Едвард В. Саїд є добре відомим науковцем в українських академічних колах. Його ключові праці, «Орієнталізм» та «Культура й імперіялізм», переклали та видали українською ще на початку двохтисячних. Водночас інший, не менш значущий вимір діяльності Саїда — його активна участь у боротьбі за справедливість для Палестини — залишається маловідомим, а часом навіть свідомо замовчується.
Тоні Джадт, єврей, відомий американський історик і сіоніст у минулому, написав цей есей як передмову до посмертної збірки текстів Саїда. Хоча редакція «Спільного» не завжди поділяє погляди та ідеї Джадта, ми вважаємо цей есей одним із найкращих текстів, що оприявлюють професора і дослідника Саїда також як ключову постать у пропалестинському активізмі. Ця передмова чи не найкраще ілюструє те, ким був Саїд — людиною, яка існувала на перетині різних контекстів та вдало навігувала різні світогляди.
Коли у вересні 2003 року Едвард Саїд помер після багаторічної боротьби з лейкемією, він був чи не найвідомішим інтелектуалом у світі. Його контроверсійна праця «Орієнталізм» про апропріацію Сходу в сучасній європейській думці та літературі породила окремий академічний напрямок. Навіть через чверть століття після першої публікації вона продовжує бентежити, викликати повагу і правити за приклад для наслідування. Навіть якби її автор більше нічого не написав, обмежившись викладанням у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, де працював від 1963 року до самої смерті, він все одно був би одним з найвпливовіших науковців кінця ХХ століття.
Проте він на цьому не зупинився. Починаючи від 1967 року Едвард Саїд був також невтомним і переконливим коментатором кризи на Близькому Сході та захисником палестинців, стаючи з роками дедалі настирливішим і пристраснішим. Ця моральна і політична заангажованість насправді не означала зміну інтелектуальних інтересів Саїда — його критика нездатності Заходу зрозуміти приниження палестинців тісно перегукується, зрештою, з його тлумаченням наукової і художньої літератури ХІХ століття у книжці «Орієнталізм» і пізніших працях, зокрема «Культура й імперіялізм» (1993). Але це перетворило професора порівняльного літературознавства Колумбійського університету на одного з найвідоміших публічних інтелектуалів, якого водночас обожнювали та ганьбили мільйони читачів.
За іронією долі, Саїд не відповідав жодному з ярликів, які на нього так впевнено навішували і його шанувальники, і вороги. Життєвий шлях Едварда Саїда лише почасти перетинався з тими рухами, з якими його пов’язували. Мимовільний «речник» переважної більшості мусульманських арабів Палестини був єпископальним християнином, який народився 1935 року в сім’ї баптиста з Назарета. Безкомпромісний критик імперської зверхности здобув освіту в одних з останніх колоніальних шкіл, які виховували тубільну еліту європейських імперій; протягом багатьох років йому було легше спілкуватися англійською та французькою, ніж арабською. Він став яскравим носієм західної освіти, з якою ніколи не міг себе цілком ідентифікувати.
Едвард Саїд. Фото: NICHOLAS TURPIN / THE INDEPENDENT
Едвард Саїд був культовим героєм для покоління культурних релятивістів в університетах від Берклі до Бомбея, для яких «Орієнталізм» правив за підґрунтя для будь-чого — від вправлянь в «постколоніальному» обскурантизмі («писати іншого») заради побудови кар’єри до викриття «західної культури» в навчальних програмах. Але у самого Саїда не було часу на такі дурниці. Радикальний антифундаменталізм, уявлення про те, що все є лише мовним продуктом, здавалися йому неглибокими і «легковажними»: права людини, як він неодноразово зауважував, не є «культурними чи граматичними явищами, і коли їх порушують... йдеться про такі ж реальні речі, як і все інше, з чим ми можемо мати справу».
Поширену думку про те, що Едвард Саїд нібито розглядав західних письменників як побічний продукт колоніальних привілеїв, він відверто заперечував: «Я не вірю, що ідеологія, класова чи економічна історія механічно визначає погляди автора». І справді, коли йшлося про читання та письмо, Саїд був принциповим традиційним гуманістом, «незважаючи на те, що вигадливі постмодерністські критики презирливо відкидали це поняття». В молодих літературознавцях найбільше його пригнічувало надмірне захоплення «теорією» на шкоду мистецтву уважного читання тексту. Ба більше, він насолоджувався інтелектуальними суперечками, вважаючи толерантність до інакомислення і навіть розбрату всередині наукової спільноти необхідною умовою її виживання — мої власні сумніви щодо основної тези «Орієнталізму» не стали перешкодою для нашої дружби. Це була позиція, яку багато хто з його поверхових шанувальників, для яких академічна свобода є в кращому разі умовною цінністю, не могли зрозуміти.
Той самий глибоко гуманістичний імпульс у переконаннях Саїда суперечив іншій схильності затятих інтелектуалів — ентузіастичним схваленням насильства, зазвичай на безпечній відстані і завжди за чужий кошт. «Професор терору», як називали Саїда його вороги, насправді був послідовним критиком політичного насильства в усіх його формах. На відміну від Жана-Поля Сартра, настільки ж впливового інтелектуала попереднього покоління, Саїд мав безпосередній досвід застосування проти нього фізичної сили — його університетський офіс громили вандали, а йому самому та його родині погрожували вбивством. Але в той час як Сартр без вагань виступав за політичне вбивство як ефективний очисний засіб, Саїд ніколи не ототожнював себе з тероризмом, хоч і співчував мотивам і настроям, які могли його спричинити. Упосліджені, писав він, повинні використовувати засоби, які ставлять їхніх гнобителів у незручне становище — те, чого ніколи не можна досягти свавільним вбивством цивільних.
Причиною цього було не те, що Едвард Саїд був тихим пацифістом або людиною, якій бракувало твердих переконань. Незважаючи на його професійні здобутки, пристрасть до музики (він був талановитим піаністом і близьким другом Даніеля Баренбойма, з яким іноді навіть музикував разом) і його дар дружби, він був у певному сенсі глибоко розгніваною людиною — як часто можна помітити в збірці есеїв «Від Осло до Іраку і дорожня мапа» (2004). Але попри свою ідентифікацію з палестинською справою та невичерпні зусилля, спрямовані на її просування і пояснення, Саїду бракувало тієї беззаперечної відданості країні та ідеї, яка дозволяє активістові чи ідеологові використовувати будь-які засоби заради досягнення мети.
Едвард Саїд
Натомість він, як я вже згадував, завжди перебував на певній відстані від рухів, які підтримував. У наш час переміщених осіб він навіть не був типовим вигнанцем, оскільки більшість чоловіків і жінок, змушених сьогодні залишати свою країну, мають місце, на яке можуть озиратися або прагнути в майбутньому повернутися — батьківщину, яку пам’ятають, і то частіше доволі викривлено, і яка пов’язує переміщену особу чи спільноту з певним часом, а то і простором. Палестинці не мають навіть цього. Офіційної Палестини ніколи не існувало, тож палестинська ідентичність позбавлена таких традиційних історичних зв’язків.
За кілька місяців до смерті Саїд промовисто зауважив: «Я так і не зміг зрозуміти, що означає любити свою країну». Це, звісно, стан, властивий безрідним космополітам. Не мати країни, яку любиш, не надто комфортно і безпечно: це може накликати на вашу голову тривожну ворожість тих, для кого така безрідність передбачає руйнівну незалежність духу. Але це також дарує свободу: світ, який ви бачите, може бути не таким безхмарним, як той, яким насолоджуються патріоти і націоналісти, але ви бачите далі за них. 1993 року Саїд писав: «Я не сприймаю думку, що “ми” повинні турбуватися тільки або переважно про те, що є “нашим”».
Це справжній голос незалежного критика, який говорить правду владі... і висловлює незгоду в конфліктах з владою. У травні 2001 року Саїд писав у каїрській газеті «Аль-Аграм»: «не нам вирішувати, чи провалили ізраїльські інтелектуали свою місію, чи ні. Нас має турбувати занедбаний стан дискурсу та аналізу в арабському світі». Це також голос незалежного «нью-йоркського інтелектуала» — виду, який зараз стрімко вимирає — значною мірою через той-таки близькосхідний конфлікт, в якому чимало з них вирішили стати на чийсь бік та ідентифікувати себе з «нами» і «нашими». (До честі Колумбійського університету, він зміг витримати значний внутрішній і громадський тиск з вимогою засудити або навіть звільнити Саїда через його публічні виступи на захист палестинців.) Едвард Саїд, як дізнається читач з його есеїв, аж ніяк не був традиційним «речником» однієї зі сторін у цьому конфлікті.
Мюнхенська щоденна газета «Süddeutsche Zeitung» у своєму некролозі назвала Саїда «незручною людиною» («Der Unbequeme»). Але насправді його довготривалим досягненням було те, що він ставив інших у незручне становище. Для палестинців Едвард Саїд був недооціненою і часто набридливою Касандрою, яка докоряла їхнім лідерам за некомпетентність і навіть серйозніші провини. Для своїх критиків Саїд був червоною ганчіркою, що викликає страх і притягує на себе нападки. Неймовірно, але цього дотепного і освіченого чоловіка зображали як самого диявола: уособлення реальної чи уявної загрози як для Ізраїлю, так і для євреїв. Єврейській громаді в США, просякнутій символами віктимності, він провокативно і докладно нагадував про жертви, які спричинив Ізраїль. Самою своєю присутністю тут, у Нью-Йорку, Едвард Саїд, іронічний араб-космополіт, промовисто засвідчував недалекість своїх критиків.
Обкладинка до книги «Від Осло до Іраку і дорожня мапа». Видавництво: Bloomsbury Paperbacks, 2005 рік
Есеї збірки «Від Осло до Іраку і дорожня мапа» охоплюють період від грудня 2000-го по березень 2003 року. Вони ведуть нас від кінця десятиліття після укладення Угоди в Осло, початку другої інтифади і остаточного провалу «мирного процесу» до повторної окупації Ізраїлем Західного берега річки Йордан і Гази, масових вбивств 11 вересня 2001 року, американської відплати в Афганістані та тривалого приготування до нападу США на Ірак — вкрай турбулентні і криваві двадцять вісім місяців. Протягом цього часу Саїд енергійно і багато писав про тривожний стан справ на Близькому Сході, публікуючи щонайменше одну статтю на місяць, а часто й більше, незважаючи на погіршення стану здоров’я (про яке в цих текстах немає жодної згадки аж до серпня 2002 року, і навіть тоді він пише про це радше побіжно).
Усі зібрані тут есеї, окрім одного, були опубліковані в газеті «Аль-Аграм». Вони дають можливість західним читачам Саїда побачити, що він хотів донести до арабської авдиторії. Вони показують, що в останні роки свого життя Саїд послідовно писав на три теми: про нагальну потребу розповісти світові (передусім американцям) правду про ставлення Ізраїлю до палестинців; про таку саму необхідність змусити палестинців та інших арабів визнати і прийняти реальність Ізраїлю і співпрацювати з ізраїльтянами, особливо з ізраїльською опозицією; про обов’язок відкрито критикувати помилки арабського керівництва.
Справді, Саїд передусім адресував свою критику співвітчизникам-арабам. Саме владні арабські режими, особливо Організація визволення Палестини (ОВП), зазнають його найсильнішого засудження за їхню захланність, корумпованість, злостивість і недовіру. Така позиція може здаватися несправедливою — зрештою, саме Сполученим Штатам належить справжня влада, а Ізраїль сіяв і продовжує сіяти хаос серед співвітчизників Саїда, — але він, схоже, волів говорити своєму народові правду про нього самого, жодним чином не потураючи «підлабузницькій гнучкості у ставленні до свого табору, яка викривляє погляди інтелектуалів з незапам’ятних часів».
У цих есеях Саїд перелічує ізраїльські зловживання, що стає похмурим, гнітючим нагадуванням про те, як уряд Аріеля Шарона вичавлює життєву енергію з відмежованих палестинських громад. Зловживання проти цивільного населення, які колись вважали злочинними діями навіть у воєнний час, тепер є прийнятною поведінкою уряду, який нібито перебуває в стані миру. За словами Саїда, ці зловживання не є випадковим, прикрим побічним продуктом повернення до влади войовничого генерала-іредентиста, а радше передбачуваним — і Саїд його справді передбачив — наслідком участі палестинців у без жалю проваленому «мирному процесі».
Для тих із нас, хто вітав Угоду в Осло і з надією спостерігав за розвитком мирного процесу протягом 1990-х років, їдка критика Саїда видавалась гнітючою. Але, озираючись у минуле, важко заперечувати, що він мав рацію, а ми помилялися. Як уявляла собі ізраїльська партія миру і сподівалися чимало інших — включно з палестинцями, — мирний процес Осло мав би зміцнити довіру між двома сторонами. Суперечливі питання — управління Єрусалимом, право на повернення для палестинських біженців, проблема єврейських поселень — будуть вирішуватися «пізніше», на «переговорах про остаточний статус». Тим часом ОВП набувала б досвіду і авторитету в управлінні автономною палестинською територією, а ізраїльтяни жили б у мирі. Зрештою, дві держави — єврейська і палестинська — жили б у стабільному сусідстві, а міжнародне співтовариство гарантувало б їхню безпеку.
Іцхак Рабін та Ясір Арафат тиснуть один одному руки після підписання угод в Осло. Між ними президент США Білл Клінтон. Вашингтон, 13 вересня 1993. Фото: J. David Ake / AFP
Це була візія, покладена в основу Декларації принципів, що її підписали на галявині Білого дому у вересні 1993 року. Але вся ця концепція виявилася глибоко хибною. Саїд нагадує, що на цих переговорах не було двох «сторін». Був Ізраїль, сформована сучасна держава з величезним військовим апаратом (за деякими оцінками, четвертим за потужністю у світі), що окупувала землі і людей, що їх вона захопила в ході війни за двадцять шість років до того. І були палестинці — розпорошена, переміщена, позбавлена спадщини спільнота, яка не мала ні армії, ні власної території. Був окупант і були окуповані. На думку Саїда, єдиним важелем впливу, який мали палестинці, була їхня дратівлива фактичність: вони жили там, вони нікуди не збиралися йти і не дозволяли ізраїльтянам забути, що ті з ними зробили.
Не маючи що втрачати, палестинці не мали про що домовлятися. Зрештою, «домовлятися» з окупантом означає капітулювати або обслуговувати його інтереси. Саме тому Саїд назвав декларацію 1993 року «палестинським Версалем» і саме тому він напередодні вийшов з Палестинської національної ради. Якщо ізраїльтянам щось потрібно від палестинців, міркував Саїд, то те, чого хотіли палестинці — повний суверенітет, відновлення кордонів 1967 року, право на повернення, частина Єрусалиму — повинно бути на столі від самого початку, а не на якомусь невизначеному фінальному етапі переговорів. До того ж поставало питання про «добру волю» Ізраїлю.
Коли у 1993 році була підписана початкова декларація, у поселеннях на Західному березі річки Йордан і в Газі налічувалося лише 32 750 єврейських помешкань. До жовтня 2001 року їх було 53 121 — 62-відсоткове зростання, і тенденція зберігалася. З 1992 по 1996 рік, за урядів Ізраїльської партії праці Іцхака Рабина та Шимона Переса, чисельність жителів у поселеннях на Західному березі зросла на 48%, а в Газі — на 61%. Очевидно, що таке поступове захоплення Ізраїлем палестинських земель і ресурсів навряд чи відповідало духу Осло. (Стаття 31 угоди «Осло II», підписаної в 1995 році, чітко вказує, що «жодна зі сторін не повинна ініціювати або здійснювати будь-які кроки, які змінять статус Західного берега і сектора Газа до завершення переговорів про постійний статус».)
Тим часом, навіть коли ОВП отримала дозвіл на управління рештою палестинських районів, Ізраїль будував мережу «єврейських» доріг, що перетинали ті самі регіони і надавали поселенцям та іншим ізраїльтянам ексклюзивний доступ до віддалених помешкань (і дефіцитних джерел води), захищених постійними військовими об’єктами. (Парадоксальним наслідком цього була сегрегація євреїв і арабів, хоча водночас вони стали більш економічно взаємозалежними: ізраїльтяни покладалися на дешеву палестинську робочу силу, а палестинці залежали від Ізраїлю, який давав їм роботу і доступ до ринків.) Усе це відбувалося почасти через анахронічне ізраїльське ототожнення землі з безпекою, частково через іредентистську есхатологію після 1967-го року (коли Старий Заповіт розглядали як своєрідний договір купівлі нерухомості з прихильним богом), а почасти через давній сіоністський ентузіазм щодо розширення території як самоцілі. З палестинської точки зору, це призвело до того, що «процес Осло» перетворився на болісну вправу з повільного удушення, Газа стала скидатися на справжню в’язницю під наглядом палестинських охоронців, де за огорожею по периметру стояла на варті ізраїльська армія.
Стіна, що відокремлює палестинське місто Абу-Діс на Західному березі Йордану від Ізраїлю. Фото: Shaul Schwarz
А потім, у 2000 році, відбулися довгоочікувані «переговори про постійний статус»: спочатку в американському Кемп-Девіді, а потім, у відчаї, в Табі на Синаї. Саїд, звісно, відкидав традиційну американську точку зору, що президент Клінтон і прем’єр-міністр Егуд Барак фактично поступилися власними інтересами, і навіть тоді невдячна ОВП та її провідник Ясир Арафат відмовилися від подарунка. І не тому, що Саїд мав якісь симпатії до Арафата, а тому, що початкова пропозиція у Кемп-Девіді була — як описала її Таня Рейнгарт в ізраїльській газеті «Єдіот Агронот» від 8 липня 2001 року — настільки очевидним шахрайством, що його важко було не помітити. Палестинці мали отримати 50% власної землі, нарізаної на окремі й часто несуміжні кантони; Ізраїль мав анексувати 10% земель; а решту 40% залишили «невизначеними» — але під безстроковим ізраїльським контролем.
Шість місяців потому, у Табі, палестинцям запропонували вигіднішу територіальну угоду, безумовно, найкращу, на яку вони могли коли-небудь сподіватися від ізраїльського уряду. Але створена в результаті палестинська держава все одно була б повністю залежною від Ізраїлю і вразливою до його примх; потреби палестинських біженців так і не були б цілком задоволені, а спірні питання приналежності Єрусалима так і залишилися б невирішеними. Дійсно, навіть поступки Ізраїлю, зроблені в останню хвилину, все ще були обтяжені тим, що Саїд влучно називає «умовами, вимогами і обовʼязками (наче один з віддалених маєтків у романі Джейн Остін, набуття якого у власність з різних причин постійно відкладається)».
Тим часом Барак продовжував нарощувати чисельність жителів у тих самих поселеннях, які його власні переговорники визнавали головною перешкодою на шляху до угоди. Навіть якби лідери ОВП захотіли переконати своїх виборців у доцільності переговорів у Табі, їм було б важко це зробити. Друга інтифада, яка спалахнула після ретельно спланованого візиту Шарона на Храмову гору, стала катастрофою для палестинців, але її породили роки Осло — роки розчарувань і принижень.
Таба, і особливо Кемп-Девід, стали гіркими плодами Осло. На думку Едварда Саїда, помилку ОВП, яка полягала в тому, що палестинські лідери долучилися до процесу, добре проілюстровало рішуче неприйняття ними ж остаточних результатів, що заднім числом дискредитувало всю стратегію переговорів. У статті в газеті «Аль-Аграм» за червень 2002 року Саїд різко критикує апаратників ОВП та їхнього лідера, які певний час непогано справлялися з владою, керуючи в стилі «вішістських» губернаторів окупованої Палестини під доброзичливим наглядом Ізраїлю. Вони були й залишаються «синонімом жорстокості, автократії і немислимої корупції».
Білл Клінтон, Егуд Барак та Ясір Арафат у Кемп-Девіді, 11 липня 2000 року
В інших статтях у тій же газеті Саїд пише, що Арафат і його оточення «погіршили нашу загальну ситуацію, значно погіршили». «Палестинців (і, відповідно, інших арабів) ввели в жорстоку оману їхні лідери», які не мають ні високих принципів, ні практичних, прагматичних стратегій. «Минули роки від тих пір, як Арафат представляв свій народ, його страждання і прагнення, і, як і інші арабські лідери, він тримається на горі, як перестиглий плід, без реальної мети чи позиції».
Що ж тоді робити? Якщо палестинське керівництво корумповане і некомпетентне; якщо ізраїльські урядовці не дотримуються навіть власних заявлених зобов’язань, не кажучи вже про бажання своїх співрозмовників; якщо з усіх боків стільки страху і ненависті, як реалізовувати рішення про дві держави тепер, коли ізраїльтяни, палестинці і міжнародне співтовариство — навіть американці — нарешті визнали його принципову можливість? І тут Саїд знову не погоджується майже ні з ким.
У 1980 році, коли Саїд вперше публічно виступив за рішення про дві держави, то зазнав нападів і знущань з усіх боків, не в останню чергу від руху Арафата — ФАТХ. Потім, у 1988 році, Палестинська національна рада із запізненням визнала, що найкращим можливим результатом був би поділ Палестини на дві держави — одну ізраїльську, одну палестинську, повторюючи твердження Саїда про те, що як для євреїв, так і для арабів не існує альтернативи взаємному територіальному самовизначенню. Але з роками, коли половина окупованих територій була експропрійована, палестинська громада занепала, а так звана палестинська територія перетворилася на понівечений ландшафт ізольованих анклавів, зрівняних з землею оливкових гаїв і зруйнованих будинків, де принижені дорослі швидко поступалися ініціативою розлюченій та відчуженій молоді, Саїд дійшов висновку, якому складно опиратися.
Ізраїль ніколи не збирався залишати Західний берег, принаймні так, щоб він міг стати цілісною керованою територією. Яка держава могла б постати на Західному березі річки Йордан і в Газі? Хто, окрім кримінальної мафії, захоче взяти на себе завдання «управління» нею? «Палестина» в уяві ОВП була фантазією — і до того ж досить непривабливою. Добре це чи погано, але на землях історичної Палестини могла існувати лише одна реальна держава — Ізраїль. Це було не утопією, а тверезим прагматизмом, позбавленим ілюзій. По-справжньому реалістичний підхід полягав у тому, щоб прийняти цей факт і серйозно подумати про те, як використати його на благо: «Набагато важливіше, яку державу ми маємо, ніж те, чи маємо її взагалі». В останнє десятиліття свого життя Едвард Саїд був непохитним прихильником єдиної світської держави для ізраїльтян і палестинців.
Які підстави мав Едвард Саїд для своєї віри в рішення про одну державу — інклюзивну, світську, демократичну альтернативу нинішньому глухому куту? По-перше, статус-кво є жахливим і стає дедалі гіршим: два народи, кожен з яких підтримує свій ексклюзивний наратив жертви, нескінченно змагаються над мертвими тілами своїх дітей за один і той самий крихітний клаптик землі. Один з них має озброєну державу, другий — бездержавний, але в усьому іншому вони гнітюче схожі: чим, зрештою, є палестинська національна історія, як не дзеркальним докором сіонізму — історією вигнання, діаспори, відновлення і повернення? Неможливо розділити спірну «батьківщину» так, щоб обидві сторони залишилися однаково задоволені та отримали очікувану вигоду. Нічого доброго не вийде з двох маленьких держав, ображених одна на одну, кожна з яких має впливовий електорат, що налаштований на знищення і поглинання сусіда.
Друга інтифада (бойовики палестинської групи «Бригади мучеників Аль-Акси»). Фото: Heidi Levine
По-друге, в становищі палестинців відбулися фундаментальні зміни. Протягом чотирьох десятиліть мільйони палестинських арабів — в Ізраїлі, на окупованих територіях, у таборах біженців по всьому арабському світу та у вигнанні — були майже невидимими. Ізраїльські політики довгий час заперечували саме їхнє існування; пам’ять про їхнє вигнання була вилучена з офіційних документів і з підручників історії; пам’ять про їхні домівки, села і землі була стерта з лиця землі. Саме тому Саїд наполегливо продовжував розповідати ту саму історію: «Здається, історія ніколи не може існувати сама по собі; якщо ти не продовжуєш її розповідати, вона просто губиться і зникає». І все ж «дуже важко протягом п’яти десятиліть підтримувати справу, яка постійно програє». Палестинців ніби не існувало, за винятком випадків, коли хтось з них вчиняв терористичний акт — тоді всі вони ставали терористами невідомого походження з незрозумілим потягом до насильства.
Ось чому «право на повернення» посідало центральне місце у всіх палестинських вимогах: не тому, що будь-яка серйозна людина припускала, що Ізраїль може прийняти «назад» мільйони біженців та їхніх нащадків, а через глибоко відчутну потребу у визнанні — визнанні того, що початкове вигнання відбулося, що на самому початку палестинцям було завдано кривди. Саме це так дратувало Саїда в Осло: здавалося, що угода виправдовує або пробачає ізраїльтян за окупацію і все інше. Але, як у березні 2002 року він писав у «Аль-Аграм»: «Ізраїль не можна виправдати і дозволити йому вийти з-за столу переговорів, не висунувши навіть риторичної вимоги [підкреслення моє] про те, що він повинен спокутувати провину за свої вчинки». На це варто звернути увагу.
Це, звісно, привернуло увагу. Переважна більшість світової громадськості за межами Сполучених Штатів бачить сьогоднішню палестинську трагедію так само, як бачать її самі палестинці. Вони — уродженці Ізраїлю, корінна спільнота, виключена з народу власної батьківщини: позбавлена власності, вигнана, землі якої було незаконно експропрійовано, а саму її замкнено в «бантустанах», позбавлено багатьох фундаментальних прав, і яка щодня наражається на несправедливість і насильство. Сьогодні добре поінформовані ізраїльтяни вже навіть не намагаються робити вигляд, що араби виїхали в 1948 році з власної волі або за наказом іноземних деспотів, як нас колись вчили. Бенні Морріс, один з провідних ізраїльських дослідників цього питання, нещодавно нагадав читачам ізраїльської щоденної газети «Гаарец», що ізраїльські солдати не просто виганяли палестинців у 1948–1949 роках під час першої, незавершеної спроби етнічної чистки, а й скоювали воєнні злочини, зокрема зґвалтування і вбивства жінок та дітей.
Морріс, на жаль, не бачить у цьому нічого поганого — він ставиться до цього як до побічної шкоди, що супроводжує державотворення. («Я не думаю, що виселення 1948 року було воєнним злочином, — сказав він в інтерв’ю газеті «Гаарец». — Не можна приготувати омлет, не розбивши яєць».) Але це підводить нас до третьої причини вважати, що Саїд може мати рацію щодо шансів на створення єдиної держави. В той час як палестинська справа почала здобувати прихильність громадськості і моральну перевагу, міжнародний авторитет Ізраїлю почав стрімко падати. Протягом багатьох років непереборною проблемою для палестинців було те, що їх виганяли, колонізували, окуповували і взагалі жорстоко поводилися з ними не французькі колоністи чи голандські африканери, а, за словами Саїда, єврейські громадяни Ізраїлю, «залишки єврейства, які пережили нацистський Голокост, з трагічною історією геноциду і переслідування».
Бенні Морріс. Фото: Yagi Morris
Жертва жертв перебуває у неможливій ситуації, яку, як зазначив Саїд, не покращує арабська схильність ставити під сумнів Голокост, применшуючи його жертви або навіть заперечуючи його. Але коли справа доходить до жорстокого поводження з іншими, навіть жертви не отримують прощення назавжди. Звинувачення в тому, що поляки часто переслідували євреїв до, під час і після Другої світової війни, більше не можна переконливо відхилити, посилаючись на три мільйони польських жертв Гітлера. Те ж саме можна сказати про Ізраїль. До військової перемоги 1967 року і навіть протягом кількох років після неї панівним міжнародним образом Ізраїлю був той, який представляли його ліві сіоністські засновники та їхні численні шанувальники в Європі й інших країнах: оточена ворогами мужня маленька країна, яка примусила пустелю зацвісти, а корінне населення сховала подалі від очей інших.
Після вторгнення до Лівану, яке набирало обертів після першої інтифади наприкінці 1980-х років, громадська думка про Ізраїль неухильно погіршувалася. Сьогодні він являє собою жахливий образ: місце, де презирливі 18-річні підлітки з М-16 знущаються над безпорадними старими («заходи безпеки»); де бульдозери регулярно зрівнюють з землею цілі багатоквартирні будинки («викорінення терористів»); де гелікоптери обстрілюють ракетами житлові вулиці («точкові вбивства»); де поселенці, що дістають державні субсидії, бавляться в оточених травою басейнах, забуваючи про арабських дітей за кілька метрів від них, які страждають у найгірших нетрях на землі; де відставні генерали і міністри кабінету міністрів відкрито говорять про те, що палестинців треба закупорити «у пляшці, як отруєних тарганів» (колишній начальник ізраїльського генштабу Рафаель Ейтан) і очистити землю від арабської ракової пухлини (колишній міністр будівництва Ефі Ейтам).
Ізраїль повністю залежить від американських грошей, зброї та дипломатичної підтримки. Одна чи дві держави мають спільних ворогів з Ізраїлем; жменька країн купує його зброю; кілька інших є його фактичними співучасниками в ігноруванні міжнародних договорів і таємному виробництві ядерної зброї. Але за межами Вашингтона Ізраїль не має друзів — в Організації Об’єднаних Націй він не може розраховувати навіть на підтримку найвідданіших союзників Америки. Попри політичну і дипломатичну некомпетентність ОВП (добре задокументовану в працях Саїда); попри явні вади арабського світу в цілому («що відстає від поступу решти людства»); попри вправні зусилля самого Ізраїлю з популяризації своєї справи, єврейську державу сьогодні широко розглядають як головну загрозу миру у всьому світі. Після тридцяти семи років військової окупації Ізраїль нічого не здобув у сфері безпеки. Він зруйнував свій образ цивілізованої країни та занапастив свою міжнародну респектабельність, а також назавжди втратив моральну перевагу.
Нове визнання претензій палестинців і постійна дискредитація сіоністського проєкту (не в останню чергу серед багатьох глибоко стурбованих ізраїльтян) може створити враження, що гармонійне співіснування євреїв і арабів в одній державі стає проблематичнішим, а не більш вірогідним. І так само, як частина палестинців завжди буде ображена на своїх єврейських сусідів, так само існує ризик, що частина ізраїльтян ніколи не пробачить палестинцям те, що ізраїльтяни зробили з ними. Але Саїд розумів, що загострене почуття зневаги у палестинців і переконання ізраїльтян у моральній правоті своєї справи — це подвійна перешкода на шляху до вирішення їхньої спільної дилеми. Жодна сторона не «бачить» іншу. У своїх «Записках про націоналізм» (1945) Орвелл зауважив: «якщо хтось плекає десь у своїй свідомості націоналістичну відданість або ненависть, навіть ті факти, які в певному сенсі є правдивими, стають неприйнятними».
Руйнування в Газі після ізраїльських обстрілів, 10 жовтня 2023 року. Фото: Mohammed Salem
Сьогодні, незважаючи ні на що, деякі люди по обидва боки краще розуміють — у буквальному сенсі — походження іншого. Гадаю, що це пов’язано з дедалі кращим усвідомленням того, що євреї та араби займають один і той самий простір і будуть продовжувати жити поруч в осяжному майбутньому. Їхні долі безнадійно переплетені. З парканом чи без нього, територія, якою нині керує Ізраїль, може бути «очищена» від арабських (або єврейських) мешканців лише шляхом застосування сили, на що міжнародне співтовариство не може погодитися. Саїд визнає «історичну Палестину» нині програною справою — але так само і з тих самих причин програно й «історичний Ізраїль». Так чи інакше, має з’явитися нове інституційне утворення, здатне прийняти і поважати обидві громади, хоча коли і в якій формі це станеться, поки що не зрозуміло.
Справжньою перешкодою для нового мислення на Близькому Сході, на думку Едварда Саїда, був не Арафат, не Шарон і навіть не терористи-смертники чи поселенці-радикали. Перешкодою були Сполучені Штати. Одиноке місце, де офіційна ізраїльська пропаганда досягла безперечного успіху і де палестинська пропаганда зазнала повного провалу, — це Америка. У травні 2002 року Саїд зауважив у колонці для «Аль-Аграм»: американські євреї (як і арабські політики) живуть у «надзвичайній самоізоляції у фантазіях і міфах». Чимало ізраїльтян з болем усвідомлюють, що окупація Західного берега і Гази зробила з їхнім власним суспільством (хоча вони й дещо менш чутливі до її впливу на інших). За словами Хаїма Ґурі, ізраїльського поета, який брав участь у війні 1948 року, «панування над іншим народом розбещує і спотворює народ Ізраїлю, розриває націю на частини і руйнує суспільство». Але більшість американців, включно з практично кожним американським політиком, не відчувають нічого такого.
Ось чому Саїд наполягає в цих есеях на необхідності для палестинців донести своє прагнення до американської громадськості, а не просто, як він висловлюється, благати американського президента «дати» їм державу. Американська громадська думка має значення, і Саїд перебував у відчаї від категоричного антиамериканізму арабських інтелектуалів та студентів: «Неприпустимо сидіти в Бейруті чи Каїрі в конференц-залах і засуджувати американський імперіалізм (чи сіоністський колоніалізм, якщо вже на те пішло) без найменшого розуміння того, що це складні суспільства, які не завжди підтримують безглузду чи жорстоку політику своїх урядів». Але як американець він був розчарований насамперед політичною короткозорістю власної країни: тільки Америка може вивести ситуацію з кривавого глухого кута на Близькому Сході, але «те, що США відмовляються визнавати, навряд чи вони зможуть виправити».
Чи прокинуться Сполучені Штати та усвідомлять свої обов’язки і можливості, досі невідомо. Безумовно, цього не станеться, якщо ми не розпочнемо дебати про Ізраїль і палестинців, яких багато хто воліє уникати, навіть ціною ізоляції Америки — разом з Ізраїлем — від решти світу. Щоб бути ефективними, ці дебати повинні відбуватися в самій Америці і їх повинні вести американці. Ось чому Едвард Саїд був такою надзвичайно важливою постаттю. Протягом трьох десятиліть, фактично одноосібно, йому вдавалося вести відверту розмову в Америці про Ізраїль, Палестину і палестинців. Цим він зробив американському суспільству неоціненну послугу, ризикуючи власним життям. Його смерть спричинила кричущу порожнечу в американському суспільному житті. Саїда нікому замінити.
