У цьому тексті Гульдана Салімжан досліджує процес позбавлення земель корінного населення, зокрема казахів, у західній провінції Сіньцзян внаслідок колоніалізму ханьських поселенців, що триває від часу заснування Китайської Народної Республіки. Салімжан спростовує обіцянки китайського багатоетнічного соціалізму та екологічного розвитку як наративів, через які легітимізується це позбавлення землі.
Китайську Народну Республіку часто не сприймають як поселенсько-колоніальну державу, зважаючи на її наратив державотворення, просякнутий риторикою антиколоніалізму, революції та солідарності з країнами третього світу у їхній боротьбі проти західного імперіалізму. Однак цей наратив фактично легітимізує насильницьку анексію Китаєм Тибету, Сіньцзяну та Внутрішньої Монголії як проєкт соціалістичного визволення. Тим самим він приховує колоніальну політичну екологію в цих регіонах під виглядом розвитку. Автономія, обіцяна в офіційних назвах і законах цих регіонів, значною мірою є символічною, а центральний уряд постійно повторює порожні гасла, такі як «єдина багатоетнічна родина», що заперечує справжнє самовизначення народів, які проживають на цих землях. Серед 55 «національних меншин», офіційно визнаних китайською державою, є казахи, а також уйгури, тибетці, монголи та багато інших. Незважаючи на позитивне визнання, діячі поселенської держави часто сприймають їх як такі, що потребують модернізації та економічного розвитку, а їхній традиційний спосіб життя маркується як «відсталий». Такий погляд лежить в основі китайської колоніальної політики на західних прикордонних територіях, таких як Сіньцзян.
У новітній історії присутність казахів у Китаї була результатом територіальної експансії та конфлікту між Російською та Цінською імперіями у XVIII-XIX століттях. Багато казахів шукали притулку від російської колонізації, мігруючи на схід у володіння імперії Цін. Цінські правителі, прагнучи захистити свої прикордонні території від російських зазіхань у Джунгарії (сьогоднішній північний Сіньцзян), надали казахам права на пасовища в долині річки Ілі як спосіб збалансувати владу у власній центральноазійській колонії. Більшість казахів у Китаї сьогодні проживає в Ілі-Казахській автономній області (ІКАО) на північ від Тенгрі-Тау (китайський Тянь-Шань, іноді перекладається як Небесні гори), що охоплює територію, порівняну за розмірами з Новою Зеландією.
Попередні покоління, переживши імперські війни, міграцію та голод у Радянському Союзі і Китаї, змогли зберегти свої кочові пастуші традиції до недавніх часів. Мобільність, необхідна для ротації пасовищ як способу управління та використання земельних ресурсів, яку іноді називають «кочівництвом», була ключовою для збереження стад худоби в посушливому середовищі, а також сформувала казахський політичний, соціальний і культурний світогляд. Однак після включення їхніх земель до складу Сіньцзян-Уйгурського автономного району (СУАР) у 1949 році, чиновники Комуністичної партії Китаю та санкціоновані ними ханьські поселенці спричинили глибокі соціальні та екологічні трансформації, змінивши землю, яку казахи називали домівкою впродовж поколінь.
Казахське село поблизу Урумчі, 1955 рік. / Фото зробив кореспондент Чжан Юнлей для китайського видання «Pictorial» (人民画报)
Поселенський колоніалізм з маоїстським мисленням
Сім десятиліть соціалістичного розвитку в Сіньцзяні були позначені невпинним припливом ханьських поселенців, які переважали над казахським населенням на півночі. Від 1954 року ханьських солдатів і робітників систематично вербували і відправляли до Сіньцзянського корпусу виробництва і будівництва (СКВБ), солдатсько-фермерської організації, яка відіграла ключову роль у сільськогосподарському заселенні регіону.
Виконуючи директиву Мао Цзедуна «розвивати прикордонні регіони, забезпечувати соціальну стабільність та етнічну гармонію, а також зміцнювати оборону кордонів», СКВБ закріпив свою непохитну присутність у Сіньцзяні.
Ці солдати-фермери династії Хань та їхня так звана праця з «освоєння земель» стали людською інфраструктурою, яка слугувала одночасно оплотом як проти комуністичного суперника Китаю, Радянського Союзу, так і проти місцевих жителів, яких позбавили землі через нововстановлений режим. Під час масового голоду з 1958 по 1961 рік сотні тисяч сільських ханьців, які шукали притулку в Сіньцзяні, також приєдналися до СКВБ завдяки відкриттю залізниці Ланьчжоу—Урумчі в 1959 році. До початку Великої Пролетарської Культурної Революції в 1967 році СКВБ розширилася і включала 158 сільськогосподарських і тваринницьких підрозділів на колишніх казахських пасовищах. До 1969 року китайське населення в Ілі-Казахській автономній області збільшилося більше ніж у 30 разів від рівня 1949 року, тоді як казахське — лише в 1,3 раза, втративши статус більшості вже в 1966 році. Цей демографічний зсув збігся з загальнонаціональними вимогами щодо масового виробництва їжі та підготовки до потенційного конфлікту з Радянським Союзом.
Маоїстська ідеологія і політика в Сіньцзяні лежали в основі колоніальної системи, яка зруйнувала казахський політичний суверенітет на користь інтересів колоніального соціалістичного державного устрою. Використовуючи класову боротьбу, що ґрунтується на критиці капіталізму, маоїстські кадри переосмислили соціальну структуру корінного населення Казахстану, зобразивши традиційних лідерів класовими ворогами, щоб виправдати позбавлення їх майна. На початку 1950-х років на тлі побоювань, що казахський опір може порушити радянсько-сіньцзянську торгівлю продуктами тваринного походження, Комуністична партія Китаю запевнила казахів, що проти них не буде класової боротьби, і пообіцяла проводити політику, спрямовану на забезпечення етнічної єдності та релігійної свободи. За допомогою невеликих кооперативів і спільного управління державно-приватними фермами Комуністична партія Китаю зацікавила казахських лідерів у спільному розвитку тваринництва. Однак наприкінці 1950-х років партія відмовилася від своєї обіцянки, класифікуючи казахів на основі їхнього класового статусу і засуджуючи традиційних лідерів як «капіталістичних експлуататорів» і «панів-скотарів». З часом це дозволило кооперативам та комунам поглинати землю та працю від традиційних лідерів під приводом сприяння класовій рівності через комунізацію, забороняючи ісламські та культурні обряди як «відсталі» та «містичні», а також піддаючи осіб трудовим квотам і вимогам виробництва в рамках комуни. Політичний комісар СКВБ Ван Енмао відкрито хвалив комуни за їхню роль в асиміляції, стверджуючи: «Вони є ще одним кроком до остаточного злиття всіх національностей».
Поселенці СКВБ у Сіньцзяні, 1960-ті роки. Фото з книги: The Bingtuan: China’s Paramilitary Colonizing Force in East Turkestan — Uyghur Human Rights Project
Захоплення землі з китайською специфікою
Від 1980-х років Китай змінив свій політичний курс і прийняв глобальну капіталістичну ринкову економіку в епоху реформ та відкритості, зберігаючи при цьому ідеологічну прихильність до комунізму — для декого це здавалося протиріччям, але ці зміни спиралися на такі теоретичні інновації, як «соціалізм із китайською специфікою». На заміну колективному управлінню пасовищами епохи Мао прийшла приватизація епохи реформ, яка перетворилося на колоніальний проєкт захоплення землі протягом двох десятиліть після реформи управління пасовищними угіддями в 1984 році. Однак, на відміну від ранньомодерного захоплення землі в Європі, яке визначали капіталістичні відносини приватної власності, позбавлення землі казахів в епоху після Мао є продовженням колоніальної соціалістичної модерності. Сучасні казахські домогосподарства дійсно уклали контракти на земельні ділянки для розвитку свого сімейного господарства, але ці контракти були обмеженими за часом правами користування, оскільки земля залишалася державною власністю.
Ідеології «модернізації», «виробництва» та сімейна організація робочої сили були розроблені на основі прецедентів, створених під час колективізації епохи Мао, навіть незважаючи на те, що управління землею перейшло зі спільної землі на приватне користування. Державна та міжнародна допомога, включаючи проєкти, фінансовані Світовим банком, сприяла створенню інфраструктури для захоплення земель та осілого тваринництва — наприклад, встановлення парканів, створення станцій розведення, кормових баз та постійних місць утримання худоби. Така інфраструктура виникла у Внутрішній Монголії за часів правління Мао, а потім швидко поширилася в Сіньцзяні, щоб задовольнити попит внутрішнього та світового капіталізму. Від 1990-х років і до сьогодні всі ці зміни підтримувалися висновками державних науково-консультативних рад, які засуджували місцеві методи управління пасовищами та худобою казахів, монголів і тибетців як ненаукові та шкідливі для екосистеми луків.
Поселенсько-колоніальні суспільства по всьому світу покладаються на просторові конструкції, щоб поділити землі, що належать корінним народам, на окремі ділянки приватної власності, розриваючи їхній споконвічний зв’язок із землею. Процес відчуження корінних земель американською колонією, наприклад, поєднував комодифікацію («перетворення на майно») та захоплення земель колоністами. Роберт Ніколс описує, як це позбавлення землі відбувається, коли майнові відносини створюються і водночас заперечуються за певних структурних умов (2020). Для казахів структурними умовами для позбавлення їх землі стали:
1. Обмежені права на використання державних земель зробили землю можливим об’єктом державної конфіскації.
2. Епістемічно гегемоністський дискурс наукового розвитку та ринкова орієнтація звели історичні, культурні та духовні зв’язки казахів із їхньою землею лише до економічних відносин.
3. Непередбачувані коливання ринку та екологічні умови формували вартість і якість казахської землі, що полегшувало позбавлення їх прав на використання на користь великих власників капіталу, які зазвичай були заможними китайськими інвесторами з інших регіонів.
4. Коли казахські землекористувачі адаптувались до ринкових правил і збільшували розміри своїх отар в межах угідь, які визначила колоніальна влада, вони врешті-решт сприяли екологічному руйнуванню власних земель, що держава, знову ж таки, використовувала як привід для виселення казахів з цих територій.
У той час як соціалістична спадщина не дає спокою казахській постсоціалістичній економіці, без жодних перешкод продовжують свій капіталістичний розвиток СКВБ та державні підприємства, здобувши право на необмежене користування земельними та водними ресурсами для сільськогосподарських, промислових та гірничодобувних проєктів. Від 2000 року державна програма «розвитку західних регіонів Китаю» (економічна програма, орієнтована на видобуток сировини та інвестиції в промисловість) посилила комерціалізацію казахської землі через м'ясну, молочну, сільськогосподарську, кашемірову, мінеральну, газову та нафтову промисловість.
Зрештою, такі масові заходи, як рекультивація земель сільськогосподарського призначення, розвиток видобувної промисловості та надмірний випас худоби, що були спрямовані на отримання прибутку, призвели до деградації та опустелення землі, вирубування лісів та забруднення води на луках Сіньцзяну в епоху Реформ. Отже, на казахів ліг основний тягар погіршення стану довкілля. З 2009 року китайська держава, прикриваючись патерналістською політикою «поширення осілості серед кочовиків», позиціонувала себе рятівником, що має «визволити» казахів, які стали екологічними біженцями на своїх власних землях. Дотепер цей проєкт змусив більшість пастухів змінити свій споконвічний кочовий спосіб життя на осілий, перемістивши їх у постійні поселення і розірвавши їхній зв’язок та зв’язок майбутніх поколінь із землею.
Стрижка вовни в комуні у 1970-х роках. Невідомий фотограф
Зелений колоніалізм у поєднанні з «війною проти тероризму»
На сьогодні ми не можемо говорити про колоніальну політику зеленого розвитку в західних регіонах Китаю, не згадуючи системного соціалістичного позбавлення земель епохи Реформ ХХ століття. Структура расизації та колоніальної екології спирається на етнічну ієрархію та епістемічне насильство розвитку. Тому природоохоронні ініціативи по всьому світу призводять до реколонізації територій корінних народів. Прикладами є розвиток вітроенергетики на землях саамів, національні парки та примусові природоохоронні проєкти в Кенії та Танзанії, а також заборона полювання на тюленів в Арктиці для інуїтів. Все це робиться без урахування або всупереч економікам натурального виробництва корінних народів, котрі залежать від цих природних ресурсів.
Так само діє національна програма «екологічної цивілізації» Китаю, започаткована у 2012 році, що визначила луки Тибету, Внутрішньої Монголії та Сіньцзяну як «екологічний захисний екран», що має вирішальне значення для «екологічної безпеки» Китаю. Розроблена в епоху Реформ технологія колоніальних огороджень була переосмислена через розвиток екотуризму, розвинувши далі ідею збереження земель корінних народів як «незайманої дикої природи». Такий «зелений» розвиток ще більше заблокував доступ кочових скотарів до землі. Однак бінарний поділ планети на Глобальну Північ та Глобальний Південь часто залишає Китай поза обговоренням зеленого колоніалізму.
Від 2017 року під керівництвом Сі Цзіньпіна Китай активізував кампанію «жорсткої боротьби з тероризмом і релігійним екстремізмом» у Сіньцзяні. Це призвело до створення масштабних систем інтернування та цифрових мереж спостереження. Щонайменше мільйон тюркомовних мусульман, зокрема уйгурів, казахів, киргизів та інших, було незаконно затримано, їх піддавали ідеологічній індоктринації та примусовій праці задля «боротьби з тероризмом» і «подолання бідності». В етнічно китайському дискурсі мусульманських чоловіків десятиліттями описували як «дикунів», а жінок як «пригноблених». Кульмінацією стало так зване повторне працевлаштування «випускників-стажерів» (переважно раніше ув'язнених уйгурів, казахів, хуей, киргизів, узбеків і татар) найманими робітниками та робітницями в промислових зонах із суворою охороною, де виробляють товари для світового ринку з маркуванням «зроблено в Китаї». Дегуманізація корінних мусульман у Сіньцзяні віддзеркалює виокремлення людей за расовими ознаками та ув’язнення колонізованих народів в інших місцях, оскільки всі поселенсько-колоніальні держави створюють системи для «захисту» приватної власності від корінних народів. Покірність уйгурів та казахів, як найбільших корінних груп СУАРу, стала основою гарантування безпеки та успіху суспільства ханьських поселенців.
Через державне насильство, котре приховують під виглядом національних та екологічних заходів безпеки, а також зеленого розвитку, жителям Китаю або міжнародним союзникам важко визнати, а тим більше кинути виклик зеленому колоніалізму в Китаї, не зважаючи на схожість між колоніальними технологіями, застосованими в Сіньцзяні, і тими, що призвели до позбавлення землі корінних народів у ХІХ столітті у США через створення національних парків. У той час як казахських пастухів переселяли нібито через «надмірний випас худоби», завдяки своїм політичним зв’язкам ханьські забудовники зберегли доступ до землі і отримували вигоду від неї.
Наприклад, у 2011 році ханьський інвестор з Гуандуна Чень Генсінь, відвідавши заселені казахами пасовища Каражон в області Ілі, був вражений красою природи. Як китайський студент, що повернувся з-за кордону і навчався у Сполучених Штатах, він одразу ж подумав про те, щоб перетворити Каражон на «китайський Єлоустонський парк». Невдовзі, посилаючись на потребу зберегти довкілля, уряд області Ілі запровадив заборону на випас худоби в Каражоні. Хоча не було жодних ознак деградації пасовищ. Згодом казахських пастухів вигнали з земель, на котрих вони жили протягом багатьох поколінь, а всіх, хто намагались якось протестувати, заарештовували. Місцеві чиновники передали права землекористування компанії Чена. Ця компанія керувала Каражоном як об’єктом міжнародного екотуризму найвищого рівня (5А). Тепер на цих територіях казахи були змушені шукати роботу прибиральниками, кухарями або водіями автобусів.
Працівники бавовняного виробництва Сіньдзянського корпусу виробництва та будівництва. Фото з книги: The Bingtuan: China’s Paramilitary Colonizing Force in East Turkestan — Uyghur Human Rights Project
Вигнання за кордон
На сьогодні СКВБ займає провідне місце в бавовняній, нафтовій та сільськогосподарській галузях, а також продовжує наймати нові хвилі ханьських поселенців у регіон як охоронців в'язниць, помічників поліцейських і державних службовців для підтримки колоніальної інфраструктури, в якій тримають ув’язнених уйгурів і казахів, чиї землі тепер обробляють ханьські робітники-мігранти, які отримали економічні стимули оселитися в Сіньцзяні. СКВБ зберігає контроль над територіями, пояснюючи це тим, що саме лідерство ханьців у соціалістичній революції зробило можливим економічний розвиток і гарантувало безпеку в Сіньцзяні. Юридично казахські та уйгурські землі визнані як державна власність для капіталістичного розвитку.
Ув’язнення, викрадення або смерть носіїв уйгурського та казахського традиційного знання, інтелектуалів і поетів ставить під серйозну загрозу продовження їхньої історії в межах Китаю.
Як і багато інших прикладів сучасного колоніалізму, китайський поселенський колоніалізм постійно еволюціонує зі зміною обставин, оновлюючи стару риторику та синтезуючи глобальні расові капіталістичні концепції.
Проблиск надії з’явився по інший бік кордону, де казахські біженці з Китаю давали свідчення правозахисній групі «Атаюрт», що базується в Казахстані, назва якої означає «дім предків» (ата — предок; юрт — спадковий дім, коріння). Свідки розповіли про те, як члени їхніх родин пережили інтернування, тортури, погрози та економічний шантаж з боку китайської влади. Волонтери переклали їхні свідчення російською, англійською, китайською та турецькою мовами і завантажили інтерв’ю на YouTube. Близько 40% цих інтерв’ю та інших додаткових свідчень пов’язані із земельними питаннями. За словами одного з активістів, важливою роботою «Атаюрту» є розвіяння атмосфери страху: «казахи в Китаї занадто залякані владою, тому вони мовчать». Вперше позбавлених землі казахів можна почути голосно і чітко на платформах соціальних мереж, до яких вони не мали доступу в Китаї. Вони сумують за втраченою землею фінансовим забезпеченням у вигляді субсидій та пенсій, які місцева влада відмовляється їм платити, а також за членами сімей, котрі лишились по інший бік кордону та потрапили в пастку системи інтернування. Відсутність інституційної підтримки та постійні залякування з боку Китаю означають, що казахські мігранти з Сіньцзяну мають створити власну мережу підтримки, спираючись на близьку чи далеку спорідненість або соціальні зв’язки, що виникли на основі спільного досвіду болю і страждань — заради того, щоб підтримувати одне одного, вижити та не дати іншим стерти свою історію.
