МИСТЕЦТВО, ПРАВДА ТА ПОЛІТИКА. Нобелівська промова

  • 23 березня 2015
  • 2399
МИСТЕЦТВО, ПРАВДА ТА ПОЛІТИКА. Нобелівська промова

Від перекладача

Зараз складається враження, що ми повернулися в епоху Джоржа Буша-молодшого. Саме він та його радники на початку 2000-х років запропонували нову модель розуміння політики як «війну з тероризмом» (після відомих подій 11 вересня) та пішли «хрестовим походом» на дискредитовані та зацьковані «держави-ізгої». З терористами взагалі мови ніякої бути не може – вони поза людським законом. Культура сприймалася не інакше, як в контексті «зіткнення цивілізацій». Сьогодні в Україні війна – це наче й не війна, а «антитерористична операція», а ворог – це наче й не ворог, а легітимно не визнаний «терорист». Раніше був Саддам, тепер Путін. Раніше була Аль-Каїда, тепер ворог визначається як «російські терористичні війська», а культурні процеси – як боротьба за «європейські цінності» в зіткненні з «руським миром».

Також епоха Буша-молодшого подарувала ще одну військову модель: чергування «конфліктів високої напруги» та «конфліктів низької напруги»: це означає, що ворога-терориста можна знищувати як прямими військовими діями, а можна й знищувати поступово – «біополітично», задавлюючи економічно та морально, поки він сам не сконає від голоду і хвороб (як каже Порошенко, «їхні діти сидітимуть в підвалах») і не приповзе на лапках як шолудива собака і не попроситься за буханку хліба служити.

Сьогодні, коли наша країна зіштовхнулася з російським імперіалізмом на східних своїх кордонах, нам важко сприймати тверезу критику західного імперіалізму (хай навіть вона тисячу разів слушна й раціональна) через ту просту причину, що нею займається ненависна нам путінська пропагандистська машина. Але чи не впадаємо ми тоді в іншу пропагандистську пастку сліпого принципу «ворог мого ворога – мій друг»? Хоч яке це складне завдання, але не можна забувати, що, по суті, новітній російський імперіалізм багато в чому надихається й бушівською моделлю війни та пропаганди.

У розпал Бушівської епохи нобелівську премію з літератури 2005 року отримав було Гарольд Пінтер, британський драматург і поет, який уславився своїми антивоєнними переконаннями. Це був символічний жест – європейський культурний світ не бажав ані Буша, ані його війни з тероризмом, тільки британський пудель Блер біг позаду Буша-імператора. Нобелівська промова Пінтера називалася «Мистецтво, правда та політика» і там ішлося про письменника, владу та війну, смерть і насильство, а надто про брехню, що є насильством особливого роду. Зокрема, прозвучали такі слова: «Прямий напад на суверенну країну насправді ніколи не був улюбленим методом Америки. Загалом, вона надавала перевагу так званому “конфліктові низької напруги”. Конфлікт низької напруги означає, що гинуть тисячі людей, однак повільніше, ніж коли ви одним рухом скинете на них бомбу. Це означає, що ви заражаєте серце країни, розповсюджуєте ракову злоякісну пухлину і спостерігаєте, як гангрена розквітає. Коли народ упокорено або забито до смерті (це те саме), а ваші друзі, військові та великі корпорації, зручно вмостилися при владі – ви стаєте перед камерами й кажете, що демократія восторжествувала». Я переклав текст за одну ніч після публікації, але мені не вдалося прилаштувати переклад у жодному українському виданні. Тогочасні редактори відверто відмовляли із поясненням, що вона «антиамериканська» й «антибушівська». Так українською Пінтерова нобелівська промова не була оприлюднена в належний час. Ми публікуємо її тепер 10 років потому з відчуттям непроминальної актуальності.

 

* * *

 

У 1958 році я писав таке: «Між реальним і нереальним немає суттєвої різниці, як і немає її між правдивим і хибним. Зовсім не обов’язково дещо є або правдивим, або хибним – воно правдиве і хибне водночас».

Я досі вважаю, що ці зауваги мають сенс і застосовні до вивчення реальності за допомогою мистецтва. Тож як письменник я підтримую їх, але як громадянин – не можу. Як громадянин я мушу спитати: «Що є правдою? Що є брехнею?»

Правда в драматичному мистецтві завжди невловна. Ви не докопаєтеся до неї до кінця, але пошук ніколи не згасає. Пошук якраз і підштовхує зусилля. Пошук – це ваше завдання. Найчастіше ви нишпорите в пітьмі, зіштовхуючись із нею, мигцем глипаючи на образ чи форму, що нібито скидається на правду, але здебільшого навіть не усвідомлюєте, що то була вона. Однак достеменна правда полягає в тому, що в драматичному мистецтві немає однієї правди. Їх багато. Ці правди кидають виклик одна одній, відскакують одна від одної, відображають одна одну, не відають про існування одне одної, дражнять одна одну, сліпі одна щодо одної. Часом ви відчуваєте, що в якусь мить ухопили правду в руці, відтак вона висковзує крізь пальці й ось – її втрачено.

Мене часто запитують, як виникають мої п’єси. Точно не скажу. Не можу підвести під ними риску, просто таке відбулося. Таке говорили. Таке зробили.

Більшість п’єс народжуються з репліки, слова або образу. Образ зазвичай іде за промовленим словом. Запропоную два приклади реплік, що геть несподівано спали мені на думку, після них з’явився образ – а я вже зачепився за нього.

Ті п’єси – «Повернення додому» та «Старі часи». Першою реплікою «Повернення додому» була «Куди поділися ножиці?». Перша репліка «Старих часів» – «Темне».

В обох випадках не було більше нічого.

В першому випадку хтось, вочевидь, шукав ножиці й запитував про них у того, хто, ймовірно, їх поцупив. Так чи так я здогадувався, що особа, до якої звертаються із запитанням, і гадки не має, де ті кляті ножиці, як і, більше того, не знала вона, хто запитує.

«Темне» – я мав на увазі, що йдеться про чиєсь волосся, волосся жінки, й то була відповідь на запитання. У кожному разі я відчував, що мушу розкрити ситуацію. Мені все уявилося візуально: дуже повільний наплив, крізь тінь – до світла.

Я завжди починаю п’єсу, називаючи персонажів A, B i C. У п’єсі, яка стала «Поверненням додому», я бачив, як чоловік зайшов у скромну кімнату й звернувся до молодшого, який вмостився на потворному дивані й читав газету з результатами кінних перегонів. Якось я здогадувався, що А – це батько, а В – його син, але доказів у мене не було. Трохи згодом це підтвердилось, коли В (який матиме ім’я Ленні) спитав у А (на ім’я Макс): «Батьку, ти не проти, якщо я зміню тему? Хочу запитати. Як називається те, що ми їли на обід? Як ти це називаєш? Чом би тобі не купити собаку? Ти ж бо собачий кухар. Чесно. Ти куховариш ніби для цілої зграї собак». Отож відколи В назвав А «батьком» для мене було логічно, що вони – батько й син. Ясно також, що А куховарив, але його куховарство, здавалось, не надто високо цінували. Це значить, що не було матері? Я не знав. Однак тоді казав собі: наші починання не відають про наші завершення.  

«Темне». Велике вікно, вечірнє небо. Чоловік А (згодом це буде Ділі) та жінка В (буде Кейт) сидять із келихами. «Товстенька чи худенька?» – запитує чоловік. Про кого вони говорять? Але потім я бачу, як коло вікна стоїть жінка С (пізніше її зватимуть Анна) в іншому освітленні, повернена спиною, із темним волоссям.

Дивний момент, коли створюєш персонажів, яких за мить до цього зовсім не було. Відтак насувається щось примхливе, непевне, навіть примарне, хоч деколи це суне невпинна лавина. Автор опиняється в чудернацькому становищі. В якомусь розумінні персонажі його більше не потребують. Вони опираються, з ними нелегко зжитися, їх неможливо охарактеризувати. Ви точно не можете наказувати їм. Певною мірою ви граєте з ними в нескінченну гру, кішки-мишки, піжмурки, хованки. Зрештою, доводиться мати справу з людьми із плоті й крові, з власним норовом та особистою самобутньою чуттєвістю. Їм вже притаманні риси, яких ви не в змозі переінакшити, переробити чи перекрутити.

Тож мова в мистецтві лишається доволі неоднозначною справою – сипучим піском, батутом, заледенілим озером, що може тріснути під вами, авторе, будь-якої миті.

Однак, як я вже сказав, пошук правди не може зупинитись ніколи. Не можна його відкласти, відтягнути. Із ним треба зустрітися віч-на-віч, прямо тут, на місці.

Політичний театр виводить на яв зовсім інший набір проблем. За будь-яку ціну треба уникати проповідництва. Об’єктивність – принципова. Треба дозволити персонажам дихали вільно. Автор не може обмежувати й утискати їх заради своїх інтересів, смаків, упереджень. Він має бути готовий розглянути героїв із різних кутів, розмаїтих поглядів, зненацька ставити їх у безвихідні ситуації, але все-таки дозволити йти шляхом, який вони самі обирають. Це не завжди вдається. І політична сатира, звичайно, не підлягає всім цим приписам, а насправді чинить протилежне, що і є власне її функцією.

У п’єсі «День народження» я, здається, дозволив собі цілу низку варіантів у густому лісі можливостей, але, зрештою, підкорив персонажів своїй волі.

«Мова гори» не претендує на таке різноманіття операцій. Вона груба, коротка й ница. Втім, солдати з п’єси таки знаходять собі розваги. Інколи ми забуваємо, що від тортур легко впасти в нудьгу. Солдатам треба трохи пореготати, щоб піднести бойовий дух. Нещодавні події у в’язниці Абу-Грейб біля Багдаду ще раз це підтвердили. «Мова гори» триває всього лише двадцять хвилин, але могла б продовжуватись знову й знову, година за годиною, щоразу повторюючи один мотив знову й знову, година за годиною.

«Прах до праху», як мені здається, ніби відбувається під водою. Жінка тоне, видно тільки її руку, потім вона губиться серед хвиль, тягнеться до когось, але ні над водою, ні під водою нікого немає. Поглинута виром, вона бачить лише тіні, відображення на поверхні. Постать її губиться в потопленому пейзажі, ця жінка нездатна уникнути трагічної долі, що, здавалося, була приготована тільки іншим.

Та коли помирають інші, вона також мусить померти.

Політична мова, яку практикують політики, не відважується ступити на цю хитку територію, тому що більшість політиків, з усіх очевидних нам підстав, зацікавлені не в правді, а в владі та в підтриманні своєї влади. Для підтримання влади вкрай важливо, щоб люди залишалися в невігластві, щоб жили не знаючи правди, навіть правди про своє життя. Тож звідусіль нас оточує величезне полотнище брехні, з якої зіткана наша реальність.

Як кожен тут знає, виправданням для нападу на Ірак була заява, ніби Саддам Хусейн володіє дуже небезпечною зброєю масового ураження, зокрема, й такою, яку можна застосувати протягом сорока п’яти хвилин, спричиняючи жахливі руйнування. Нас запевняли, що це правда. Але то була неправда. Нам повідомили, що Ірак підтримує стосунки з Аль-Каїдою і розділяє відповідальність за жахіття в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року. Нам доводили, що це правда. Але то була неправда. Нам говорили, що Ірак загрожує світовій безпеці. Ми думали, що так воно і є. Але то була неправда.

Правда зовсім інша. Правда пов’язана з тим, як Сполучені Штати розуміють свою роль у світі й як вони збираються її виконувати.

Але перш ніж перейти до теперішнього, я волів би поглянути на недавнє минуле, а саме – на зовнішню політику Сполучених Штатів по завершенню Другої світової війни. Я вважаю, що наш обов’язок – детально вивчити цей період, хоч таке вивчення неминуче обмежене рамками виділеного нам часу.

Кожному відомо, що трапилося в Радянському Союзі та всією Східною Європою протягом післявоєнного періоду: систематична брутальність, тотальна жорстокість, безжальне придушення незалежної думки. Усе це було вповні задокументовано і підтверджено.

Але я звертаю вашу увагу, що злочини, вчинені Сполученими Штатами в той самий період, були зафіксовані лише побіжно, ще менше вони були задокументовані, ще менше усвідомлені й ще менше визнані злочинами взагалі. Переконаний, що це мусить бути осмислено, й ця правда має очевидний зв’язок із теперішньою ситуацією в світі. Поведінка Сполучених Штатів у різних країнах, хоч і була певною мірою обмежена існуванням Радянського Союзу, ясно засвідчувала, що США мають карт-бланш на будь-які вчинки, які їм до вподоби.

Прямий напад на суверенну країну насправді ніколи не був улюбленим методом Америки. Загалом, вона надавала перевагу так званому «конфліктові низької напруги». Конфлікт низької напруги означає, що гинуть тисячі людей, однак повільніше, ніж коли ви одним махом скидаєте на них бомбу. Це означає, що ви заражаєте серце країни, розповсюджуєте ракову злоякісну пухлину і спостерігаєте, як гангрена розквітає. Коли народ упокорено або забито до смерті (це те саме), а ваші друзі, військові та великі корпорації, зручно вмостилися при владі – ви стаєте перед камерами й кажете, що демократія восторжествувала. Це типова поведінка для закордонної політики Штатів усі ті роки, про які йде мова.

Досить показовий випадок – трагедія Нікарагуа. Я вирішив його нагадати, бо він яскравий приклад бачення Америки своєї ролі у світі, як тоді, так і тепер.

Я брав участь в одній зустрічі, що відбувалася в посольстві США в Лондоні наприкінці 1980-х років.

Американський Конгрес вирішував питання про надання грошової підтримки для контрас у їхній кампанії проти держави Нікарагуа. Я був членом делегації, яка виступала від імені Нікарагуа, та найважливішою особою був панотець Джон Меткоф. Американську сторону очолював Раймонд Сейц (відтак заступник посла, згодом сам посол). Панотець Меткоф сказав: «Сер, я відповідаю за парафію на півночі Нікарагуа. Мої парафіяни збудували церкву, поліклініку, культурний центр. Жили мирно. Кілька місяців тому сили контрас атакували нашу парафію. Вони зруйнували все: школу, поліклініку, культурний центр. Зґвалтували медсестер і вчительок, по-бузувірському вирізали лікарів. Поводилися як нелюди. Будь-ласка, попросіть уряд Сполучених Штатів припинити підтримку жахливої діяльності терористів».

Раймонд Сейц мав дуже добру репутацію розважливої, відповідальної й доволі досвідченої людини. Його високо поважали в дипломатичних колах. Він вислухав, витримав паузу, а потім повагом промовив: «Отче, дозвольте сказати вам дещо. На війні невинні люди завжди страждають». Запала льодяна мовчанка. Ми дивилися на нього. Не сіпнувся жоден його м’яз.

Невинні люди, справді, завжди страждають.

Нарешті, хтось сказав: «Але в цьому випадку “невинні люди” стали жертвами огидної жорстокості, яку субсидує ваш уряд, один серед багатьох. Якщо Конгрес дозволить давати більше грошей для контрас, такі жахіття відбуватимуться й надалі. Хіба це не підстава? Хіба ваш уряд тоді не винний у підтримуванні вбивства громадян суверенної держави, у знущанні над ними?»

Сейц залишався незворушним. «Я не згоден, що факти в тому вигляді, як вони подані, підтверджують ваші заяви», – відказав він.

Коли ми полишали посольство, американський радник сказав мені, що йому подобаються мої п’єси. Я не відповів.

Треба нагадати, що в той час Президент Рейган стверджував: «Контрас – це моральний еквівалент наших Отців-засновників».

Більше ніж сорок років Сполучені Штати підтримували криваву диктатуру Сомоси в Нікарагуа. Народ Нікарагуа під проводом сандиністів повалив режим у 1979 році, то була вражаюча народна революція.

Сандиністи не були ідеальними. Були дещо самовпевненими, їхня політична філософія містила багато суперечливих елементів. Та вони були розумними, раціональними й цивілізованими. Мали намір створити стабільне, порядне, плюралістичне суспільство. Вони скасували смертну кару. Сотні тисяч зубожілих селян були врятовані від голодної смерті. Більш ніж сто тисяч родин здобули право на володіння землею. Було збудовано дві тисячі шкіл. Досить пристойна кампанія з підвищення грамотності населення скоротила число неписьменних у країні до однієї сьомої. Було введено безплатну освіту й медицину. Дитяча смертність скоротилась утричі. Викорінено поліомієліт.

Сполучені Штати засуджували ці здобутки як марксистсько-ленінський переворот. На думку американського уряду, вони подавали небезпечний приклад. Коли Нікарагуа дозволили встановити базові норми соціальної та економічної справедливості, коли дозволили підняти стандарти турботи про здоров’я та освіту, а також досягти соціальної єдності й національної самоповаги, сусідні країни почали висувати схожі вимоги й робити такі само кроки. В той час у Сальвадорі також затято чинили опір проти статус-кво.

Я вже згадував про «полотнище брехні», що оточує нас. Президент Рейган зазвичай говорив про Нікарагуа як про «тоталітарну катівню». Це розповсюджували засоби масової інформації й, звичайно, британський уряд як точну й влучну характеристику. Але насправді за сандиністського уряду ніяких свідчень про смертні загони не було. Не було зафіксовано ніяких тортур. Не було свідчень про систематичну або відкриту військову жорстокість. У Нікарагуа не було вбито жодного священика. Насправді в уряді були троє священиків, два єзуїти й один католик місії «Отців з Маринолу». Як не дивно, тоталітарні катівні були якраз по сусідству – в Сальвадорі та Гватемалі. Сполучені Штати скинули демократично обраний уряд Гватемали в 1954 році, й, за різними оцінками, більше ніж двісті тисяч жертв загинуло від рук наступних військових диктатур.

Шестеро найвизначніших у світі священиків-єзуїтів були підло вбиті в Центральноамериканському університеті Сан-Сальвадору в 1989 році батальйоном полку Алькатла, що був вишколений на військовій базі Форт-Беннінг, штат Джорджія, США. Надзвичайно сміливого чоловіка архієпископа Ромеро вбили просто під час меси. Загалом, загинуло близько сімдесяти тисяч людей. Чому їх убили? Їх убили через віру в можливість кращого життя і необхідність його досягнення. Через цю віру вони відразу нарікалися комуністами. Вони загинули, бо наважились поставити під питання статус-кво, неозору юдоль бідності, хвороб, виродження та гноблення, що були приготовані їм за фактом народження.

Сполучені Штати таки повалили уряд сандиністів. На це пішли роки й довелося переломити значний опір, однак нещадне економічне переслідування й тридцять тисяч мертвих урешті зламали дух нікарагуанського народу. Люди виснажилися, й бідність ударила з новою силою. У країну повернулись казино. Безкоштовна медицина й освіта скінчилися. Великий бізнес прибрав до рук усе. «Демократія» перемогла.

Але така «політика» зовсім не обмежилася Центральною Америкою. Її розповсюджували по всьому світу. Безупинно. Хоча таке враження, ніби ніде нічого такого не було.

Після Другої світової війни Сполучені Штати підтримували й багато в чому породжували кожну праву диктатуру в світі. Маю на увазі Індонезію, Грецію, Уругвай, Бразилію, Парагвай, Гаїті, Туреччину, Філіппіни, Гватемалу, Сальвадор і, звичайно, Чилі. Жахіття, яке принесли Штати в Чилі у 1973 році, не можна вибілити, не можна пробачити.

У всіх цих країнах маємо сотні тисяч смертей. Чи справді вони були скоєні? Й невже всі ті злочини на совісті зовнішньої політики США? Відповідь: так, вони справді були скоєні й є злочинами зовнішньої політики США. Та ви нічого про це не знаєте.

Ніколи цього не було. Нічого не сталося. Навіть коли щось відбувається, воно не відбувається. Це не має значення. Нікого не обходить. Злочини Сполучених Штатів були систематичними, безперервними, страшними, безжальними, та мало хто насправді говорив про них. Всю турботу про ці злочини ми передали самій Америці – й вона повсюдно вдавалася до цілком медичної маніпуляції владою, перевдягаючись у маскарадний костюм сили всезагального добра. Це блискучий, ба навіть дотепний, дуже вдалий сеанс гіпнозу.

Я стверджую, що Сполучені Штати є, без сумніву, грандіозною балаганною виставою. Хоч груба, безсердечна, насмішлива й жорстока, та досить хитра. Мов перекупники, вони заганяють товари, й найбільш ходовий серед них – любов до себе. Успіх гарантовано. Послухайте, як усі американські президенти вживають по телебаченню вислів «американський народ», от як у фразі: «Я звертаюся до американського народу – час молитися й одстоювати права американського народу, я прошу американський народ довіритись своєму президенту, коли він діє в ім’я американського народу».

Блискуча стратегія. Мову вживають так, щоб не дати й подумати. Слова «американський народ» підкладають вам під голову розкішну подушку для кращого засвоєння. Просто приляжте на неї. Подушка, можливо, придушить ваш розум та критичне мислення, але нічого, це дуже комфортно. Це, звісно, не розповсюджується на сорок мільйонів людей, які живуть за межею бідності, та двох мільйонів чоловіків і жінок, ув’язнених у незліченних в’язницях-гулагах, що розкинулись по всій території США.

Сполучені Штати більше не переймаються створенням «конфлікту низької напруги». Їм нема чого критися чи ухилятися. Вони розкривають карти без страху і докору. Їм наплювати на Організацію Об’єднаних Націй, міжнародне право чи критичну незгоду; все це видається їм млявим і безглуздим. Також за ними в хвості плентається і бекає маленька вівця, жалюгідна і плазуюча Велика Британія.

Що сталося з нашим моральним чуттям? Невже воно в нас було? І що воно означає? Чи має воно зв’язок із призабутим і рідко вживаним у наш час терміном «совість»? Совість, яка пов’язана не тільки з нашими вчинками, а й із нашою спільною відповідальністю за вчинки інших. Невже все це померло? Погляньте на в’язницю Гуантанамо. Там більше трьох років утримують сотні в’язнів без суду й слідства, без законного вироку чи належного розгляду, тобто технічно вони сидять нескінченно. Ця абсолютно незаконна структура кидає виклик Женевській конвенції. Так зване «міжнародне співтовариство» не тільки терпить її, а й заледве усвідомлює, що відбувається. Така злочинна й ганебна сваволя коїться країною, що проголошує себе «провідником вільного світу». Чи пам’ятаєте ви про в’язнів Гуантанамо? Про них щось кажуть засоби масової інформації? Вони мимохідь вигулькують там чи там – невеличкий допис на шостій сторінці газети. Їх запроторили на «нічийну землю», no man’s land, звідки навряд чи повернешся. Наразі, наситившись наругою, багато з них вдаються до голодування, й британські громадяни серед них. Без особливих церемоній їх змушують приймати їжу. Без заспокійливих чи знеболювальних. Просто штрикають трубку в ніс і в горло. Вони блюють кров’ю. Це тортури. Що ж говорить про це британський міністр закордонних справ? Нічого. Чому не говорить? Тому що Сполучені Штати сказали: критика нашої поведінки в Гуантанамо є недружньою поведінкою. Ви або з нами, або проти нас. Отож Блер заткнувся.

Напад на Ірак був бандитським вчинком, актом страшного державного тероризму, що виказує повну зневагу до поняття міжнародного права. Вторгнення стало свавільною військовим актом, що надихався постійною брехнею та брудною маніпуляцією засобів масової інформації й громадськості. Метою цього акту був американський військовий та економічний контроль над Близьким Сходом. Його приховали (як останній сховок) під маскою «звільнення», яку надягають на всі інші виправдання, які не звучать переконливо. Звільнення – бездоганна претензія військової сили, що відповідальна за смерть і каліцтво тисяч невинних людей.

Ми принесли іракському народові тортури, касетні бомби, збіднений уран, незліченні випадки довільних убивств, зубожіння, виродження та смерть й називаємо це «привнесенням свободи й демократії на Близькому Сході».

Скільки людей треба вбити, щоб називатися масовим вбивцею та воєнним злочинцем? Сто тисяч? Думаю, більш ніж досить. Тож справедливо, що Буш і Блер мають бути притягнуті до Міжнародного карного суду. Але Буш хитрий. Він не ратифікував Міжнародний карний суд. Буш попередив, що нашле морську піхоту, якщо американський солдат або американський політик опиняться на лаві підсудних. А от Тоні Блер ратифікував Міжнародний карний суд, отож його можна притягнути до відповідальності. Можемо дати судові його адресу, якщо той цікавиться: це – Даунінг-стріт 10, Лондон.

Смерть у цьому контексті несуттєва. І Буш, і Блер відкидають її на задвірки. Якнайменше сто тисяч іракців було вбито американськими бомбами і снарядами, перш ніж почалося іракське повстання. Цих людей не було. Їхніх смертей немає. Вони – порожнє місце. Вони навіть мертвими не значаться. «Ми не займаємося підрахунком убитих», – сказав американський генерал Томмі Френкс.

У перші дні вторгнення британські газети на перших сторінках публікували фото, на якому Тоні Блер цілує в щічку маленького іракського хлопчика. «Вдячна дитина», – повідомляв заголовок. Кілька днів по тому мали вже історію та фотографію іншого чотирьохрічного хлопчика, який залишився без рук. Його батьків рознесло на шматки снарядом. Вижив тільки він один. «Коли в мене знову будуть ручки?» – запитував він. Цю історію зам’яли. Гаразд, Тоні Блер не тримав на руках цього хлопчика, або інших скалічених дітей, або який-небудь скривавлений труп. Кров бруднить руки. Сорочка й краватка мають бути бездоганно чистими, коли ти зворушливо виступаєш по телевізору.

Звісно, якось ніяково за двох тисяч мертвих американців. Їхні домовини переправили поночі. Ненав’язливі похорони, щоб нікого не зачепити. Каліки гниють у ліжках, дехто так доживає віку. Тож і мертві, і каліки трухлявіють собі в різних могилах.

Ось уривок з поеми Пабло Неруди «Іспанія в серці» під назвою «Я з’ясовую дещо»:

               

               І якось ранком усе запалало.

               І якось ранком

               огонь вийшов із-під землі.

               Він пожирав живих людей.

               З тих пір – вогонь,

               з тих пір – порох,

               з тих пір – кров.

               Бандити з самольотами і марокканцями,

               бандити з перснями і герцогинями,

               бандити з ченцями, що благословляють убивць,

               прийшли сюди,

               і по вулицях кров дітей

               текла просто, як кров дітей.

               Шакали, яких зречуться шакали,

               гадюки, яких зненавидять гадюки,

               каміння, що й будяк геть виплюне його!

               Я бачив, як у відповідь вам

               підвелася кров Іспанії,

               щоб потопити вас у хвилі

               гордості і ножів.

               Генерали-

               запроданці,

               дивіться на дім мій мертвий,

               дивіться на зламлену в муках Іспанію;

               та з кожного мертвого дому

               виходить метал вогнедишний

               замість квіток,

               з кожного пожарища в Іспанії

               виходить Іспанія,

               з кожної вбитої вами дитини

               виходить рушниця з очима,

               з кожного злочину родяться кулі,

               кулі, що знайдуть у певну годину,

               де ваше знаходиться

               серце.

               Ви запитаєте, чому його вірші

               не кажуть про сни нам, про листя

               та про великі вулкани

               рідного його краю?

               Прийдіть подивитись кров серед вулиць.

               Прийдіть подивитись кров серед вулиць!

               (пер. М. Терещенко, П. Дорошко)

 

Дозвольте пояснити, що, цитуючи поему Неруди, я жодним чином не порівнюю республіканську Іспанію з Іраком Саддама Хусейна. Я цитую Неруду, тому що ніде в сучасній поезії не натрапляв на таке сильне внутрішнє переживання бомбардування мирних жителів.

Я вже говорив, що Сполучені Штати тепер абсолютно відкрито розкривають свої карти. Так воно є. Їхня офіційно проголошена політика тепер називається «повномасштабним домінуванням» (full spectrum dominance). Це не я вигадав, а вони. «Повномасштабне домінування» означає контроль над землею, морем, повітрям та простором з усіма супровідними ресурсами.

Зараз Сполучені Штати займають сімсот дві військові бази по всьому світі, в сто тридцять двох країнах, звичайно, за почесним винятком Швеції. Ми не дуже добре знаємо, як вони там опинились, але знаємо напевне, що вони вже там.

Сполучені Штати володіють вісьмома тисячами активних, у повній бойовій готовності, ядерних головок. Дві тисячі з них – на спусковому гачку, готові до запуску з п’ятнадцятьма хвилинами затримки для попередження. Вони розробляють нові системи ядерної сили, відомі під назвою «руйнівники бункерів» (bunker busters). Їм підіграють і британці, збираючись замінити свою ядерну зброю «Трайдент». Цікаво, в кого вони їх націлять? В Осаму бін Ладена? У вас? У мене? У маленького пересічного американця? У Китай? У Париж? Хто знає? Одне ми знаємо напевне, що таке інфантильне божевілля – володіти та загрозливо брязкати ядерною зброєю – у самому осерді теперішньої американської політичної філософії. Треба нагадати, що Сполученні Штати перебувають у безперервному воєнному розвитку і не виявляють жодних ознак його послаблення.

Багато тисяч (коли не мільйонів) людей у Сполучених Штатах відверто обурені, присоромлені та розлючені діями уряду, але на сьогодні вони не утворюють – поки що – єдиної політичної сили. Однак тривога, невпевненість та страх, які в Сполучених Штатах щоденно зростають на очах, навряд чи зменшуються.

Знаю, що у Президента Буша є надзвичайно вправні спічрайтери, та хочеться запропонувати свої послуги для цієї справи. Пропоную коротеньке звернення, яке він міг би виголосити по телебаченню до нації. Я бачу його статечним, зі старанно зачесаним волоссям, серйозним, непереможним, щирим, часто притягальним, інколи з перекошеним смішком, по-дивному привабливим, людиною, якій затишно серед людей.

«Бог є бог. Бог великий. Бог благий. А Бог Бін Ладена поганий. Поганий бог. Поганий Бог і Саддама Хусейна, хоч той був безбожник. Він був варвар. Ми ж не варвари. Ми не відрізаємо людям голів. Ми віримо в свободу. І в неї вірить Бог. Я не варвар. Я демократично обраний лідер свободолюбної країни. Ми співчутлива країна. Ми співчутливо саджаємо на електричний стілець, співчутливо впорскуємо смертельні ін’єкції. Ми велика нація. Я не диктатор. Це він диктатор. І він, і він. Усі вони. У мене моральний авторитет. Бачите цей кулак? Це моральний авторитет. І не забувайте про це».  

Життя письменника – це досить вразлива, майже оголена діяльність. Не треба через це тужити. Письменник робить свій вибір і має триматися його. Та правда в тому, що ви відкриті всім вітрам, а деякі з них по-справжньому морозні. Ви все робите самі, окремо від усіх. У вас, якщо ви не брешете, немає сховку чи захисту, якщо ж ви брешете, то, звісно, ви будуєте власний захист і, будьте певні, стаєте політиканом.

Цього вечора я кілька разів згадував смерть. Тепер я прочитаю свій вірш під назвою «Смерть».

 

Де знайшли труп?

Хто знайшов труп?

Чи був труп мертвий коли його знайшли?

Як знайшли труп?

Ким був труп?

Хто був батько чи донька чи брат

Чи дядько чи сестра чи син

Покинутого трупа?

Хіба труп покинули?

Хто його покинув?

Труп був голий чи споряджений в дорогу?

Що дає вам підстави говорити що труп мертвий?

Ви говорили що труп мертвий?

Як ви дізналися про труп?

Як ви дізналися що труп мертвий?

Ви омили труп

Ви закрили обидва його ока

Ви похоронили тіло

Ви кинули його напризволяще

Ви поцілували труп

 

Коли ви дивитесь у дзеркало, думаєте, що зображення перед вами точне. Та поворухніться хоч на міліметр – і зображення зміниться. Зараз ми дивимося на нескінченну низку відображень. Та інколи письменник повинен розбити дзеркало – адже з другого боку дзеркала на нас дивиться правда.

Я вірю, що, попри всі неймовірні наявні труднощі, бути інтелектуально нескореним, мати незламну й безкомпромісну рішучість, як громадяни, визначати реальну правду наших життів та суспільств – це вирішальний обов’язок, що випав нам усім. Навіть більше, це – імператив.

Якщо така рішучість не буде втілена в наше політичне бачення, ми не матимемо жодної надії відновити те, що майже втрачено – гідність людини.

Переклав Андрій Рєпа за виданням: Harold Pinter. Art, Truth and Politics. The Nobel lecture // The Nobel Foundation 2005

http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/literature/laureates/2005/pinter-lecture-e.html

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери