Передмова Якова Яковенка
Разом із пакетом «декомунізаційних законів» був прийнятий закон, що передає матеріали архівів СБУ до Інституту національної пам’яті. Причину такого рішення, запропонованою певною групою істориків, цікавіше було б шукати у сфері соціології науки, а не у сфері свідомих намірів, як це часто роблять у неформальних дискусіях. Від цього не вільний і запропонований нижче текст. Проте якими б не були наміри, обраний формат створює простір для ряду зловживань та ризиків від суто технічних до «людського фактору».
Хотілося би зазначити, що в обговоренні проблеми не варто зациклюватися на дихотомії прийнятого закону та збереженні status quo, адже існують різні заходи, що роблять документи більш відкритими для загалу без тих загроз, про які йтиметься у тексті. В першу чергу мається на увазі передача матеріалів архівів СБУ до загальних архівів.
На жаль, таке обговорення не відбулося під час прийняття пакету цих законів: парламентарі були більш зацікавлені у тому, аби піти назустріч наразі популярним серед населення поглядам, аніж забезпечити належний доступ до документів та зберегти їх. За цим популізмом стоїть страх брати на себе відповідальність за протидію помилковому (якщо усвідомлення цього є), але популярному закону та логіка, подібна до знайомої історикам «взяти місто до річниці жовтня». Цілком вірогідною є також низька компетентність парламентарів.
Те, що будь-який парламент може бути вкрай комфортним місцем для безвідповідальних популістів, не є дивиною. Проблемою є слабкий вплив експертного середовища, примат політичної кон’юнктури та брак артикуляції проблеми серед спільноти істориків. Запропонований текст, попри свою гарячкуватість (за якою видно страх за долю документів), хоч і не компенсує цей брак, але може спричинити дискусію, в якій будуть знайдені ліпші формулювання та кращі рішення.
15-го травня Президент України П. Порошенко підписав ряд законів так званого «декомунізаційного» пакету, частково розробленого за участі Інституту національної пам’яті під керівництвом Володимира В’ятровича і проголосованого Верховною радою ще 9 квітня: «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки»; «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939―1945 років»; «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» та «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917―1991 років».
В інтелектуальному середовищі прийняття кожного із цих законів викликало величезне та небезпідставне обурення. В мережі Інтернет з’явилось багато статей, що аналізують згадані закони з різних позицій. Окремо з цього питання висловилася наукова спільнота, здебільшого історики. Так, була підготовлена заява-лист «науковців та експертів-українознавців» до П. Порошенка та голови Верховної Ради В. Гройсмана, в якій засуджувалася можливість прийняття Законів «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» авторства Шухевича Юрія-Богдана (сина того самого Романа Шухевича, одного з керівників ОУН(б) та командира УПА), «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки». Лівий погляд на дані закони можна знайти за посиланням.
Я би хотів звернутися до конкретного закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917―1991 років», котрий залишався за межами попередніх дискусій, та спробувати пояснити, які загрози стоять за ним. Початок тексту закону переповнений пустими демагогічними фразами про демократію та права, які в Україні, звісно, «не порушуються». Наприклад, важко зрозуміти зв’язок між закритістю архівів та сьогоднішніми або недавніми подіями. Ось як це звучить у тексті: «усвідомлюючи, що закритість архівів стала однією з передумов анексії півострова Крим та конфлікту на території Донецької та Луганської областей». Швидше за все, мається на увазі обмежений ідеологічний вплив на населення цих регіонів у вигляді розповідей про злочини «комуністичного режиму» (не забуваємо, що в них комуністичний = СРСР = Російська Федерація) та формування героїчного образу ОУН, УПА, оскільки саме в цьому, напевно, автори закону вбачають формування «єдності нації», хоча зрозуміло, що безпосередньо архівів це не стосується. Під шаром юридичних відсилок, визначень, загальних фраз ховається реальна загроза та мета закону, відповідно до якого при Українському інституті національної пам’яті (УІНП) створюється галузевий архів. А далі від Кабінету Міністрів вимагається «доручити міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади провести ревізію носіїв архівної інформації репресивних органів та організувати передачу архівних фондів новоствореному ГДА УІНП протягом двох років…». «Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України, Міністерству юстиції України, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки України, Генеральній прокуратурі України, Державній судовій адміністрації України, Державній пенітенціарній службі України, Адміністрації Державної прикордонної служби України передати ГДА УІНП носії архівної інформації за період 1917—1991 років протягом двох років з дня набрання чинності цим Законом» (Проект Закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років).
Отже, попри те, що декларованою метою закону є «забезпечення відкритості архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років», насправді він несе загрозу знищення або, в кращому випадку, обмеження доступу до галузевих архівів на значний строк, оскільки задля проведення відповідної «ревізії», перенесення та перевезення з регіонів такого величезного обсягу матеріалів (лише в ГДА СБУ в Києві зосереджено «понад 109 тис. одиниць зберігання документів ЧК―КГБ, у регіонах ― понад 735 тис.» (Галузевий Державний Архів СБУ 2009:13), створення нових описів, нумерації фондів, справ тощо треба буде витратити дуже багато часу та задіяти таку ж кількість спеціалістів. Також це вимагає виділення з бюджету додаткових коштів, що на фоні скорочення соціальних витрат та гарантій виглядає взагалі абсурдно. Враховуючи рівень корупції, частина грошей буде просто поділена між виконавцями. Окрім цього, в УІНП відсутнє спеціальне приміщення для зберігання архівних матеріалів, стан яких інколи залишає бажати кращого. Витрати на будівництво сховищ/а, звісно, повинні покриватися із державного бюджету; це при тому, що нові приміщення в м. Києві, по вул. Солом’янська, 24 для декількох центральних державних архівів до сьогодні недобудовані, хоча від початку будівництва пройшло майже 10 років 1. А за інформацією Спілки архівістів, «три обласні державні архівні установи розташовуються в аварійних приміщеннях…» (Звернення Спілки архівістів України 2015). На додаток, кількість справ загалом буде перевищувати 4 мільйони. Для їх впорядкування знадобиться 5―7 років, а транспортування лише 40 тис. справ вимагає від держави більше 2 млн. грн. (Звернення Спілки архівістів України 2015).
Ще більш недоречним буде виглядати даний вчинок, коли ми поглянемо у вікно та зрозуміємо, що на вулиці 2015 рік. Сьогодні комп’ютерні технології заполонили світ, тому передача документів (враховуючи всі вище згадані проблеми), а не продовження та зосередження активних дій в бік їх оцифровування, є абсурдною. На фоні цього коментарі заступника директора ГДА СБУ Володимира Бірчака, який схвально поставився до закону та відповів на актуальні запитання, виявляються пустою демагогією. Його відсилки до європейських практик (які не є такими вже позитивними (так в Польщі сформувалась радикальна опозиція істориків до Інституту Національної Пам’яті 2), мають значно меншу кількість матеріалів та були й продовжують бути довгостроковими процесами) не є співставними із українськими (GlobalNews 2015).
З іншого боку, ми можемо поміркувати, що керувало людьми, які пропонували, голосували та підписували цей закон та чи не знали вони про наслідки? Звісно, можна вірити, що влада та ІНП не розуміються на архівній справі та не вбачали в цьому всіх згаданих загроз. Однак напередодні голосування Спілка архівістів відправила свій лист із засудженням даних дій, в тому числі, й до народних депутатів українського парламенту (Звернення Спілки архівістів України 2015). А нинішній керівник ІНП Володимир В’ятрович був головою ГДА СБУ з 2008 по 2010 роки та взагалі мав великий досвід роботи в архівних установах. Або ж можна припустити, що це робиться із певною метою? Польський професор Чеслав Партач пов’язує негативну частину закону з процесом люстрації й, відповідно до цього, говорить: «Не засуджуючи саму ідею люстрації, ми повинні знати, що в умовах незрілої демократії вона може легко перетворитися на інструмент політичної помсти» 3. Й це справді можливо. Особливо якщо зважати на заяву, зроблену ще у 2014 році радником голови СБУ: «Мы готовы рассекретить все архивы и продемонстрировать общественности, кто был агентом КГБ, а кто не был агентом КГБ». Проте це є не єдиною можливою загрозою, пов’язаною, так чи інакше, з політикою. Якщо узагальнення про намір влади приховати, а то й гірше ― знищити «чорні плями» історії ОУН, УПА та інших колабораціоністів є сумнівним, то це не говорить, що такі ідеї не виникають в інших людей, більш наближених до цих інститутів.
Мотивом до вчинення подібних дій може стати бажання УІНП, пана В’ятровича та пов’язаного з ним Центру дослідження визвольного руху (ЦДВР), що складається з так званих «істориків-державників», монополізувати доступ до матеріалів радянських спецслужб. Це би дало їм можливість, відповідно, вільно фальсифікувати та/або висвітлювати лише ті матеріали, які є вигідними, на противагу обмежуючи доступ до документів із протилежним змістом. Це добре помітно, якщо звернутися до фактів діяльності частини згаданих особистостей та структур. УІНП був створений під час правління президента Віктора Ющенка та був центральним органом виконавчої влади, проте в 2010 його ліквідували. Натомість була створена однойменна науково-дослідницька установа при Кабінеті Міністрів (Історична правда 2010). В часи свого розквіту ця установа займалася відбілюванням історії ОУН УПА. В березні минулого року головою Інституту став згадуваний вище пан В’ятрович, який має на меті повернути позиції ІНП, втрачені за період президенства Віктора Януковича. Чи не в першому своєму коментарі для «Історичної Правди», говорячи про Інститут, він сказав: «Потрібно перетворити його (Інститут) у незалежний від політичної ситуації орган, передати Інституту архіви комуністичних спецслужб і ще багато чого» (Історична правда 2014). Втім, можна чітко сказати, що таке бачення пан В’ятрович сформував іще в 2010 році (Религиозно-информационная служба Украины 2010). Незалежним від політики цей орган, звісно, не став, але добився передачі архівів у свої руки. Основною аргументацією подібних вимог є те, що в Європі теж так роблять, а також існує вимога відкритості архівів репресивних органів. Проте насправді саме ця проблема є дещо роздутою, адже за головування Ігоря Кулика (з 2014 до сьогодні) доступ до архіву СБУ став дійсно вільним. Його може отримати майже будь-яка зацікавлена особа: дослідник або пересічна людина, зробивши лише відповідний запит та отримавши формальний дозвіл. Єдиною проблемою є очікування, доки твій лист пройде всю бюрократичну процедуру, що в свою чергу буде й в УІНП. Інша справа ― засекречені документи, які, відповідно до цього ж закону, мають бути повністю відкритими, хоча поступи в цьому напрямку робились і раніше.
Повернімося, однак, до постаті В. В’ятровича, а точніше до його наукового доробку, в якому вона віддзеркалюється. Одна з перших його книг, на яку ми звернемо увагу, зветься «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи» і була надрукована ще в 2006 році. В ній автор намагався, по суті, виправдати діяльність ОУН. Розгромну рецензію на книжку написали в журналі «Україна модерна» Тарас Курило та Іван Химка. В ній висвітлюється, як автор цілеспрямовано ігнорує, відкидає джерела або ж проводить недостатній їх критичний аналіз, підганяючи все під попередньо вигадану схему. Підбиваючи підсумки рецензованої праці, дослідники зазначають: «Як програма для майбутнього ― це благородний намір (хоча, звісно, з цим не можна погодитись ― Прим. автора). Однак як розуміння минулого ― це, на жаль, викривлення історичної правди, яке не віддає належної пошани жертвам націоналістичного руху» (Курило, Химка 2008).
Інша книга, «Друга польсько-українська війна. 1942−1947» (2012). У ній автор намагається сформувати новий погляд на Волинську трагедію як польсько-українську війну, звільняючи від відповідальності за вчинені дії ОУН(б) та стверджуючи, що цей конфлікт мав стихійний характер. Розлогу рецензію писали Андрій Портнов та Гжегож Мотика, які, по суті, помічають ті самі недоліки, що й Тарас Курило й Іван Химка в попередній праці (Портнов 2012). У цьому випадку хочеться зацитувати Г. Мотику: «Захищаючи учасників І сотні (УПА ― Прим. автора) перед закидами щодо нападу на село (Парослю ― Прим. автора), Володимир В’ятрович… пише, наприклад, що сотня була занадто мало озброєна, аби напасти на польське село. Кожний, хто ознайомиться з перебігом нападу на Парослю, зрозуміє мою емоційну реакцію ― усі мешканці цієї місцевості (понад 150 осіб, в тому числі кількамісячні діти) були спочатку без єдиного пострілу зв’язані, а потім почергово зарубані сокирами» (Мотика 2012). На цьому фоні ще більш цинічно виглядає недавній коментар В. В’ятровича на фейсбуці, що стосувався відновлення співпраці між польським та українським ІНП: «Відновлюємо діалог істориків України та Польщі. Певен, саме таким чином ми деполітизуємо проблему польсько-українського конфлікту в минулому і не дамо використовувати її в сьогоденні». Думаю, зайве говорити про інші доробки В’ятровича, котрі є подібними до 2-х попередніх. Проте ще одним яскравим прикладом академічної фальсифікації, зробленим, безумовно, за його участі, є випадок, що стосується єврейського погрому у Львові в липні 1941 року. В 2007–2010 роках, коли відбувався процес героїзації учасників ОУН, почали активно обговорюватись, у тому числі, й факти участі в цьому погромі представників згаданого руху. 6 лютого 2008 року в СБУ відбулись чергові Громадські історичні слухання за участі того ж В’ятровича, який тоді був лише радником Голови СБУ, а не головою Архіву. На слуханнях було заявлено про непричетність оунівців до Львівського погрому 1941 року, що начебто підтверджувалось деякими щойно розсекреченими документами. Зокрема, в електронному вигляді було представлено фотокопію одного з них із хронікою подій у Львові в червні-липні 1941 року. Втім фальсифікацію викрив канадський дослідник Марко Царинник. Ось що він повідомив з цього приводу для сайту «Лівий берег» в листопаді 2009 року: «Я уважно прочитав фрагмент цього документа із заголовком «Книга фактів» і наприкінці звернув увагу на одну вкрай суперечливу інформацію: «Бандеру ув’язнено майже до кінця війни» (певно Царинник обмовився, так як насправді, в цьому реченні йдеться не про Бандеру, а його заступника Стецька, але ця помилка вкрай несуттєва, бо останнього разом з Бандерою теж було звільнено із Заксенгаузена у вересні 1944 року (Галузевий Державний архів Служби безпеки України 4) ― Прим. автора). Отже, це ніяк не могло бути хронікою 1941 року, адже текст писався, коли про кінець війни було відомо. Коли ж я звернув на це увагу представників архіву СБУ, то версія цього документу з п’яти сторінок, вивішена перед тим на сайті СБУ, була урізана до трьох. Зникла, зокрема, остання сторінка машинопису з натяком на пізнє, фактично післявоєнне походження тексту» (LB.ua 2009). Отож, вище наведена лише маленька частина всіх випадків фальсифікації історії, які були зроблені як самим В’ятровичем, так і його людьми з ЦДВР та УІНП.
Також слід зазначити, що пан В’ятрович є одним з авторів так званих «антикомуністичних» законів та активно займався їх лобіюванням (Eспресо.tv 2014). І якщо настрої частини націоналістів можна назвати просто антирадянськими, то його погляди саме антикомуністичні, що добре видно з інтерв’ю для каналу «Еспресо», даного ще 29 листопада 2014 року. У ньому йдеться про законодавчі ініціативи УІНП, пан В’ятрович говорить: «І один із цих законопроектів мав би бути про засудження комуністичної ідеології, комуністичної символіки, який мав би врешті-решт поставити крапку в можливості відновлення політичних комуністичних проектів на території України» (Eспресо.tv 2014). Зараз автор слів, певно, жалкує, що вони не такі радикальні, як першопропозиції Турчинова й команди. Отож, я веду до того, що ця людина (а також наближені до нього люди) є дуже зацікавленою не у відкритті архівів, а, навпаки, в приховуванні, а в гіршому випадку ― в знищенні тих документів, що висвітлюють «чорні плями» історії, перш за все, історії так званого «національно-визвольного руху» ОУН минулого століття. Проте, людина також далеко не дурна. Спроба приховати, а тим паче знищити подібні матеріали в упорядкованому та добре організованому архіві СБУ стала б загальновідомою, а ось зробити це під час перевезення або ж просто обмежити до них доступ, наприклад, не вказавши в новому довідковому апараті чи пославшись на статтю 9 закону, що визначає право на обмеження доступу до інформації про репресованих за їх бажанням на 25 років, стає можливим. Тим паче, що можна розраховувати на покривання з боку владних структур. Однак хочеться вірити в те, що політичні погляди та політика не дійдуть до розправи з джерелами, а краще б не дійшли навіть до їх реального пересування.
Отже, по-перше, я не погоджуюсь із думками, висловленими у вище згаданій статті В. Артюха та Д. Пілаша, стосовно того, що даний закон виглядає нудно на фоні антикомуністичних сусідів. Насправді ж він є ключовим і має неабияку вагу, на жаль, зовсім не позитивну. По-перше, він передбачає безглуздий та затратний процес; по-друге, дає чудову нагоду новому керівнику УІНП монополізувати та обмежити доступ на значний період до певних документальних пластів, що не відповідають його примітивному баченню новітньої історії України, або в гіршому випадку може призвести до їх знищення. Відповідно, неупереджене вивчення історії СРСР, ОУН, УПА тощо, стане неможливим. Звісно, чи втіляться у життя всі вище зазначені загрози, ми зможемо сказати лише під час проведення відповідних передач документів. Але, як бачимо, фактично така проблема швидше за все постане, та, враховуючи ще не розсекречені матеріали, може узагалі пройти непоміченою.
Посилання
Галузевий Державний Архів СБУ: Путівник., 2009. Харків.
Звернення Спілки архівістів України до органів державної влади, Голови та комітетів Верховної Ради України, народних депутатів, міністерств і відомств, які мають галузеві державні архіви, органів масової інформації, громадськості. 06 квітня 2015 р.
Історична правда, 2010. Янукович передав Інститут національної пам’яті уряду. Доступ 6.06.2015 за адресою http://www.istpravda.com.ua/short/2010/12/10/8370/
Історична правда, 2014. В інституті національної пам’яті ― нове керівництво. Доступ 6.06.2015 за адресою http://www.istpravda.com.ua/short/2014/03/26/142108/
Курило, Т., Химка, І.-П., 2008. Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича. В: «Критика», 13, с. 252−265.
Мотика, Гж., 2012. Невдала книжка. Доступ 6.06.2015 за адресою http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/192-gzhegozh-motyka-nevdala-knyzhka
Портнов, А., 2012. История для домашнего употребления. Уроки истории ХХ век. Доступ 6.06.2015 за адресою http://urokiistorii.ru/blogs/andrei-portnov/3149
Проект Закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917―1991 років Доступ 06.06.2015 за адресою http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54651
Религиозно-информационная служба Украины, 2010. Анна Герман выступает за передачу в институт национальной памяти архивов Службы безопасности Украины, касающихся времен СССР. Доступ 6.06.2015 за адресою http://theology.in.ua/ru/index/all_news/community/religion_and_society/37968/
GlobalNews, 2015. Україна відкриває доступ до документів тоталітарного комуністичного режиму, користуючись успішним досвідом європейських країн. Доступ 6.06.2015 за адресою http://ukrainamir.blogspot.com/2015/04/blog-post_17.html
Espreso.tv, 2014.Володимир В’ятрович: Росія веде в Україні більшовицьку війну. Доступ 6.06.2015 за адресоюhttp://espreso.tv/article/2014/11/29/volodymyr_vyatrovych_rosiya_vede_v_ukrayini_bilshovycku_viynu/
LB.ua, 2009. Марко Царинник: Історична напівправда гірша за одверту брехню Доступ 6.06.2015 за адресоюhttp://society.lb.ua/life/2009/11/05/13147_marko_tsarinnik_istorichna_napivp.html