Фільм «China Blue» на перший погляд здається парадоксальним, його викривальність викликає підозри: в Китаї? Це? По-різному буває, але ж у країні-спадкоємиці Мао давно подолано жорстокі умови праці для робітників, реформи Ден Сяопіна лише зміцнили китайську економіку і вона вже років тридцять практично безперебійно росте з неймовірними темпами по 7-10 % на рік, а разом із тим росте ВВП per capita і рівень життя людей… Принаймні так нам кажуть, навіть по телевізору (у спрощеній формі), а вже у книжках економістів і поготів. Економіст і «некитаїст» Владімір Попов, попри всю свою критичність та виваженість, не може стриматися від захоплення успіхами запізнілого, однак найбільшого «далекосхідного тигра» [1]. Картинка, намальована Поповим, не лишає місця для показаного у «China Blue». І тим не менш фільм переконливий своєю наочністю, своєю (хоч і безумовно підкоригованою) документальністю. В книжці можна писати різне, а от зробити фіктивний фільм важче. До того ж тепер і в літературі можна знайти підтвердження описаного в фільмі.
Наприклад, Девід Гарві розглядає сучасний Китай у системі неоліберальної економіки, наслідком якої є глобалізація та повсюдне зростання соціальної нерівності. Він говорить тими ж словами, вочевидь цитуючи те саме джерело, що й творці фільму: «Китай переживає період найпотужнішої міграції в історії», коли «сільські мігранти – і серед них багато молодих жінок – наповнили міста, не маючи на це права, утворивши додатковий трудовий резерв» [2]. Оскільки статус селян і мешканців міст відрізняється (як було в Радянському Союзі з його системою «прописки» і пов’язної з цим дискримінації), мігрантки з села опиняються в положенні нелегальних мігрантів. Тільки китайці, на відміну від європейців, не бачать у цьому проблеми – навпаки, максимально користаються з ситуації. Таким чином експлуатація, як ми її бачимо у фільмі «China Blue», здійснюється відразу за трьома чинниками: банальне капіталістичне використання робочої сили, але також – жінок та селян. Патріархальна влада чоловіків над жінками має навіть глибше коріння, ніж боротьба класів, а розподіл ролей поміж селом та містом Маркс і Енґельс ще в ранніх роботах вважали визначальним етапом у історії поділу праці [3]. Тому підлегле положення робітниць стає просто нестерпним за рахунок того, що вони жінки (від них очікується куди менше опору) і що вони з села (отже, мають менше прав і не претендують на високу зарплатню чи соцзабезпечення – і байдуже, що в Китаї формально править комуністична партія).
Гарві стверджує, що від економічного зростання виграють тільки міські жителі, а розрив у доходах між міським та сільським населенням вказує на величезну соціальну нерівність. Дівчата з «China Blue» – це сільські жителі, і їхнє злиденне життя в селі, що не дуже змінилось від часів Мао (принаймні кадри домашнього святкування про це свідчать) є ще одним чинником їхнього злиденного життя в місті: ніхто не збирається забезпечувати їм незвичний для них комфорт, хоча саме вони створюють великий прибуток власникові, значну вигоду іноземним імпортерам і привабливі цифри в державній статистиці. У цьому сенсі фабрики з виробництва одягу (наприклад джинсів, як у нашому фільмі) – особливо вдале вкладення коштів. Робота передбачає жіночу некваліфіковану працю, яку можна оплачувати дуже низько. Серед інших переваг – податкові пільги в так званих вільних економічних зонах та велетенські обсяги замовлень від західних брендів. На цьому моменті детально зупиняється Наомі Кляйн.
Вона стверджує, що Китай найбільше з усіх азійських країн експлуатує свої вільні економічні зони – там зайнято принаймні 124 мільйони людей. Робочий день триває до 16 годин, а ось зарплатня – «порівняно з Китаєм вона висока всюди» [4]. Наомі Кляйн подає детальний репортаж про стан справ на філіппінських фабриках, що напрочуд нагадують показане у «China Blue» – і всі опитані авторкою місцеві активісти знають, що в Китаї справи йдуть значно гірше. Фільм обходить делікатним мовчанням, лишає анонімними тих суворих іноземних замовників, що вимагають швидкої і дешевої роботи й цим примушують буцімто добродушного капіталіста стати деспотом на фабриці. Власне, було б надмірним показувати всю систему глобалізованої економіки, яка веде від фешенебельних і дорогих брендів до злиденної нелюдської роботи на китайських фабриках. Однак цей зв’язок проводить Наомі Кляйн, і її книжка, так само як дослідження Девіда Гарві, дозволяє довідатись про те, що в «China Blue» винесено за дужки.
Головна героїня фільму у рідкісні хвилини відпочинку вигадує красиву, сповнену магії пригодницьку історію – це дозволяє їй легше пережити власне невигадане існування. Однак ця історія таки має приблизний відповідник у дійсності – десь таке позбавлене турбот життя в магічному світі товарів, що беруться невідь-звідки, ведуть однолітки героїні в першому світі, вдягаючи дорогезні джинси, вироблені в Китаї за безцінь. Натомість життя цієї китаянки більше пасувало б для реалістичного, позбавленого всіляких чарів, роману – подібні екземпляри можна пошукати в ХІХ сторіччі (скажімо, «Олівер Твіст» Діккенса, там теж є домішка сентиментальності), але з літератури вони дивовижним чином зникли. Не зникли тільки з китайської дійсності ХХІ сторіччя. «China Blue» показує непристойний виворіт неоліберальної світової економіки, спекуляції брендів, китайського економічного дива. Саме такий холодний душ потрібен задля повного витверезіння від дії принадних неоліберальних обіцянок вселюдського щастя, що в дійсності тримається на китайських робітницях і мільярдах подібних до них у всьому світі.