Досвід революції

  • 14 червня 2009
  • 1406

Багато хто з лівих і лібертарних активістів України та Росії хоч раз та й зустрічався з Мартіном Кремером Ліном, веселим худорлявим німецьким анархістом з обов’язковим зошитом для малюнків “на ходу” і такою ж неодмінною трубою.  Досить несподівано ми знайшли згадку про Мартіна у нещодавньому випуску “товстого” журналу “Україна Модерна”, а саме, рецензію на його незакінчене дослідження. Написана хоч і з постмодерністських позицій,  вона, тим не менш, дає уявлення про те, яку цікаву роботу пише наш товариш. 

Володимир Склокін

Рецензія на Martin Krämer Liehn. Revolutionary Collectives. Warszawa: Instytut książki і prasy, 2008. 48 p. (=Agitatorka № 5, ClioCommune)

Радянська історіографія, як відомо, своєю головною метою проголошувала дослідження історії «трудящих мас», тобто насамперед робітництва та селянства. Втім, якщо дивитися з перспективи сучасности, радянські дослідження додають дуже мало до нашого розуміння як історії робітничого класу, так й історії селянства. Утвердження в СРСР 30-х років XX століття «сталінської моделі історичної науки» [1], яка передбачала, що головним завданням історіографії є легітимація радянського режиму, призвело до зникнення плюралізму та багатовимірности в історичних дослідженнях. Завдання істориків зводилось насамперед до підтвердження тез, висловлених «чотирма класиками» марксизму-лєнінізму, знайденими в джерелах конкретними прикладами. Це призводило, з одного боку, до дуже вибіркового використання джерел і свідомого фальшування їхнього змісту, а з другого – до нав’язування людям минулого поглядів та уявлень, що не були їм властиві, наприклад, нав’язування українському селянству XVIII століття спільної класової свідомости та інтенції боротьби з «феодально-кріпосницьким» режимом.

 

Зазначені тенденції особливо яскраво проявлялись на прикладі інтерпретації історії революції/революцій 1917-1921 років та історії Другої світової війни – «подій», що мали ключове значення для надання леґітимности комуністичній партії та радянському режиму. Щодо історії 1917-1921 років, то тут, попри наявність досить значної кількости праць, присвячених революційній боротьбі «трудящих мас», наше знання як про повсякденне життя робітників, так і про специфіку робітничого руху залишаються досить уривчастими та неповними [2]. Це пов’язано з тим, що радянські історики були змушені писати не так про робітників, як про роль більшовицької партії в революційних подіях і відповідно показувати лише ті прояви робітничого руху, що відповідали офіційному ґранд-наративу «Великої Жовтневої Соціялістичної Революції». Після розпаду СРСР українські історики зосередилися насамперед на дослідженні заборонених раніше тем, зокрема на історії українського національного руху та історії радянських репресій, натомість історія робітників та робітничого руху наразі не привернула до себе широкої уваги дослідників [3]. На мою думку, це почасти можна пояснити тим, що українські історики виявились не готовими подивитися на історію робітництва з іншої перспективи, ніж та, яку пропонувала офіційна радянська історіографія. Однією з таких нових перспектив могла би, поза сумнівом, стати неомарксистська. Саме дослідження таких марксистських істориків, як Едвард Палмер Томпсон та Ерик Гобсбаум, які відмовились від економічного детермінізму традиційного марксизму й звернули увагу на культурний вимір соціяльних процесів, спричинилися у 60-70-х роках XX століття до нового сплеску дослідницького зацікавлення історією робітників і робітничого руху та сформували підґрунтя для таких нових напрямків, як «історія знизу» та «історія праці».

Дослідження німецького історика Мартина Кремера Ліна є однією з перших спроб подивитись на історію українського робітництва з неомарксистської перспективи. Зазначимо, що Автор є незалежним дослідником, який, здобувши докторський ступінь, свідомо відмовився від подальшої академічної кар’єри, та водночас активним учасником лівого й антиґлобалістського руху. Рецензована праця містить проміжні результати великого дослідження, зосередженого на порівняльному аналізі різних форм антикапіталістичної боротьби та досвіду самоорганізації революційних і робітничих колективів Москви першої половини 20-х років XX століття, Харкова 1917-1920 років, Чехословаччини 1944-1945 років і Куби 1933-1959 років. Праця ґрунтується насамперед на дослідженнях Автора в архівах Москви, Харкова, Праги та Гавани.

Для самого Мартина Кремера Ліна центральною категорією є поняття досвіду (с. 4) – саме досвід антикапіталістичної боротьби та досвід самоорганізації життя революційних і робітничих колективів уже після перемоги революції є тим спільним моментом, що поєднує всі доволі відмінні сюжети цього дослідження. Важливими складовими цього досвіду є, зокрема, біографічна траєкторія, ґендерна/сексуальна та національна ідентичності, а також набуті культурні практики, що формуються у тісній співдії всіх членів колективу/спільноти. Отже, головними дійовими особами тут є не так окремі індивіди чи ґлобальні закономірності класової боротьби, як окремі співтовариства, колективи, які діють у різноманітних контекстах.

У центрі першого сюжету – комуністична комуна в Москві, ядром якої були три німецькі комуністи-ґеї: Фелікс Вольф, Тоні Вайбель (Waibel) та Ерих Воленберґ. Комуну було утворено на початку 1924 року, коли Вольф, Вайбель і Воленберґ після остаточної поразки революційного комуністичного руху в Німеччині емігрували до СРСР. Автор детально простежує біографії німецьких комуністів, зосереджуючись насамперед на їхній участі в революційній боротьбі у 1918-1923 роках (с. 5-9).

Німецький історик показує, що комуна доволі швидко стала центром тяжіння не лише для німецьких комуністів, які перебували тоді в Москві, а й для багатьох росіян (с. 12). Клуб та бібліотека, відкриті при комуні, стали простором для спільного дозвілля та жвавих дискусій, що стосувались поточних суспільних і політичних проблем – простором, вільним від суворої регламентації та контролю більшовицької партії. Звісно, така ситуація не могла тривати довго. Вже в жовтні 1924 року комуна привернула до себе увагу партійних функціонерів, і за клубом було встановлено таємне спостереження. Сам Автор схильний пояснювати конфлікт, що незабаром відбувся, не тоталітарною природою більшовицької партії, а радше різним баченням способів проведення дозвілля, принципів організації громадського життя, характеру відносин між партійними активістами, уявленнями, які сформувались під впливом різних соціяльно-політичних та культурних середовищ (с. 11).

Уже наприкінці 1924 року життя комуни було остаточно поставлено під партійний контроль. У результаті вдалої провокації, організованої партійними спецелужбами, одного з найактивніших членів комуни Ериха Воленберґа було звинувачено у суспільно небезпечній поведінці, і за рішенням німецької компартії він був змушений залишити Москву. Саму комуну не ліквідували, але надалі її активність було обмежено винятково приватною сферою (с. 14).

У «харківській» частині праці в центрі уваги Автора перебуває Харківський паровозобудівний завод (найбільше промислове підприємство міста), на його прикладі простежено розвиток робітничого руху в місті у 1917-1920 роках. Зазначимо, що німецький історик подає дуже загальний огляд подій 1917-1920 років, зосереджуючись насамперед на визначенні певних тенденцій розвитку робітничого руху. Втім, навіть працюючи на цьому рівні, Мартин Кремер Лін спростовує низку мітів радянської історіографії, деякі з них досі побутують у сучасних українських дослідженнях (хоч Автор як у «харківській», так і в інших частинах розвідки у жодні історіографічні дискусії не вступає). Зокрема, історик звертає увагу на слабкий вплив харківських більшовиків на розвиток робітничого руху в місті протягом усіх чотирьох революційних років і наголошує, що захоплення політичної влади в місті у грудні 1917 року було ініціятивою не харківського більшовицького осередку, а московського партійного керівництва (с. 26-28). Автор зазначає, що як у першій половині 1919 року, так і протягом 1920 року, коли Харків контролювали більшовики, кількість страйків, порівняно з попередніми періодами, не зменшувалась, а призначення нових директорів підприємств більшовицьким керівництвом у багатьох випадках натрапляло на опір і ворожість з боку робітників (с. 29-30). На думку німецького історика, найбільший вплив на робітників міста у 1917-1918 роках мали меншовики, а в 1919-1920 роках – анархісти Нестора Махна. Популярність анархістів значною мірою була спричинена їхньою активною участю у бойових діях проти німецьких військ 1918 року та проти денікінських – 1919-го. Вплив анархістів на харківських робітників починає зменшуватися лише з кінця 1920 року, після більшовицьких репресій проти лідерів анархістів і початку кампанії з очищення харківських підприємств від «анархістських елементів» (с. 30-31). Важливим видається також твердження Автора, що принаймні приклад паровозобудівного заводу показує, що висновки з подій кінця 1917 року зробили не лише робітники, а й українська та німецька влада, а також стара адміністрація. Її представники, які повернулись на підприємства навесні 1918 року, пішли на значні поступки робітникам, що дало змогу забезпечити нормальну роботу підприємства (с. 28-29). Загалом «харківська» частина праці містить чимало цікавих думок і спостережень. Залишається тільки сподіватись, що в остаточному варіянті дослідження Автор проаналізує також інші історіографічні концепції та запропонує переконливішу аргументацію власних висновків.

«Чеську» частину праці прописано поки що лишень пунктирно, позаяк дослідження в архівах цієї країни Автор щойно розпочав. У центрі «чеського» сюжету перебуватиме аналіз різних форм робітничого самоуправління на промислових підприємствах Праги у 1944-1945 роках. Втім, поки що Автор торкається цієї теми лише побіжно, а натомість розмірковує над специфікою чеського робітничого та комуністичного руху в 20-30-х роках XX століття, характером зв’язків між чеськими та радянськими робітниками у міжвоєнний період, а також роллю Комінтерну в налагодженні зв’язків між робітниками цих країн (с. 32-39). Привертає увагу теза Автора про те, що соціялізм будують у різні способи, залежно від колективних ознак тих, хто бере участь у цьому процесі. Ці колективні ознаки формуються під впливом культурного, соціяльного та політичного середовища. Відповідно, на думку дослідника, чеські робітники у 40-х роках XX століття були значно краще підготовлені до створення соціялістичного середовища, ніж українські та російські у 20-х та кубинські у 60-х роках XX століття (с. 31).

Завершує дослідження «кубинський» сюжет, його стрижнем є розповідь про життя польського єврея Абрагама Ґробарта (1905-1994), який через переслідування польської влади за участь у комуністичному русі був змушений 1924 року емігрувати до Куби. Опинившись на Кубі без жодних можливостей заробити на прожиття, Ґробарт починає працювати в швейній майстерні. Майже відразу він стає членом тоді ще нечисленної кубинської компартії й починає брати активну участь у робітничому та лівому русі, а також у революційній боротьбі проти диктаторських режимів Герардо Мачадо-і-Моралеса (у 1920 – на початку 1930-х років) та Фульхенсіо Батисти (у 1930 – 1950-х роках). Після перемоги революції 1959 року Абрагам Ґробарт протягом тривалого часу обіймав високі посади в керівництві кубинської комуністичної партії (с. 39-43). Біографія Ґробарта стає своєрідним тлом для авторських міркувань про становище кубинського пролетаріяту у 20-50-х роках XX століття, специфіку кубинської революційної боротьби у 50-х роках, роль вождизму в кубинському комуністичному русі тощо (с. 43-47).

Повертаючись до порушеного на початку рецензії питання про неомарксизм як можливу альтернативу для досліджень історії робітничого руху, варто замислитися: на яких саме рівнях функціонує марксистська теорія та методологія у рецензованій праці? На мою думку, можна виокремити принаймні два таких рівні. З одного боку, марксистська теорія визначила вибір тематики та предмета дослідження, з другого – що важливіше – марксизм пропонує пояснювальну схему або ґранд-наратив загальної природи суспільних змін, вказуючи на пріоритетну роль матеріяльного виробництва та на суперечність між виробничими силами та виробничими відносинами як головний рушій суспільних змін. Тут Автор висловлюється чітко лише щодо капіталізму. Зауваження, які трапляються у кількох місцях дослідження (зокрема с. 2-3), дозволяють стверджувати, що капіталістична система, на думку Автора, за своєю природою породжує класові суперечності, які можна вирішити лише шляхом соціяльної революції та побудови нового соціялістичного суспільства. Звісно, що прийняття такого ґранд-наративу значною мірою визначає характер авторської інтерпретації та оцінки конкретних подій і процесів.

Як і неомарксистські історики 60-70-х років XX століття, Мартин Кремер Лін відкидає економічний детермінізм традиційного марксизму й звертає увагу на роль індивідуальної та колективної дії та на культурний вимір соціяльних процесів. Втім, історіографічна перспектива початку XXI століття є доволі відмінною, і дослідження німецького історика це добре ілюструє. 80-90-ті роки минулого століття були позначені не лише активним розвитком постмодерністської теорії, а й появою низки нових історіографічних напрямків, що намагалися застосовувати нетрадиційні дослідницькі практики та нестандартні способи представлення результатів дослідження. Йдеться, зокрема, про інтердисциплінарні культурні підходи, ґей-лесбійські дослідження, постколоніяльні студії, вивчення тварин і речей тощо. Позаяк ці напрямки зазвичай заявляли про свою опозиційність до традиційної академічної історіографії та пов’язаних з нею методологічних конвенцій, то в сучасній теорії історії їх називають «неконвенційною історіографією» [4].

На мою думку, аналіз «Revolutionary Collectives» Мартина Кремера Ліна може бути продуктивним не лише з перспективи марксистської чи неомарксистської історіографії, а й з погляду неконвенційної історії. Низка особливостей, зокрема зосередженість не так на реконструкції певних подій чи процесів, як на аналізі досвіду окремих людей чи людських колективів у минулому; відмова від чіткої лінеарної часової перспективи, а натомість фраґментованість наративу в сюжетному і хронологічному плані; використання нестандартних методів представлення результатів дослідження [5], а також відмова від історіографічних дискусій виразно зближують «Revolutionary Collectives» з різними типами неконвенціональної історіографії.

Підсумовуючи, зазначу, що Мартин Кремер Лін пропонує подивитись на історію харківського робітництва 1917-1920-х років у досить нестандартному контексті і з нової для української історіографії методологічної перспективи. Втім, відповісти на запитання, наскільки обраний Автором підхід є продуктивним, можна буде лише після остаточного завершення дослідження та публікації його результатів.

 

ПРИМІТКИ 

1 Концепцію «сталінської моделі історіографії» запровадив 1992 року Анджей Фелікс Ґрабський і згодом розвинув Рафал Стобєцький: Grabski A. F. Stalinowski model historiografii // Dzieje Najnowsze. 1992. № 3. S. 23-47; Stobiecki R. Historiografia PRL. Ani dobra, ani mądra, ani piękna… ale skomplikowana. Studia і szkice. Warszawa, 2007. S. 42-68.

2 На прикладі Харкова цю тезу досить добре ілюструє розділ «Харків у часи революції і громадянської війни (1917-1920 pp.)», написаний чільним радянським істориком Іваном Рибалкою вже на початку 2000-х років для колективної монографії «Історія Харкова XX століття»: Рибалка І. К. Харків у часи революції і громадянської війни (1917-1920 pp.) // Історія міста Харкова XX століття / О. Ярмиш, С. Посохов, А. Епштейн та ін. Харків, 2004. С. 151-183.

3 Відомі мені праці українських істориків 1990-х – початку 2000-х років, присвячені «робітничому питанню», зосереджені насамперед на аналізі «робітничої», політики українських урядів доби визвольних змагань. Див., зокрема: Реєнт О. П. Робітництво України і Центральна Рада. К., 1993; Його ж. Українська революція і робітництво: соціально-політичні і економічні зміни 1917-1920 pp. К., 1996; Андрусишин Б. І. У пошуках соціальної рівноваги: Нарис історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917-1920 pp. K., 1995.

4 Про неконвенційну історіографію див. тематичне число «Unconventional History» часопису «History and Theory» (2002. № 4), а також проникливу монографію Еви Доманської: Domańska E. Historie Niekonwencjonalne. Refleksja о przeszłości w nowej humanistyce. Poznań, 2006, особливо розділ «Historia akademicka a historia niekonwencjonalna» (S. 52-78).

5 У рецензованій праці це проявляється, зокрема, в тому, що традиційна оповідь періодично переривається автоінтерв’ю дослідника, присвяченим як порушеним у книжці питанням, так і ширшій проблематиці загальної спрямованости суспільних змін, а також у наявності виконаних самим Автором графічних малюнків у коміксному стилі, які метафорично передають зміст основних сюжетів оповідання майже на кожній сторінці.

Опубліковано: Україна Модерна. Ч. 3(14). Марксизм на сході Европи. Київ, 2009. С. 329-334.

 

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери