Кирило Ткаченко
Ми залишаємо іншим … постановку питання про те, чим саме, зрештою, є стосунки між владними відносинами та смисловими відносинами: віносинами смислу, чи відносинами влади?
П’єр Бурдьє та Жан-Клод Пасерон, Основи теорії символічного насилля
У своїй нещодавно опублікованій на сайті Commons статті філологиня Олена Синчак виступає з пропозиціями, що викликають у читачок(ів) неоднозначну реакцію. Авторка пропонує дотримуватись «ґендерно паритетної мови». Що це означає? Головним чином йдеться про послідовний вжиток «фемінітивів» поряд з «традиційною» (чоловічого роду) номенклатурою, тобто іменників, вживаних для позначення людей також і в жіночому роді. Як стверджує Олена Синчак, деякі з цих іменників вже встигли стати «традиційними», приміром лікарка, викладачка, професіоналка, тобто (майже) не викликають здивування у пересічної людини. Ці приклади наводить Олена Синчак в коментарях до своєї статті та у відповідь на закиди, детальному розгляду яких, власне, й присвячена ця стаття.
Дійсно, такі іменники як лікарка або художниця «звучать» «цілком натурально». Але чи можна сказати це про такі слова як професорка, виборчиня, ворогиня, оскароносиця, вродливиця тощо? Чи не звучать вони трошки дивно, чи навіть смішно? Хто наважиться вживати їх серйозно, не соромлячись? І взагалі для чого це? Для чого сушити собі голову, ґвалтуючи при цьому «нормальну мову»?
Чи можна змінити мову?
Чи змінюється мова? Безумовно. Звісно, деякі аспекти живої, тобто не мертвої – на кшталт санскриту чи латини – мови, скажімо, її фонологічна система, здатні залишатися незмінними протягом століть незалежно від «мовних політик» або за їх цілковитої відсутності. Більше того жодна «мовна політика» нездатна вплинути на фонологічну систему живої мови, принаймні нам не відомий жоден історичний приклад таких спроб, не кажучи вже про успішні спроби. Доволі консервативним пластом мови є також граматика. Хоча вже на цьому рівні можемо спостерігати успішний вплив політики на мову, навіть попри те, що цей вплив має дуже обмежену дію і зводиться головним чином до негативного впливу, тобто до консервації граматичних структур шляхом кодифікації мови, до визначення – завдяки втручанню об’єднаних зусиль мовознавців та політиків – які саме з уже наявних, тобто факультативних граматичних структур є «правильними», а які – ні. Цей вплив обмежується винятково «писемною», «офіційною», тобто кодифікованою мовою (хоча зрозуміло, що в результаті навіть жива розмовна мова зазнає впливу писемної мови). Але навіть у таких випадках підтримана політичними інститутами Академія змушена йти на поступки, та заднім числом визнавати зміни, кодифікуючи те, що вже давно існувало в практиці мовлення та виявилося непіддатним політичному регулюванню. Ще швидших змін зазнає такий пласт мови, як її словник. Тут інституціалізована мова вимушена йти на поступки ще швидше ніж у випадку граматики, що й засвідчують регулярні перевидання правописів (в тих країнах, де це робиться).
Найшвидших же змін зазнають такі рівні мови, як «семантичні поля», або, тим більше, «аксіологічні вісі», що здатні змінюватися впродовж дуже короткого часу.
Було б абсурдом стверджувати, що за межами мови не існує жодної реальності. Лінгвістичний фундаменталізм є настільки ж безперспективною річчю, як будь-який інший вид редукційного догматизму. Втім, як вказували вже видатні теоретики знакових систем на зламі 19 та 20 століть, 1 не існує жодного іншого способу референції до «реальності» за допомогою певної семантичної єдності, окрім як залучення іншої семантичної єдності і т. д. В цьому випадку Чарльз Сандерс Пірс говорить про «процес нескінченної семіози». Реальність за межами мови, звісно ж, існує, але ми не маємо жодного іншого способу референції до реальності, окрім як за допомогою мови, що не є – згідно з невідрефлектованим наївним поглядом на мову – дзеркальним відображенням реальності, такою собі адекватною номенклатурою «самої реальності», а довільною конвенцією, що нею послуговуються люди задля комунікації. Безумовно, ми всі стикаємося з тим самим несеміотизованим субстратом реальності, неозначеною мовою «реальністю», але семантичний поділ цієї реальності засобами різних мов не є «заданим самою реальністю», а довільним, заданим наявними мовними конвенціями. Більше того, як засвідчують психолінгівсти, відмінні способи семіотизації за допомогою різних мов в окремих випадках навіть здатні задавати відмінні перцептивні схеми (скажімо, у випадку відмінних класифікацій кольорів у різних мовах: порівн. blue, blau, bleu в англійській, німецькій та французькій мовах із семантично детальованішим поділом блакитний/синій та голубой/синий української та російської мов). Звісно, семіотизація «реальності» в тих чи інших природних мовах, а тим більше соціолектах та ідіолектах спричинена цілком практичними потребами та соціально-історичними обставинами. Так, саме цим пояснюється, подеколи значно детальніша семіотизація /снігу/ в мовах північних народів (ескімоси, чукчі) в порівнянні з народами, в житті яких сніг відіграє набагато меншу роль. Як зазначає Умберто Еко: «Оскільки семантичні поля формують єдності певної культури та є складовими притаманного цій культурі світогляду, в ролі чинників швидкої девальвації певного семантичного поля можуть виступити явища акультурації, зустрічі з іншими культурами, критичні ревізії знання» (Eco 1972:89). Діалектів, соціолектів та ідіолектів, а також політолектів, до докладнішого розгляду яких ми незабаром перейдемо, це стосується ще більшою мірою, ніж природних мов. Так, представники другого чи третього покоління емігрантів із села можуть, на відміну від своїх батьків або бабусь, не знати, що саме означають такі слова як /кнур/, або /підсвинок/. Інакше кажучи, семантичне поле /свійські тварини/ для міських жителів навіть у другому, або третьому поколінні може бути значно менш деталізованим, ніж для їхніх батьків.
Перед тим як викласти нашу концепцію політолектів, вважаємо за необхідне наголосити на наївності другого «природного» упередження щодо мови, згідно з яким мова виконує виключно описові функції, та яке домінувало навіть у філософії щонайменше до кінця 19 століття. Йдеться про теорію мовленнєвих актів, розроблену в 20 столітті англійським філософом Остіном, 2 яка поклала край наївним невідрефлектованим уявленням про буцімто лише описову функцію мови. В межах нашої статті детальний огляд теорії мовленнєвих актів є зайвим. Слід лише наголосити на тому, що згідно з найбільш вдалою класифікацією мовних актів (Джона Сьорля) опис, або асертиви (assertives), є лише одним з п’яти можливих видів мовленнєвих актів, або того, що ми робимо за допомогою слів, поряд із такими чотирма іншими видами, як директиви (directives), функція (illocutionary point за Сьорлем) яких полягає в інтенції мовчині(ця) примусити реципієнта(ку) до певних дій, комісивні іллокутивні акти (commisives), функція яких полягає в прийнятті мовчинею(цем) певних зобов’язань на себе, експресиви (expressives), якими ми виражаємо наш внутрішній психологічний стан, та декларативи (declaratives), за допомогою яких ми робимо пропозиційний зміст нашого висловлювання дійсністю (скажімо, коли президент за відповідних обставин проголошує війну, або суддя, промовляючи до підсудного говорить: «Ви засуджені до ув’язнення терміном на…» тощо). Найважливішим же в межах нашої статті є відношення тотальної імплікації між усіма типами мовленнєвих актів, тобто імплікація усіх інших аспектів мовленнєвого акту кожним випадком його реалізації. Це означає, що не існує «чистих» асертивів, а лише мовленнєві акти, в яких більшою або меншою мірою дескриптивна функція переважає, в той час як інші функції є, втім – нехай навіть незначною мірою – завжди імплікованими. В цьому стосунку «цілком нормальні» іменники української мови, як президент, депутат, вчений, міністр, директор тощо настільки ж адекватні описуваній реальності, як доярка, прибиральниця, домогосподарка. Тоді як такі слова на кшталт президентка, депутатка, вчена, домогосподар, прибиральник, дояр тощо звучать «трошки дивно», «неприродно», та й взагалі якісь «немилозвучні» вони, ne c’est pas? Такі «природні номінації» в мові є нічим іншим як ідеологічними тавтологіями, найулюбленішим засобом ідеологічного дискурсу за Роланом Бартом. Сподіваюся, що наведені нами приклади обернення таких «цілком адекватних описуваній реальності» тавтологій добре показали, наскільки ці тавтології асиметричні (характерна особливість ідеологічних тавтологій). Тобто такі тавтології є не просто дескриптивними, але й прескриптивними. Саме в цьому «трошки дивно», «ненатурально» й виражаються імпліковані такими дескрипціями декларативи, тобто інституціалізовані «ствердження належного», затвердження певної соціальної реальності за допомогою слів, підміна соціального конструкту «природою». І саме в таких випадках стає очевидним, наскільки «іллокутивна сила» мовленнєвих актів є залежною від соціальних інститутів та розподілу владних стосунків в межах суспільства, на якому, зокрема, наголошував Бурдьє критикуючи «платонічні уявлення» про нематеріальну природу іллокутивної сили мовленнєвих актів.
В контексті нашої статті особливо слід наголосити на існуванні такого сегменту мовних практик, як політолекти (неологізм, який ми утворюємо за аналогією до таких лінгвістичних категорій як діалект, соціолект та ідіолект). Йдеться про вживання тієї самої «природної» мови в межах різних ідеологічних мов, головною особливістю яких є відмінна семіотизація політично релевантних аспектів реальності. Зазвичай тут йдеться про ре-семіотизацію вже семіотизованих аспектів реальності. Так, цілком очевидно, що такі вислови як «террористы», «бандформирования» тощо мають цілком відмінне значення в російських засобах інформації або на сайтах північнокавказьких ісламістів. Але навіть словниковий запас цих мов може суттєво відрізнятися. Порівняйте прикметники «совєцький» та «радянський» в текстах сучасних українських авторок(ів), що взагалі-то реферують до тієї самої історичної реальності, яка завжди залишатиметься такою, якою вона «була», тобто єдиною та тотожної собі в цілковито незмінному минулому. Втім, зрозуміло, що семіотизація цього простору в обох випадках є відмінною. Обидва прикметники належать до мов з відмінними аксіологічними осями (приміром «комунізм-сталінізм-Голодомор» в політолекті, до якого належить прикметник «совєцький»), імплікують відмінні історичні наративи, інтерпретативні схеми тощо. Наскільки тією чи тією мірою є «політолектолизованими» будь-які класифікації політично релевантних аспектів реальності можна побачити на такому прикладі. Поділяючи лівий рух на «комуністів»/«антикомуністів», «авторитарних лівих»/«антиавторитарних лівих», «інтернаціоналістів»/«лівих націоналістів», «революційних лівих»/«лівих лібералів» тощо, ми, цілком очевидно не просто «нейтрально описуємо дійсність такою, якою вона є», а імплікуємо тим самим відмінні аксіологічні вісі, вдаємося до різних політолектів. Втім, політолекти не є обов’язково настільки виразно «політичними». Так, обидва визначення «індустріальне суспільство» та «капіталістичне суспільство» хоча й зустрічаються в наукових текстах та реферують до «одного й того самого» в сенсі несеміотизованого субстрату, семіотизують «те саме» по-різному, обирають відмінні семантично релевантні аспекти «того самого» для його адекватної презентації в мові.
Ми сподіваємося, що читачки(і) більш-менш розуміють, про що нам йдеться, коли ми ведемо мову про політолекти. В контексті нашої статті слід зауважити, що в емпіричній даності зустрічаються лише ступені політолектолізованості мови. «Чистих» політолектів не існує так само, як не існує «чистих» діалектів, соціолектів, або ідіолектів (останній був би тоді «приватною мовою» в сенсі Вітґенштайна, тобто взагалі не був би нікому зрозумілий, включно з самою мовчинею(ем) цього ідіолекта). Але так само – за межами абстрактних конструкцій мовознавців – не існує й «чистої» природної мови (української, російської, англійської тощо), яка була б цілковито вільною від політолектичного використання. В контексті нашої статті це означає, що ми маємо бути особливо уважними до того, наскільки «нормальна», «природна» мова може виконувати функції сексистського політолекту.
Чи здатні люди самостійно та свідомо змінювати мову? Так. Але ця дія є дуже обмеженою. Згідно з Фердінаном де Сосюром мова є конвенцією. Але це не означає, що люди свідомо розробили мову. (Як саме могли б порозумітися люди, розробляючи мову з нуля? Тобто: якою мовою говорили люди, створюючи мову? Очевидно, що уявлення про «первісне створення» мови на кшталт свідомого укладання конвенції вже передбачає наявність мови, отже суперечить самому собі.) Звісно ж, є приклади цілковито штучних мов, скажімо, есперанто. Але навіть есперанто, як зазначив Сосюр, більше не підлягатиме впливу свідомого раціонального контролю, за умови якщо ця штучна мова стане живою.
Можна взяти інший, цікавий, приклад. Якщо вірити Варламу Шаламову, то злочинний світ в СРСР в першій половині 20 століття («блатные») змінював свій соціолект цілком свідомо, на спеціальних – призначених вирішенню не лише мовних питань – зібраннях, т. зв. «правилках». Об’єднані зусилля свідомого втручання найавторитетніших представників «преступного мира» таким чином призводили до змін соціолекту професійних злочинців. Звісно ж, йшлося тут лише про заміну ідіом та окремих слів, наскільки ми розуміємо, головним чином іменників і дієслів, а також, відповідно, похідних прикметників та прийменників. Неписемна мова, а тим більше жаргон, й так зазнає швидких змін. 3 Але цілком може бути, що виклад Шаламова в даному разі є адекватним описуваним реаліям, і що соціолект професійних злочинців підлягав свідомому регулюванню. Зрештою, потреба час від часу міняти лексикон «блатної музики», очевидно була спричинена цілком практичними потребами: навіть оновлена мова злочинців з часом просочувалася до інших соціальних прошарків і – чи не найгірше з точки зору мовців цього соціолекту – поступово переставала бути «китайською грамотою» для кримінального розшуку, втрачаючи таким чином одну зі своїх головних функцій і змушуючи злочинців до чергового витка словотворчості.
Чи не найпотужніший вплив на мови чинить їх кодифікація та впровадження офіційних мов, що зазвичай виявляється згубним для некодифікованих мов («діалектів» та «говірок ‘неісторичних’/‘некультурних’ народів») в межах тих держав, в яких впроваджується офіційна мова. Це при тому, що насправді офіційні мови за походженням дуже часто є такими ж «діалектами», як і інші мови. Так, сучасна французька мова початково була лише одним з «діалектів» поряд з іншими, щобільше, вона була «діалектом» (географічно) найменшої в порівнянні з іншими, об’єднаними в межах королівства, мовними спільнотами – мовою Іль-де-Франсу. Та й взагалі слід зазначити, що буцімто науковий поділ на «діалекти» та «мови», як вказував ще Фердінан де Сосюр, є винятково політичним. З такого погляду, русинська, гуцульська, західно–поліська, 4 або в принципі будь-яка інша мова (суржик так само) є не більшою мірою діалектом української мови, ніж сама українська – діалектом польської, російської, словацької, або білоруської мови (чи навпаки). Дивними виглядають вже самі формулювання в роботах з історії української мови, згідно з якими українська мова утворилася на основі (sic!) певних діалектів української мови та які є яскравими прикладами «агресивних» синекдох, 5 коли місце постульованого ними цілого займає одна з його частин. Попри те, що навіть аж ніяк не всі фахівці(чині) усвідомлюють, наскільки відверто політичним є поділ на «мови» та «діалекти», в дійсності перед нами ще один разючий приклад того, наскільки потужним може виявлятися політичне втручання в мовні практики, зводячи одні мови в статус «офіційних», «літературних» та прирікаючи інші на маргіналізацію та відмирання.
В контексті нашої статті особливо слід наголосити на тому, що політика мовних практик не є винятково сферою державної політики, а доступна найрізноманітнішим групам тиску, зокрема й опозиційним в стосунку до панівної політичної системи. Скажімо, історія утисків української мови наочно показує, наскільки «антидержавними» були певні мовні практики україномовної інтелігенції в очах уряду царської Росії, що, здавалося б, мали досить опосередкований стосунок до «політики». Втім, страхи царського уряду виявилися аж ніяк не безпідставними, що, зокрема, й засвідчує факт незалежної української держави.
Особливо цікавою була політика в стосунку до української мови за часів СРСР. Як вказував Юрій Шерех-Шевельов, жоден з урядів тих країн, які хоч якимось чином утискали українську мову (Румунія, Чехословаччина, Польща) не вдавався до таких субтильних заходів, як радянський уряд в періоди інтенсифікації «дружби народів». Нібито дозволену та кодифіковану українську мову в дійсності поступово наближали до мови російської. Так, до словників української мови, що їх подеколи в’їдливо, втім небезпідставно, називають «російсько-російськими» словниками, або взагалі не потрапляли ті синоніми, які були менш схожими на російські відповідники, або, якщо й потрапляли, то на самий кінець переліку та ще й з примітками «заст.» або «діал.». Водночас під час чергових витків «боротьби за інтернаціоналізм» у видавництвах прискіпливе око рецензента уважно слідкувало за тим, щоб до українських книжок не потрапляли «буржуазно-націоналістичні» слова (насправді, цілком нормальні слова української мови, зафіксовані, зокрема, й словниками української мови періоду «українізації», тобто навіть і за радянської влади). Іноді наслідком цієї політики був відвертий абсурд, коли українським словам, які, так би мовити, є «омофонами» 6 тих чи тих російських слів у словниках надавали ще й «російського» значення. До яких (кодифікованих!) семантичних перекручень і, внаслідок цього, збідніння виражальних можливостей української мови це призводило – читач(ка) може ознайомитися за працею Святослава Караванського. 7Ще й сьогодні від цілком адекватних людей можна почути коментарі на кшталт «взагалі-то гарний переклад, але щось занадто ‘щирий’» (для прикладу: за відомими мені відгуками на російські чи німецькі тексти я не можу пригадати жодного критичного зауваження на взірець «что-то уж слишком по-русски написано», відповідно, «der Text ist leider viel zu deutsch»).
Приклади на користь дієвості політичного втручання в мовні практики можна наводити та наводити. Нам йшлося лише про те, щоб показати, що таке втручання – в окремих аспектах дуже обмеженої дії, а в деяких – надзвичайно потужної й навіть вбивчої сили, є реальністю, на яку слід зважати. Навіть наше цілком спонтанне відчуття «природності»/«неприродності» чогось у мові, як і почуття сорому за ту чи іншу мову, може бути детермінованим політичними чинниками та історичними обставинами. Саме на це слід зважати, розглядаючи пропозиції Олени Синчак.
Підсумуємо ще раз: по-перше, сфера мовних практик не є політично нейтральною і, по-друге, сфера мовних практик підлягає політичному регулюванню.
Один із контраргументів на користь свідомого вживання фемінітивів зводиться до того, що це є чимось на кшталт «ламання мови», накидання мові невластивих їй форм, – мертвонароджених форм, які ніколи не приживуться. На нашу думку, Олена Синчак у своїй статті цілком переконливо показала, що розширення поля фемінітивів в українській мові з одного боку є об’єктивним процесом, цілком незалежним, або принаймні дуже опосередкованим чином залежним, від політичних спроб вплинути на мову. Втім, позиції Синчак жодним чином не можна редукувати до всього лиш опису певних мовних процесів (навіть якщо вона стверджує протилежне в одному з коментарів під час дискусії на сайті). Крім опису процесу розширення фемінітивів в українській мові її стаття – і це, на нашу думку, найважливіше – містить ще й політичний імператив, що його аж ніяк не слід сплутувати з суто дескриптивними елементами її статті. Ґендерно паритетна мова – це не просто мова, що містить велику кількість фемінітивів, а така мова, яка незалежно від тих чи тих трансльованих нею змістів, має ще й перформативний зміст – наголошуючи самим способом висловлювання на нормативному ідеалі ґендерної рівності.
Слід наголосити, що пропозиції Синчак жодним чином не ламають мови, а стосуються лише такого дуже поверхового її шару, як стилістика, – та й те, зрозуміло, що йдеться головним чином лише про науково-публіцистичний та офіційно-діловий стилі, а також заклику активніше користуватися новотворами і за потреби створювати їх самим (що є, нехай і не буденною, а втім цілком нормальною мовною практикою, до якої ми причетні вже в додитсадковому віці).
Від того, що хтось з власного переконання вживатиме в своїх текстах (лише деякі) іменники «нетрадиційно», українська мова якогось радикального «ламання» не зазнає.
Ті ж люди, які обурюватимуться через вживання гендерно паритетної мови, перш за все мали б з’ясувати природу власного обурення. Чи не є останнє лиш наслідком домінування патріархальних структур з їхнім – хто б подумав! – політичним нав’язуванням «загального» чоловічого роду? Те, що таке нав’язування освячене традицією 8 та видається нам природним аж настільки, що «нетрадиційні» фемінітиви викликають несприйняття і навіть відвертий опір, а також те, що така традиція не є наслідком якоїсь зумисної змови, не означає, що це нав’язування не є по своїй природі цілком політичним, – важко оцінити наскільки, але, можливо, одним з досить-таки ефективних засобів підтримки патріархального режиму. Зводити останній лише до «мовних практик», звісно ж, було б абсурдом. Зрозуміло, що він включає й інші, можливо, значно ефективніші механізми, що, втім, не перешкоджає йому користуватися, в тому числі, й мовними засобами.
Інший аргумент проти ґендерно паритетної мови зводиться до того, що вона братиме на себе занадто багато уваги, відволікаючи тим самим від «реальних проблем». Погодитися з цим важко. На нашу думку, ґендерно паритетна мова якраз навпаки – дуже вдало привертає увагу до цілком реальної проблеми патріархату. Більше того, на переконання автора, апропріація ґендерно паритетної мови лівими, тобто перетворення її на авторизований перформативний політолект, тобто перформативний політолект, маркований як «лівий», на заданий самим способом висловлювання політичний імператив, мало б лише позитивні наслідки. 9 Щобільше, люди, які користуватимуться ґендерно паритетною мовою, матимуть у своєму розпорядженні різні ступені «радикалізму» – від нейтральних і малопомітних форм, коли, скажімо, в звертанні до читачок(ів) вживатимуться такі вислови, як «читачі та читачки», «читацтво» тощо, до максимально радикальних, коли ми, говорячи про групи людей, що включають і чоловіків і жінок, послідовно вживатимемо винятково множину жіночого роду.
Хтось з лівих критиків фемінізму стверджуватиме, що питання подолання патріархату є другорядним у порівнянні з питанням подолання капіталізму. Більше того, хтось, можливо, навіть стверджуватиме, що сексизм та расизм зникнуть самі собою за умови розбудови безкласового суспільства.
Слід наголосити, що патріархат, по-перше, є значно старішим за капіталізм, тобто не є породженим останнім (що не означає, що патріархальні структури не можуть бути успішно інтегровані в межах капіталістичного устрою, або – з таким же успіхом – обходитися без нього 10 і, по-друге, – і це найважливіше – розбудова безкласового суспільства ще не означає подолання патріархату. Тут навіть не слід вдаватися до мисленнєвих експериментів. Для того, щоб зрозуміти, наскільки безкласове суспільство прекрасно може вживатися з патріархальним устроєм, можна звернутися до праць етнологів. Приміром, ще у 18 ст. чеченські суспільства не знали приватної власності на землю, а всі люди (чоловіки) були між собою рівними, «братами». Навіть самі чеченські суспільства характеризували себе як «братства» (вошалла від воша – «брат»). У той же час надлишок «засобів виробництва» (більше 60 корів у власності однієї нуклеарної сім’ї) розподілявся між іншими членами громади. Обов’язковом було ділитися їжею з будь-якими людьми, які потерпали від голоду. Чеченці не знали начальників. Лише у випадку походів тимчасово обирали ватажка (баяччя), який мав владу винятково під час військових дій. Старші люди (чоловічої статі) подеколи користувалися настільки високим авторитетом, що до них ходили судитися в разі виникнення конфліктів. Втім, розв’язання цих конфліктів авторитетними старшими людьми не були обов’язковими до виконання, а залишалися «мудрими порадами», яким можна було слідувати, а можна було й нехтувати. Зрештою, недарма генерал Єрмолов вбачав головну «проблему» Чечні в безначалии. В той час, як контроль над іншими північнокавказькими суспільствами вдавалося встановити, приборкавши феодальну верхівку, в стосунку до чеченських суспільств така можливість була відсутньою. Однак слід остерігатися ідеалізації «примітивних» суспільств, навіть якщо ці суспільства тією чи іншою мірою були безкласовими. Попри те, що традиційне право (адат) чеченських, як і багатьох інших докласових суспільств, містило чимало прямо-таки комуністичних та анархістських положень, воно так само містило право (обов’язок) на кровну помсту. Справедливість (щорічного) розподілу землі в межах тейпу (родової організації) з лихвою покривалася несправедивістю її розподілу між сильними та слабкими тейпами, – принаймні у 18 та у 19 столітті, під час процесу майнового розшарування, інфляції традиційного права та зростання ролі баяччя, внаслідок чого слабкі тейпи ставали «безземальними» та потрапляли в залежність до сильних тейпів. Те саме стосується й становища жінки, які, приміром, не мали права брати участь радах старійшин. Навіть у процесі заміни адату шаріатом під час поширення ісламу серед чеченських суспільств, в стосунку до жінок на практиці ще дуже довгий час діяли норми традиційного права, наприклад, заборона успадкування жінками майна померлого батька – попри те, що це право передбачене шаріатом. 11
Звісно ж, не всі «примітивні» суспільства були відверто патріархальними. Скажімо, становище жінок в ірокезьких суспільствах було досить високим. Так, уповноважений представляти інтереси клану на міжкланових нарадах призначався найстаршою жінкою клану. Ірокезькі жінки мали право на розлучення з власної волі – просто виставляючи речі чоловіка за двері. Жінки брали участь в радах старійшин, мали право носити зброю, мали значний вплив на вирішення військових питань. Можна стверджувати, що дітей ірокези виховували «по-жіночому», – тобто не вдаючись до фізичних покарань і надаючи їм широку індивідуальну свободу. Як підсумовує Ґарі Неш: «Таким чином влада (в ірокезьких суспільствах) порівну належала обом статям, а європейська ідея чоловічого домінування над жінками була цілковито відсутньою у всіх сферах суспільного життя ірокезів» (цитується за: Zinn 2003).
Патріархат та безкласове суспільство – речі цілком сумісні. Безкласове суспільство може бути й егалітарним, тоді як патріархальне суспільство, нехай навіть безкласове, бути таким не може. Питання лише в тому, яке саме безкласове суспільство ми хочемо?
Отже, питання подолання патріархальних стосунків не може бути «другорядним». Наскільки б ієрархії цілей, в яких боротьба проти патріархату займатиме друге, третє і т. д. місце, не запевняли в своїй «лівизні» та «демократичності», вони – самим встановленням таких ієрархій – відтворюють патріархальні цінності. Та й взагалі, не зовсім зрозуміло, яким чином феміністичний рух – не кажучи про такі «дрібнички», як вживання ґендерно паритетної мови кимось у своїх текстах, або статті на її захист – мали б ставати на заваді лівому руху, боротьбі за демократичні ідеали, трансформації матеріальних структур тощо. Якщо такі речі когось від чогось і відволікають, обурюють, викликають праведний гнів тощо, то – я дуже перепрошую, але – це особиста проблема самих цих людей (тобто навіть якщо припустити, що такі реакції не мають жодного стосунку до спонтанних спроб оборонити патріархат від нахабних зазіхань, і жодним чином не мотивовані патріархальними структурами). Зрештою, обурені відгуки на ґендерно паритетну мову тим самим яскраво засвідчують, що її застосування не є безнаслідковим. Інакше кажучи, на них можна посилатися як на хрестоматійні приклади перформативних суперечностей.
Згідно з іншим контраргументом, ґендерно паритетна мова, вживана в текстах представниць(ків) лівого руху, несе в собі загрозу бути одним з ефективних чинників маргіналізації останнього, коли критикам лівих вдаватиметься переконливо запевняти громадськість, що лівим насправді йдеться про якісь абсурдні та смішні мовні ігри, а не про щось важливіше та реальніше. На це слід відповісти, що ті проблеми, які маргіналізують український лівий рух – хотіли б того самі ліві, чи ні – дійсно значною мірою зумовлені боротьбою в історико-філологічному полі. Навряд чи хтось заперечуватиме, що найефективніше лівий рух маргіналізований прив’язкою його до негативним чином конотованого комуністичного минулого, на якій і ґрунтуються аксіологічні вісі відповідних політолектів: «ліві-тоталітаризм-концтабори», «ліві-сталінізм-Голодомор», «ліві-боротьба за відродження СРСР-російський імперіаілізм» тощо. Натомість, замість критичного ставлення до історії СРСР та інших комуністичних режимів, українські ліві дуже часто – свідомо чи ні – беруть активну участь у справі забезпечення домінування таких аксіологічних осей у суспільстві, сліпо потрапляючи до ідеологічних пасток на кшталт «заперечувачі Голодомору», «вороги демократії», «борці за відродження СРСР» тощо, тим самим віддаючи поняття «демократія» на відкуп неоліберальним ідеологам, а разом з тим інвестуючи свій час та енергію в боротьбу в межах історико-філологічного поля, яка – парадоксальним же чином – є, на думку багатьох з них, буцімто абсолютно безвартісною. 12
На відміну від лівих критиків ідеї ґендерно паритетної мови, ми не стверджуватимемо, що боротьба в межах історико-філологічного поля є чимось безвартісним, у порівнянні з боротьбою за вирішення «реальних проблем». Наприклад, на нашу думку, завдання визначення змісту поняття демократія, та боротьба за домінування відповідного розуміння в суспільстві, є надзвичайно важливими, хоча саме тут нам можна було б закинути, що це є «чисто філологічним питанням», в усякому разі, питанням дефініцій та адекватного розуміння – точно. Нам йдеться лише про те, щоб вказати, що українські ліві й без того втягнуті в цю боротьбу. Наскільки вдало – це інше питання.
Критикам «зацикленості на мовних питаннях» слід не забувати, що мова є таким самим соціальним інститутом, 13 як і інші; що мовні практики так само є «матеріальними», як і будь-які інші суспільні практики. Заперечувати матеріальну природу мови – це впадати в ідеалізм найнаївнішого гатунку. Так само було б не лише наївністю, але й відверто грубою як теоретичною, так і практичною помилкою, не визнавати сферу мовних практик за сферу політичного.
Отже: боятися, що вживання кимось з лівих/«лівих» авторок(ів) ґендерно паритетної мови призводитиме до маргіналізації лівого руху, це те саме, що, приміром, сушити собі голову, а чи не призведе задекларована участь лівих у демонстрації за права трансгендерних людей до дискредитації всього лівого руху… Не звідти маргіналізація, товариші(ки)!
Втім, ми хотіли б наголосити, що прескриптивність у цьому питанні була б шкідливою для самої справи впровадження ґендерно паритетної мови. Змушувати когось до вжитку ґендерно паритетної мови – це не розумніше, ніж змушувати когось вступати до колгоспів (якщо вже вдаватися до такого, добре зрозумілого не лише лівим, але й їх опонент(к)ам, прикладу).
У наступному, заключному, розділі нашої статті ми спробуємо дати остаточну відповідь на запитання для чого?
Невже зміни в мові здатні впливати на соціальну дійсність?
У початковому варіанті своєї статті Олена Синчак стверджувала таке: «Після того, як збереться критична маса людей, здатних на рівні індивідуальних ініціатив пропагувати і поширювати ідеї паритетності, можна сподіватися на реальні зміни в суспільстві». Однак після бурхливих обговорень в мережі «Ліва думка», під час яких ця теза зазнала нищівної критики, авторка прибрала її, замінивши на наступну тезу:
Хоча зазначений процес не обов’язково викликатиме зміни в зворотному напрямі, проте свідоме вживання фемінітивів, як вияв критичного ставлення до мови, засвідчує, що мовчиня чи мовець чутливі до проблем із ґендерною рівністю і визнають їх існування. Натомість, називаючи жінку чоловічими найменуваннями – аспірантом, викладачем, працівником, депутатом, ми тим самим підписуємось під репродукуванням патріархальних структур у мові, а через неї і в житті.
«Тепер я готова підписатися під кожним словом», прокоментувала Олена ці зміни до початкового варіанту тексту. 14 На нашу думку, сформульована в другому варіанті тексту теза є цілком адекватною та вказує на найважливіший політичний аспект свідомого вживання фемінітивів, уникаючи пастки лінгвістичного фундаменталізму.
Чи не найкращий з відомих авторові цих рядків аргумент, що, якщо й не ставить під сумнів саму ідею свідомого вживання фемінітивів, то, принаймні, вказує на межі політичної ефективності такої практики, сформульовано у вигляді риторичного зауваження: «Навіть якщо всі прийняли геліоцентричну модель сонячної системи, ми все одно кажемо ‘Сонце сходить’, але всім … (зрозуміло), що обскурантизм не звідти береться.» 15 Тобто ми цілком добре здатні усвідомлювати відмінність між нашим знанням про реальність та усталеними способами висловлювання про неї, без того, щоб наше знання зазнавало «викривлення» від «неточних» способів висловлювання. Щобільше, з цього аргументу випливає, що суспільство, яке цілковито подолає патріархат, цілком зможе досягнути цього жодним чином не змінюючи мову (та залишаючи незмінною її в майбутньому). Якщо моя інтерпретація цього аргументу є правильною, то я погоджуюся з ним цілковито.
Але тут слід бути особливо уважним: чи є зацитовані тези Олени Синчак несумісними з аргументом Володимира Артюха? Жодним чином!
Навіть якщо ми цілковито погоджуємося з тезою про відтворення патріархальних структур в т. ч. й завдяки мові, то навіть в такому разі не виключено, що й після введення ґендерно паритетної мови усі інші механізми відтворення патріархату можуть залишитися недоторканними, або зазнати лише певної трансформації, яка не перешкодить їм бути не менш ефективними. Щобільше, ми можемо дуже добре уявити суспільство, в якому патріархат набуватиме ефективніших форм та більш репресивного характеру, навіть попри введення ґендерно паритетної мови.
Звісно ж, політичний потенціал такої мови – а її провокативний потенціал навряд чи хтось заперечуватиме – можливо, матиме лише історично обмежену ефективність. Парадоксальним чином свою політичну функцію ґендерно паритетна мова виконуватиме лише доти, доки вона не стане нормою (в сенсі навіть розмовної, а не лише кодифікованої мови), доки вона не стане цілком непомітною для самих мовчинь(ців). А статися це може, власне кажучи, лише за умов скасування патріархату. До того часу вона, швидше за все, зберігатиме свій політичний потенціал.
Насамкінець я пропоную здійснити невеличкий мисленнєвий експеримент та прийняти два, на нашу думку, щонайменше дуже сумнівних, припущення. Припустимо, що (1) ґендерно паритетна мова ніколи не приживеться і навіть при вживанні в межах офіційно-ділового та науково-публіцистичного стилів, навіть через тисячу років після впровадження їх до правопису, тобто перетворення на офіційну норму за умовами нашого мисленнєвого експерименту, викликатимуть у людей той же дискомфорт, що й на самому початку. Припустимо також (2), що теза про відтворення патріархальних структур в т. ч. і за допомогою мови (на нашу думку правильна) є цілковито хибною: в стосунку до міжґендерних стосунків мова буцімто є цілковито нейтральною та не виконує тут жодним чином функції символічного насилля.
Навіть за умови вірностіні цих припущень, жодне з них не ставить під сумнів політичний потенціал ґендерно паритетної мови (перебільшувати значення якого ми, звісно ж, не хотіли б). Навіть якщо ці два припущення є цілковито правильними, то це лише означатиме, що звільнене від патріархату суспільство, можливо, більше й не потребуватиме ґендерно паритетної мови. Тобто, якщо зміниться сама реальність, а всі спроби впровадження ґендерно паритетної мови так і не приживуться, то й потреба «ламати мову» відпаде повністю. Втім, за умови домінування патріархальних структур, свої функції така мова зберігатиме, незалежно від того, чи є ці припущення правильними (на думку опоненток ґендерно паритетної мови), чи є вони хибними (на нашу думку). Ґендерно паритетна мова успішно виконуватиме свої функції, що жодним чином не означає, буцімто патріархат вдасться подолати лише «змінивши мову». Що це за функції? Їх дію може простежити на собі будь-хто, у кого саме використання ґендерно паритетної мови, не кажучи вже про обґрунтування чи захист цієї ідеї, викликає внутрішній опір.
Дійсно, дуже хотілося б дізнатися, кому саме і чим стає на заваді ґендерно паритетна мова?
Бібліографія:
– Блиев, М. М., Дегоев В. В. 1994. Кавказская война. Москва: Росет.
– Блиев, М. М. 2004. Россия и горцы Большого Кавказа на пути к цивилизации. Москва: Мысль.
– Шнирельман, В. А. 2006. Быть аланами: интеллектуалы и политика на Северном Кавказе в XX веке. Москва: Новое Литературное Обозрение.
– Eco, U. 1972. Einführung in die Semiotik. Padeborn: Wilhelm Fink Verlag.
– Rehder, P. (ed.). 2003. Einführung in die slavischen Sprachen. Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.
– Zinn, Howard, 2003. A People’s History of the United States 1492-Present. New York: Harper Collins.