Коли у 2020 році я займалася польовими етнографічними дослідженнями в Криму, мало хто очікували на його деокупацію найближчим часом. Висловлювання «наступного року в Бахчисараї» звучало наївно й незграбно навіть на материковій Україні, а ті, хто його вимовляв, чудово розуміли, що це самообман. Проте через три роки деокупація Бахчисараю стала реальною можливістю. Ба більше, чимало експертів наполягають, що «без Криму не буде ніякого миру», і більшість українців підтримують ідею деокупації півострова.
У зв’язку з цим варто серйозно подумати про наше ставлення до півострова і людей, які там проживають, особливо до корінних кримських татар. Українська держава і суспільство повинні чітко усвідомити природу цих відносин та підстави для українського управління на півострові. Таке розуміння має лежати в основі загальної стратегії реінтеграції Криму. Наша нездатність зробити вищезгадане в перші роки незалежності частково призвела до анексії півострова. Ми не можемо дозволити собі вдруге втратити шанс виправити ситуацію.
Кримські татари: від політичної недбалості до визнання
До 2014 року українці, окрім спогадів про літню відпустку, не мали особливої прив’язаності до Криму і не надто дбали як про півострів, так і про кримських татар. Українська держава своєю чергою неправильно витлумачила складну постколоніальну ситуацію в Криму, помилково поклавши провину за «міжетнічну» нестабільність на кримських татар. Проросійським і спонсорованим Росією групам це дало повну свободу робити все, що заманеться: від підготовки воєнізованих козаків до викупу всього південного узбережжя Криму. Відсутність в України стратегічного бачення та уваги до півострова спростили процес анексії для Росії.
Сьогодні, коли російсько-українську війну багато хто сприймає як антиколоніальну, потреба побачити деокупацію Криму як частину повного процесу деколонізації здається природньою. Однак справжня деколонізація не може відбутися без розуміння динаміки влади, яка сформувалася в Криму як у давній, так і в новітній історії, а також нашої власної ролі в її збереженні.
Російський солдат без розпізнавальніх знаків біля військової бази у кримському селі Перевальне 20 березня 2014 року. Фото: REUTERS/Baz Ratner/File Photo
Українська держава уже зробила перші кроки до цього. Із 2014 року було прийнято кілька постанов, які нарешті визнали історично пригноблених кримських татар корінним народом, що проживав у Криму за століття до того, як його у 1783 році колонізувала Росія. Закони та постанови засвідчили право кримських татар на самовизначення, узаконили демократично обрані органи самоврядування Меджліс і Курултай, визнали депортацію 1944 року геноцидом тощо. Українські соціологи, письменники та журналісти, які раніше ігнорували проблему кримських татар, почали зосерджуватися на ній у своїх працях, особливо наголошуючи на українсько-кримськотатарських зв’язках. Звичайні українці також стали докладати зусиль, щоб дізнатися більше про кримськотатарську культуру і проявити солідарність. І хоча ці зусилля по суті компенсують десятиліття невігластва та епістемічної несправедливості, солідарність, здається, закінчується, коли мова заходить про статус Криму. Українці з задоволенням відвідують популярний у Києві кримськотатарський ресторан «Мусафір», але майже ніколи серйозно не замислюються про вимогу автономії чи інші форми самовизначення для кримських татар.
Питання статусу Криму неминуче постане після деокупації, і, на жаль, ми не готові на нього відповісти. Але чому?
Чий Крим? Переосмислення історії та міжнародне право
По-перше, невиправдано багато уваги приділялося такому переосмисленню історії, що прагне виправдати претензії України на Крим, на противагу переосмисленню історії, що заповнює сліпі плями, піддає хибні уявлення сумніву, концептуалізує в постколоніальних термінах історію та сьогодення Криму. По-друге, переосмислення історії використовували як політичний інструмент легітимації, оминаючи міжнародне право як більш звичайну та незаперечну її форму. Врешті-решті, питання способу реалізації кримськотатарського права на самовизначення само собою є суперечливим і неоднозначним як у кримськотатарському, так і в українському суспільстві загалом.
Кримські татари Алушти, 1908 рік. Фото: Wikimedia
Із 2014 року історіографія, яка лежить в основі будь-якої публічної дискусії про історію Криму та його роль в українському державотворенні, слідує за російським пропагандистським сценарієм, конструюючи паралельний наратив про «український Крим». У своїх спробах «розвінчати російські міфи» професійні історики та аматори, журналісти та письменники створили нові міфи, що повторюють російську логіку історичних претензій на територію, просто замінивши все «російське» на «українське». Серед найсвіжіших прикладів — українська стаття «Ялта: місто з лікувальним кліматом і культурним опором», яка доводить українськість Ялти тим, що тут бували Леся Українка та Михайло Коцюбинський, так ніби сама їхня присутність робить місто більш українським. Насправді літературознавець Рорі Фіннін у своїй книзі «Чужа кров» показав, що і Леся Українка, і Михайло Коцюбинський у своїх творах сприймали та змальовували Крим як кримськотатарське місце, на противагу таким російським авторам як Лев Толстой і Антон Чехов, чий Крим XIX століття був повністю зросійщений. Ще один приклад — українське інтернет-сховище архівних, музейних, освітніх та інформаційних матеріалів «Крим — це Україна». В одній зі статей під назвою «Велике переселення українців до Криму» автори стверджують, що завдяки «невтомній праці» українських «мігрантів» у післявоєнний період (1944–1954 рр.) Крим фактично «реанімували» і врешті приєднали до України.
Проблема такого переосмислення історії полягає в тому, що воно обирає випадкові історичні події, аби узаконити державне панування над територією — точно так само, як це робить російська держава. Автори не прагнуть зрозуміти динаміку влади та форми правління у їхній подібності до інших колоніальних контекстів, а натомість намагаються довести унікальність історичної претензії України на Крим. Як наслідок, цей наратив не тільки викликає сумніви у всіх, хто знайомий з історією півострова, але й породжує суперечку між кримськими татарами та українцями. Як ми згодом побачимо, українці в цілому залишаються ворожими до самої ідеї кримськотатарського самовизначення, навіть якщо воно гарантоване міжнародним правом.
Кримські татари, які намагалися повернутися, але були виселені в 1968 році. Фото: Wikimedia
Річ у тому, що для повернення Криму Україні не потрібно інструменталізувати свою історію чи конструювати наративи — для цього є міжнародне право. Ми повинні апелювати не до історії, а до міжнародного права, що гарантує територіальну цілісність і суверенітет. Так само, якби міжнародному праву щодо корінних народів приділялося більше уваги, мало хто мав би сумніви чи занепокоєння через право кримських татар на самовизначення.
Деколонізація: колективна відповідальність України перед кримськими татарами
Утім, щоб зрозуміти, як ставитися до Криму і кримських татар, Україні все-таки потрібне переосмислення минулого, особливо через постколоніальну призму. Концепція Криму як колонії поселенців висувалася як українськими (Максим Свєженцев і Мартін-Олександр Кислий), так і міжнародними вченими (Рорі Фіннін, Саша Шестакова й Анна Енгельгардт), але навіть попри це, залишається досить маргінальною. Згідно з цією концепцією історія Криму постає як історія колонізації, виселення, відчуження та стирання культурної спадщини Російською імперією, Радянським Союзом і Російською Федерацією. Корінні жителі — кримські татари — є головними жертвами російського імперіалізму, адже протягом століть у них відбирали землю, їх виселяли, розкуркулювали, вони зазнавали етнічних чисток і гноблення. Коли в 1990-х роках їм нарешті дозволили повернутися, почався процес деколонізації, за допомогою якого вони намагалися повернути свої землі (через “самозахоплення”), здобути політичний голос і відбудувати культурну спадщину. Проте, як стверджує Рорі Фіннін, ані українська, ані (про)російська еліти в Криму не визнали необхідності відновлення справедливості та описували конфлікт у Криму в «міжетнічних термінах», замовчуючи колоніальні ієрархії.
Демонстрація кримських татар в Москві, 1987 рік. Фото: Wikimedia
То яка роль України в цій концепції? Україна явно не тягне на колонізатора, бо не завойовувала Крим і не нав’язувала власну державність. Крим увійшов до складу України через законний механізм з економічних причин, а його населення проголосувало за незалежність України в 1991 році на законно проведеному референдумі. Але той факт, що українська держава не колонізувала Крим, ще не означає, що українці не мають колективної відповідальності перед кримськими татарами. З 1954 року, коли Крим увійшов до складу УРСР, українські радянські політичні еліти в Криму та Києві чинили затятий опір поверненню кримських татар на батьківщину — про це свідчить партійний архів у Києві. Сотні людей, які намагалися повернутися до своїх домівок у 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, були наново жорстоко депортовані, позбавлені реєстрації та дозволів на проживання у містах тощо.
Колоніальна рамка колоніалізму поселенців змушує нас побачити себе не лише жертвами російського імперіалізму, що породжує солідарність між українцями і кримськими татарами, але й суб’єктами, причетними до пригноблення кримських татар. Коли у 1944 році весь народ депортували, переселенці з Росії та України прийшли зайняти кримськотатарські будинки, користуватися їхніми меблями та посудом, працювати на городах. Тож, вищезгадана стаття про українців у Криму є не доказом «українськості Криму», а доказом співучасті українських переселенців, які добровільно пішли «реанімувати» примусово обезлюднену землю.
Моріц Вебель. Розвалини мечеті хана Узбека, 1848 рік
Висновки
Нинішня тенденція до переосмислення історії, що прагне довести історичну присутність України в Криму, мимоволі сприяла появі низки хибних уявлень і понять. Якщо Крим історично український, то чому кримські татари повинні мати там особливі права? У який спосіб їхній статус корінного народу зазіхає на права українців чи інших мешканців Криму? Ця дискусія видається ще складнішою, адже серед кримськотатарської громади немає консенсусу про найбажанішу форму самовизначення: автономія? особливий статус? офіційне визнання? Ба більше, зважаючи на те, що до 2014 року кримські татари становили лише 13% населення, якими можуть бути наслідки кримськотатарської автономії для решти населення Криму? І зрештою, як бути з іншими корінними народами, до прикладу, караїмами і кримчаками: чи варто вимагати автономії і для них?
Кримські татари дорогою на вершину Чатир-Дагу. Фото: Моріц Кюстнер
Усі ці питання слушні та вимагають серйозної уваги. Проте будь-яка дискусія на цю тему має ґрунтуватися на глибокому контекстуальному розумінні історичного дисбалансу сил у Криму і на міжнародному праві, на противагу незнанню, яке нещодавно продемонстрував у своїх заявах Михайло Подоляк, радник голови Офісу Президента України, зневаживши автономний статус Криму — на превеликий жаль для багатьох кримських татар. Переосмислення історії може допомогти українцям зрозуміти історію землі, яку ми хочемо деокупувати, а також те, як ми маємо будувати з нею стосунки. Міжнародне право допоможе вирішити конфлікти між різними групами — шляхом розмежування прав, обов’язків і привілеїв, а також завдяки конституційним обмеженням та положенням про їхнє виконання.
Багато кримських татар уже зараз серйозно розмірковують над бажаною формою самовизначення і заснованим на міжнародному праві правовим статусом Криму. Існує багато шляхів реалізації автономії: від політичного представництва в уряді Криму до захисту культурної спадщини. Натомість найголовнішим завданням для українців є надання кримськотатарським голосам переваги, турбота і повага до людей, які сьогодні солідарні з нами. Зрештою, єдиний спосіб зробити егалітарний і справедливий Крим реальністю — це включити раніше обділені та пригноблені голоси.
