватними капіталами протягом останніх восьми років, я мушу погодитися з Ґофманом – найбільш показову інформацію можна отримати саме тоді, коли люди перестають грати за звичним сценарієм. Прикладом цього може бути один із менеджерів приватних капіталів, у якого я брала інтерв’ю на Британських Віргінських Островах; під час цього інтерв’ю він втратив контроль над собою і погрожував викинути мене з країни. Гнів цього пана виник з несподіваної причини: його образив термін «соціально-економічна нерівність», який я вжила в двох наукових статтях, присвячених цій професії. На мою думку, статті були суто академічними, тобто такими, що не претендували на сенсаційність і не могли зацікавити читачів поза межами моєї сфери досліджень. Проте моє припущення, що менеджери приватних капіталів можуть бути якимось чином пов’язані з нерівністю, здалося неймовірно радикальним для цього пана.
Мені пощастило, що він лише погрожував мені. Журналістку з «Ньюзвік» (Newsweek) фактично депортували з іншого острова, що служить «податковим притулком» (Джерсі), за її репортерську роботу й заборонили в’їзд на територію цього острова чи будь-якої частини Великої Британії майже на два роки. Незважаючи на те, що її стаття не була пов’язана зі сферою фінансових послуг, вона могла зобразити острів у непривабливому світлі, загрожуючи його репутації місця, сприятливого для ведення бізнесу. Тож виходу інформаційного повідомлення запобігли шляхом вигнання з країни його автора. Індустрія управління приватними капіталами не жартує.
Управління приватними капіталами – це професія, завжди готова захищатися. Хоча багато людей нічого не чули про неї, вона добре відома державним податковим органам та міжнародним установам, завданням яких є застосовувати верховенство права до власників великого приватного капіталу. Ці люди (включаючи 103 тисячі осіб, яких відносять до категорії «надбагатих» завдяки тому, що вони володіють активами, які можуть бути інвестовані, на суму щонайменше 30 мільйонів доларів США) платять величезні гонорари фахівцям у сфері управління приватними капіталами, щоби з їхньою допомогою уникнути сплати податків, боргів, виплат за рішенням суду та інших зобов’язань, що їх усі решта вважають частиною свого повсякденного життя. Громадськість мало що знає про цих фахівців, адже їх не так багато в світі (менше ніж 20 тисяч фахівців перебувають у складі професійної асоціації) й вони намагаються не привертати зайвої уваги ні до себе, ні до своїх клієнтів.
Проте вони перебувають у центрі уваги регуляторних органів у зв’язку з тим, що управління приватними капіталами відіграє ключову роль в ухиленні від сплати податків. Висвітлення у ЗМІ президентської кампанії Мітта Ромні (Mitt Romney) не обійшло увагою того факту, що його особистий капітал обсягом 250 мільйонів доларів США було розподілено між мережею офшорних трастів та банківськими рахунками, що дозволило знизити його ефективну ставку податку на прибуток до 15 відсотків. Проте тільки поодинокі ЗМІ вказали на професійне втручання, яке допомогло цього досягти: на Мітта Ромні працює щонайменше один менеджер приватних капіталів, який займається заснуванням та підтримкою цих офшорних притулків.
Крім того, якщо, за оцінками «Оксфам» (Oxfam), до 2016 року лише 1 відсоток населення світу володітиме понад 50% світового багатства, важливо усвідомлювати, що такий стан речей не може виникнути сам по собі чи навіть завдяки діям окремих заможних людей. Переважно заможні люди зайняті тим, що насолоджуються своїми капіталами або примножують їх; утриманням цих особистих статків поза сферою інтересів держави (а також кредиторів, позивачів, колишніх чоловіків/дружин та незадоволених спадкоємців) опікуються менеджери приватних капіталів.
Зважаючи на те, як мало ми знаємо про цю професію та її роль у глобальній нерівності, вкрай важливо глибше вивчати, як менеджери приватних капіталів досягають успіху в цій «спритності рук». Не порушуючи жодних законів (у більшості випадків), вони дають можливість своїм клієнтам оминути багато законів і правил, особливо тих, що покликані запобігати неофеодальній концентрації капіталів, яка відбувається в сучасному світі. Але, як і представники будь-яких інших еліт, менеджери приватних капіталів не люблять питань від зухвалих соціологів. Особливо тих соціологів, яких підозрюють у сповідуванні, за визначенням мого респондента з Британських Віргінських Островів, «лівих поглядів». Тож виглядало, що традиційна стратегія дослідження – телефонні дзвінки (cold call) із пропозицією дати відповіді на питання чи розсилка опитувальників – приречена на поразку.
Натомість, скориставшись стипендією на дослідження, яку я отримала в Німеччині і яка звільняла мене від викладання та адміністративних обов’язків на найближчі кілька років, я вирішила поринути в цю сферу з головою. Любий читачу, я пройшла курс навчання, щоб стати менеджером приватних капіталів. Початковий етап мого навчання зайняв два роки, коштував багатьох тисяч доларів та сотень тисяч кілометрів подорожей. Хоча я ніколи не працювала менеджером приватних капіталів, вивчення цієї професії відкрило двері до таємничого світу, який був би закритий для мене за інших обставин.
Схожий метод «занурення», що використовується в етнографії (“immersion ethnography”), хоча й не є широко вживаним нині через значні витрати часу, коштів та зусиль, бере початок з ранніх часів антропології та соціології, коли дослідження полягало, в основному, у проведенні часу з людьми й намаганні зрозуміти, як вони жили та бачили світ. У сучасній практиці цей метод застосовується зазвичай тільки в крайньому випадку, коли доводиться мати справу з групою вкрай потайливих і насторожених людей, не схильних підпускати до себе таких «аутсайдерів», як соціологи, котрі хочуть дослідити закулісні сфери їхнього життя, що викликають значний інтерес. До розробки своєї власної стратегії дослідження мене спонукала праця Джона ван Манена (John van Maanen) – наразі професора Школи менеджменту Слоун при Массачусетському інституті технологій (MIT’s Sloan School of Management), – відомого своїм дослідженням каліфорнійського управління поліції на початку 70-х років минулого століття, незадовго після заколоту в Уоттсі; дослідження він провів у рамках підготовки своєї докторської дисертації. У зазначений період посилення негативного ставлення до поліції ван Манен був позбавлений доступу до цього професійного кола. Він отримав понад 20 відмов на прохання дати можливість «аутсайдеру» дослідити поліцейські управління зсередини. Але замість того, щоб полишити цю справу та обрати інший об’єкт дослідження, ван Манен пішов неординарним шляхом: він вступив до поліцейської академії й пройшов увесь процес навчання, щоб стати поліцейським, включаючи виходи на озброєне патрулювання. Тільки після цього він заслужив достатню довіру з боку колег-поліцейських, щоб провести своє дослідження.
З практичної точки зору моє занурення в обрану сферу було менш небезпечним, ніж занурення Манена. Я проводила тижні в готельних кімнатах для переговорів у Швейцарії та Ліхтенштейні, отримуючи знання про трасти та корпоративне право, про фінансові інвестиції та бухгалтерський облік. У кінцевому підсумку ці знання допомогли мені отримати кваліфікацію фахівця з питань трастів та впорядження спадщини («Trust and Estate Planner», TEP), що є міжнародно визнаною кваліфікацією у сфері управління приватними капіталами, так само як кваліфікація сертифікованого аудитора (Certified Public Accountant, CPA) для бухгалтерів. Цей процес не лише допоміг мені ознайомитися зі сферою таких послуг та її роботою, але, що найважливіше, дав можливість безпосередньо спілкуватися з фахівцями, які в ній працюють. Ми разом сиділи на заняттях, у кафе й ресторанах, і зазвичай зупинялися в тих самих готелях. Завдяки цьому я мала безліч можливостей для неформального спілкування, що дозволили мені зібрати описові дані про професійне середовище та знайти людей для участі в моїх інтерв’ю. Професійна кваліфікація, яку я отримала після двох років навчання, також була моїм вхідним квитком на засідання професійних асоціацій менеджерів приватних капіталів, де я могла спостерігати за потенційними учасниками своїх інтерв’ю. Маючи лише сертифікат TEP чи підтвердження того, що я відвідую курси, аби здобути цю кваліфікацію, я могла відвідувати такі засідання.
Як і ван Манен, у процесі дослідження я не приховувала своє справжнє ім’я, належність до певної установи та цілі свого дослідження, тобто, я не працювала «під прикриттям». Відвідуючи заняття та професійні зібрання, я завжди носила іменний бедж, на якому було вказано моє місце роботи, тобто те, що я науковець і пов’язана з дослідницьким закладом, було очевидним. Коли я тільки починала, я не знала, чи захоче хоч хтось говорити зі мною. Проте, на мій подив, більшість фахівців, із якими я зустрічалася, були не проти говорити за умови анонімності.
У мене є кілька теорій з цього приводу. По-перше, було очевидно, що я для них не була й ніколи не буду професійною конкуренткою, тож розповідаючи мені про свою професійну діяльність, вони нічим не ризикували. По-друге, шанси на те, що мої шляхи коли-небудь перетнуться зі шляхами будь-кого з їхніх заможних клієнтів, були надзвичайно малі, тому історії, які мені розповідали ці фахівці, навряд чи колись почули б їхні клієнти. І останнє – люди технічно складних професій, особливо тих, що несуть на собі певного роду соціальну стигму, мають небагато можливостей виговоритися перед кимось про свою роботу. Їхні родини та друзі, скоріш за все, не розуміють особливостей їхньої роботи, а спілкуючись із колегами вони завжди наражаються на небезпеку розкриття «комерційної таємниці» чи порушення конфіденційності клієнтської інформації. У спілкуванні зі мною таких ризиків не виникало, і я мала перевагу в тому, що розуміла цю професію достатньо, аби бути в темі, коли фахівці розповідали мені свої історії. Для менеджерів приватних капіталів розмови зі мною були, мабуть, чимось на кшталт розповіді про своє життя незнайомцю, який сидить поруч із тобою в літаку протягом тривалого польоту: у такий спосіб вони охоче ділилися історіями зі свого життя, якими пишалися, а також давали вихід своєму розчаруванню чи невдоволенню, почуваючись безпечно завдяки усвідомленню того, що після закінчення розмови ми розійдемося в різні боки й більше ніколи не зустрінемося.
Загалом я провела 65 інтерв’ю у 18 країнах, починаючи від традиційних центрів управління приватними капіталами, таких як Швейцарія та Велика Британія, і закінчуючи віддаленими Сейшельськими островами, розташованими в Індійському океані. Іноді на мою долю випадало більше пригод, ніж я сподівалася, але Ґофман мав рацію, коли говорив, що найгірші ситуації часто дозволяли помітити щось цікаве «за лаштунками» офшорних фінансів. Наприклад, мене пограбували під час моєї дослідницької поїздки на Острови Кука; цей випадок був такий жахливий, що протягом наступних кількох місяців мене мучили страшні сни. Після завершення процедури звернення в поліцію я пішла трохи прогулятися й опинилася в маленькій затоці, де рибалка з племені Маорі чистив виловлену рибу. Мабуть, я виглядала такою приголомшеною й нещасною, що він припинив свою роботу і спитав мне, що трапилося. Коли я пояснила ситуацію, він засміявся і сказав, що відколи на острові індустрія фінансових послуг стала такою потужною, рівень злочинності різко зріс. Здавалося, ніби бізнес ухиляння від законів породив своєрідну інфекцію, що корумпувала острівне життя навіть у сферах, не пов’язаних із фінансами. «Усі тепер називають нас Островами Шахраїв (Cook Islands – Crook Islands)», – сказав рибалка.
Щодо ширшого впливу управління приватними капіталами – завдяки цьому дослідженню, результати якого буде опубліковано в книзі у Видавництві Гарвардського університету (Harvard University Press), мені вдалося не лише зрозуміти, як зростає величезна майнова нерівність у світі, а й виявити щось більше й навіть тривожніше: втілену в життя лібертаріанську фантазію, коли завдяки професійному втручанню найбагатші люди світу можуть бути вільними не лише від податкових зобов’язань, але й від будь-яких законів, що здаються їм незручними.
Розлучення загрожує вас розорити? Не проблема – просто найміть менеджера приватних капіталів, який переведе ваші активи до офшорного довірчого фонду. Активи вже не зареєстровано на ваше ім’я, тож їх не можна залучити до судового процесу. Навіть якщо іноземний суд намагатиметься припинити діяльність вашого трасту, завдяки ефективним зусиллям достатньо кмітливого менеджера приватних капіталів ви можете стати особою, щодо якої неможливо виконати рішення суду з огляду на відсутність у вас оскаржуваних активів. Згадаємо справу російського мільярдера Дмитра Риболовлєва, котрий нещодавно завершив процес, який назвали «найдорожчим розлученням в історії». Хоча швейцарський суд спочатку присудив виплатити колишній дружині Риболовлєва Олені половину його статків, що сягають приблизно 9 мільярдів доларів США, апеляційний суд пізніше постановив, що більшість цих активів є недоторканими в справі врегулювання процесу розлучення, оскільки вони зберігаються в довірчому фонді або закон не поширюється на них іншим чином. (Узгоджена сторонами сума, яку було врешті виплачено, не розголошувалася).
Виникла загроза позовів? Дайте вказівку вашому менеджеру приватних капіталів розмістити ваші статки в довірчому фонді для захисту активів на Островах Кука, як це зробили Ротшильди (the Rothschilds) та інші, менш відомі заможні родини світу. Такі трасти фактично убезпечують статки від застосування до них будь-яких незручних національних законів. Жодному позивачеві в світі не вдалося зруйнувати траст, заснований на Островах Кука, навіть уряду США, який раз за разом марно намагався стягнути багатомільйонні виплати з шахраїв, засуджених федеральним судом. Також варто згадати короля інформаційної реклами Кевіна Трудо (Kevin Trudeau), автора серії книжок про речі, про які «вони» не хочуть, щоб ви знали («Things “They“ Don’t Want You To Know About»), та забудовника зі штату Оклахома, який не виплатив кредит, отриманий від Фенні Мей (Федеральна національна іпотечна асоціація, Federal National Mortgage Association (FNMA), більш відома як Fannie Mae). Починаючи з 2007 року ці двоє заборгували Дядькові Сему відповідно 37,5 мільйонів доларів США та 8 мільйонів доларів США. Обидва застосували ефективні стратегії управління приватними капіталами, щоб уникнути цих виплат. Безпечно розміщуючи свої статки в довірчих фондах Островів Кука, принаймні на папері, вони зробили їх недоступними для стягнення на користь американського уряду, хіба би той відрядив групу юристів у 15-годинну подорож до столиці Островів Кука м. Раротонга оскаржувати справи в суді за місцевими законами. Звісно ж, ці закони не надто прихильні до іноземців, що прагнуть отримати доступ до активів, які зберігаються у місцевих трастах.
Ухилення від сплати податків, яке є абсолютно легальною практикою мінімізації податкових зобов’язань, – найменше з чудес, на які здатні менеджери приватних капіталів заради своїх клієнтів. Вони також можуть допомогти клієнтам змінити громадянство, якщо володіння паспортом певної країни передбачає виконання небажаних вимог. Пам’ятаєте, якось засновник Фейсбуку Едуардо Саверін (Eduardo Saverin) відмовився від свого американського громадянства на користь сінгапурського паспорта? Це класична стратегія управління приватними капіталами. І завдяки зростанню кількості фахівців у цій сфері кількість випадків відмови від американського громадянства досягла високого, як ніколи, рівня й продовжує зростати. Врешті, менеджери приватних капіталів можуть забезпечити своїм клієнтам своєрідне фінансове безсмертя у вигляді спадщини, обумовленої виконанням конкретних обов’язків з боку спадкоємців, як-от продовження родинного бізнесу чи народження внуків.
Що ж до окремих фахівців, у яких я брала інтерв’ю, то майже всі вони вважали себе хорошими людьми, яких просто неправильно розуміють. У цих інтерв’ю вони говорили про себе як про захисників клієнтів похилого віку від жадібних спадкоємців, постачальників фінансування для розвитку нових ринків та мало не родичів заможних батьків, якім потрібні поради стосовно того, як уберегти дітей від руйнування життя доступними наркотиками та неробством.
Деякі з респондентів зазначали, що вони ставляться до своїх клієнтів як до друзів – разом їздять на відпочинок, відвідують родинні весілля й плачуть на їхніх похоронах. Інші висловлювали зневагу до надбагатих людей та збентеженість від того, що управління приватними капіталами допомагає їхнім клієнтам уникати рівності перед законом. Один американець, у якого я брала інтерв’ю в Женеві, розказав мені про групу його клієнтів у Монако, які щиро вірили в те, що вони є нащадками фараонів і їм призначено долею успадкувати землю; він казав, що страшенна нудьга та моральний занепад спонукали їх до улюбленої розваги – спати з чужими дружинами. «Я сказав своїм колегам: якщо я колись стану схожим на моїх клієнтів, просто вбийте мене». Інший мій респондент, випускник Кембриджу з дипломом історика, зізнався: його дуже турбує той факт, що, допомагаючи своїм клієнтам ухилятися від сплати податків у тій чи іншій країні, він сприяє бідності інших людей, котрі в цій країні живуть. Він компенсував цю провину, спонукаючи своїх клієнтів жертвувати гроші на благодійність.
Одна пані, яка раніше працювала на Грінпіс і прийшла у сферу управління капіталами лише через те, що переїхала зі своїм хлопцем до Швейцарії й влаштувалася на роботу в фірму його батька, через невеликий досвід роботи в цій сфері була неабияк вражена тим, якими широкими привілеями користувалися її клієнти: багато з них володіли статками, більшими за ВВП деяких країн. За її словами, ці люди стоять «над громадянством і законами». На моє прохання навести приклад вона розповіла про приватну консультацію з клієнтом, котрий знайшов спосіб ігнорувати закони багатьох країн без негативних наслідків. Цей клієнт був таким впливовим, що міг поширити цю недоторканність на свого менеджера приватних капіталів – її керівника, принаймні на період їхньої співпраці:
«Мені треба було летіти за межі Європи з директором компанії, щоб зустрітися з нашим клієнтом. Я взяла з собою іншу сумочку, а мій паспорт лишився в тій, що зосталася вдома. Клієнт відправив за нами лімузин, щоб ми змогли дістатися аеропорту в Цюріху, де на нас чекав його особистий літак. Але в аеропорту з’ясувалося, що в мене немає паспорта, тож я сказала своєму директору, що мушу повернутися за ним додому. Той відповів: «Не хвилюйся». Коли я зауважила, що мені потрібен паспорт, аби виїхати з Європи, він запевнив, що без паспорта можна обійтися і я не мушу повертатися додому. Тож я вирішила: якщо мій директор двічі сказав мені, що паспорт не потрібен – я не сперечатимуся, хай навіть мене й затримають в аеропорту. Але коли ми сідали на літак у Цюріху, ніхто не перевіряв наші документи. І коли ми прибули до країни, де жив наш клієнт, на нас чекав лімузин, що доставив нас прямо до нього. Навіть коли ми повернулися до Швейцарії на тому самому літаку, ніхто не просив нас показати паспорти. Мій директор мав рацію. Ці люди, наші найзаможніші клієнти, стоять над законом… Потенційно це становить величезну загрозу».
Ця історія нагадує спостереження Джоан Дідайон (Joan Didion), котра зауважила, що «прихований сенс грошей і влади полягає не в тому, що можна купити за гроші, і не у владі заради самої влади…, а в абсолютній особистій свободі, мобільності, недоторканності приватного життя». Самі лише гроші не роблять цю свободу досяжною, але залучення професіоналів у фінансово-юридичній сфері виконує це завдання. Саме тому надбагаті люди потребують менеджерів приватних капіталів – створювати трасти для захисту активів, офшорні корпорації для ухилення від сплати боргів і податків, та плани успадкування, щоб бути впевненими: капітали залишатимуться в родині покоління за поколінням.
Можливо, найважливішим є те, що фахівці забезпечують недоторканність приватного життя своїх клієнтів. Вони якнайретельніше оберігають їхні статки від зайвої уваги газетярів і регуляторних органів. Менеджери управління капіталами теж намагаються залишатися в тіні. Уявіть собі щось зовсім протилежне відносно менеджерів інвестиційних банків та їхніх гарно облаштованих офісів. Більшість фірм менеджерів управління капіталами, які я бачила, були чистими й охайними, але нічим не вражали. Зокрема в офшорних зонах менеджери приватних капіталів сидять у обшарпаних кімнатах, що для всього світу виглядали б як інтер’єри з оповідань Сомерсета Моема (Somerset Maugham), де столи завалено запиленими теками з назвами на кшталт «Траст на чорний день». У європейських та північноамериканських материкових центрах управління приватними капіталами ознаками демонстративного шику можуть бути перстень або кишеньковий годинник, який носять замість наручного – це чіткі й очевидні сигнали для представників спадкових вершків суспільства, що лишаються непомітними для інших.
Дивлячись на цих людей, ніхто й не подумав би, що вони контролюють мільйонні активи у світових потоках капіталів. Проте саме цим вони й займаються. Назвіть це «банальністю професійних повноважень» – це культивація корисної непомітності, яка дозволяє дуже заможним існувати у власному світі свободи на межі з беззаконністю. Поки інші люди не знають про це й навіть не можуть собі такого уявити, цей світ залишатиметься недоторканим. Публічний діалог про нерівність обмежуватиметься використанням затертих кліше про класову війну та заздрість до виробників матеріальних благ. Доцільніше було б перенести увагу з багатіїв на тих фахівців, котрі тихо, непомітно та надзвичайно ефективно виконують свою роботу, щоб дати можливість найбагатшим людям світу користуватися всіма благами суспільства, одночасно зневажаючи його закони. Замість того, щоб ставити питання, чи справедливо розподіляються економічні ресурси, можливо, набагато важливіше поцікавитися, як цей розподіл організовано – це гра в наперстки з міжнародним законодавством. Більшість людей нетерпимі до вуличного шахрайства. А як щодо його глобальних масштабів?
Переклала Валентина Колесник
Оригінал доступний за посиланням.