ЧОРНИЙ ПРОТИ ЖОВТОГО: КЛАСОВЕ ПРОТИСТОЯННЯ ТА РУХ ПАРАСОЛЬОК У ГОНКОНЗІ

  • 29 жовтня 2014
  • 2376
ЧОРНИЙ ПРОТИ ЖОВТОГО: КЛАСОВЕ ПРОТИСТОЯННЯ ТА РУХ ПАРАСОЛЬОК У ГОНКОНЗІ

Переклали Нікіта Кошаков, Маргарита Гетьманченко та Ірина Цюпа

Дякуємо всім друзям із Гонконгу, які надавали інформацію з перших рук та фотографії для цієї статті. Автор анонімний.

ЧАСТИНА 1.
Історія Глобальне місто

Поки люди блукають у пошуках покупок і позують для селфі, хмарочоси фінансового району на тому березі затоки вибухають на обрії калейдоскопом зелених та жовтих вогнів. Під ними тихо хвилюються води гавані Вікторія, передвіщаючи ураган. Хоч вода й піниться, круїзне судно неподалік здається нерухомим. Воно пришвартоване до причалу в Цім Ша Цуй, і його трап спускається в один із найрозкішніших торгових центрів Східної Азії — все для зручності заможних гостей з усього світу, щоб вони могли перейти з одного кондиціонованого приміщення в інше без необхідності покидати затишок клімат-контролю та безпеку добре натренованої охорони. Зійшовши з палуби, вони можуть витрачати гроші без оподаткування в наймодніших ресторанах та брендових магазинах міста, їсти японське барбекю, а потім ковзати по відполірованих підлогах, оглядаючи старі британські костюми у бутику, що торгує вишуканими товарами у стилі колоніальних двадцятих.

На пристані починає капати дощ — прямісінько на айфони, що їх витягнули перед собою автори селфі. Молода дівчина співає старі кантонські поп-пісні (хоча зараз всі слухають K-поп) під супровід розладнаної гітари свого хлопця. Люди кидають по кілька зубчатих гонконзьких монет у їхню банку для пожертвувань. Вітер починає посилюватися і зносить кантонські мотиви, проносячись різким звуком по мікрофону. Над дівчиною нависає круїзне судно — біле і нерухоме.

Це і є боротьба під назвою Гонконг: старі кантонські пісні про любов, підхоплені дедалі різкішим вітром тайфуну, що розриває їх на шматки, перш ніж вони досягнуть стін круїзних кораблів та торгових центрів, які маячать під вогнями фінансового району, не подаючи ознак життя. Тут видовищність протистоїть упертій людяності в архетиповому «глобальному місті», влаштованому так, щоб капітал міг просочуватися через порт, банки та ринки нерухомості і грабувати материкову Азію, навіть не виходячи поза досяжність клімат-контролю та охорони.

Протягом багатьох років Гонконг був усього лиш глухим закутком, залишком колоніальних часів, і рівень життя тут був не кращим, ніж в інших осередках діяльності європейців в Азії. Після революції в материковому Китаї до міста ринула іноземна допомога для розвитку промисловості та аграрної реформи, щоб запобігти повстанням, однак життєві стандарти та соціальні програми не послідували негайно за цим. Колоніальний режим усе ще був доволі жорстким у своєму управлінні нестабільним суспільством та намаганнях справитися з напливом іммігрантів. Протягом десятиліть після Китайської революції повстання були звичайним явищем. Бунти 1956 року ознаменували початок регулярних конфліктів із британським урядом. Навесні 1966 року почалася нова хвиля заворушень, яка досягла піку через рік, під час гонконзьких бунтів 1967 року — це були найбільші заворушення в історії цього міста-держави, з масовими страйками, вуличними боями з поліцією по всьому місті, вибухами в урядових установах та цільовими атаками на праві ЗМІ. Зрештою, за 18 місяців нестримного повстання було знищено майна на мільйони доларів, близько п’яти тисяч людей були заарештовані, дві тисячі — засуджені, а багатьох комуністів було депортовано в материковий Китай.

Після бунтів 1967 року уряд почав масштабне розширення державного соціального забезпечення: «Загальний план колонії» пропонував заселити близько мільйона людей у нові, дешеві, побудовані державою соціальні багатоквартирні будинки. Потужне зростання виробництва, яке можна було спостерігати ще з п’ятдесятих років, нарешті почало супроводжуватися помірним підвищенням зарплат — і Гонконгу було забезпечено місце серед перших «Азійських тигрів». До вісімдесятих місто стало невід’ємною ланкою між Заходом і щойно відкритим ринком Китаю — як унаслідок географічної близькості Гонконгу до першої спеціальної економічної зони Китаю в Шеньчжені, розташованому на протилежному березі затоки, так і завдяки його історичним зв’язкам із материковим Китаєм. Саме в ці десятиліття було закладено фундамент для «глобального міста» — часто у буквальному сенсі: Лі Ка-шин, один із найбагатших людей світу, нажив свій статок у Гонконзі, скуповуючи майно за зниженою внаслідок заворушень 1967 року ціною. Сьогодні це майно утворює кістяк міста, і Лі володіє не тільки найважливішими хмарочосами фінансового району, а й самим портом — одним із найжвавіших портів у світі.

Саме цей порт і фінансова структура довкола нього дозволили Гонконгу у вісімдесятих роках змінити роль виробника на роль адміністративного центру глобального капіталізму. Коли виробництво перемістилося у портові міста материкового Китаю, Гонконг став ідеальним місцем для управління цими новими промисловими центрами та ключовим вузлом реекспорту для материкової Азії. Багато китайських промислових зон узагалі були започатковані капіталом із Гонконга, Сінгапура і Тайваню, а також представниками більш віддаленої китайської діаспори. Азійські прямі іноземні інвестиції в Китай на сьогодні все ще переважають інвестиції з США чи Європи — найчастіше у партнерстві з японським капіталом або від його імені 1.

Сьогодні кордон між Гонконгом і материком яскраво унаочнює розрив між ними. На боці Шеньчженя карколомна забудова розповзлася аж до річки — скупчення безликих напівпорожніх житлових веж, огорнуте млою забрудненого повітря. На боці ж Гонконгу до річки простягається зелень, а вся прикордонна смуга перетворена на природний заповідник і сільськогосподарську зону, яку охороняють військові: треба пред’явити пропуск, просто щоб увійти до лісу. На перший погляд ці два світи здаються протилежностями: некероване, згубне для середовища розростання громадини Шеньчженя — та ідилічна зелень його «постіндустріального» сусіда. Насправді це позірне протистояння є ознакою глибокої взаємозалежності. Ці сторони взаємно сформували одна одну. Шеньчжень не був би побудований, якби не гонконзький капітал. А Гонконг ніколи б не став пустелею з торгових центрів, офісних будівель і ретельно облаштованих аграрних ідилій, якби не заводи Шеньчженя.

1Кордон між Шеньчженем і Гонконгом.

Покоління без майбутнього

Роки гонконзького економічного буму створювало покоління гонконзького бебі-буму — переважно діти іммігрантів, які втекли на острів спочатку під час Японсько-китайської війни, а потім під час громадянської війни між Національно-революційною та Комуністичною арміями в кінці сорокових років. Як і в США, Європі та, за іронією долі, в материковому Китаї, хоч це покоління бебі-буму й утворювало основний склад учасників деяких із бунтів шістдесятих — початку сімдесятих років, однак зрештою воно було визначене поразкою цих рухів: значна частина покоління обернулася проти заворушників, щоб забезпечити собі надійну нішу в реструктурованій глобальній економіці. У Гонконзі це означало постановку одного з найобширніших у світі експериментів із капіталізмом вільного ринку (laissez faire), який досі часто вихваляють консервативні коментатори.

Але це також суттєво утруднило життя тих, хто народився після покоління бебі-буму. Вихована на прикладах мільярдерів, що досягли всього власноруч (таких як Лі Ка-шин), і вирощена батьками, які домоглися успіху в неврегульованій бійні за кращих часів індустріального Шеньчженя, гонконзька молодь зараз змушена йти на нудну роботу у сфері послуг та долати наслідки регулярних економічних криз — спочатку в 1997, а потім у 2007 році. Молоді люди змушені в запеклій конкуренції виборювати місця у провідних університетах — і навіть ті зі студентів, хто досягає успіху в цій системі, потім мусять змагатися за роботу в корпорації, яка зруйнує їхнє життя. Їхній робочий день гнітюче довгий, і при цьому вони все одно витрачають у середньому 40% свого заробітку на житло.

Сьогодні 8,5% гонконзьких домогосподарств мають річний дохід в один мільйон доларів або більше, і місто є одним із найбільших у світі ринків житла найвищого класу. Водночас тут катастрофічно бракує житла — і це на тлі стрімкого зростання цін та наявності сотень тисяч пустих квартир, скуплених багатіями у якості спекулятивних інвестицій. Це місто — одне з найбільш густонаселених у світі, а ціни на житло тут такі високі, що багато молодих людей вимушені жити з батьками, навіть коли їм уже далеко за тридцять, тоді як чимало бідняків були виселені в соціальне житло в «нових містах», звідки вони мусять їздити на роботу в Монгкок або Ванчай. Інші ж вимушені шукати притулок у небезпечних, нестерпно малих трущобних надбудовах на дахах будівель та у провулках. А приблизно 50 000 людей буквально живуть у клітках.

2Більшість гонконзького соціального житла розташоване в нових містах — на Нових Територіях, далеко від головного міського центру острова. Подробиці щодо цього графіку можна знайти тут.

Взагалі, коефіцієнт Джині у цій країні — 0,537 — свідчить про один із найвищих ступенів нерівності серед розвинених країн світу, і понад 20% населення Гонконга живуть за межею бідності. Над працівниками-мігрантами повсякденно знущаються, колективні договори незаконні, а мінімальна зарплата в місті не була забезпечена аж до 2010 року, коли її  встановили на мізерному рівні 28 гонконзьких доларів за годину — цього недостатньо навіть для того, щоб доїхати на метро з Монгкоку до аеропорту. Між тим заможним іноземним бізнесменам платять достатньо, щоб вони могли дозволити собі елітні квартири в Мід-левелз — районі, побудованому в колоніальні часи для розміщення там британських чиновників, які тікали від спалаху чуми в низинах острова.

Хоча Гонконг аж ніяк не переживає такий «анемічний занепад», як Греція, однак зморена  працею, шопінгом та натовпами молодь міста, здається, має багато спільного з безробітною молоддю та низькооплачуваними працівниками порожніючих Афін. Зіткнувшись із відсутністю перспектив на майбутнє, багато молодих людей вирішили просто виїхати: еміграція зараз зростає найшвидшими темпами з часів масової еміграції перед передачею Гонконга Китаєві на початку дев’яностих 2. Попри відносно низький рівень безробіття (від чотирьох до п’яти відсотків) — завдяки тому, що Азія все ще на підйомі, — все ж можна спостерігати ледь вловимі ознаки кризи: попит на послуги в галузі психічного здоров’я більш ніж подвоївся за останні десять років, часто можна почути про «культурну смерть» Гонконга, а те, що колись було просто черговими демонстраціями проти дій влади та материкового уряду, росте як на дріжджах у дедалі більш неконтрольованих масштабах. Недавні студентські страйки та (ре)окупація Центрального району (а тепер ще й Адміралтейства, Монгкоку, бухти Коузвей та кількох інших ключових вузлів міста) — це лише найнещодавніші з низки таких подій.

Молодь Гонконга, хоч і займає більш привілейоване становище в розподілі праці, безумовно, бере участь у тій самій глобальній динаміці молодіжних повстань, які послідували за фінансовою кризою 2007—2008 років. Люди, залучені до цих бунтів, безумовно, є «ультрасами» — тими представниками нашого «покоління без майбутнього», що відчули наближення економічної, екологічної та соціальної катастрофи навколо себе та вирішили чинити цьому опір. В учасників таких подій по всьому світу дуже різноманітне походження та досвід. Деякі з них — студенти, деякі — діти вулиць, футбольні хулігани чи працівники сфери послуг. Породжені такими різноманітними середовищами, ці повстання були визначені тим, що колектив комуністичної теорії «Примітки» (Endnotes) називає «проблемою утворення», коли «класові фракції, які зазвичай тримаються на відстані одна від одної, змушені визнати одна одну, а часом навіть жити разом». Власне проблемою тут є питання, як рух може «утворити», «скоординувати» та «об’єднати» «фракції пролетаріату в їхній боротьбі», якщо всі вони мають різний досвід, — особливо коли соціальна база руху починає розширюватися. У результаті виникли рухи, які, попри широке прийняття великими групами населення, зрештою перебувають лише в зародковому стані.

Пандемократи і «пристрасні громадяни»

Кожне з таких повстань, будь то в Єгипті, у Греції чи в Міссурі, мало глибинний потенціал, але було стриножене своєю політичною непослідовністю та браком практичного досвіду. Деякі країни, як-от Греція та Іспанія, мали традиції більш згуртованих лівих політичних сил, які зараз заново відкривають для себе та відроджують молоді люди. В інших країнах, утім, відбувся різкий поворот праворуч: ультраправі сили, наприклад, в Україні і Таїланді змогли обійти інших своєю здатністю захищати, розширювати та координувати рух, втягуючи дедалі більше представників цього невдоволеного покоління до своїх лав.

Гонконг, на жаль, за багатьма ознаками ближчий до другого типу протестів, ніж до першого. Після 1967 року ліві, що схилялися до комунізму, втратили велику частину своєї соціальної бази та були безжально розчавлені поліцією. У цей час держава почала робити поступки робітникам, студентам та іншим в обмін на участь у проекті реструктурування економіки. Клімат власної гонконзької холодної війни проти Китаю зберігався навіть після відкриття китайської економіки для іноземного капіталу і далі запобігав відродженню будь-яких суттєвих комуністичних груп у місті-державі, бо кожна нова радикальна групка була змушена займати певну позицію щодо «Китайського питання». Будь-яке «насильство» під час протестів і донині незмінно пояснюють роботою провокаторів Комуністичної партії материкового Китаю.

У результаті серед так званих гонкозьких «лівих» десятиліттями домінував наївний дискурс «демократії» на противагу континентальному «авторитаризму». Натхненні повстанням на площі Тяньаньмень у Пекіні та налякані жорстокістю, з якою воно було подавлене, більшість студентів-радикалів у Гонконзі з 1989 року приймали за чисту монету те, як мейнстрімні медіа зображали Тяньаньмень — як рух за «демократію» під проводом студентів. У Пекіні, попри високе залучення нестудентів, формування пекінської Автономної федерації трудящих та рішення держави приписати учасникам-робітникам значно серйозніші злочини та призначити більший термін ув’язнення, ніж їхнім однодумцям-студентам, саме студенти змогли стати речниками руху та знайти підхід до західної ліберальної публіки своїми закликами до лібералізації політичної та економічної системи. Таким було спотворене зображення руху, трансльоване спостерігачам у США та Європі, і вплив цього образу лише підсилився у Гонконзі.

Першою негайною реакцією стало утворення «Гонконзького союзу підтримки патріотично-демократичних рухів у Китаї», що почав збирати довкола себе таких постатей як Сзето Вах, Мартін Лі та Лі Чеук-ян — втім, усіх їх швидко атакував континентальний уряд. Через два роки, в 1991, у Гонконзі були проведені перші прямі вибори, у яких впевнену перемогу отримала виборча коаліція Об’єднаних демократів Гонконгу, ліберальної партії «Місце зустрічі» та різноманітних дрібніших партій з ліберальним ухилом. Вибори 1991 року сприймаються як момент народження «продемократичного» табору, що впродовж наступних двадцяти років кілька разів розколювався та знову збирався. Сьогодні ці парламентські партії, разом із неоднорідною сумішшю вчених, активістів та громадських організацій, зазвичай називають «пандемократами».

Ключову складову активістського крила «пандемократів» утворили організації учнів середніх шкіл на кшталт групи Scholarism, заснованої з метою протесту проти китайського державного плану шкільної «політичної освіти», та Федерації студентів Гонконга, членів якої обирають студентські спілки сімох найбільших університетів міста. Хоча формально ці організації мають дуже широку соціальну базу, майже всі їхні лідери дотримуються пандемократичної лінії та шукають легального та ввічливого шляху до реформ. Хоча студентські організації часто навіть примушують більш інституціалізоване крило пандемократів вдаватися до активних дій у непевних ситуаціях, багато з цих студентських угрупувань усе ще пишаються своєю «гонконзькою ввічливістю» — часом навіть доходить аж до засудження тих, хто відповідає силою на атаки поліції. На кожному етапі сьогоднішніх політичних подій у Гонконзі Федерація студентів і такі групи як Scholarism водночас були рушіями протестів і стримували їх. Від протестів проти планів розвитку Нових Територій до короткочасної окупації після цьогорічного Маршу першого липня, студентські групи були необхідними для того, щоб дати протестам перший поштовх, але майже завжди їхня рішучість похитувалася, коли вони стикалися з реальними поліцейськими репресіями.

Це створило ситуацію, коли молоді протестувальники Гонконгу розриваються між ідеологічно слабким, але добре фінансованим «пандемократичним» лібералізмом та його ультраправою версією, що гуртується навколо партії 人民力量 («Влада народу») та її послідовників 热血公民 («Громадянська пристрасть»). Хоч остання офіційно і не має позиції щодо імміграції, вона приймає до своїх лав багато ультраправих гонконзьких націоналістів, тож членів «Громадянської пристрасті» в їхніх жовтих футболках часто можна помітити на мітингах, де закликають іммігрантів (особливо континентальних китайців) забиратися з Гонконга.

3Вонг Єн-тат, лідер правої групи «Громадянська пристрасть», на фоні банера проти Компартії Китаю.

Цілком у руслі націоналістичної політики в інших країнах, «Громадянська пристрасть» намагається приховати класовий конфлікт за риторикою національної приналежності. З точки зору політичного аналізу, це ближче до Рона Пола чи Алекса Джонса, ніж до чогось, що можна ідентифікувати як ліве. Замість того, щоб усвідомити справжню роль міжнародного капіталістичного класу в розграбуванні Гонконга та його майбутнього, вони бачать лише роль материкових капіталістів у цьому процесі. Ще небезпечніше те, що вони абсолютно помилково звинувачують тисячі материкових бідняків, які іммігрували до Гонконга (або просто відвідують його як менш заможні туристи), і зображають їх як сарану, що заполонила місто та виснажує всі його ресурси.

Антиматерикові настрої — це широко розповсюджена та відверто публічна форма расизму в Гонконзі, що чітко проявляється у повсякденному житті. У 2012 році газета Apple Daily, один із небагатьох ЗМІ без прямої чи непрямої цензури з боку Пекіна, розмістила на цілу сторінку рекламу із зображенням гігантської сарани, що нависла над Гонконгом, та підписом: «Чи готові ви витрачати один мільйон гонконзьких доларів кожні 18 хвилин на виховання дітей, народжених у родині з материка?» Далі, на початку цього року більше сотні людей приєдналися до «кампанії проти саранчі» та промарширували до Кантонського проспекту (місця розташування багатьох ювелірних магазинів, які так полюбляють заможніші туристи з материка) з плакатами на кшталт «Їдьте назад у Китай» чи «Повернімо собі Гонконг», вигукуючи образи всім перехожим, які щось говорили мандаринською китайською. У моменти загострення суспільної напруги цей повсякденний расизм є зручним способом випустити пару, який за своєю структурою розділяє протестувальників і заважає їм зазирнути за кордон, щоб упізнати своїх справжніх союзників у бунтівних робітниках-мігрантах із дельти річки Перлів.

4Антиконтинентальна реклама в одній із найбільших газет Гонконга.

Однак для розчарованих консерватизмом пандемократичного альянсу такі організації як «Влада народу» та «Громадянська пристрасть» є найбільш очевидними альтернативами, адже вони серед тих небагатьох груп, що охоче переходять до більш войовничих дій. Усього за кілька років ці групи стали помітно популярнішими, бо молоді люди помічали, що пікети пандемократів та їхнє підлаштовування під партії ні до чого не призводять. Найчастіше наводять такий приклад цієї тенденції: щороку 4 червня мейнстрімні демократичні партії проводять акцію з запаленням свічок на знак пам’яті про учасників руху на площі Тяньаньмень у 1989 році; натомість «Громадянська пристрасть» започаткувала альтернативний мітинг — більш войовничий, а також пересипаний націоналістичними (або, як кажуть учасники цього руху, «місцевими») та расистськими гаслами. У 2013 році в їхньому альтернативному мітингу взяли участь приблизно 200 людей, але вже через рік до нього приєдналися сім тисяч. За той самий час участь в урядових мітингах скоротилася на десятки тисяч людей, хоча вони все ще залишаються набагато більшими.

Може здатися, що в сьогоднішній «Революції парасольок» антиматерикові групи знову витіснені на узбіччя. Але досвід показує, що, коли пандемократи знічуються через власну бездіяльність, тільки ультраправі здатні спромогтися на тактичні кроки, щоб привабити дедалі більш войовничі групи молоді. Політика у Гонконзі вже багато років б’ється об цю стіну.

«Окупація» та страйк у порту

Нинішній рух «Окупуй Центр» — точніше, «Окупуй Центр з любов’ю та миром» (Occupy Central with Love and Peace) — схильний «забувати» про існування першої гонконзької «Окупації Центру». Метою «окупації» в Гонконзі у 2011 році, як і руху «Окупуй» у США, було захоплення фінансового центру міста: протестувальники встановлювали намети на нижньому поверсі будівлі HSBC в серці фінансового району міста. Хоча «Окупуй Центр» і була однією з найтриваліших серед усіх «окупацій» (вона почалася у жовтні 2011 й закінчилася у вересні 2012 року), однак у ній брали участь набагато менше демонстрантів, ніж у будь-якій іншій (їх кількість у піковий період не перевищувала кількох сотень людей). Тим не менш, вона позначила початок нової ери громадських заворушень у невеликому місті-державі, і багато учасників першої «окупації» потім розбудовували основу, що уможливила нинішній рух: протестували проти планів розвитку Нових Територій чи допомагали координувати студентський страйк — іскру, від якої спалахнула «Революція парасольок».

6Перший гонконзький рух «Окупуй».

Але перша «окупація», як і багато інших, була хаотичною в політичному сенсі. Поряд із небувалою активністю анархістів, навколо руху зібралася звична компанія любителів конспірології, короткозорих активістів і, звісно, лібералів. У Гонконзі ці ліберали були пандемократичного типу, хоча їхня позиція, по суті, була аналогічна до поверхового пориву «прибрати гроші з політики», який висловлювали ліберальні учасники «Окупуй Волл-стріт». Навіть попри розбіжності між лібералами та першими «окупантами» — сумішшю з молодих професіоналів, студентів, безробітних та безхатьків — саме старі ліберали після розгону «окупації» змогли використати свою медіа- та міжнародну популярність, щоб проголосити, по суті, план нової «окупації» — хоча навряд чи хтось із них брав участь у самій «Окупації Центру».

Трійця «облич руху» — професори Бенні Тай та Чан Кін-ман і преподобний Чу Їу-мінг — розробили та запропонували план низки колективних обговорень, у результаті яких законодавчій раді була б запропонована програма реформ з вимогами узаконити обрання уряду всенародним голосуванням. У Гонконзі це називають «загальним виборчим правом», хоча насправді воно виключає такі верстви населення як, наприклад, хатні робітниці-іммігрантки. Три лідери погрожують масовими заворушеннями у Центральному районі, якщо їхній план реформ не буде прийнятий. Новий рух вони назвали «Окупуй Центр з любов’ю та миром», щоб підкреслити його ненасильницькі наміри і небажання йти проти інтересів більшості мешканців Гонконга.

7Логотип нового «Окупуй Центр з любов’ю та миром».

Але коли нова група «Окупуй Центр» провела інтернет-опитування (участь у якому взяла принаймні десята частка населення Гонконга), противники «окупації» проспонсорували проведення загальноміського збору підписів під своєю петицією та опитування громадської думки, яке показало, що більшість гонконжців не підтримують нову окупацію. На це Бенні Тай заявив, що рух «зазнав поразки», бо побоювався, що «окупація» може спонукати ще більше так званих «прагматичних» громадян до різкого несприйняття програми пандемократів. У той час не було дивним почути оголошення в автобусі, у якому кожен — від молодого гонконзького хіпстера до старого власника бізнесу — намагається переконати вас, що ідея окупувати Центр може вбити малий бізнес та позбавити вас шопінгу по вихідних. Цей страх, що протестний рух може втратити підтримку громадського суспільства, викликає постійну тривогу серед гонконзьких політичних діячів. Зрештою, він змушує більшість рухів придушувати самих себе ще до того, як вони зароджуються, — усе в ім’я ввічливості.

Ребрендинг руху «Окупуй» постфактум також зручно замаскував більш радикальні аспекти першої «окупації» завдяки новій ліберальній платформі. Хоча її значимість може бути й неочевидною для зовнішніх спостерігачів, але перша «окупація» була одним із тих просторів, де представники «покоління без майбутнього» могли збиратися разом та колективно критикувати всю політику Гонконга, в тому числі пандемократів та їхню кляту ввічливість. Деякі з найактивніших членів цієї «окупації» навіть публічно й чітко критикували ліберальну демократію, таким чином «забиваючи священну корову» Гонконга, що було абсолютно немислимим для цього суспільства протягом усієї історії міста-держави після 1989 року. І саме з цього середовища вийшли більш радикальні сегменти студентства та молоді, що в обхід млявих обговорень «Окупуй Центр з любов’ю та миром» розпочали студентські страйки, захопивши не лише Центр, а й Адміралтейство, бухту Коузвей та велику ділянку Монгкоку.

Це був не перший випадок, коли молоді люди вступили у конфлікт зі старою гвардією пандемократів. Після розгону першої «окупації» у 2012 році напруга у країні наростала, і це нове протистояння почало просочуватися назовні. У березні 2013 року почався масовий страйк робітників контейнерного терміналу Квай Цинг порту Гонконга, що вилився у найбільший та найтриваліший трудовий конфлікт у місті за останні десятиліття. Хоча немає ніякого безпосереднього зв’язку між першим «Окупуй», цим страйком та нинішніми протестами, зрозуміло, що всі вони викликані економічною стагнацією та наростанням класового протистояння. Що ще більш важливо, кожний із цих рухів спричиняв зрушення у загальній політичній свідомості людей, і ця нова свідомість стала основою підтримки наступних рухів.

Хоча страйк незалежно ініціювали кранівники порту, його швидко підхопив Союз докерів Гонконга, пов’язаний із Конфедерацією профспілок Гонконга та Партією праці; всі ці організації очолювала стара гвардія пандемократів. Через те, що профспілкові представники почали переговори, початкова енергія страйкарів швидко згасала, і до страйку не вдалося залучити більшість робочої сили. Порт, що належить Hutchinson Whampoa, флагманській компанії Лі Ка-шина, відіграє ключову роль як в іміджі Гонконга, так і в його економіці. Справжнє зупинення його роботи відбилося б на економіці всього регіону, висушивши всі потоки прибутків для багатьох заможних капіталістів як Гонконга, так і материка. Розуміючи, що таке призупинення роботи мобілізувало би проти робітників засоби масової інформації — а також багатих людей, які утворюють «громадянське суспільство», — профспілка і робітнича партія переконали страйкарів визнати судове рішення, що закривало їм доступ до порту, вже через кілька днів після початку страйку.

Це значило, що замість окупації власне порту робітникам довелося розбити намети на тротуарі біля нього і звести переважно символічну блокаду перед одним із його в’їздів. Медіа по всьому світі повідомляли про «страйк», але, поза цим шоу, порт працював лише трохи повільніше, ніж зазвичай — навіть у розпал страйку його потужність становила 80% від норми. Лише мала частка працівників порту були членами профспілки, та й ті з них, хто виступав за посилене перешкоджання економічному обігу, були витіснені чи проігноровані. Молодші прихильники намагалися вступити у контакт із більшою кількістю робітників, але їх знову відсторонила стара гвардія лібералів, що утворювали основний склад профспілок.

Побоюючись, що навіть дрібних незручностей, викликаних придорожньою окупацією, виявиться занадто багато для «громадянського суспільства» (яке, до того ж, було основним спонсором страйкового фонду), профспілка невдовзі розібрала намети взагалі, створивши інший, набагато убогіший табір біля підніжжя «Центру Чеунг Конг», де розташована штаб-квартира Hutchinson Whampoa. З того часу «страйкарі» були вже занадто далеко від самого порту — їм залишилося тільки показувати плакати перед будівлею в центрі. Зрештою, лише частина вимог були виконані, і більшість працівників вважають, що страйк зазнав поразки.

Пізніше, коли їх запитали про ставлення до страйку, який більшість ЗМІ зображали як безпрецедентний, багато старших робітників зазначили, що насправді були ще два страйки, ще до передачі Гонконга Китаєві у 1997 році, коли Партії праці ще не існувало, а профспілки були незаконні. Ці старі робітники стверджували, що перші страйки насправді були більш успішними, бо робітники не мали представників у профспілках чи партіях, які підштовхували б їх передусім враховувати інтереси «громадянського суспільства». Тоді вони просто влаштовували запальні страйки, що обмежували функціонування порту і цим призводили до задоволення великої частки їхніх вимог. У порівнянні з цим останній страйк — це гнітюча поразка 3.

ЧАСТИНА 2.
Сучасність
Парасолі догори 4

Страйк у порту є важливим прецедентом для розуміння «Руху парасольок», адже нинішні окупанти, безсумнівно, стикатимуться з тією самою дилемою. Як і страйкарі, вони ризикують потрапити у глухий кут між намаганнями сподобатися громадянському суспільству і поглибленням своїх економічних проблем. Розколи всередині руху вже унаочнюють це. Більшість молодих протестувальників повністю відкинули керівництво групи «Окупуй Центр із любов’ю та миром», суворо розкритикувавши обіцянки Чан Кін-мана, що блокаді настане кінець, коли голова виконавчої влади Чун-Ін Леунг піде. Між тим, ці самі молоді люди відтворюють популярну риторику демократії, загального виборчого права і відмови від насильства: вимагають, щоб нічия власність не постраждала, і щоб люди не відбивалися навіть у разі нападу поліції.

8Плакат, що заохочує людей боротися ненасильницькими методами і вимагати лише демократії.

Цей рабський дух «ввічливості» ризикує викинути протестувальників у мертву зону. У цій мертвій зоні вони будуть не в змозі поглиблювати економічну розруху, яка могла би стати силою цього руху, адже багато хто вважає навіть пошкодження приватної власності негожим — і ця бездіяльність дасть уряду змогу з легкістю виснажити або заспокоїти протест дрібнішими поступками, такими як звільнення голови виконавчої влади. Багато хто хоч і знає про цей парадокс, однаково побоюється, що (як ходять чутки) провокатори-бандити 5 можуть нагнітати обстановку за наказом з Пекіна, створюючи зручний привід для військової окупації острова.

Тут виникає цікаве протиріччя. Латентний націоналізм протестів призводить до того, що поліцію як частину «народу Гонконгу» вважають союзниками і потенційними майбутніми учасниками, тоді як втручання військових — навіть якщо вони використовуватимуть ту саму тактику, що й поліція — повсюдно викликає несприйняття. Все тому, що військові частини, ймовірно, складатимуться з жителів материка під безпосереднім керівництвом Пекіна, а не будуть підпорядковані політикам Гонконгу під другорядним керівництвом Пекіна, як поліція. Протестувальники зовсім не сприймають це як якесь логічне протиріччя. Багато хто з них твердо дотримується позиції, що боротьба з поліцією або опір арешту є контрпродуктивними, а потім, у наступному реченні, стверджують, що застосування насильницьких методів для протистояння військовим було би цілком виправданим.

Популістський погляд на ситуацію перешкоджає ідентифікації будь-якого антагонізму як внутрішнього для «народу» і переносить джерело всіх конфліктів назовні — на зовнішні групи, визначені за ознакою раси, національного походження або просто імміграційного статусу. Коли такий популізм переважає, тоді будь-які можливі заворушення, знищення власності і навіть «неввічливість» з боку протестувальників будуть неминуче списані на роботу «чужинців» — у цьому випадку жителів материкового Китаю — принаймні, поки вони не стануть повсюдними. Але протести схильні порушувати таку популістську логіку, адже вони відразу роблять видимими внутрішні для даного суспільства антагонізми.

9Барикада у Монгкоці.

10Покинуті автобуси, обклеєні повідомленнями протестувальників. Зверніть увагу на символи нагорі і в центрі, що відсилають до руху «Демократія на стіні» у материковому Китаї в 1979—1981 роках.

11Інша барикада, цього разу з двома автомобілями, припаркованими перед нею, щоб поліція запевне не змогла легко пробитися. Колеса одного з автомобілів відкручені, щоб його було важко відкотити.

Нинішній рух має лише кілька шляхів уперед і багато стежок до поразки. Тактична стагнація протестів може дозволити уряду просто дочекатися, поки бездіяльність самих протестувальників делегітимує їх в очах більш випадкових учасників. Уже є скарги від людей, які нещодавно приєдналися до протесту, що рух, здається, просто дрейфує, без реальної сили, яка вела б його вперед. У кращому випадку повстання може програти, ставши «громадським рухом» — стерильним видовищем, розіграним для громадянського суспільства, у якому поступово формуватимуться майбутні лідери неурядових організацій та політики, перш ніж кинутися в бій із бідними. У гіршому випадку люди Гонконгу можуть справді вибороти всенародне голосування, і в цьому випадку вони будуть допущені до дуже активної участі в системі, над якою вони не мають жодного контролю і в якій усі ті самі проблеми інфляції, нерівності та зубожіння не зникатимуть, як і раніше 6.

Однак у цій ситуації є також ризик, що поразка може прийти у вигляді відродження правих. Якщо ультраправі здатні стати тією силою, яка може вивести протести з застою, то протест у цілому буде рухатися далі в напрямі націоналізму. У нинішню «епоху заворушень» праві зазвичай здатні притягувати людей до себе незалежно від того, згодні більшість людей чи ні з расистською політикою таких груп як «Громадянська пристрасть», яка прагнула не виділятися на ранній стадії руху, відмовившись від своєї присутності у публічному просторі на користь агітації «під прикриттям», розповсюдження листівок та заяв, що критикують бездіяльність «лівих мерзотників» 7 у владі, і тільки останнім часом стала помітно присутньою: її члени у жовтих футболках захищають барикади у Монгкоці (барикади, побудовані не ким-небудь, а анархістами) від спроб «синьострічкових» опонентів (здебільшого старших протестувальників проти руху «Окупуй») демонтувати їх. Ця ситуація печально нагадує досвід України — з ультраправими, які виконують брудну роботу за групу більш прозахідних капіталістів.

12Невелика група членів «Громадянської пристрасті» захищає барикаду від інших членів окупації, які хочуть її демонтувати. Цю роль не завжди грали праві, але такі дії посилюють їхню суспільну присутність. Зверніть увагу, що на їхніх жовтих сорочках англійською мовою написано «пролетаріат» — цілком у дусі загальної узурпації лівої термінології ультраправими чи групами «третьої сили».

13Переклад: Не довіряйте лівим мерзотникам Будьте пильні [щоб вони не попросили нас] розійтися Пам’ятайте, що ми [займаємося] громадянською непокорою, не маючи партії!!! Ми хочемо СПРАВЖНЄ ЗАГАЛЬНЕ ВИБОРЧЕ ПРАВО!!! Жодного караоке Жодних групових фото Ми ще не виграли Жодних лідерів Жодних обговорень у малих групах [маються на увазі «дискусійні групи», організовані лібералами]

Йдеться не про «демократію»

Але поразка тут аж ніяк не є неминучою. Молоді люди в Гонконзі, як і майже скрізь у ці дні, визнають, що їхнє майбутнє розграбоване, і намагаються всіма можливими способами дійти певного розуміння того, як вони опинилися в цьому становищі — і водночас як вони можуть дати відсіч. У Гонконзі Китай якраз і є тим «майбутнім», адже мале місто-держава дедалі тісніше інтегрується до свого материкового сусіда 8. Це означає, що усвідомлення приреченості майбутнього серед молоді призводить до відчуття, що Китай є також і джерелом катастрофи, що наближається.

Є багато молодих протестувальників, які не задоволені бездіяльністю руху, але почуваються ізольованими і не здатними нічого змінити. Це особливо помітно вночі, коли, як правило, виходять більш сердиті й самовіддані молоді люди, — але поки що нема засобів, завдяки яким ці протестувальники змогли би контактувати один з одним і координувати свою діяльність. Що ще більш важливо, навіть ці протестувальники, як правило, перекладають своє невдоволення на мову «демократії» і «загального виборчого права»: вони не в змозі зазирнути за кордон, щоб знайти союзників серед заводських робітників дельти річки Перлів.

Попри те, що термінологія пандемократів стала загальною мовою вираження руху, зрозуміло, що для багатьох людей сам рух навряд чи стосується передусім ліберальної «демократії». Насправді більшість дискусій про те, що протестувальники насправді хочуть, швидко переходять на зовсім іншу територію. У відповідь на питання, якими є їхні цілі, багато хто відтворює завчений список вимог — така реакція неймовірно стійка серед різних суспільних прошарків та вікових груп. Але якщо наполегливіше розпитувати, чому вони хочуть цих речей, більшість протестувальників одразу перейдуть до економічних, а не суто політичних проблем.

Люди скаржаться на різке підвищення орендної плати, нелюдський ступінь нерівності, інфляцію цін на продукти харчування та громадський транспорт і тенденцію уряду банально ігнорувати великі прошарки людей, що перебувають на дні суспільства. Один із промовців озвучив у відкритий мікрофон поширену (хай навіть і зовсім хибну) тезу: «Чому Гонконг — це всього кілька багатих людей і так багато бідних людей?! Тому що у нас нема демократії!» Багато хто стверджує — з катастрофічно поганою обізнаністю про те, як ліберальні демократії насправді функціонують у таких місцях як Греція чи США, — що як тільки люди будуть здатні «обирати» своїх лідерів, ці лідери зможуть вирішити поширені проблеми інфляції, бідності та фінансових спекуляцій. Таким чином, демократія тут позначає не так практичне застосування системи всенародного голосування, як свого роду невловиму панацею, здатну якимсь дивом вилікувати всі соціальні недуги.

14Літній чоловік родом із Гонконгу — він поїхав звідси ще до передачі міста Китаю. У місті відвідує свою родину. Тут він фотографується перед барикадами. Справа від нього видно слово «демократія».

Але як популістські, так і демократичні ілюзії руху можна підірвати. У ході залучення до окупації ширших верств населення нові учасники приносять на барикади власні вимоги. Деяких із ліберальних студентів, які були тут із самого початку, — серед яких і керівництво Федерації студентів Гонконгу — це дедалі більше засмучує: вони розклеюють плакати, які заохочують людей дотримуватися вимог загального виборчого права. Деякі з опитаних висловлювали побоювання, що численні нові протестувальники, які прийшли протестувати більше проти поліцейських нападів на студентів, ніж за виборчі реформи, «заплутають» і «злиють» рух. Але так само можливо, що нові вимоги зможуть знову розпалити цей рух, виштовхуючи його за межі приземлених виборчих вимог. Загалом, коли починають приєднуватися класи, далекі від ініціаторів руху, це свідчить про своєрідний перехід на новий рівень і радше посилює цей рух, аніж ослаблює його.

15Плакат із проханням «дотримуватися теми» і закликом до нових протестувальників припинити висувати вимоги, що не стосуються виборчої реформи.

Одною з особливо непевних перспектив є активізація участі робітників. Відносно невелика Конфедерація профспілок Гонконгу закликала до загального страйку, і 1 жовтня (Національний день Китаю) принаймні деякі робітники почали відгукуватися на поклик 9. Кілька портових робітників, які брали участь у початковому страйку в доках, також були присутні на початку тижня, показуючи свою підтримку протестувальникам, хоч вони і стверджують, що ще один портовий страйк виглядає «неможливим». Але з поширенням окупацій на вулицях, особливо в таких житлових районах як Монгкок, дедалі ймовірнішим стає долучення інших робітників.

Переростання окупації в загальний страйк матиме додатковий ефект: за своєю суттю страйк підриватиме як виключно політичні вимоги руху, так і сумніви щодо його популістських засновків. Якби, наприклад, портові робітники ініціювали другий страйк, не було б ніяких сумнівів щодо ролі Лі Ка-шина та інших капіталістів Гонконгу в пограбуванні робітників та крадіжці майбутнього у молоді. Було би просто неможливо перекласти відповідальність за цей конфлікт на жителів материка. Внутрішнє класове протистояння у Гонконзі ставало б дедалі більш незаперечним, і протести можна було би зіштовхнути з їхнього шляху найменшого спротиву в напрямі водночас більш небезпечного і більш обнадійливого майбутнього.

Тайфун

Цім Ша Цуй зараз окупований, але ходять чутки, що там потужно представлені праві. Барикади побудовані за межами торгового центру, і натовпи туляться під парасольками, обговорюючи майбутнє руху. Над ними нависає круїзний лайнер. Праві вдають, що круїзне судно переповнене капіталістами з материка, тоді як ліві, схоже, не в змозі говорити. Дівчина, що співає кантонські пісні про любов, і її хлопець, який грає на розладнаній гітарі, уже пішли — можливо, будують десь барикади з туристичних кіосків і дорожніх знаків. Але спів не зник безслідно, він радше трансформувався — він поширився тепер на все місто у формі людських надій, наклеєних на спорожнілі автобуси і заляпані дощем урядові будівлі.

Тайфун прийшов, і води хвилюються так сильно, що неясно, як довго круїзне судно зможе нерухомо нависати над містом. Його багаті жителі, з материка та з інших місць, сидять тихо і непомітно за білими стінами і поліцейськими кордонами. Якщо пірс окуповано, чи буде наступним порт? Попри жалюгідну рабську покірність гонконзької ввічливості, короткозорі вимоги та гіркий популізм руху, ясно принаймні одне: після цього Гонконг ніколи вже не буде таким, як раніше. Більше неможливо зберігати статус-кво — і цей факт, у всякому разі, гарантує, що в руху є потенціал, навіть якщо його переможуть.

Тайфун — хаотична істотою за своєю природою, і після затоплення острова може здатися, що все ще гірше, ніж до того. Але цей хаос також дає певну надію. Порушення статус-кво прорізає хмари, і на обрії — де раніше не майоріло нічого, крім повної катастрофи — з’являється проблиск нових можливостей. У хмарах виник просвіток. Можливо, люди починають вчитися, як дійти до цього світла попри дощ. І навіть якщо дощ триватиме роками — у людей є парасольки.

Перекладено за: Black versus Yellow

Notes:

  1. По більш детальну історію економічної відкритості Китаю та роль східноазійського капіталу наприкінці двадцятого століття відсилаємо вас до статті Arrighi, G., 2009. “China’s Market Economy in the Long Run”. In: Ho-fung Hung (ed.). China and the Transformation of Global Capitalism. John’s Hopkins University Press, 2009, p. 22.
  2. Тут слід зазначити, що відтік населення сьогодні набагато нижчий, ніж на початку дев’яностих — тоді щороку виїжджали близько 60 тисяч людей.
  3. Цю інформацію взято з інтерв’ю із кількома людьми з середовища гонконзького руху «Окупуй», які були присутні протягом перших кількох днів страйку й організовували його поряд із працівниками протягом усього часу.
  4. Велика частина інформації в цих останніх кількох секціях походить з перших вуст людей на місці подій, з якими ми контактуємо, які проводили інтерв’ю та цікавилися станом різних задіяних політичних фракцій. Деякі з людей, з якими ми спілкуємося, були причетні до початкового студентського страйку. Інші почали брати участь лише після поліцейської облави. Через те, що свідчення взято з перших рук, інформація в цих розділах, включно з цитатами з інтерв’ю, часто буде наведена без посилань.
  5. У Гонконзі багато з організованих банд зараз є «патріотичними»: працюють з урядом Гонконгу і служать інтересам Пекіна. Однак це не завжди так, і чутки про бандитських провокаторів, підтримуваних Пекіном, суперечать свідченням про те, що банди з Монгкоку працюють разом із протестувальниками на будівництві барикад.
  6. Звісно, має право на існування і твердження, що майбутня демократія в Гонконзі створить політичний простір, де класове протистояння можна буде посилити так, щоб вийти далеко за рамки реформістської політики — це, по суті, аргумент (наскільки як нам відомо) таких груп як «Ліві 21». Тим не менш, це лицемірна позиція — по суті, намагатися підтримати оману трохи довше і відкласти визнання суті протистояння на невизначений термін. Зазвичай відкладання дій на «правильний час» — це просто спосіб взагалі не діяти.
  7. Буквально 左膠 — «ліві пеніси» на кантонському діалекті. Обзиванка стосувалася радше пандемократичного керівництва, ніж (переважно невидимих) лівих групок. Слово 膠 буквально означає «пластичний», але також використовується для позначення члена завдяки подібності між звуками 膠 та 鳩 — більш поширеного евфемізму для пеніса (хоча це слово буквально означає «горлиця»). Образа «лівий хуй» за добу чи дві широко розійшлася в русі: її повторюють на кожній великій окупації в місті. Навіть ліві почали використовувати її як зручну й коротку образу для пандемократів. Немає нічого поганого у використанні цього терміна, попри неминуче моральне приниження лівих — питання більше в тому, що ультраправі зайняли таку позицію, що можуть фабрикувати і популяризувати гасла, які підхоплює більшість руху. Коли ці гасла (або естетика, або тактика тощо) стають загальними, вони де-факто ставлять правих у положення лідерів.
  8. Оскільки передача острова від Британського колоніального мандата китайському уряду в 1997 році трапилася тоді ж, коли й азійська фінансова криза, гонконжці також ірраціонально пов’язують Китай із епохою економічного застою, який ця криза започаткувала в Гонконзі.
  9. Проте не зрозуміло однозначно, чи твердження про «10 000 страйкуючих робітників» мають хоч якийсь зв’язок із реальністю, адже Національний день є державним святом, коли багато працівників узагалі не зобов’язані приходити на роботу. Багато людей завдяки святу просто прийшли на окупацію, скориставшись вихідним. Вони аж ніяк не «страйкували».

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери