БОРОТЬБА ЗА КРЕАТИВНІСТЬ. КРЕАТИВНІСТЬ ЯК БОРОТЬБА

  • 01 лютого 2013
  • 1838
БОРОТЬБА ЗА КРЕАТИВНІСТЬ. КРЕАТИВНІСТЬ ЯК БОРОТЬБА

Переклала Світлана Ільченко

Креативність — модна, приваблива і спокуслива. Хто може бути проти неї? Водночас її використовують досить вибірково, а становить її прекаризована й важка праця. Коли йдеться про міський розвиток, амбівалентність цього поняття передусім полягає в суперечностях між некомерційними ініціативами, самоексплуатацією і сучасним галасом довкола креативного міста. Позитивна риса цього процесу — те, що сьогодні умови творчої праці стали на політичному порядку денному. Втім, вони потребують радикальної демократизації.

Дискусія навколо творчої галузі триває вже майже 30 років (Andersson 1985, Andersson et al. 2011). Ажіотаж щодо креативного міста піднявся десятиліття тому (Florida 2002), він уже став глобальним і ось-ось досягне піку. Після кластерів та мереж, креативність сьогодні є одним з ключових понять для оновлення міст, визначальним стимулом процесів джентрифікації й «можливо, найважливішою стратегією міського розвитку сьогодні» (Peck 2011). Ця «мандрівна ідея» (vehicular idea, McLennan 2004, Peck 2012) облетіла світ, і невдовзі їй на зміну може прийти інший популярний слоган. Вона відповідає мінливій економіці, що переструктуровує промислову працю на глобальному рівні. Ця ідея зосереджується на таких гнучких показниках розвитку передових капіталістичних міст як знання, дизайн, послуги та розваги.

У цьому тексті я слідуватиму логіці мого документального фільму «Креативність та капіталістичне місто: Боротьба за доступ до простору в Амстердамі» (Creativity and the Capitalist City — The struggle for affordable space in Amsterdam; Buchholz 2011). Я розгляну питання креативності як питання боротьби, і не лише в Амстердамі. Всі цитати, якщо окремо не зазначено іншого, походять із цього проекту. Отже, я хочу зосередитися на двох рушійних силах креативного міста: (а) ролі міських соціальних рухів (тобто активістів-сквотерів) та загрозі кооптації неоліберальною міською політикою, яка поступово втілюється в життя; (б) ролі ринку нерухомості та тимчасового житла, так званих «антисквотерських угод», які витісняють сквотерів та заміняють цю практику малобюджетними програмами, що не надають жодних житлових прав.

Нещодавно опублікована книга «Посібник креативних міст» (Handbook of Creative Cities, Andersson et al. 2011) збирає основні аргументи прихильників дискурсу людського капіталу і підкреслює виникнення людської креативності як стимулу економічного розвитку. Я не заглиблюватимуся в деталі, натомість спиратимусь переважно на критику, запропоновану економічним географом Джемі Пеком (2005, 2007, 2011, 2012), який ґрунтовно досліджував цю проблему. Він є оповідачем у моєму фільмі і тим, чиєї точки зору бракує у згаданій книзі. У роботі Річарда Флоріди (2002) до поняття креативного міста входить загальний зсув у промисловій праці, коли більшої ваги набуває праця розумова (так звані «три Т» Флоріди: технології, толерантність і талант). «”Креативний клас” — це скороченна назва приблизно третини робітників у США та світі загалом, котрим щастить отримувати грошову компенсацію за результати своєї творчої праці» (Florida 2005: 4). Поняття «креативного класу» проблематичне, його критикують за елітизм. Внесок Флоріди в урбаністичний аналіз називають «політикою хорошого самопочуття» (feel good policy, Peck 2011) — він попросту переописав соціоекономічні класові відносини в ім’я креативності.

«Насправді ця концепція виправдовує соціальну нерівність. Вона стверджує, що креативний клас — це переможна третина суспільства, а ті дві третини, що лишаються у програші, мають учитися жити як переможці. Це ніщо інше як пропозиція робочому класові чи касті працівників обслуговування витягнути себе з болота за волосся. Це, знову ж таки, легітимація нерівності» (Peck 2011).

Роль міських рухів

В Амстердамі історію Флоріди почали застосовувати в 2003 році (Peck 2012). Голландська програма «місць розмноження» (breeding place) — пілотний творчий проект, який чітко вказує на попередні конфлікти та майбутні зміни (зокрема легалізацію сквотів). Ось як формулює ідею цієї програми її керівник Яап Шруфур (Jaap Schoufour):

Програма місць розмноження насправді ґрунтується на сквотерських рухах, що виникали в 1960-х, 70-х, 80-х… Насправді, ці групи сквотерів були витіснені з будівель складів наприкінці 90-х. У цих складах були розміщені різноманітні культурні та творчі ініціативи… [тож] сквотери звернулися до міськради: «Ну, дивіться, ви можете нас прогнати. Ми знаємо, що програємо цю битву, але майте на увазі — ми також робимо цінний внесок у розвиток міста. Ми робимо внесок навіть в економіку міста».

У цьому сенсі нинішні місця розмноження віддзеркалюють боротьбу за житло та сквотерські рухи минулого. Цією ініціативою міські рухи протестують проти скорочення кількості житла, коли багато місця ніяк не використовують, бо воно комусь належить. Протягом останніх десяти років, утім, сквотерську DIY-логіку перекладають мовою творчої індустрії. В цьому контексті сквотери не обов’язково становлять загрозу, вони можуть і робити цінний внесок у політичну економію. Навіть обираючи девіантний шлях, сквотери швидше створять альтернативні продукти та ринки, аніж вийдуть за межі економічної структури (Uitermark 2004).

Нерідко міські рухи відіграють вирішальну роль — як піонери — в процесах джентрифікації та реконструкції. Ханс Пруейт (Pruijt 2012) розрізняє типи сквотерських рухів: поряд з «вимушеними бідністю» та «політичними сквотерами» в Європі іншими шляхами йдуть сквотери «за збереження» та «сквотери-підприємці». Це розрізнення допомагає не сплутати сквотерські ініціативи в сучасній Західній Європі з революційними рухами, здатними по-справжньому протистояти капіталістичному виробництву простору.

Прогресивні активісти усвідомлюють боротьбу за креативність, свою роль та межі активізму (див. Amsterdam Gallery Schijnheilig). На думку одного з активістів сквотерського руху, Момо, проблема багатьох активістів полягає в тому, що вони вірять у власну пропаганду: «Треба бути реалістом та матеріалістом, щоб вижити в цих умовах. Якщо вам кажуть: ви хороші хлопці, бо ви художники, ви маєте обернути ці слова проти тих, хто їх каже. Так, ми художники, ми єдині справжні художники, а ви — фальшивки. Так що віддайте нам усе, а якщо ви нам не дасте всього, ми збунтуємо».

«Антисквот» — управління незайнятими приміщеннями

Після заборони сквотингу в Нідерландах в 2010 (Buchholz 2009) боротьба за доступ до простору змістилася від логіки користувача (толерування сквотів за умови, коли приміщення вільне більше року) до логіки власника (захист власності + управління незайнятими приміщеннями = «Антисквот») та надання тимчасових дозволів на користування. Ідею «Антисквоту» (Anti-Kraak) придумали охоронні агентства, які зрозуміли, що мешканці ефективніше й дешевше захищають чужу власність, ніж охоронні патрулі. Вони підтримують будівлю в нормальному стані та захищають від сквотерів і вандалів. Доступне житло тут — лише побічний ефект.

Тридцять років тому голландським охоронцям від сквотерів платили за послуги; сьогодні ж фірми наживають капітал на боротьбі за доступні приміщення на конкурентних ринках житла: «Змусьте простір приносити гроші… поки ваша власність стоїть порожня». Вони вимагають плати, близької до орендної, але відмовляються називати це орендою. Цей семантичний поворот є визначальним: «Антисквот» пропонує тимчасові дозволи на користування для мешканців-охоронців, але не забезпечує жодного захисту орендаторам чи законних прав на перебування.

Колишні школи, полишені будинки, що чекають на знесення, та спекулятивні незайняті приміщення на ринку житла та офісів просуають як креативні ринкові рішення. Використання простору, проте, жорстко обмежене (жодних домашніх тварин, дітей, вечірок, куріння тощо) і може бути скасоване протягом 2-4 тижнів. «Антисквотери» — це наглядачі, прибиральники, охоронці, але не наймачі. Якщо до заборони сквотингу сквотери мали житлові права (близькі до прав наймачів), «Антисквот» — це радше робота, ніж мешкання, що суперечить приватності та житловим правам. Цікаво, що так живуть приблизно 50 тис. людей в Нідерландах. Іронія в тому, що така сама була приблизна кількість сквотерів у 1964-1999 (Duivenvoorden 2000), і це свідчить, що доступного житла далі бракує.

Досі фірми були дуже обережними зі своєю цільовою групою. В основному це молоді люди, студенти, митці, одинаки тощо. Тому наразі конфлікти не є великою проблемою. Деякі «Антисквотери» навіть утримують більш ніж одне приміщення для життя та роботи. По докладну критику стратегії «Антисквоту» звертайтеся до Голландської спілки прекаризованих мешканців (Dutch Union of Precarious Dwellers).

З того часу, як «Антисквот» на початку 90-х почав пропонувати дешевий тимчасовий робочий простір для художників, він розвинувся у один з основних варіантів доступного житла. Лідер на цьому ринку, фірма «Камелот», першою розповсюдила свої послуги за межі Нідерландів: спершу в Бельгію, з 2001 року — у Великобританію та Ірландію, а з 2010 — у Францію та Німеччину.

Словом, «Антисквот» сьогодн є найгнучкішим інструментом для власників нерухомості. Він фактично встановлює ринок житла третього класу в сучасних західноєвропейських містах. Можливість громадянського сквотингу тривалий час сприяла збереженню стану творчості в Голландії. Це просте рішення дозволяло фундаментально відокремитися від глобального бізнесу. Проте неоліберальне урізання (Brenner and Theodore 2002) прогресивної політики вже призводить до спаду креативних ініціатив та посилює боротьбу.

Висновок

Креативність та можливості її реалізації пов’язані між собою нерозривно. Боротьба довкола доступу до можливостей є передумовою креативності — і водночас сьогодні необхідно бути дуже креативним, щоб існувати в креативному капіталістичному місті.

Творчість сьогодні значною мірою поглинута економічною логікою. Її штовхають на класову боротьбу та конкуренцію. Спад добробуту, скорочення соціального житла та дерегуляція ринкових сил, утім, вписуються в тезу Флоріди разом із його просуванням «нової американської мрії» (Florida 2003).

Інструментальність та ефекти виключення, притаманні політиці креативного міста, можна простежити в багатьох проектах. Найсвіжіший приклад — проголошення Руру в Німеччині культурною столицею Європи в 2010. Протягом цього літа дві мистецько-сквотерські ініціативи наголосили на низовій креативності, зайнявши покинуті приміщення в Дортмунді та Ессені. Попри логіку Флоріди, їх негайно виселили. Такі репресії не стали несподіванкою, радше дивує, що Річард Флоріда підтримав мистецький сквот Gängeviertel у Гамбурзі в 2009 році, аргументуючи це тим, що це місце чудово впишеться в стратегію креативного міста. Раніше він також виступав на захист патлатих курців гашишу, які можуть бути, скажімо, програмістами (Peck 2007): по суті, в чому проблема, якщо вони добре роблять свою роботу? Ця дискусія може свідчити про амбівалентність його ідей та критику їх з боку лівих та правих професіоналів, активістів та політиків.

Було би кумедно, якби Річард Флоріда зміг дискредитувати креативність своєю суте економічною інтерпретацією. Творчість — не самоціль, а лише засіб для досягнення чогось. З цією метою і треба визначитися. Креативні вдосконалення в тому чи іншому районі не обов’язково стають проблемою, вони можуть і приносити користь місцевим мешканцям. Проблема зазвичай у тому, що будь-яке вдосконалення сприймається (та функціонує) як інвестиція задля підвищення цін на нерухомість. У результаті мешканців виселяють, а орендна плата росте — відбувається джентрифікація.

У будь-якому разі, роль соціальних рухів лишатиметься вирішальною для творчого благоустрою міст. Так само важливою лишатиметься дискусія довкола інструменталізації та асиміляції цих рухів неоліберальною міською політикою (Pruijt 2003, Uitermark 2004).

Ситуація, з якою ми зараз зіткнулися — це щось на кшталт внутрішньої кризи неоліберального проекту, а не альтернативний проект, готовий заповнити вакуум чи змагатися за простір… Є тисячі альтернатив неолібералізмові, не лише одна (Peck 2011).

Втім, будь-яке втручання завжди мусить бути справою спільноти, що потребує ширшої дискусії, мобілізації та демократичного прийняття рішень. Креативний клас однозначно спроможний продемонструвати готовність до цього. Більше того, творчі люди можуть вважати це вигодою для себе. Творчість має багато спільного із самоексплуатацією. Нескінченна конкуренція та боротьба не обов’язково прекрасна чи здорова. Тому зараз більш важливо повернути собі творчість, відібравши її від капіталістичного міста, та відстоювати демократію (Purcell 2008).

Іншими словами:

Якщо ми говоримо про те, якою нині має бути реальна стратегія для міст, то вона мусить враховувати такі питання як бідність, нерівність, екологічна сталість, економіка піклування. Існує чимало питань, що потребують невідкладної відповіді в рамках парадигм на кшталт «права на місто» чи «повернення міста його мешканцям» (Peck 2011).

 

ПЕРЕКЛАДЕНО З:

Buchholz, T. The Struggle for Creativity. Creativity as Struggle. In: Lo Squaderno, No. 25, September 2012.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ТВОРЕННЯ МІСЬКОГО СПІЛЬНОГО

ЖИЛИЩНОЕ И ЭКОЛОГИЧЕСКОЕ ДВИЖЕНИЯ В РОССИИ

ПОЛІТИКА ЖИТЛОВОГО БУДІВНИЦТВА В ПОСТРАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

МІСТО, КРИЗА І СОЦІОЛОГІЯ

 

ДЖЕРЕЛА:

Andersson, D.E., Andersson, A.E. and Mellander, C. (eds.) (2011) Handbook of Creative Cities. Cheltenham: Edward Elgar.

Andersson, A.E. (1985) Creativity and economic dynamic modelling. In: Batten, D.F., Casti, J. and Johansson, B. (eds.) Economic evolution and structural adjustment. Berlin. Springer: 27-45.
Buchholz, T. (2011) Creativity and the Capitalist City – The struggle for affordable Space in Amsterdam. DVD 55min. http://www.creativecapitalistcity.org/, accessed 01.08.12
Buchholz, T. (2009) To use or Not use Urban Space. Paper presented to the Ifou conference The New Urban Question in Amsterdam and Delft. http://newurbanquestion.ifou.org/proceedings/index.html, accessed 07.08.12
Duivenvoorden, E. (2000) Een voet tussen de deur [The history of the Dutch squatting movement 1964-1999]. Amsterdam: Arbeiderspers.
Florida, R. (2002) The Rise of the creative class. New York: Basic Books.
Florida, R. (2003) The New American Dream. Washington Monthly, http://www.washingtonmonthly.com/features/2003/0303.florida.html, accessed 20.07.12
Florida, R. (2005) Cities and the Creative Class. London: Routledge.
McLennan, G. (2004) Travelling with vehicular ideas: the case of the third way. Economy and Society 33.4, 484–99.
Peck, J. (2005) Struggling with the creative class. International Journal of Urban and Regional Research 24.4, 740–70.
Peck, J. (2007) The creativity fix. http://www.eurozine.com/articles/2007-06-28-peck-en.html, accessed 22.07.12
Peck, J. (2011) Interview in Amsterdam 26 July 2009. In: Buchholz, T. (ed.) Creativity and the Capitalist City – The struggle for affordable Space in Amsterdam. DVD 55min. http://www.creativecapitalistcity.org/, accessed 01.08.12
Peck, J. (2012) Recreative City: Amsterdam, vehicular ideas, and the adaptive spaces of creativity policy. International Journal of Urban and Regional Research 36.3, 462-85. http://www.ijurr.org/details/news/1083907/Virtual-Issue-on-Dutch-Cities.html, accessed 01.08.12
Pruijt, H. (2012) The Logic of Urban Squatting. International Journal of Urban and Regional Research (forthcoming) http://onlinelibrary.wiley.com/doi/10.1111/j.1468-2427.2012.01116.x/abstract, accessed 26.07.12
Pruijt, H. (2003) Is the institutionalization of urban movements inevitable? International Journal of Urban and Regional Research 27.1, 133 – 57.
Purcell, M. (2008) Recapturing Democracy – Neoliberalization and the Struggle for Alternative Urban Futures. Routledge, London.
Uitermark, J. (2004) The Co-optation of Squatters in Amsterdam and the Emergence of a Movement Meritocracy: A Critical Reply to Prujit. International Journal of Urban and Regional Research 28.3, 687 – 698.

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери