_large.jpg)
Денис Горбач
Aux frontières du possible — «На межі можливого» — франко-німецький серіал початку 1970-х, жанр якого — суміш бондіани, детективу й наукової фантастики. Головні герой і героїня — вчені, які працюють у Міжнародному бюро запобігання науковим зловживанням (BIPS). Це елітне секретне управління на кшталт МІ5, яке розслідує надзвичайні випадки, пов’язані з використанням новітніх наукових відкриттів. Ідея авторів полягала в тому, щоб усі сюжети були засновані на реальних наукових відкриттях і технологіях або на їхньому реалістичному розвитку. Вийшло щось протилежне до «X-files» за змістом і духом, але схоже за формою, хіба що щедро присипане джеймсбондівськими мотивами. Український глядач міг бачити два пародійних фільми про французького суперагента OSS117 — більшість висміяних там тропів щедро присутня й у цьому серіалі, одним зі сценаристів якого був автор оригінальної французької шпигунської саги.
Якщо в першому сезоні йшлося переважно про наукомісткі підступи традиційних суперзлочинців, то другий сезон, що вийшов у 1974 році, починається зі злободенної теми: надворі лютує економічна криза. Грошові знаки в усьому світі втрачають свою вартість, заводи закриваються, на біржах паніка. Навіть сьогодні складно не впізнати в цьому вступі тодішні реалії — нафтову кризу, яка стала початком затяжного кінця кейнсіанського «славетного тридцятиліття». Журналісти отримують редакційне завдання, що підкуповує своєю оригінальністю — розпитати людей на вулиці, що вони думають про гнітючу економічну ситуацію. Виявляється, що в одному паризькому передмісті, на відміну від решти Франції, люди неприродно щасливі й безтурботні, кризою не цікавляться й ні про що особливо не турбуються.
Ця аномалія привертає увагу BIPS: на днях десь у Франції має початися зустріч голів найбільших центробанків (зокрема й радянського), і краще про всяк випадок розібратися з цими веселунами. Банкірські збори проходитимуть у секретному місці, і на них покладено всі надії людства (серія називається «Останній бастіон»). Ніхто не розуміє, що відбувається. Гроші та їхній обіг — набагато більша таємниця, ніж коливання мікрочасток або дія радіохвиль. Фінансові закони підвладні розумінню лічених одиниць. Якщо ці кілька людей не знайдуть вихід, світ не врятують ніякі суперагенти.
Прибувши на місце, головні герої бачать місто, в якому всі поводяться як безтурботні егоїстичні діти: весело сміються, ламають цінні речі, забирають десерт із сумки жінки, якій стало погано. Інфантильність і егоїзм підкреслюються неодноразово: лише такі люди можуть залишатися байдужими до масштабної капіталістичної кризи. Глядачу надзвичайно чітко зрозуміло, що довго таке суспільство не протягне. Що характерно, єдині нормальні люди, які залишись у місті, — це поліцейські.
Вони вціліли, бо живуть і харчуються в інших населених пунктах, а речовина, що викликає ейфорію, була підмішана в борошно, яке використовує єдина в місті пекарня. Туди воно потрапило випадково, а основна його партія відправилась у замок біля міста — дурманити банкірів, які, як виявилось, зібрались на свою секретну зустріч саме там. Головній героїні, що потрапляє всередину, відкривається страшна картина: голова ФРС пускає слину в кутку, голова Банку Англії грається з цяцьками, керівник Бундесбанку виконує гімнастичні вправи. Вони перебувають у чудовому настрої й запросто підписують будь-які чеки на астрономічні суми.
"Гроші та їхній обіг — набагато більша таємниця, ніж коливання мікрочасток або дія радіохвиль."
Міжнародна революційна організація, що влаштувала це неподобство, вимагає жахливого: віддати народам Південної Америки всі інвестиції, які в цьому регіоні зробили капіталісти США. Це довгий процес. Щоб гарантувати доведення його до кінця, терористи вимагають переказати на анонімний швейцарський рахунок 500 мільйонів доларів. Якщо міжнародна агенція цього не зробить, вони опублікують у міжнародній пресі листа, який підписали одурманені фінансисти. В ньому сказано, що для припинення світової економічної кризи потрібно націоналізувати всі банки. З такими авторитетними підписами цей текст спричинить нечувану паніку й крах усіх можливих бірж і ринків, і капіталістична економіка буде похована під власними руїнами.
Такого жахливого сценарію допустити не можна. Уряди вже наче погодились заплатити, але в останній момент головний герой сіє розбрат у лавах терористів. Він пояснює їм, що західноєвропейський адвокат, який організував і очолив їхню операцію, начебто співчуваючи їхній справі, насправді використовує їх заради особистого збагачення, і вони не побачать коштів, які буде переказано на його анонімний рахунок. Скориставшись сум’яттям, сили правопорядку штурмують приміщення й нейтралізують лиходіїв. Переказ вдається скасувати в останню хвилину, а банкіри, яких нагодували антидотом півгодини тому, вже чинно сидять за столом і обговорюють фінансову політику за зачиненими дверима, з-за яких долинають спеціальні терміни, недоступні для розуміння простим смертним.
* * *
Чим цікава ця притча про порятунок капіталізму? На відміну від аналогічних сюжетів із сучасної мас-культури неоліберальної доби, тут ідеться про кризу й виживання капіталізму кейнсіанського, який зараз обріс міфами про золоту добу. Програми багатьох прогресивних рухів, що називають себе радикальними або соціалістичними, зводяться до повернення до цього благодатного стану без криз і нерівності. В такому контексті цікаво зазирнути в цю майже потойбічну епоху й подивитись, як вона репрезентувала саму себе.
Перше, що впадає в очі, це технократичний дух, яким була просякнута та доба. Долю світу вирішують п’ятеро ніким не обраних чоловіків на підставі своєї виняткової експертизи. Безумовно, сорок років потому зміст їхніх закритих дискусій був би іншим, але сам принцип організації процесу ухвалення рішень — так само підкреслено аполітичний, як і в сьогоднішньому ЄС чи МВФ, хоча сьогодні це сприймається як родова пляма неолібералізму. За ці сорок років змінилася докса, що маскується нейтральністю, але не сам факт її наявності та ритуали її формування і підтримання.
"Програми багатьох прогресивних рухів, що називають себе радикальними або соціалістичними, зводяться до повернення до благодатного стану без криз і нерівності."
Між іншим, змінився й національний склад таких потенційних зборів. Уже десять років по тому, на початку 1980-х, і по сьогодні там обов’язково фігурував би представник Банку Японії. Але на той момент тамтешнє воєнно-політичне «економічне диво» ще кувалося, японські машини та електроніка ще не заполонили американський ринок, тим паче далеко було до угоди 1985 року про девальвацію долара щодо єни. Натомість, СРСР був легітимним учасником усіх подібних уявних зустрічей і кооперацій — не через свою роль у світовій економіці (масовий експорт вуглеводнів почався якраз лише після кризи 1973 року), а як сторона в глобальному воєнно-політичному протистоянні. Шлях до оптимістичного розв’язання цього конфлікту тоді вбачали в теорії конвергенції, згідно з якою обидві системи поступово збагатяться найкращими рисами одна одної до повного злиття. Безумовно, цей сценарій, альтернативний гарантованому взаємному знищенню, був так само технократичний. Міністри та чиновники «вільного світу» й «реального соціалізму» повинні домовлятися за закритими дверима, а політика — участь мас в ухваленні рішень — підмінялась інструменталізацією соціальних рухів у таборі противника.
Будь-яка автентична активність соціальних рухів за межами контрольованої Радянським Союзом ФКП та CGT у Франції або контрольованих США «ворожих голосів» у СРСР викликала гостру алергію по обидва боки залізної завіси. Вигадана революційна організація у фільмі уособлює десятки реальних, які зазнавали однаково нищівної критики як на Заході, так і в СРСР. Критикувались не лише їхні методи боротьби, а й програмні цілі, які виходили за рамки порядку денного будь-якої із «серйозних» сил.
"У фільмі вимога націоналізації банків розглядається як несерйозна дурниця від революціонерів."
Націоналізація банків — класичний пункт марксистських програм, що постійно актуалізувався протягом історії: від самого Маркса з Енгельсом до Троцького з його перехідною програмою та марксистських теоретиків часів Холодної війни. Сьогодні цей пункт займає маргінальні позиції в порядках денних соціальних рухів: для одних це замало, для інших — забагато. Він, дійсно, позбавлений сенсу для тих, хто не має серйозних намірів захоплювати економічні важелі, а планує лише акумулювати голоси виборців, щоб адмініструвати перерозподіл надлишкової вартості в межах капіталістичної економіки, намагаючись згладжувати нерівність. Для таких цілей краще підійде боротьба за прогресивну ставку податку на особистий дохід або за безумовний дохід. Націоналізація частини виробничих активів — стандартна практика тих часів, до якої вдавалися політично дуже різні уряди — сприймається персонажами фільму без особливого здивування, але сьогодні навіть цей захід викличе масу дискусій.
У фільмі вимога націоналізації банків розглядається як несерйозна дурниця від революціонерів, але жах ситуації в тому, що ця дурниця може бути підписана «технократами» — в такому разі вона автоматично стане важливою опцією, що дестабілізує всесвіт, який покоїться на довірі до авторитетів. Прийшовши до тями, банкіри у фільмі ні за що не пристали б на цю думку, і радянський представник епохи «мирного співіснування» так само засудив би цю лівацьку нісенітницю. Жахіття тут полягає в небезпеці того, що цих відповідальних чиновників загіпнотизують вискочки-радикали, яких сьогодні назвали б «популістами». Парвеню, які, за висловом колишнього президента, не збудували й собачої буди, але навчилися красиво говорити.
Поживний ґрунт для них, набагато небезпечніший за СРСР для «вільного світу», — це масові соціальні рухи, змальовані в образі жителів містечка, що об’їлися наркотичним хлібом. Відмова співпереживати з приводу падіння прибутковості та конкурентоздатності капіталістичних підприємств, небажання «входити у становище», сліпе наполягання на подальшому розширенні соціальних завоювань і безсоромний гедонізм зображені тут як поведінка егоїстичних дітей, що веде до руйнації суспільства. Небезпечні революціонери почали з того, що згодували суспільству «наколоті апельсини» зі своєю деструктивною ідеологією, і вся надія лише на державний апарат і експертів, які повинні приготувати протиотруту й відновити порядок, доки світ не поглинув хаос.
Наполягання на інфантилізмі та некомпетентності тих, хто посягає на встановлений порядок, знаходить своє логічне розв’язання в кінці сюжету, коли захисник цього порядку їх питає: а звідки ви знаєте, що вас не використовують «втемну»? За наївними масами студентів і профспілок стирчать вуха революціонерів-фанатиків, але за ними самими завжди проступають мацаки чергового «сороса», який цинічно заробляє на їхній догматичній вірі, штовхаючи в безодню милий капіталістичний порядок.
Панівна ідеологія пізнього кейнсіанства, відображена в фільмі, знятому півстоліття тому, на диво добре перегукується з ідеологією неоліберального «радикального центру», яка сьогодні теж переживає кризу гегемонії. Зі свого боку, під час загального страйку 1926 року у Британії та 1936 року у Франції небезпечним «повстанням мас» вважалося саме те, що згодом стало кейнсіанською доксою. Можливо, й ще через півстоліття новий режим накопичення, що прийде на зміну постфордистському, знову буде знаходити собі виправдання в цьому кліше — якщо цей цикл не перервуть нарешті суб’єктивні (зміна соціально-економічного устрою) або об’єктивні (екологічні катастрофи) чинники.
Читайте також:
Постапокалиптика как зеркало общественных проблем (Влад Бурний)
Киберпанк как зеркало позднего капитализма (Дмитрий Райдер и Светлана Попова)
Капіталістичний реалізм: легше уявити кінець світу, аніж кінець капіталізму (Марк Фишер)