Чого чекати від впровадження національно-патріотичного виховання?

  • 02 липня 2015
  • 2412
Чого чекати від впровадження національно-патріотичного виховання?

Стас Сергієнко

В Україні офіційно відсутні органи, що займаються ідеологічним впливом. Втім у цьому немає потреби, адже і без ідеологічних відділів чи міністерства просвітництва націоналістичні ідеї поступово впроваджуються новою владою у різні сфери життя. Це проявляється у систематичних репресіях проти опозиційних ЗМІ, прийнятті пакету «антикомуністичних» законів та впровадженні Наказом № 641 від 16.06.2015 р. Міністерства освіти та науки (далі МОН) концепції національно-патріотичного виховання [1]. Мета прийняття цього наказу доволі проста. Національно-патріотичне виховання через насадження гомогенних поглядів і заангажованого націоналістичними цінностями бачення реальності мало би сприяти збереженню режиму та сумлінному виконанню громадянами своїх обов’язків у захисті інтересів держави. А це є особливо актуальним в умовах війни. Концепція не є прецедентом ― з моменту здобуття незалежності можна нарахувати 4 подібні документи. Однак найбільше лякає наголошення МОН на тому, що жоден з попередніх актів не було втілено у життя, тоді як до впровадження останнього міністерство підійшло з неабиякою відповідальністю, розробивши обов’язкові до врахування «Методичні рекомендації по предметах» і план заходів щодо реалізації концепції.  

Свою заангажованість МОН не приховує. В перших же реченнях методичних рекомендацій, які ми детальніше розглянемо далі, йдеться про «революцію гідності» і важливість війни на Сході. Майдан описується як форма «небаченого дотепер у світовій історії мирного колективного протесту українців у відповідь на порушення базових прав людини і громадянина з боку недемократичного політичного режиму в країні» (Методичні рекомендації по предметах 2015) [2]. Така далека від нейтральності інтерпретація відкидає можливість cформувати будь-який інший, критичний до позиції української влади погляд на поточні події. Але навіщо виховувати в дітях аналітичні здібності? Гомогенною масою керувати набагато простіше, ніж індивідами, які мислять критично.

 

"Загальноосвітнім закладам рекомендується проводити збір коштів для військових, формувати шкільні музейні експозиції, де будуть прославлятись бійці АТО."

 

Більше того, внаслідок впровадження концепції національно-патріотичного виховання, зсув вправо відбудеться не тільки в гуманітарній сфері, а й у викладанні точних наук. Так, МОН пропонує введення на уроках математики та фізики задач із патріотичним змістом. Загальноосвітнім закладам рекомендується проводити збір коштів для військових, формувати шкільні музейні експозиції, де будуть прославлятись бійці АТО. Вважається за потрібне «проводити конкурси дитячої зображувальної творчості “Слава українським військовим”, писати листи, проводити зустрічі з волонтерами та учасниками АТО». На уроках трудового навчання планується виготовляти «різноманітні за конструкцією та різні за складністю виготовлення “пічки”, “якорі” для пошуку розтяжок, маскувальні сітки, сумки для аптечок, рукавиці, сувеніри з патріотичною символікою тощо» (Методичні рекомендації по предметах). Це виключає із прийнятних варіантів антивоєнну, пацифістську позицію учнів, формує культ війни та сильного воїна.

 

Почнемо із суперечностей

Рекомендації охоплюють весь можливий спектр загальної освіти: від того, на чому акцентувати увагу при вивченні великої літери, до завдань із математики, від початкової школи до старших класів. Усе це переповнене націоналістичним пафосом та еклектичними твердженнями. Так, при наданих (уже готових) ідеологічних формулах, вимагається розвивати в дітях особисте «Я»; героїзація війни подається поруч із наголошенням на «значенні життя як найвищої цінності». Разом з підкресленою важливістю «підвищити виховний рівень сучасного уроку та його творчий потенціал», проводити дискусії та розвивати критичне мислення, наперед визначається, що саме повинен думати учень, коли він читає й «аналізує» той чи інший текст, як має ставитися до відібраних за чіткими критеріями героїзму/націєтворення персони чи події. Українцям приписуються різноманітні абстрактні якості. Наприклад, вважається за необхідне «підтримувати такі важливі риси української нації, як чуйність, працелюбність і милосердя». Питання лишається відкритим: з яких джерел автор черпав характеристики «української ментальності» і чи доцільно їх, з наукової точки зору, узагалі виокремлювати (а тим більше транслювати через шкільну освіту)? Розвивати в дітях ці якості за принципом: будь чуйним, працелюбним і милосердним, бо всі українці так роблять ― не найкращий метод виховання, адже такий підхід не дає пояснень, чому саме важливо слідувати соціальним нормам. Окрім того, він ще й конструює стереотипне уявлення про представників іншого етнічного походження як таких, що не відповідають канонам «української ментальності».

 

 

Хоча, читаючи «Рекомендації», можна час від часу натрапити на необхідність виховання у дітях почуття толерантності, текст наскрізно просякнутий ідеями україноцентризму. Коли йдеться про «формування національної самосвідомості», прямо не вказується, що це має бути саме українська «самосвідомість», але це випливає з формулювань. Наприклад, «важливим аспектом формування національно самосвідомої особистості є виховання поваги та любові до державної мови». Втілення в життя такої системи може призвести до виставлення за межі шкільної спільноти (як таких собі ізгоїв) представників національних меншин та інших культур, які не зможуть нормально інтегруватись в новий україноцентристський освітній простір, не прийнявши певний набір цінностей, запропоновані МОНом. Вимога використовувати винятково україномовний режим у школах без уточнення, чи стосується це іншомовних шкіл, виглядає дещо упереджено. Близько 30% жителів України є російськомовними[3], а у Південно-Східному регіоні існує велика кількість російськомовних шкіл. Крім того, варто враховувати також право інших національних меншин на навчання рідною мовою. Установка на виховання всезагальної любові до української мови та виключення можливості вжитку інших мов у процесі навчання прямо суперечить навіть уявленням самого автора рекомендацій щодо ідеалу «багатомовності», який він виділяє як одну з цінностей Майдану на початку тексту.

Вчителям та загалом загальноосвітнім навчальним закладам, попри суто націоналістичну пропагандистську роботу, рекомендується також «проводити інформаційно-просвітницьку роботу з батьками», відповідно закликаючи транслювати цінності нації не лише в межах інституції школи, а й у сім’ї. Враховуючи, що концепція національно-патріотичного виховання передбачає також контроль ЗМІ, це значно збільшує ймовірність формування гомогенного інформаційного середовища, обмежуючи потрапляння у дискурс будь-яких інших, «хибних» з точки зору домінуючої ідеології, поглядів.

 

Гуманітарні науки

У гуманітарній сфері впровадження національно-патріотичного виховання виглядає чи не найбільш спекулятивними та, до того ж, може стати найбільш дієвими.

Так, пропонується змінити принцип викладання української літератури, підпорядковуючи її меті сформувати національно свідому особистість. У творах української літератури XIX ст., де важко знайти ідею «нації», пропонується формувати «розуміння того, що упродовж історії людства українці, як і інші народи, безпосередньо брали участь у виробленні системи загальнолюдських цінностей, збагачували світову мистецьку скарбницю художніми шедеврами… що формуватиме патріотичну особистість». Так, хоч і не прямо, але правильно розставляючи акценти лише на національному, вимагається забути ліву складову творчості таких видатних особистостей, як О. Довженко, М. Хвильовий, В. Симоненко та інших.

Не менш абсурдно виглядає акцентування на важливості системного вивчення на уроках української мови «слів-символів, у яких закарбовано культурний досвід минулих поколінь: лелека, калина, кладка, чорнобривці, вишиваний рушник і под.». Який же культурний досвід закарбований в кладці та лелеці? Архаїчний характер подібних рекомендацій, разом із постійним наголосом на необхідності вивчення народних прислів’їв та обрядових пісень, впровадження у систему освіти «козацької педагогіки», наштовхує на думку, що автор концепції у процесі її написання почерпав натхнення із педагогічних розробок минулих століть.

Основним завданням зарубіжної літератури автори рекомендацій вважають «виховання любові до української мови і літератури як органічної частки світової культури, прагнення до збереження рідної мови, національних традицій і цінностей», але аж ніяк не ознайомлення учнів із текстами іноземних авторів. При цьому чітко акцентується ієрархічне ставлення до закордонних культур. Вчитель повинен інформувати дітей про «багатство української мови й літератури на тлі світової культури». Саме на тлі як певному фоні, над яким возвеличується надбання української «священної нації». До того ж фраза про світову культуру звучить занадто гучно, адже в попередніх абзацах чітко виставлений пріоритет на «європейський та український вектори».

До речі, закріплення в уявленні дітей Києва як незмінної столиці пропонується робити під час викладання іноземних мов. «При вивченні теми «Україна» учні повинні презентувати столицю з метою заохотити іноземних туристів приїхати у Київ», а також акцентувати увагуна визначних місцях. Окремо варто сказати про російську мову. Не може не викликати посмішки рекомендація МОН на уроках російської мови читати «перекладені твори українських письменників та поетів».

 

"Такий україноцентризм фактично призводить до формування в навчальних закладах привілейованого становища «титульної» нації та нехтування правами на вільне національне й культурне самовизначення."

 

Однак найбільш демагогічним виглядає розділ «Мови і літератури національних меншин». В ньому визнається принцип «рівноправного співіснування різних форм культурного життя національних меншин України, на загальнолюдських цінностях, що виховують у суспільстві толерантність, повагу до інших поглядів, культур, релігій» та піднімається питання «надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, мови, культури, формування власної національної гідності». Проте тут таки підкреслюється і абсолютно протилежне: «патріотизм на даний час є нагальною потребою і держави, якій необхідно, щоб усі діти стали національно свідомими громадянами — патріотами». Такий україноцентризм фактично призводить до формування в навчальних закладах привілейованого становища «титульної» нації та нехтування правами на вільне національне й культурне самовизначення. Розділ про історію розпочинається фразою О. Довженка: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». Саме сліпцями Міністерство освіти та науки, вочевидь, і хоче зробити школярів. На уроках історії пропонується відтворювати вже класичний національний наратив, що вказує на тяглість історії української держави ще з Русі, а існування сьогоднішньої України представляє як «результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу». Першочергове питання, що у кожної адекватної людини повинно зринути: «Чи існувала ця боротьба за національну державу, коли не існувало нації в сучасному розумінні?». Відповідь здається однозначною.

Виникає дивовижне відчуття, що, описуючи козаків, сам автор рекомендацій вірить у свої слова. Так, він говорить, що українці «єдина в світі козацька нація», а «козацтво було дисциплінованою організацією самого українського народу, споконвічною формою його самоорганізації і самозахисту в лихоліття на засадах стародавнього звичаю ― Волі». Звісно, ніякої української «споконвічності» в організації козаків не існувало, багато чого вони, умовно кажучи, запозичили у кочовиків та польської шляхти, а воля взагалі не є звичаєм.

Як стверджує автор, в «козацькі часи нашому народові були притаманні високий рівень шляхетності, моральності, духовності, доблесті». Мабуть, він має на увазі єврейські погроми часів Хмельниччини та вигнання інших не православних. Втім, як ми бачимо, МОН загалом не проявляє надто толерантної позиції відносно євреїв та поляків, пропонуючи героїзувати С. Бандеру як відповідного лідера ОУН та УПА. Хоча це було зроблено ще раніше в ході прийняття «антикомуністичного» пакету законів.

Особисто від себе хотілося би додати до оповіді про «подвиг героїв Крут» ще «героїчне» придушення робітничого повстання в Києві, яке відбувалось майже паралельно. Також багато чого можна додати і до інтерпретації «революції гідності», якій будуть присвячені окремі шкільні уроки, на яких події 2013―2014 років пропонується розглядати з позиції протистояння «диктаторських цінностей євразійства і загальнолюдських цінностей Європи».

Альтернативу такому однобокому представленню історії України в школі, ще в 2007―2009 роках, було створено групою істориків, серед яких головувала професорка «Києво-Могилянської академії» Наталя Яковенко. Основна ідея полягала у викладенні в підручнику перед школярами чистих фактів (з документами) та вже у ході розмови та обговорення ― у формуванні певних оціночних суджень, що спонукало б учнів критично міркувати. 

 

Точні та природничі науки

У зміст задач і завдань на уроках математики, фізики та інформатики рекомендується закладати патріотичну складову, а на уроках геометрії під час вивчення геометричних перетворень робити пояснення «за допомогою різних українських орнаментів (вишиванок)» та «звернути увагу учнів на те, що багато орнаментів лише на перший погляд видаються симетричними», а «насправді ж створення людиною орнаментів є процесом творчим, не завжди підпорядкованим математичним законам (на відміну від машинного орнаментування)». Також учням пропонується розробляти різні проекти, один з яких має назву «Збірник українських історичних задач». Таким чином, на уроках з точних наук, де реальним основним завданням є вивчення відповідних предметів, час буде заповнено непотрібними етнографічними деталями.

 

 

У процесі викладання усіх шкільних предметів пропонується акцентувати увагу на вітчизняних наукових досягненнях, що мали місце в минулому. Для заохочення до їх вивчення вигадуються різноманітні нагороди. У випадку географії МОН присвятило окремий підрозділ, в якому пропонується святкувати у 2015―2016 н.р. ювілейні дати: «115 років від дня народження Володимира Михайловича Кубійовича, українського економ-географа, демографа, енциклопедиста;150-річчя Михайла Івановича Туган-Барановського, українського економіста, економ-географа, державного діяча» та інших. Ті самі принципи стосуються біології, екології, хімії та природознавства. У процесі їх вивчення важливе місце повинно займати возвеличування природи України та розповіді про «народні перекази, легенди, оповіді, загадки, пісні, думи, прислів’я та прикмети про наших супутників». Якщо у процесі вивчення гуманітарних наук латентне насадження націоналістичних ідей і цінностей можна хоча б якось співвіднести з вивченням культурних зразків, то їх транслюванню під час вивчення математики та біології немає ніякого об’єктивного виправдання. Це починає межувати зі здоровим глуздом, складаючи реальну небезпеку у зміщенні безпосередньої мети цих навчальних дисциплін і зниженні якості освіти.

 

Гарматне м’ясо

У статті Вікторії Мулявки «Концепція виховання гарматного м’яса» вже доволі детально аналізувався мобілізаційний аспект проекту національно-патріотичного виховання. Ця тема, що в абстрактних тезах концепції видається ще достатньо розмитою, розвинулась у рекомендаціях більш детально. Тема служіння та вірності Батьківщині особливо підкреслюється в розділі документу про національні меншини. Можна припустити, що саме в них держава вбачає слабку ланку, так як велика кількість представників національних меншин може не бачити об’єктивних причин брати участь у військовому протистоянні за «чужу» країну та, відповідно, ідеологічний вплив на них є найменшим. Критеріями правильного виховання, на думку МОН, є формування в учнів (представників національних меншин) турботи «про забезпечення цілісності і суверенітету України, піклування про її постійний розвиток на шляху до демократичного національного відродження», а «у випадку загрози національній безпеці патріотизм проявляється у готовності служити Україні, встати на її захист; у визнанні пріоритету суспільних і державних інтересів над особистими». Отож, як видно з наведених цитат, повністю ігнорується факт, що в уявленні національних меншин Батьківщина може бути іншою, не кажучи вже про космополітизм, що вважається в тексті чимось недостойним.

На думку МОН, під час уроків математики учням повинно прищеплюватись шанобливе «ставлення до Збройних сил України, підготовка до оволодіння військовими професіями, мотивація учнів до військової служби», а не знання; втім детальних механізмів формування такого ставлення текст уникає, залишаючи вільний простір для інтерпретацій.

 

"Єдине можна сказати з упевненістю: насадження освітньою системою ідеології націоналізму замість виховання критичного мислення (ще й такими абсурдними методами) точно не створить підґрунтя для подальшого врегулювання збройного конфлікту, а тільки підживлюватиме поле ціннісних та ідеологічних непорозумінь."

 

Також фактично два абзаци присвячені військовій підготовці в розділі «Фізична культура», де якраз чітко вказується на те, що учень-випускник має стати гарматним м’ясом. В результаті проведення уроків фізичного виховання людина повинна бути підготовлена до оволодіння військовими професіями, до служби в армії та постійно вдосконалювати свою підготовку до захисту Вітчизни, а «інваріантний модуль “Загальна фізична підготовка” та розділи варіативних модулів “Спеціальна фізична підготовка” спрямовані на вдосконалення фізичної форми учнів, їх функціональної готовності». Функціональної готовності до рабської участі у військових протистояннях за інтереси капіталу.

Незважаючи на чіткі наміри авторів концепції, наслідки імплементації рекомендацій по впровадженню національно-патріотичного виховання у систему шкільної освіти складно передбачити. Варто враховувати, що серйозність сприйняття їх учителями (які в даному випадку є основними виконавцями нововведень) та готовність беззаперечно їм слідувати можуть відрізнятися за регіонами, а реакція дітей на подібну освітню політику залежатиме від цінностей і політичних поглядів їхніх батьків, які не так просто змінити виховними бесідами. Єдине можна сказати з упевненістю: насадження освітньою системою ідеології націоналізму замість виховання критичного мислення (ще й такими абсурдними методами) точно не створить підґрунтя для подальшого врегулювання збройного конфлікту, а тільки підживлюватиме поле ціннісних та ідеологічних непорозумінь. Проте, судячи з мілітарного дискурсу, влада і не розраховує на швидке припинення війни.

 


 

Примітки

1. Концепція національно-патріотичного виховання. Додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16. 06. 2015 р. № 641

2. Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах. Додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16. 06. 2015 р. № 641.

3. Див. Хмелько В. Є. Лінгво-етнічна структура України: регіональні особливості та тенденції змін за роки незалежності.

 

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери