Марта Гавришко
Щоразу шукаючи своє купе, затамовую подих. На мить стаю «глибоко віруючою» й молюся залізничним богиням, щоб серед моїх попутників переважали жінки. А ще краще, щоб усі були жінками. Ні, я не чоловіконенависниця. Я не належу до ортодоксальних релігійних чи світських патріархальних спільнот, що практикують розділення людей різних статей у публічному й приватному просторах. Я не прихильниця вікторіанської моралі. Тож можу переодягнутися у футболку й спортивні штани під покривалом на верхній полиці, поки чоловіки внизу говоритимуть про відбутий тренінг. Я не маю захмарних вимог до чоловіків і не очікую від них спеціального поводження зі мною тільки тому, що я жінка. Достатньо, щоб вони були людьми.
Усе ж я молюся залізничним богиням щоразу, коли шукаю своє купе. Бо я звичайна молода жінка, яка має досвід поїздок в українських потягах. Досвід, який виплекав мій найбільший страх. Це страх бути в тісному замкненому просторі з незнайомими чоловіками. Страх, якого я не відала, поки не стала подорожувати залізницею. Страх, про який ніколи не говорила з мамою, тіткою, вчителькою чи подругою. Ніхто не готував мене до таких подорожей. Не розповідав про небезпеки, які чатують у потягах на молоду дівчину. Не ділився зі мною своїми «стратегіями виживання». Я набувала свій досвід без підготовки, болісно й пам’ятно. І знаю, що така не одна.
Якось я підслухала телефонну розмову попутниці, яка глузувала зі своєї молодої колеги. Та розплакалася, зайшовши в купе, де сиділо троє чоловіків. Гигикаючи, сусідка настирно повторювала другові: «Ти уявляєш, яка дура?! Стоїть он далі, не заходить». І тільки моя мігрень спинила мене від того, щоб розпочати розмову з попутницею. Я лежала й думала, як же ж пощастило моїй сусідці мати відмінний від мого досвід. Бо ж як інакше можна пояснити брак розуміння й емпатії в ситуації з її колегою. А може, це така захисна реакція? Можливо, вона наївно вірить у те, що можна мати «правильну поведінку», що убезпечить від негативного досвіду з чоловіками. Убезпечить від страху, який, очевидно, вже має її колега.
Я лежала й думала, як би пояснювала незнайомій сусідці, чому її колега радше за все проведе ніч у коридорі. Не тому, що вона не втомилася. Не тому, що в купе незручні спальні місця чи тонкі подушки. І не тому, що заснути важко, бо вагоном хилитає так, ніби він ось-ось злетить у небо. Увесь цей залізничний антураж втрачає значення, коли тебе паралізовує страх. І ти думаєш лише про одне — швидше б доїхати до пункту призначення.
Я б сказала своїй сусідці, що купе — це місце гендерної соціалізації. У ньому ти вчишся бути жінкою в чоловічому світі.
Купе — це місце сорому й самоконтролю. Майже ніколи не забігаю у вагон в останню мить. Вичікую на пероні. Тільки-но опустяться східця, я показую свій квиток провідникові/ці. Швидко знаходжу своє місце й переодягаюся. Одяг підготовлений заздалегідь. Все продумано до деталей. У ньому ти маєш бути «асексуальною». Твоє жіноче тіло має стати невидимим. Тож одяг не має облягати, щоб не підкреслювати форми. Без глибокого вирізу, щоб не було спокуси туди заглянути. Він не має бути яскравим, бо ж купе далеко не те місце, де хочеш уваги. Одяг повинен закривати твої ноги, навіть якщо не працює кондиціонер. І ти точно не маєш його знімати, коли в купе погасне світло. Ти ж не хочеш, щоб твої ноги розглядали так, як ноги твоєї сплячої сусідки? Її ноги не просто розглядають. Їх вигляд коментують. На їхньому фоні фотографуються твої попутники, а потім весело надсилають світлини друзям: мовляв, дивіться, з якою кралею пощастило їхати.
Купе — це місце емоційного терору. «Звідки їдеш?» — пригадую питання сп’янілого чоловіка. Лаконічно відповідаю, усім виглядом показуючи, що не націлена на спілкування. Але чоловік наполягає. І продовжує свою розмову. Він хоче твоєї реакції. Хоче твого активного слухання. Але за його мамлянням неможливо нічого розібрати. Чоловік зривається на крик: «Тебе не вчили відповідати на звертання старших?» І жбурляє в мене пляшку з водою. Виходить. А я думаю над тим, чому люди очікують від незнайомих емоційного обслуговування? І не лише ті сп’янілі, яким би знайти «вільні вуха». Ні, тверезі також. Вони можуть розповідати тобі якісь нісенітниці, недолуго жартувати й просто вигулювати свою глупоту. При цьому очікуючи твого схвалення й посмішок. «Посміхайся, ти ж дівчинка». «Посміхнися, ти ж жінка». Жінок вчать жертвувати своїми емоціями заради інших. Грати емоції, не бути собою. Не мати права на втому, роздратування й злість. Жінок вчать підлаштовувати свої емоції під агресивних чоловіків, щоб вони не облаяли й не вдарили, щоб не використали зґвалтування як інструмент дисциплінування непокірних жінок.
Купе — це місце сексуальної агресії. І не лише того одного чоловіка, який, підсунувшись близько, мацав тебе. І не лише того, хто спершу не давав пройти, а потім торкнувся твоїх сідниць. Але й тих груп чоловіків, з якими доводилося їхати в одному купе. Якщо вони заходять уже напідпитку, то очікуєш «брудних» жартів одразу. Без ліричних вступів і псевдоджентельменських прийомів. Якщо ж приходять тверезими, то маєш шанси підготуватися. На другій годині хмільних посиденьок ти вже знаєш, ще по чарці й почнуться питання: «Як таку красиву відпустили одну?», «Де твій чоловік?», «Чи маєш хлопця?». «У тебе гарна блузка, я б її стягнув». І щоразу ти не знаєш, як «правильно» реагувати. Умиротворювати? Бігти хутчіше за провідником/цею? Вийти в коридор і дочекатися, коли врешті поснуть? Але що далі? Чи можна спокійно самій прилягти? Зімкнути очі, не боячись прокинутися від чужих дотиків чи зойків сусіда, що мастурбує перед тобою? Чи треба закривати купе, якщо замок заїдає й ти боїшся не встигнути його відкрити? Чи можна залишати купе відчиненим? Особливо якщо з тобою у вагоні сусідять інші чоловіки. Деякі з них також хильнули зайвого. Інші вже випробовували на тобі свої стратегії пікапу. Ще іншим ти просто не довіряєш, бо не маєш «датчика», що визначає потенційних ґвалтівників.
Купе — це місце страху. Страху сидіти й лежати «виклично». Їсти й пити «звабливо». Говорити «спокусливо». Сваритися «збуджуюче». Порнокультура, що міцно укріпилася в нашому повсякденні, майже не залишає жінкам шансів поводитися не «провокативно». Бо ж навіть твої опирання й крик можуть сприймати як загравання. Чоловіків привчають до думки, що біль може приносити жінкам задоволення. Адже в порнофільмах жінок змушують імітувати насолоду, коли до них застосовують насильство. На додаток до цього традиційні культурні норми вчать чоловіків добиватися уваги жінок, бути наполегливими, попри їхній, жінок, «позірний» спротив. А може, й не спротив зовсім, а елемент «еротичної гри»? Жінок же вчать, що сексуальні бажання чоловіків важливіші за їхній власний емоційний, психологічний і фізичний стан. І за їхні власні сексуальні бажання.
Коли я дізналася історію Анастасії з потягу «Маріуполь — Київ», мене вкотре охопив знайомий страх. Я знову згадую ту дівчину, яка плакала в коридорі вагона й подумки обіймаю її. А ще обіймаю тих дівчат і жінок, які зараз у соцмережах не бояться розповідати про свій травматичний досвід залізничних подорожей. І ця злива історій показує глибину непроговореного болю через «змову мовчання» навколо проблеми сексуального насильства в транспорті. Проблеми, для якої немає простих рішень. Яка потребує комплексних заходів на різних рівнях.
Одним із таких заходів, що його пропонують самі постраждалі жінки, є формування окремих гендерно-роздільних вагонів. Їх закликають створити на додачу до унісекс-вагонів, щоб жінки мали вибір. Вагони «тільки для жінок та дітей» існують у Японії, Індонезії, Малайзії, Китаї, Індії, Єгипті, OAE, Мексиці, Бразилії. В частині цих країн такі вагони є продуктом гендерної нерівності й віднесення жінок до громадянок «другого класу». В інших, як, наприклад, у Японії, вони є наслідком досліджень, які виявили, що більшість дівчат і жінок потерпають від сексуальних домагань у транспорті.
Жваве обговорення ідеї гендерно-роздільних вагонів в українських соцмережах останніх днів показує полярні думки. Багато жінок з негативним досвідом залізничних подорожей підтримують ідею. Інші бояться, що така ініціатива лише посилить віктимблеймінг на адресу жінок, які постраждають від сексуального насильства в «старих» вагонах. Декотрі називають ідею регресом, що має дискримінуючий потенціал. Серед інших недоліків проєкту бачать логістичні проблеми та можливу збитковість для залізниці.
Ціла дискусія має виразне емоційне забарвлення. Постраждалі жінки обурюються негативними реакціями й знеціненням своїх розповідей. Їх засмучує не лише підваження їхніх слів, але й відверті насмішки й агресивні коментарі. Нерідко вони лунають саме від чоловіків. Знайомих їм або ж невідомих, які вважають за потрібне висловити свою цінну чоловічу думку. Розповісти жінкам, що вони мають відчувати та як ставитися до пережитого. Як говорити й мовчати. Деякі «діагностують» у жінок посттравматичний стресовий розлад і великодушно їх «шкодують». Наголошуючи при цьому на їх заангажованості, а отже — «нетверезості мислення». Інші чоловіки ображені самим формулюванням питання про гендерно-роздільні купе. Вони називають жінок сексистками, які перебільшують загрозу від чоловіків. Здається, їм некомфортно від однієї думки, що, можливо, доведеться подорожувати без жінок («Ну ми ж не звірі, щоб від нас тікати», «Попросіть і ми допоможемо», «Ми захистимо вас від п’яного бидла»). Усім «захисникам» хочеться сказати: нас не потрібно захищати. Достатньо просто не нападати.
Дискусія показує, що культура зґвалтування в Україні процвітає. Вона живиться сексизмом, мізогінією й стигматизацією постраждалих від сексуального насильства. Боротися з цими явищами непросто. Вони глибоко вкорінені в соціальні норми та відносини. Однак суспільство має реагувати на гендерні виклики. Одним із таких викликів сьогодні є чоловіче сексуальне насильство проти жінок в українських потягах. Реакція на цей виклик вимагає негайних рішень. Вони потрібні для того, щоб потяги для жінок перестали бути місцями сорому, страху й агресії. Щоб жінки не відмовлялися від своїх поїздок, не відкладали їх, не очікували їх як страшного суду, не «одужували» після них, як після важкої хвороби. Потрібні тому, що жінки мають право на комфортний і безпечний простір. Можливо таким стане простір гендерно-роздільних вагонів.
Читайте також:
Особисті проблеми українського фемінізму (Оксана Дутчак)
Приціли теорій, барикади практик – приватне стає політичним на пострадянському просторі (Тамара Злобіна)