Двадцять чотири зауваги про вжиток слова «народ»
Ален Бадью
1) Можна тільки привітати – знову й завжди – початковий клич Французької революції «ми тут зібралися з волі народу», але слід таки визнати, що сам по собі «народ» аж ніяк не є прогресистським іменником. Коли Жан-Люк Меланшон гучно вимагає «місце народу!», сьогодні це всього лише мантра, що добряче набила оскому. Симетрично ми погодимося, що «народ» також не є, навіть якщо до цього, здається, схиляє вжиток німецького слова «фольк», фашистським терміном. Коли мало не повсюдно картають Марин Ле Пен за «популізм», то лише підтримують цю плутанину. Істина в тому, що «народ» сьогодні – нейтральний термін, як і безліч інших слів у політичній лексиці. Все залежить від контексту. Тож треба придивитися ближче.
2) Прикметник «народний» – більш активний, має більше конотацій. Досить поглянути, що означають вирази «народний комітет», «народний рух», «народний суд», «народний фронт», «народна влада» і навіть на рівні держави «народна демократія», вже не згадуючи «народної армії визволення», щоб констатувати, що прикметник має на меті політизувати іменник, надати йому ауру, що об’єднує, з одного боку, розрив з пригнобленням, а з іншого – сяйво нового колективного життя. Звісно, кваліфікація співака чи політика як «народного» – лише статистичний маркер без жодної цінності. Але той факт, що рух або повстання – «народні», все-таки відносить той чи інший епізод історії до пункту, де виникає питання емансипації.
3) Втім, треба з обережністю ставитися до слова «народ», коли воно супроводжується прикметниками ідентичності та національності.
4) Звісно, ми знаємо, що в «героїчній визвольній війні в’єтнамського народу» чимало справедливого й політично ствердного. В контексті колоніального гніту, в контексті неприпустимого й обурливого іноземного вторгнення, «визволення» надає «народу», який супроводжується прикметником, що партикуляризує цей народ, незаперечного емансипативного акценту. Тим паче, що в імперському та колоніальному таборі більше полюбляли говорити про «племена», «етноси», «поселення», коли не про «раси» чи «дикунів». Слово «народ» пасувало лише для сильних завойовників, захоплених своїми переможними здобутками: «французький народ», «англійський народ» – так… Алжирський або в’єтнамський народ – ні! А для ізраїльського уряду ще й сьогодні говорити про «палестинський народ» – велике неподобство! Епоха війн за національне визволення освятила «народ + національний прикметник», надаючи, – часто шляхом збройної боротьби – право називатися «народом» тим, кому колонізатори, вважаючи тільки себе «справжніми» народами, відмовляли в такому вжитку.
5) Але що означає «народ + національний прикметник», якщо абстрагуватися від жорстоких процесів визволень, від змагань за апропріацію цього слова? Зізнаймося: нічого особливого. А надто в наш час. Адже сьогодні гостро постає істина нещадної сентенції Маркса, настільки ж забутої, як і сильної, хоч на думку її автора вирішальної: «Пролетарі не мають батьківщини». Вони не мають її тим більше, що вони – номади, якими були завжди, оскільки мали вирвати себе із земляного ґрунту й сільських злиднів, щоб влитися в майстерні, цехи й робітничі бригади капіталістичної системи – й сьогодні пролетарі є номадами більше, ніж будь-коли. І не тільки вони перетікають від села до міста, а й з Африки та Азії до Європи та Америки, з Камеруну до Шанхаю або з Філіппін до Бразилії. Отож до якого народу + національного прикметника вони належать? Сьогодні, набагато більше, ніж за часів, коли великий провісник становлення класів Маркс заснував Перший інтернаціонал, робітники є живим тілом інтернаціоналізму, єдиної території, де може існувати дещо, як «пролетаріат», зрозумілий як суб’єктивоване тіло комунізму.
6) Вирази на кшталт «французький народ» та інші формули, де «народ» запечатаний ідентичністю, треба полишити їхній реакційній долі. Насправді тут «французький народ» не значить нічого більше, ніж «інертна сукупність тих, кому держава надала право називатися французами». Таке з’єднання ми приймемо лише в тому разі, коли ідентичність є насправді актуальним політичним процесом, як от «алжирський народ» під час французької війни в Алжирі або «китайський народ», коли вислів лунає з комуністичної бази в Єнані. В цих випадках «народ + прикметник» формує своє реальне лише в жорстокій опозиції до іншого «народу + прикметника», народу, що має колоніальне військо в себе на шиї, що прагло заборонити повсталим будь-яке право називатися «народом», або військо реакційної держави, яке бажає знищення «антинаціональних» бунтівників.
7) Отже, «народ + прикметник» – це або інертна категорія держави (як-от «французький народ» сьогодні на вустах політиків усіх мастей), або категорія війн і політичних процесів, пов’язаних із так званими «національно-визвольними» ситуаціями.
8) В парламентських демократіях, зокрема, «народ» фактично перетворився на категорію державного права. Складаючись зі збірки людських атомів, «народ», за допомогою політичного симулякру голосування, дає обраним фікцію легітимності. Це «суверенітет народу», а точніше суверенітет «французького народу». Якщо у Русо ще йшлося про суверенітет дієвого й живого народного зібрання (нагадаємо, що Русо вважав англійський парламентаризм облудою й обманом), то сьогодні ясно, що цей суверенітет, будучи суверенітетом інертної і атомізованої множини опіній, не становить жодного справжнього політичного суб’єкта. Як юридичний референт представницького процесу, «народ» означає лише, що держава може і має наполягати на своєму бутті.
9) Якщо нас запитають «на якому бутті наполягає держава?», то відповімо, не вдаючись у подробиці, що наші держави підтримують свою реальність зовсім не завдяки виборам, а завдяки безмежній відданості та покорі вимогам та потребам Капіталу, антинародним заходам (мимохідь підкреслимо безперечно напружені смисли, що походять із прикметника «народний»), які ці потреби постійно вимагають. І вимагають вони чимдалі, то відкритіше й безсоромніше. Через це наші «демократичні» уряди роблять з народу, який вони прагнуть представляти, субстанцію, яку можна назвати капіталізованою. Якщо не вірите, як Хома невіруючий, у те, що бачите, погляньте на Франсуа Оланда.
10) Але чи не може «народ» бути реальністю, що ховається в прогресистській чесноті прикметника «народний»? «Народне зібрання» хіба не є чимось на кшталт репрезентації «народу» в іншому сенсі, ніж закритому, державницькому сенсі, який підтримують національні прикметники і «демократична» юридицизація суверенітету?
11) Візьмемо приклад національно-визвольної війни. В такому контексті «в’єтнамський народ» справді означає наявність народу, якому відмовлено бути референтом нації, яка може існувати на світовій арені лише якщо вона споряджена державою. Отже, ретроактивно долаючи неіснування держави, «народ» може брати участь у визначенні політичного процесу, а отже, ставати політичною категорією. Щойно ця держава конституюється, регуляризується, вписується в «міжнародну спільноту», народ, на який вона покликається, перестає бути політичним суб’єктом. Це універсальна логіка: незалежно від форми держави, народ є пасивною масою, яку конфігурує держава.
12) Але в цій пасивній масі чи може «народ» позначати сингулярність? Якщо згадати у Франції великі страйки із захопленнями, наприклад, у червні 1936 року або травні 1968 року, хіба не треба визнати, що народ – «робітничий народ» – виражає себе тут як щось на кшталт іманентного винятку в конституційній інерції, яку позначає вираз «французький народ»? Так, можна, мусимо це сказати. І вже починаючи від Спартака та його бунтівних побратимів або від Тусена Лувертюра та його чорних і білих друзів, треба сказати, що вони конфігурують в античному Римі або на колоніальному острові Гаїті істинний народ.
13) Навіть небезпечна інертність слова «народ», уражена національним прикметником, може, хоч і суперечачи йому, бути підірвана внутрішньою атакою на цей «народ» національності та права. Що мають на увазі займачі площі Тахрир у Єгипті в розпал «арабської весни», коли твердять: «ми – єгипетський народ»? А те, що їхній рух, їхня єдність, їхні гасла конфігурують єгипетський народ, вирваний зі встановленої національної інерції, єгипетський народ, що має право активно прибирати собі національний прикметник, тому що нація, про яку йде мова, ще має постати. Тому що вона існує лише в динамічній формі величезного політичного руху. Тому що, зіштовхнувшись із цим рухом, держава, яка стверджує, що нібито репрезентує Єгипет, нелегітимна й має зникнути.
14) Отже, «народ» тут набуває такого значення, яке приводить до зникнення наявної держави. А далі – зникнення держави як такої, від того часу, як політичне рішення в руках нового народу, що зібрався на площі, зібрався на місці. В широких народних рухах завжди стверджується латентна необхідність того, що Маркс вважав за найвищу мету будь-якої революційної політики: відмирання держави.
15) У всіх цих випадках – замість мажоритарної репрезентації електорального процесу, яка дає форму державницькій інерції народу, використовуючи юридичну легітимність держави; а також замість підкорення, завжди напів-консенсусного, напів-вимушеного, деспотичному авторитету – ми маємо міноритарне відділення, що активує слово «народ» відповідно до нової, безпрецедентної політичної орієнтації. «Народ» може позначати знову – в зовсім іншому контексті, ніж в контексті національно-визвольної боротьби – суб’єкт політичного процесу. І це завжди в формі меншини, яка декларує, а не репрезентує народ; вона є народ, наскільки останній руйнує власну інертність і втілює політичну новизну.
16) Міноритарне відділення може утвердити свою декларацію («ми народ, справжній народ») лише настільки, наскільки, поза своїм власним складом, невеликого числа, що змушує його бути втіленням політичної новизни, воно постійно пов’язане з живою народною масою тисячами каналів і дій. Мао Цзедун, говорячи про таке специфічне і спеціалізоване відділення, що в минулому столітті називало себе «комуністична партія», зазначив, що її легітимність була щомиті пов’язана з тим, що він називав «зв’язком мас», який, на його погляд, є альфа і омега можливої реальності політики. Скажемо, що іманентний виняток, яким є народ у значенні активного відділення, на довгий час підтримує своє прагнення бути тимчасовим втіленням справжнього народу, лише безперестанно стверджуючи це прагнення в широких масах, розгортає свою активність в напрямі тих, кого інертний народ, підкорений в своїй конфігурації державою, ще утримує подалі від їхньої політичної здатності.
17) Але чи немає також «народу», який, навіть ще не активізувавши зібране відділення, не включений реально в механізм «суверенного народу», як його конституює держава? Ми відповімо: так. Є сенс говорити про «людей народу» як про те, що офіційний народ, під виглядом держави, сприймає за неіснуюче. Ми тут на краях об’єктивності – соціальної, економічної, державної. Протягом довгих століть «неіснуючою» масою була маса бідних селян, натомість існуюче суспільство, власне кажучи, як його розглядає держава, складалася із мішанки спадкової аристократії та скоробагатьків. Сьогодні в суспільствах, які присвоюють собі звання «розвинутих» суспільств або «демократії», жорстке ядро неіснуючої маси складається з новоприбулих пролетарів (тих, кого називають «іммігрантами»). Навколо них утворюються нечітка сукупність із прекарних робітників, дрібних службовців, декласованих інтелектуалів і всієї молоді, вигнаної і підданої сегрегації на периферії великих міст. Про цю сукупність слушно говорити як про «народ», наскільки вона позбавлена уваги, якою користується в очах держави офіційний народ.
18) Зазначимо, що в наших суспільствах офіційний народ дістає дуже дивну назву «середнього класу». Так ніби все, що «середнє», має бути чудове… Це означає, що панівна ідеологія наших суспільств – аристотелівська. Аристотель постулював (на противагу позірному аристократизму Платона) перевагу всього, що тримається золотої середини. Саме він стверджує, що творення великого середнього класу – обов’язкова опора демократичного типу Конституції. Сьогодні газети офіційної пропаганди (тобто майже всі газети), коли радіють, що китайський середній клас зріс (вони підрахували, збиваючись з ніг…) до п’ятисот мільйонів осіб, що споживають нові товари і хочуть, щоб їм дали спокій, насправді сповідують ідеї Аристотеля, навіть не здогадуючись про це. Їхній висновок той самий, що й у нього: в Китаї демократія – середня… – та, що потрапляє в поле зору, демократія, для якої «народ» – це задоволена сукупність людей середнього класу, що нагромаджується, аби влада капіталістичної олігархії могла вважатися демократично легітимною.
19) Середній клас – це «народ» капіталістичних олігархій.
20) З цього погляду, малійці, китайці, марокканці, конголезці або таміли, яких відмовляються приймати законним чином, яким відмовляють у документах, – це емблема народу як такого, який є і може бути лише відриванням слова «народ» з фальшивого народу, складеного з тих, хто формує консенсус навколо олігархів. Це, зрештою, причина, через яку процес політичної організації навколо питання документів – і, загальніше, навколо питань щодо новоприбулих пролетарів, є центральним для будь-якої прогресистської політики сьогодні: вона конфігурує новий народ, той, що конституюється на маргінесі офіційного народу, щоб від нього відірвати слово «народ» як слово політичне.
21) Отже, ми маємо два негативних значення слова «народ». Перше – найбільш очевидне, це слово, що запечатує замкнену – і завжди фіктивну – ідентичність расового або національного типу. Історичне існування такого штибу «народу» вимагає конструювання деспотичної держави, що насильно підтримує фікцію, яка її засновує. Друге, менш помітне, але у великому масштабі більш шкідливе – це слово, що підпорядковує визнання «народу» державі, яку вважають легітимною та благочинною тільки через те, що за змоги вона організовує зростання, і в будь-якому разі стійкість середнього класу, вільного споживати непотрібні товари, якими його підгодовує Капітал, і вільного також говорити, що він хоче, хоч ці слова ніяк не впливають на загальну систему.
22) І нарешті, ми маємо два позитивних значення слова «народ». Перше – це конституювання народу з метою його історичного існування, оскільки цей намір заперечений колоніальним та імперським пануванням або пануванням загарбника. Отож «народ» існує згідно зі «складним майбутнім часом» (le futur antérieur) неіснуючої держави. Друге – це існування народу, який декларує себе як такий, починаючи від свого найзапеклішого і непримиренного осередку, який офіційна держава виключає зі «свого» гадано легітимного народу. Такий народ політично утверджує своє існування зі стратегічною метою повалення існуючої держави.
23) Отже, «народ» є політична категорія: або поверх держави бажаної, сила якої забороняє існування, або знизу держави встановленої, новий народ якої водночас внутрішній і зовнішній щодо офіційного народу, вимагає відмирання.
24) Слово «народ» має позитивне значення лише з огляду на можливе неіснування держави: або держави забороненої, яку бажають створити, або держави офіційної, якій бажають зникнути. «Народ» – це слово, що набуває всю свою вагу або в формі (перехідній) війни за національне визволення, або в формі (остаточній) комуністичних політик.
Невловний популізм
Жак Рансьєр
І дня не проходить, щоб у нас десь не розвінчували небезпеки популізму. Однак не так-то легко збагнути, що ж означає це слово. Хто такий популіст? Попри різноманітні відхилення, панівний дискурс, здається, визначає його трьома головними рисами: стиль розмови, що звертається безпосередньо до народу через голову його представників та достойників; твердження, що уряди та керівні еліти більше турбуються про свої статки та інтереси, ніж про інтереси громади; риторика ідентичності, що виражає страх і неприйняття чужинців.
Утім, зрозуміло, що між цими рисами немає ніякого неодмінного зв’язку. Республіканські та соціалістичні оратори минулих часів були безперечно переконані, що така цілість, як «народ», є джерелом влади і пріоритетною стороною політичного дискурсу. Це ніяк не передбачає якої-небудь форми расистської чи ксенофобської чуттєвості. Й не треба ніякого демагога, який би нам нагадував, що політики дбають про свою кар’єру більше, ніж про майбутнє своїх співвітчизників, або що наші урядовці живуть у симбіозі з представниками великих фінансових інтересів. Та сама преса, що викриває «популістські» тенденції, сама день за днем пропонує нам різноманітні й детальні підтвердження того таки популізму. Зі свого боку, так звані «популістські» державці та урядовці, як Сильвіо Берлусконі або Ніколя Саркозі, старанно уникають пропагувати «популістську» ідею про корумпованість еліт. Термін «популізм» не використовується для характеристики якої-небудь чітко визначеної політичної сили. Він не позначає ідеології, ба навіть якогось послідовного й несуперечливого політичного стилю. Він просто потрібен, щоб змалювати образ певного народу.
Адже «народу» як такого не існує. А що існує, так це різні, навіть антагоністичні образи народу, образи, сконструйовані, щоб виставити на передній план певні способи зібрання, певні відмітні риси, певні здатності або нездатності. Поняття популізму конструює народ, для якого характерний трохи лячний сплав певної здатності (груба сила великої кількості) і певної нездатності (незнання, яке приписують тій самій великій кількості). Для цього вкрай важлива третя риса – расизм. Треба ж показати демократам, які завжди запідозрені в «ідеалізмі», що таке насправді той глибинний народ: зграя, пойнята первісним імпульсом заперечення, що водночас націлений на урядовців, яких вона нарікає зрадниками, не маючи тями збагнути всю складність політичних механізмів, і націлена на чужинців, яких вона страшиться через атавістичну відданість до звичної рамки життя, якій загрожує демографічний, економічний і соціальний поступ. Поняття популізму подає образ народу, створений наприкінці ХІХ століття такими мислителями, як Іполіт Тен і Ґюстав Лебон, які були налякані Паризькою комуною та піднесенням робітничого руху: їх страшило зростання нерозумних натовпів, захоплених галасливими словами «агітаторів» і «баламутів» і підначених до крайнього насильства обігом неконтрольованих пліток і заразливих страхів.
Чи цей епідемічний запал сліпих натовпів, яких затягують харизматичні лідери, справді сучасне явище в таких країнах, як наша? Хоч як щоденно скаржаться на іммігрантів і зокрема на «молодь із передмість», вони не виливаються в масові народні виступи. Те, що називають расизмом сьогодні, в нашій країні, є головним чином поєднання двох речей. З одного боку, це форми дискримінації при прийомі на роботу або винайманні житла, що ефективно практикуються в дезинфікованих офісах. З іншого боку, це заходи держави, які в жодному разі не є наслідком масових рухів: обмеження в’їзду на територію, відмова видавати документи людям, які у Франції роками працюють і платять податки, обмеження права на мешкання, подвійне стягнення, закони проти куфії та бурки, офіційна сума висилки з країни або знесення кочівних поселень. Ці заходи мають на меті насамперед дестабілізувати права певної частини населення в сфері праці та громадянства, сформувати категорію робітників, яких можна завжди вислати назад, звідки вони прибули, і французів, яким ніщо не гарантує, що вони такими залишаться.
Ці заходи підважуються ідеологічною кампанією, яка виправдовує це обмеження прав очевидністю нездатності підтвердити певні риси, що характеризують національну ідентичність. Але цю кампанію розв’язали не «популісти» Національного фронту. Це радше певні інтелектуали, яких нібито відносять до лівого табору, знайшли непереможний аргумент: ці люди – не справжні французи, тому що вони не розділяють наших принципів світськості.
В цьому сенсі повчальний недавній «вибух» Марин Ле Пен. Насправді він лише зосереджує в одному образі дискурсивну послідовність (мусульманин = ісламіст = нацист), на яку натрапляємо мало не в усіх начебто республіканських писаннях. «Популістська» крайня правиця не виражає особливої ксенофобської пристрасті, що походить із глибин народного тіла; вона – сателіт, що обертає на свою користь стратегії держави та кампанії видатних інтелектуалів. Держава підтримує постійне відчуття незахищеності, що змішує докупи ризики кризи і безробіття з ризиками ожеледиці на дорозі та формаміду, щоб досягнути кульмінаційної точки в вищій загрозі ісламського тероризму. Крайня правиця дає плоть і кров стандартному портретові, намальованому міністерськими заходами та писаннями ідеологів.
Тож ані «популісти», ані народ, репрезентований ритуальними розвінчаннями популізму, насправді не підходять своєму визначенню. Але це мало обходить тих, хто роз’ятрює цього привида. Головне для них – змішати саму ідею демократичного народу з образом небезпечного натовпу. І вивести звідси висновок, що ми маємо повернути нашу довіру тим, хто керує нами, і що будь-яке оспорювання їхньої легітимності та непорушності розчиняє двері до тоталітаризму. «Краще бананова республіка, ніж фашистська Франція», – стверджував один з найбезталанніших слоганів проти Ле Пена в квітні 2002 року. Нинішній галас навколо смертельних небезпек популізму має на меті дати теоретичне підґрунтя ідеї, що ми не маємо іншого вибору.
Ви сказали «народний»?
П’єр Бурдьє
Вислови, що містять магічний епітет «народний», опираються уважному розгляду через те, що будь-який критичний аналіз поняття, який зблизька чи здалека торкається «народу», відразу може бути оцінений як символічна агресія проти позначеної реальності – а отже, одразу засуджений всіма тими, хто відчуває обов’язок захищати «народ», тим самим дістаючи користь, яку може принести, зокрема за вигідних обставин, захист «праведних справ». Так само «народна мова», яка подібно до всіх висловів такого штибу («народна культура», «народне мистецтво», «народна релігія» тощо), виключена з легітимної мови через – окрім усього іншого – тривале насадження та нав’язування санкцій, впроваджених системою освіти.
Як дуже чітко свідчать словники нелітературної та «неконвенційної» мови, те, що називають «народним» або «розмовним» словником – це не що інше, як набір слів, які виключені зі словників легітимної мови або з’являються в них з негативним маркуванням: розмов., розмовний, «тобто поширений у звичайній розмовній мові та у вільному письмі»; нар., народний, «тобто часто вживаний у народному міському середовищі, але який відкидають або уникають освічені верстви».
Отже, щоб повніше визначити цю «народну» або «неконвенційну» мову (яку було б плідно описувати як pop., щоб нагадувати про її соціальні умови виробництва), треба детально встановити те, що мається на увазі під «народним середовищем» і що розуміють під «звичайним» вжитком.
Подібно до еластичних понять, як от «народно-робітничі верстви», «народ» або «робітники», які завдячують своїми політичними чеснотами тому факту, що референт можна за бажання розширити аж до включення в нього – під час виборів, наприклад – селян, менеджерів і дрібних бізнесменів або, навпаки, звузити суто до промислових робітників, навіть металургів (та їхніх відповідних представників), невизначено широке поняття «народне середовище» завдячує своїми містифікуючими чеснотами в сфері освітнього виробництва тому факту, що кожен може – як у психологічних проекціях – несвідомо маніпулювати його розширенням, щоб підігнати його до своїх інтересів, упереджень або соціальних фантазій. Так, коли треба визначити мовців «народної говірки», всі схильні думати про «соціальні низи», де «суворі чоловіки» відіграють визначальну роль у виробництві й поширенні арго, яке рішуче викинуто зі словників легітимної мови. Також сюди обов’язково додають корінних робітників міських верств, із якими миттєво асоціюється слово «народний», тимчасом як без будь-яких виправдань відкидають селян (звісно, бо їх прирікають на діал., «діалектичний»). Але навіть і мови немає (і це одна з найцінніших функцій цих «всеохопних» понять), що звідти мають бути виключені дрібні крамарі й зокрема власники малих «бістро», яких безсумнівно виключає народна уява, хоча за культурою та мовленням вони безперечно ближчі до робітників фізичної праці, ніж до службовців і менеджерів середньої руки. Хай там як, ніде правди діти, наша фантазія більше насичена фільмами Карне, ніж ретельним і уважним вивченням, тож найчастіше вона звертає народницькі (folkloriste) спогади про ностальгічних класових вигнанців до «найчистіших» і найбільш «автентичних» представників «народу» і не задумуючись виключає іммігрантів, іспанців чи португальців, алжирців, марокканців, малійців, сенегальців, про яких ми знаємо, що серед населення промислових робітників вони посідають куди вагоміше місце, ніж уявний пролетаріат.
Досить піддати аналогічному вивченню населення, яке начебто виробляє або споживає так звану «народну культуру», щоб у частковій зв’язності виявити плутанину, на яку мало не завжди наштовхуються неявні визначення. В цьому випадку мали би бути виключені «соціальні низи», які нібито відіграють визначну роль у формуванні «народної мови», як і люмпен-пролетаріат, тимчасом виключення селян не було б автоматичним, хоча складнощі виникають, коли намагаються занести селян і робітників до однієї категорії. У випадку «народного мистецтва», як вочевидь показав би розгляд цієї ще однієї об’єктивації «народного», яким є «Музеї народних мистецтв і традицій», «народ» принаймні донедавна зводився до селян і ремісників сільських регіонів. А що сказати про «народну медицину» чи «народні форми релігії»? Так само в випадку «народного мовлення» ми не можемо обійтися без селян чи селянок, як і без «суворих чоловіків».
Попри непослідовності та непевності (але також завдяки їм), поняття, що належать до сімейства «народного», вживаються часто (навіть у науковому дискурсі), тому що вони глибоко занурені в мережу заплутаних і квазі-містичних репрезентацій, які створюються соціальними суб’єктами для потреб щоденного пізнання соціального світу. Соціальний світогляд і зокрема сприйняття інших, їхніх тілесних звичок і навичок (hexis), форм і об’ємів їхнього тіла, особливо обличчя, а також голосу, вимови і словника, фактично організовується згідно з взаємопов’язаними і частково незалежними опозиціями, уявлення про які можна собі скласти, вивчаючи виражальні ресурси, закладені й збережені в мові, зокрема в системі пар прикметників, які вживаються користувачами легітимної мови для класифікації інших і для оцінки їхньої якості, і в яких термін на позначення властивостей, приписаних домінантним, завжди дістає позитивне значення.
Поняття «народної мови» – це продукт застосування дуалістичних таксономій, які структурують соціальний світ за категоріями високого і низького («ница» мова), тонкого і грубого (груба лайка [gros mots]) або непристойного (масні жарти), вишуканого і вульгарного, рідкісного і загального, строгого і невимушеного, словом, культури і природи (французькою говорять «langue verte» [блатний жаргон] чи «mots crus» [грубі слівця]). Ці міфічні категорії вводять вирішальний розрив у неперервність мовних форм, ігноруючи, наприклад, усі перетини між розслабленою мовою домінуючих мовців (fam.) і напруженою мовою домінованих (дослідники Bauche чи Frei класифікують її як pop.), а особливо величезне розмаїття мовних форм, які загалом відкидаються до негативного типу «народної мови».
Однак завдяки своєрідному парадоксальному подвоєнню, яке є одним зі звичних ефектів символічного домінування, самі доміновані (або принаймні дехто з них) можуть застосувати до свого соціального світу принципи поділу (такі як сильний/слабкий; розумний/чуттєвий, грубий/м’який, прямий, щирий/кручений, хитрий, фальшивий тощо), які відтворюють на їхньому рівні фундаментальну структуру системи домінантних опозицій стосовно мови. Така репрезентація соціального світу повторює суть домінантного бачення крізь опозицію між мужністю і покірністю, силою і слабкістю, справжніми чоловіками, «грубими», «мужиками», та іншими, жіночними або жінкоподібними, приреченими на покору та зневагу. Результат такого подвоєння є арго, що вважається «народною мовою» par excellence і схильне застосувати до самої «народної мови» принципи розділення, яке його витворило. Неясне відчуття, що лінгвістична конформність передбачає форму визнання і покори, що пробуджує сумніви щодо мужності чоловіків, які її дотримуються, разом із активним пошуком відмінної девіації, що створює стиль, призводять до відмови «старатися надто сильно», і це своєю чергою веде до відмови від найсильніше маркованих аспектів домінантних мовних форм і зокрема найбільш напружених вимов або синтаксичних форм; як і веде це до пошуку виражальності, що ґрунтується на доланні домінантних цензур – зокрема в питанні сексуальності – і на бажанні відрізнятися від форм повсякденного вираження. Долання офіційних норм, лінгвістичних або інших, спрямоване принаймні як проти «звичних» домінованих, які їм підкоряються, так і проти домінантів або проти домінації як такої. «Ліцензія» на лінгвістичну сваволю є частиною роботи репрезентації і театралізації, яку «круті чоловіки», особливо підлітки, мають дістати, щоб нав’язати іншим і собі образ «мужика», якому море по коліно і який готовий до всього, який відмовляється піддаватися почуттям і потурати слабкостям жіночної чуттєвості. Й навіть якщо вона задовольняє природну схильністьусіх домінованих мовців зводити відмінність (тобто особливу різницю) до спільного роду, тобто до універсальності біологічної сфери, через іронію, сарказм або пародію, однак, систематична наруга афективних, моральних або естетичних цінностей, в чому аналітики виявили глибокий «намір» арготичного словника, є, понад усе, ствердження аристократизму.
Сприймаючись, навіть деякими домінантними мовцями, як вишукана форма «вульгарної» мови, арго є продуктом змагання за відмінність, але внаслідок цього домінований також приречений створювати парадоксальні ефекти, які не можна зрозуміти, якщо намагатися запхнути їх у дихотомію спротиву або покори, яка переважає в звичних уявленнях про «народну мову» (або культуру). Насправді достатньо вийти за межі логіки міфічного бачення, щоб помітити ефекти контр-завершеності [contre-finalité], які притаманні будь-якій домінованій позиції. Коли домінований пошук відмінності підштовхує домінованих утверджувати те, що їх відрізняє, тобто навіть у ім’я чого вони доміновані і конституйовані як вульгарні, подібно до логіки, яка штовхає стигматизовані групи розглядати стигмат як принцип своєї ідентичності, то чи треба говорити про спротив? І, навпаки, коли вони намагаються скинути з себе те, що їх позначає як вульгарних, і привласнити те, що дозволило б їм асимілюватися, чи йдеться тут про покору?
Щоб уникнути ефектів дуалістичного способу мислення, яке зводить нас до опозиції між «еталонною» мовою, мірою будь-якої мови, та мовою «народною», треба звернутися до моделі будь-якого лінгвістичного виробництва і знову відкрити в ній джерело крайньої розмаїтості мовних форм, що походить від розмаїтості можливих поєднань між різними типами лінгвістичних габітусів і ринків. Серед факторів, які чинять визначальний вплив на габітус і які видаються нам релевантними, бо враховують, з одного боку, визнання (в подвійному сенсі) засадничих цензур домінантних ринків або обов’язкових свобод, пропонованих певними вільними ринками, а з іншого – здатність задовольнити вимоги одних та інших, ми можемо вказати такі: стать, джерело дуже різних відносин з різними можливими ринками і зокрема з домінантним ринком; покоління, тобто спосіб відтворення, сімейного і особливо освітнього, лінгвістичної компетентності; соціальна позиція, яка характеризується зокрема соціальною композицією середовища праці та соціально гомогенними спілкуваннями (з домінованими індивідами) або гетерогенними спілкуваннями (з домінуючими індивідами, як у випадку, наприклад, обслуговуючого персоналу), якому воно сприяє; соціальне походження, сільське чи міське, і в цьому випадку, старе чи недавнє, і, нарешті, етнічне походження.
Вочевидь, саме в чоловіків, а серед них у наймолодших і таких, які на даний момент – і особливо потенційно – найменш інтегровані в економічний і суспільний лад, як от підлітки, що вийшли з іммігрантських родин, трапляється найбільш явне відкидання покори та послуху, що передбачають прийняття способів легітимного мовлення. Мораль грубої сили, яка досягає апогею в культі насильства і квазі-самогубних іграх, мотоциклах, алкоголі або важких наркотиках, де формується ставлення до майбутнього тих, хто нічого не чекає від нього, є, без сумніву, лише один зі способів видавати необхідність за чесноту. Підкреслена схильність до реалізму та цинізму, відмова від почуттів та чуттєвості, які асоціюються з жіночою або жінкоподібною сентиментальністю, такий різновид обов’язку бути грубим, як до себе, так і до інших, що призводить до відчайдушної відваги аристократизму відщепенця, є способом примирення з безвихідним світом, у якому панують злидні та закони джунглів, дискримінація і насильство, де моральність і чуттєвість не приносять ніякого зиску.
Мораль, яка обертає переступ на обов’язок, вмотивовує на відкритий опір офіційним нормам, лінгвістичним або іншим, може підтримуватися лише ціною надзвичайної напруги й тим паче для підлітків, яких постійно підначує група. Подібно до того, як народний реалізм передбачає і калібрує сподівання на шанси, вона являє собою механізм захисту і виживання: ті, хто змушений перебувати поза законом, щоб отримати сатисфакції, які інші дістають у межах законності, занадто добре знають ціну бунту. Як добре помітив Пол Вілліс, пози і вчинки бравади(наприклад, щодо влади і насамперед щодо поліції) можуть іти пліч-о-пліч із глибоким конформізмом до всього, що торкається ієрархії, і не тільки між статями; показна суворість, якої вимагає чоловіча самоповага, аж ніяк не виключає ностальгію за солідарністю, навіть любов’ю та симпатією, яка водночас задовольняється і витісняється високо цензурованим спілкуванням банди, оприявнюється або зраджується в моменти покинутості.
Арго (і це – разом з ефектом символічного накладання – одна з причин, чому воно так поширилося далеко за межами свого «середовища») являє собою одне з показових і, якщо можна сказати, ідеальних виражень – з яким мають рахуватися і навіть загравати властиво дипломатичні висловлення – такого бачення, сформованого головним чином на противагу жіночій (чи жіночній) «слабкості» і «покорі», яке чоловіки, що найбільш позбавлені економічного та культурного капіталу, мають про свою чоловічу ідентичність та про соціальний світ, який лежить під знаком суворості.
На іншому краю ієрархії ставлення до легітимної мови, ми знайдемо, безперечно, наймолодших і найбільш освічених серед жінок, які, хоч і пов’язані професією чи шлюбом зі світом агентів, слабко наділених економічним і культурним капіталом, мають, без сумніву, чутливість до вимог домінантного ринку і здатність на нього реагувати, що споріднює їх із дрібною буржуазією. Щодо ефекту покоління, він змішується головним чином з ефектом змін способу покоління, тобто з доступом до освітньої системи, що репрезентує, без жодного сумніву, один з найважливіших чинників міжвікової диференціації. Втім, немає певності, що освітня діяльність викликає ефект гомогенізації лінгвістичних знань і навичок, яку вона собі призначає і яку намагаються собі поставити в обов’язок. По-перше, тому що освітні норми вираження, коли їх приймають, можуть залишатися обмеженими в своєму застосуванні усним і особливо письмовим освітнім виробництвом; по-друге, тому що шкільна система схильна розподіляти учнів по якомога гомогенним класам відносно освітніх критеріїв і, відповідно, відносно соціальних критеріїв, так що група пар схильна мати вплив, який (мірою того, як спускаєшся соціальною ієрархією установ і відділів, а отже, соціальними походженнями) суперечить із дедалі більшою силою ефектам, які виробляє освітній процес; і нарешті, по-третє, тому що парадоксально створюючи тривалі й однорідні групи підлітків у розриві з освітньою системою і через неї з соціальним порядком, групи, які перебувають у ситуації квазі-бездіяльності і тривалої безвідповідальності, зони заслання, на які приречені діти з найбільш неімущих класів – зокрема діти іммігрантів, а надто з Північної Африки – безперечно допомогли забезпечити найбільш сприятливі умови розвитку своєрідної «злочинно-правопорушної культури», що, крім інших виявів, виражається в мовленні, яке порвало з нормами легітимної мови.
Ніхто не може повністю ігнорувати лінгвістичні або культурні закони. Щоразу, коли вони входять у спілкування з носіями легітимної компетенції, зокрема, коли опиняються в офіційній ситуації, доміновані приречені на практичне, тілесне визнання законів формування цін, найбільш несприятливих для їхнього лінгвістичного виробництва, яке їх прирікає на більш чи менш відчайдушнезусилля або на мовчанку. Так, ми можемо класифікувати ринки, з якими вони зіштовхуються, відповідно до їхнього рівня автономії: від найбільш підкорених домінантним нормам (ті, хто має справу з правосуддям, медициною, школою) до найбільш звільнених від цих законів (ті, хто у в’язницях або молодіжних бандах). Ствердження лінгвістичної контр-легітимності й заразом виробництво дискурсу, заснованого на більш чи менш свідомому ігноруванні конвенцій і заведень, характерних для домінантних ринків, можливе лише в межах вільних ринків, керованих законами формування цін, які їм властиві, тобто в просторах, що належать домінованим класам, у пристанищах і закутках для виключених, з яких домінантних виключено, принаймні символічно, і для прийнятих носіїв соціальної та лінгвістичної компетенції, які визнані на цих ринках. Арго «суспільного дна» – як реальна трансгресія засадничих принципів культурної легітимності – являє собою консенсусне утвердження соціальної та культурної ідентичності, яка не тільки відмінна, а й протилежна; і світобачення, яке тут виражається, репрезентує межу, до якої тяжіють (чоловічі) члени домінованих класів у внутрішніх для класу лінгвістичних спілкуваннях і, зокрема, в найбільш контрольованих і стійких із цих спілкувань, як от спілкування в кафе, які повністю визначаються цінностями сили і чоловічості, що містять один із принципів ефективного спротиву, разом із політикою, проти домінантних способів говорити і діяти.
Внутрішні ринки відрізняються між собою залежно від напруженості, яке їх характеризує, а також залежно від рівня цензури, який вони встановлюють; тож можна висунути гіпотезу, що частота найбільш популярних і яскравих форм (арго) спадає мірою того, як спадає напруженість ринків і лінгвістична компетенція мовців. Вона мінімальна в приватних і дружніх спілкуваннях (передусім спілкування в родині), де незалежність від норм легітимного мовлення відзначається більш чи менш повною свободою ігнорувати конвенції і заведення домінантного мовлення; вона, безумовно, досягає свого максимуму в публічних (майже винятково чоловічих) спілкуваннях, що вимагають справжнього стилістичного пошуку, як от словесні перепалки й показні тиради, що трапляються в деяких кафе.
Попри неймовірне спрощення, яке вона передбачає, ця модель дозволяє побачити неабияке багатоманіття дискурсів, що практично витворюються в зв’язку між різними лінгвістичними компетенціями, які відповідають різним поєднанням характеристик, що належать виробникам і різним типам ринків. Але, крім того, вона дозволяє накреслити програму методичного розгляду і встановити найзначущі можливі варіанти, між якими лежать усі лінгвістичні продукції найбільш позбавлених лінгвістичного капіталу мовців: або, по-перше, вони є формами дискурсу, запропонованими віртуозамина вільних ринках, які є найбільш напружені, тобто публічні, і це зокрема арго; або, по-друге, вираження, вироблені для домінантних ринків, тобто для приватних спілкувань між домінованими і домінантними, або для офіційних ситуацій, що можуть набувати форми скутого й заплутаного мовлення через ефект залякування або мовчанки, єдиної форми вираження, що доволі часто залишена домінованим; і, нарешті, по-третє, дискурси, вироблені для дружніх і приватних спілкувань – наприклад, між жінками. Ці дві останні категорії дискурсу завжди виключаються з «народного мовлення» тими, хто, оцінюючи лінгвістичну продукцію лише характеристиками мовців, мав би цілком логічно включати їх туди.
Ефект цензури, який здійснює будь-який відносно напружений ринок, помітний в тому, що висловлення, якими обмінюються в публічних місцях, зарезервованих (принаймні в певні години) за дорослими чоловіками народних верств, як от певні кафе, доволі ритуалізовані й підпорядковані чітким правилам: до бістро не ходять тільки випити, а й активно взяти участь у колективній забаві, здатній передати учасникам почуття свободи від повсякденних зобов’язань, витворити атмосферу соціальної ейфорії та економічного привілля, якому вжиток алкоголю вочевидь може тільки посприяти. Сюди приходять, щоб посміятися самому й розсмішити інших, і кожен має, мірою своїх можливостей, докинути в спілкування свої «п’ять копійок», коментарі та жарти, або хоча б зробити свій внесок до вечірки підбадьоренням успіхів інших у формі смішків і схвальних відгуків («Так, оце мужик!»). Талант бути «душею компанії», спроможною втілювати – ціною свідомого й невтомного пошуку та накопичення – ідеал «приколіста і штукаря», який довершує схвалену форму товариськості, є дуже цінна форма капіталу. Так, добрий хазяїн бістро знаходить у володінні словесними конвенціями, підхожими для цього ринку (жарти, анекдоти, каламбури, які його постійна і центральна позиція дозволяє збирати й демонструвати), а також у особливому знанні правил гри і особливостей кожного гравця (імена, прізвиська, захоплення, дивацтва, особливості й таланти, які можна використати з вигодою), необхідні ресурси, щоб збудити, підтримати й утримати, через заохочення, доймання або нечасті заклики до порядку, спілкування, що здатні створити атмосферу загального збудження, яке його клієнти приходять шукати і яке вони самі мають принести: якість запропонованої розмови залежить від якості учасників, яка сама залежить від якості розмови, а отже, від того, хто в центрі й хто має вміти заперечити меркантильний зв’язок, стверджуючи свою волю і здатність вписатися як звичайний учасник у коло спілкування – разом із «частуванням за рахунок закладу» або грою в кості з постійними відвідувачами – і тим самим докластися до ілюзії скасування економічних потреб і соціальних вимог, яке ми очікуємо від колективного культу життєлюбства.
Можна зрозуміти, чому дискурс, який в обігу на цьому ринку, створює видимість повної свободи й абсолютної натуральності лише для тих, хто не знає його правил або принципів: так, красномовство (якщо на нього поглянути іззовні, сприймається як щось на кшталт нестримних і завзятих дотепів) не є в своєму роді ні більш, ні менш вільне, ніж імпровізації академічного красномовства; воно не гребує ані пошуком ефекту, ані увагою до публіки та її реакцій, ані риторичними стратегіями, призначеними заволодівати її прихильністю або поблажливістю; воно спирається на випробувані схеми винаходу і вираження, які також здатні дати тим, хто їх не має, відчуття співучасті в яскравих вираженнях тонкощів аналізу або психологічної чи політичної ясності. Через нестримне багатослів’я, яке допускає його риторика, через місце, яке воно дозволяє для повторення ритуальних форм і формул, які є обов’язковими вираженнями «доброї освіти», через постійне звернення до конкретних образів відомого світу, через маніакальну впертість, із якою знову й знову стверджуються – аж до формального оновлення – фундаментальні цінності групи, цей дискурс виражає і зміцнює глибоко незмінний і незламний світогляд. У цій системі самоочевидних істин, які невтомно підтверджуються і колективно гарантуються і яка приписує кожному типу агентів свою сутнісну ідентичність, а отже, місце і ранг, репрезентація розподілу праці між статями посідає чільне місце; це, можливо, тому, що культ чоловічості, тобто суворості, фізичної сили і похмурої жорсткості, утверджене як вибіркове відкидання жіночної витонченості, є одним із найефективніших способів боротися проти культурної нижчості, що об’єднує всіх тих, хто відчуває себе позбавленим культурного капіталу, байдуже, чи мають вони, як от комерсанти, чи не мають капітал економічний.
На протилежному краю вільних ринків ринок спілкувань між близькимий особливо між жінками, вирізняється в тому, що сама ідея пошуку та ефекту в ньому майже відсутня, так що дискурс, який циркулює на цьому ринку, відрізняється в своїй формі, як ми бачили, від дискурсу публічних спілкувань у кафе: він визначається щодо легітимного дискурсу радше в логіці нестачі, ніж відмови. Щодо домінантних ринків, публічних і офіційних або приватних, вони ставлять – для тих, хто найбільш економічно і культурно позбавлений – настільки складні проблеми, що, якщо обмежитися визначенням мовних форм, заснованих на соціальних характеристиках мовців, які неявно переймають носії «народного мовлення», треба сказати, що найпоширеніша форма цього мовлення – це мовчанка. Справді, суперечність, що виникає з потреби сміливо кинути виклик домінантним ринкам, не кидаючись за переслідуванням правильності, розв’язується, знову, за логікою розподілу праці між статями. Адже прийнято (й насамперед серед самих жінок, хоча вони можуть вдавати, ніби шкодують), що чоловік визначається правом і обов’язком бути незмінним собі, що конституює його ідентичність («він такий, як він є»), і він може обмежитися мовчанкою, що дозволяє йому зберегти його чоловічу гідність, часто саме жінці, соціально визначеній як гнучкій та покірній за природою, доводиться робити необхідні зусилля, щоб розраджувати в небезпечних ситуаціях, приймати лікаря, змальовувати йому симптоми й обговорювати з ним лікування, мати справу з учителями або людьми соціальних служб тощо. З цього випливає, що «помилки», які виникають через незграбний пошук правильності або через примарне бажання вирізнитися з-поміж інших і які, як усі викривлені слова, зокрема з медичної царини, нещадно підкреслюються дрібними буржуа – і підручниками «народної мови», – переважно зроблені жінками (і вони також можуть бути висміяні «їхніми» чоловіками – що вже інший спосіб відсилати жінок до їхньої «природи» кривляк і манірниць).
Насправді навіть у цьому випадку вияви покірливості ніколи не позбавлені двозначності й вони завжди загрожують обернутися на агресивність при найменшій образі, найменшій ознаці іронії чи зарозумілості, яка їх перетворює на обов’язкове шанування статусної залежності. Той, хто входить в занадто нерівні соціальні відносини, надто помітно переймає належне мовлення і манери, виявляється вимушений мислити і переживати вибіркове шанування як обов’язкове упокорення або зацікавлене прислужництво. Образ слуги, який має наочно афішувати свою конформність домінантним нормам словесної благопристойності й правильного вбрання, невідступно переслідує усі відносини між тими, хто домінований, і тими, хто домінантний, і особливо зносини зі сфери обслуговування, як про це свідчать квазі-нерозв’язні проблеми «винагород». Ось чому двозначне ставлення до домінантних і їхнього стилю життя таке розповсюджене серед чоловіків, які виконують функції обслуговування і балансують між схильністю до тривожної конформності та спокусою дозволити собі фамільярності й звести домінантних до свого рівня, тим самим підносячи себе, безсумнівно, репрезентує істину і межу зв’язків, які люди, найбільш позбавлені лінгвістичного капіталу і приречені на альтернативу між грубістю та прислужництвом, підтримують з домінантним способом вираження. Парадоксально, лише у випадках, чия урочистість їх виправдовує, на їхніх погляд, в зверненні найбільш піднесеного регістра, не почуваючись сміховинно або прислужливо – наприклад, щоб висловити свою любов або виразити співчуття в жалобі – вони можуть застосувати якнайбільш конвенційне мовлення, але єдино підхоже, на їхнє розуміння, щоб висловити серйозні речі; тобто за такої ситуації, коли домінантні норми вимагають, щоб ми полишили конвенції і завчені формули для вираження сили і щирості почуттів.
Отож лінгвістичні та культурні виробництва глибоко варіюються залежно від схильності та здатності скористатися свободами, що регулюються й пропонуються вільними ринками, або залежно від прийняття примусів, які встановлюються домінантними ринками. Це пояснює, чому в багатогранній реальності, яку ми відкриваємо через розгляд усіх мовленнєвих форм, вироблених для всіх ринків будь-якими категоріями виробників, кожен, хто почувається в праві або в обов’язку говорити про «народ», може знайти об’єктивну опору для своїх інтересів чи фантазій.
Переклад вибраних статей за виданням: Qu’est-ce qu’un peuple? – Alain Badiou, Judith Butler, Georges Didi-Huberman, Sadri Khiari, Pierre Bourdieu, Jacques Rancière. – Paris, la Fabrique, 2013. – P. 9–22, 23–52, 137–142.
Переклав Андрій Рєпа
Читайте також:
Робітники та батьківщина (Роман Роздольський)
Взаємозалежність націоналізмів та боротьба за ліву альтернативу (Дан Якопович)
