Від 28 листопада 2024 року центральним проспектом Руставелі у Тбілісі безперервно тече людська ріка: різні потоки протестувальників прямують сюди вдень і зливаються в потужний струмінь вночі. З часу відновлення незалежності в 1991 році Сакартвело ніколи не була свідком такої масової мобілізації без політичного лідера, який би керував рухом. Дехто намагався представити протести як конфлікт між владною партією «Картвельська мрія» та її політичною опозицією, але це один з тих рідкісних моментів, коли люди, а не політики, очолюють протести. Що стосується президентки Саломе Зурабішвілі, то багато хто вважає, що вона підсилює голос картвельського народу на міжнародній арені, шукаючи підтримку політики, яку картвели прагнуть відстоювати.
Нинішній рух уособлює боротьбу між жорстокою політичною реальністю та стійкими людьми, які разом протестують, об’єднані у своїй рішучості зміцнити солідарність і повернути Сакартвело її майбутнє. Як можна розуміти ці безпрецедентні протести? Чи це проєвропейський виступ народу проти уряду, який вважається проросійським? Чи це боротьба за демократичні права, яких позбавляють через дедалі більший зсув у бік авторитаризму? Чи це частина «геополітичного змагання» між великими світовими потугами? Як «Картвельська мрія» використовує суверенітет і деколонізацію у своїх спробах консолідувати політичну владу?
У цій статті я хотіла б звернутися до моїх некартвельських колег, друзів і товаришів, щоб поставити під сумнів кілька наявних тлумачень подій, що розгортаються в Сакартвело, взявши на себе майже неможливе завдання пояснити місцевий контекст. Я не буду прямо покликатися на конкретні голоси, на які я реагую, оскільки вони відображають широкий, симптоматичний, колективний наратив. Ці голоси включають погляди лівих, Глобального Півдня та прихильників нейтралітету — тих, хто стверджує, що керується антиімперською парадигмою. У наступних абзацах я називатиму цей колективний наратив «кемпістським», описуючи тих, хто бачить світ поділеним на конкурентні табори або сфери впливу, де великі потуги вважають головними рушіями історії. Кемпісти схильні ставати на бік будь-якої влади, зокрема, авторитарних урядів і тих, хто мають власну історію імперської агресії, виключно через їх протистояння із Заходом.
Протести на проспекті Руставелі. Тбілісі. 30 листопада 2024 року. Фото: Mautskebeli
28 листопада 2024 року партія «Картвельська мрія», яка здобула перемогу на виборах 26 жовтня, оголосила про призупинення переговорів про вступ до ЄС до 2028 року. Це рішення, в першу чергу, похитнуло геополітичні устремління картвельського народу, сигналізуючи про явний відхід від курсу, до якого прагне більшість картвелів, 81% згідно з опитуваннями. Ця заява стала останньою краплею, але не одинокою причиною тривалого народного невдоволення. Існує ще багато інших причин, про які я розповім далі. Реакція уряду на протести була непропорційною і репресивною, з широким застосуванням сльозогінного газу, водометів, позасудових арештів і побиття. Понад 460 протестувальників, включно з журналістами, були затримані, причому 300 з них повідомили про серйозне побиття та інші форми жорстокого поводження. Навіть Народний захисник Сакартвело (омбудсман), якого часто звинувачують у провладній упередженості, охарактеризував насильство з боку поліції під час затримання як тортури.
Негайні вимоги протестувальників, які підтримала Президентка Сакартвело Саломе Зурабішвілі, включають проведення нових вільних і чесних виборів і звільнення затриманих протестувальників. Довгострокові вимоги, що ґрунтуються на заклику до термінового проведення нових виборів, включають скасування законодавчих ініціатив, прийнятих урядом за останні два роки, які спрямовані на консолідацію влади «Картвельської мрії» та обмеження демократії, а також вимогу підтвердити відданість Сакартвело шляху інтеграції до ЄС.
На тлі протестів атмосфера руйнування демократії посилилася, оскільки партія «Картвельська мрія» поспіхом внесла і провела в парламенті небезпечні поправки до кількох законів, які викликають занепокоєння, адже вони серйозно вплинуть на право на протест. Серед них — зміни до Закону «Про державну службу», які спрощують процес звільнення державних службовців, полегшуючи їх звільнення на підставі їхніх політичних поглядів. Активісти стверджують, що ці зміни порушують трудові права та підвищують ризик політичних переслідувань у державному секторі. Ба більше, звільнені особи тепер не мають права вимагати поновлення на посаді, навіть якщо суд визнає звільнення незаконним, залишаючи їм право лише на тримісячну заробітну плату в якості компенсації. Перед прийняттям поправок мер Тбілісі Каха Каладзе публічно погрожував працівникам мерії, які підписали петицію проти рішення «Картвельської мрії» призупинити інтеграцію з ЄС. Минулого тижня, ще до того, як новий закон набув чинності, з мерії Тбілісі було звільнено кількох державних службовців, які відкрито критикували уряд.
Поки протести тривають, «Картвельська мрія» поспіхом внесла черговий пакет поправок до Кодексу про адміністративні правопорушення, надавши поліції повноваження затримувати громадян на 48 годин навіть просто на підставі підозри. Згідно з цими поправками, особи можуть бути заарештовані не за підготовку або спробу вчинення адміністративного правопорушення, а просто за рішенням поліцейського, який підозрює, що вони можуть його вчинити. Нові законодавчі зміни встановлюють більш жорсткі норми щодо проведення мітингів і демонстрацій, посилюють покарання для протестувальників, включаючи штрафи за перекриття вулиць, і спрощують процедуру затримання. У той час, коли правоохоронці примусово вивозять людей з їхніх домівок, зупиняють автомобілі і забирають з вулиць для затримання, ця поправка викликає особливе занепокоєння. Протести, що тривають, є рухом, спрямованим на те, щоб не допустити перетворення країни і кожного будинку в ній на в’язницю.
Протестувальників розігнали водометом. Тбілісі. 29 листопада 2024 року. Фото: Mautskebeli
Заблудлі пішаки чи суб’єкти історії?
Основна концепція кемпістів, яка є об’єктом моєї критики, зображує місцевих протестувальників як агресивні елементи, а Сакартвело — як безпорадного пішака великих світових потуг, країну в полоні у цих сил, ігноруючи при цьому потужну владу, яку над нею має олігарх-мільярдер. Ця парадигма передбачає, що історію творять виключно великі потуги, а такі країни, як Сакартвело, виступають у ролі бездіяльних спостерігачів, приречених на статус пасивних свідків історії. І навпаки, протилежна точка зору переоцінює самостійність незалежних країн, часто ігноруючи глобальні політико-економічні структури, які підтримують нерівномірність розвитку і обмежують національну самостійність. Жодна з цих точок зору не відображає належним чином складність реальності, на яку впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники. Хоча геополітика, безперечно, має значення, так само важливий і місцевий історичний та політичний контекст.
По-перше, перспектива, яка зображує протестувальників як заблудлих пішаків, що наївно чекають на порятунок, призводить до нездатності розпізнати політичний потенціал у місцевому картвельському контексті. Протестувальники є частиною руху, глибоко вкоріненого в довгу традицію боротьби за демократію і незалежність, який шукає солідарності і союзників, а не рятівників. По-друге, в рамках панівних кемпістських наративів відносини між Заходом і Глобальним Півднем залишаються окремим теоретичним предметом, навіть у рамках критики західноцентризму. Захід залишається імпліцитним референтом у всіх цих дискусіях. Спираючись на концепцію Дипеша Чакрабарті, можна стверджувати, що тлумачення імперіалізму покладаються на парадигми, які подаються як універсально застосовні, але часто розробляються без урахування незахідних історій та імперій. Зосередженість на західному імперіалізмі як центральному предметі аналізу відображає теоретичну упередженість. Однак я не пропоную відкидати універсальні теорії, а розширювати і вдосконалювати їх, щоб вони охоплювали всю різноманітність світу. Якби це звернення було адресовано картвелам, я б підважила протилежну упередженість погляду на світ, і навіть на внутрішні соціальні проблеми, крізь особливу призму картвельсько-російських відносин.
Кемпістський наратив визнає «суб’єктність» в рамках напруженості між Заходом і Глобальним Півднем або конкуренції великих потуг за сфери впливу, тим самим не розуміючи форм суб’єктності, які виходять за рамки цієї жорсткої концепції. Як наслідок, кемпісти продовжують називати протестувальників «підривними елементами», «зомбованою меншістю» або «масою, яку підбурюють опозиційні партії». Вони стверджують, що без «підбурювачів» картвели залишилися б пасивними, безпам’ятними і байдужими. Справжнє питання полягає в тому, як ми розуміємо суб’єктність? Чи це просто синонім опору західному пануванню, чи, як пропонує Саба Махмуд, здатність до дії, яку формують та уможливлюють історично конкретні відносини панування та підпорядкування? Щоб зрозуміти природу протестів у Сакартвело, ми повинні дослідити історично специфічні відносини панування в Сакартвело.
Кемпістська парадигма суттєво обмежує нашу здатність повністю зрозуміти прагнення, боротьбу та страхи пострадянських народів. Науковці, які критикують такі погляди на Україну, описують цю панівну концепцію як «епістемічний імперіалізм» та «інтерімперіалізм», де Україну аналізують одночасно з західноцентричної перспективи та крізь російськоцентричну оптику. Незважаючи на свою очевидну протилежність, ці дві точки зору часто об’єднують, коли йдеться про розуміння пострадянського простору, посилюючи редуктивний наратив, який ігнорує місцеву суб’єктність, надаючи пріоритет зовнішнім силам. Ці погляди, що охоплюють як ліві, так і праві ідеології, формуються під впливом різних міркувань, але, зрештою, повторюють основну тезу дискусій про міжнародні відносини, яка передбачає, що держави є раціональними суб’єктами, які орієнтуються у ворожому світі і насамперед зосереджені на забезпеченні власного виживання. Парадоксально, але в той час як ця перспектива прагне зобразити Росію як раціонального актора, представляючи її війни в сусідніх країнах як логічну відповідь на зовнішні загрози, вона не надає такої ж ваги інтересам периферійних країн. Ці менші країни також можуть мати екзистенційні причини для вступу в союз з іншими як раціональну відповідь на історично постійну фізичну загрозу, що походить від сусідньої імперії. Чи має право така маленька, периферійна країна, як Сакартвело, визначати свою зовнішню політику? Питання не в тому, чи погоджуємося ми з альянсами, які обирає така країна, а в тому, чи має вона фундаментальне право робити такий вибір — чи натомість мусить підкорятися примхам регіональної імперії.
Було б історично неправильно розглядати відносини Сакартвело з європейськими інституціями як ізольований факт, відірваний від контексту. Перший пострадянський уряд Сакартвело, разом з кількома іншими колишніми радянськими республіками, відмовився приєднатися до новоствореної Співдружності Незалежних Держав (СНД), об’єднання країн, що раніше входили до складу Радянського Союзу. У 1991 році спалахнула громадянська війна, що призвела до повалення першого президента Сакартвело. До 1992 року Сакартвело перебувала під владою окупантів, а в 1993 році громадянська війна закінчилася після втручання Чорноморського флоту Росії під командуванням Едуарда Балтіна на прохання другого президента Едуарда Шеварднадзе. Шеварднадзе був змушений підписати указ про членство Сакартвело в СНД, після чого російські прикордонники були розміщені на стратегічних кордонах Сакартвело з Туреччиною та на її морських кордонах. За цим послідувала так і не ратифікована угода про розміщення російських військових баз на території Сакартвело, що серйозно підірвало картвельський суверенітет.
Однак, починаючи від 1996 року, картвельський уряд активізував свої зусилля з налагодження відносин з європейськими інституціями з метою зменшення російської військової присутності в країні, встановлення контролю над власними кордонами та вирішення двох заморожених конфліктів в Абхазії та Південній Осетії. Незважаючи на ці зусилля, виведення російських військ було тривалим і складним процесом. Він розпочався у 1999 році з підписання Стамбульської конвенції, яка стала інструментом виведення російських військових баз. Остання російська база була виведена в листопаді 2007 року. Вже через рік, у серпні 2008 року, відбулася російсько-картвельська війна, що ознаменувала чергову велику ескалацію. Історія свідчить, що Росія послідовно прагне зберегти свій вплив у регіоні, створюючи постійну загрозу суверенітету Сакартвело, що зробило оборонну позицію другою натурою для Сакартвело. Кемпісти стверджують, що Захід налаштував картвелів проти Росії, але, як і в інших випадках, цей висновок випливає з їхнього нехтування історією. Політичний антагонізм довгий час визначав картвельсько-російські відносини, а сучасний картвельський національний проєкт від самого початку формувався під впливом цього глибоко вкоріненого антагонізму.
Імперський підданий приречений на постійну настороженість, боячись переступити межу. Свідоме рішення вийти зі «сфери впливу» є актом непокори проти нав’язаного підданства. Це крок до відокремлення та утвердження суверенітету, відкидання влади імперського сусіда, що нависає, як Дамоклів меч, постійно погрожуючи втручанням. Хоча коментатори, які виступають за нейтралітет, пропонують залишатися «у сфері впливу», історія демонструє, що постійна демонстрація сили з боку Росії далеко не простий «ексгібіціонізм». Будучи континентальною імперією, царська Росія розглядала завойовані регіони як продовження власної території, а отже, розпад імперії — як втрату власних земель. Це, у поєднанні із запереченням Росією свого колоніального минулого та прагненням відновити панування в регіоні, робить проєкт незалежності та деколонізації Сакартвело незавершеним, втягненим у спіраль історії та позиціонує країну на окремій осі сили.
Експерти з питань нейтралітету ігнорують цю особливу геополітичну позицію, історичне минуле та політичний контекст, пропонуючи Сакартвело уникати формування геополітичних альянсів, які б викликали невдоволення Росії. Однак ця позиція сама по собі далека від нейтралітету, оскільки вона наполягає на тому, щоб Сакартвело залишалася в «сфері впливу» Росії. Натомість прихильники нейтралітету в Русі неприєднання 1960-х років відкидали ідею поділу світу на сфери впливу і виступали за незалежність і самовизначення. Крім того, нейтралітет має дві передумови, що залежать від контексту і влади. По-перше, нейтралітет за відсутності безпосередньої загрози з боку однієї з конкурентних великих потуг принципово відрізняється від нейтралітету в тіні такої загрози. По-друге, нейтралітет між державами відносно рівної сили — це не те саме, що нейтралітет при значному дисбалансі сил. Приклад керованих відносин Індії з Китаєм не є показовим для пострадянських республік, яким бракує важелів впливу або рівних можливостей з Росією, щоб зайняти подібну позицію на переговорах. Сучасний світ, незалежно від того, чи є він монополярним, біполярним чи багатополярним, ніколи не був поділений на однаково сильні та безсилі держави. Так звана «решта світу» ніколи не відчувала однакової вразливості чи гноблення, а існує в рамках багаторівневої ієрархії різновпливових держав. У той час як найпотужніші держави змагаються за домінування в багатополярному ландшафті імперій, «решта» шукає альянси, щоб протистояти силам, які становлять для них безпосередню загрозу.
Кемпістський наратив, якому я кидаю виклик, повністю ігнорує локальні експерименти з демократією, відкидаючи нинішні протести як ще один приклад «промивання мізків» західною ліберальною демократією. Хоча нинішня глобальна конфігурація сил призводить до домінування певних моделей демократії, нинішні протести можна інтерпретувати як показник того, що прагнення Сакартвело до демократії здатне вийти за рамки простого наслідування усталених моделей. Наша колективна пам’ять сформована різними демократичними, хоча й незавершеними, експериментами з нашого минулого. Протести, що тривають, мають потенціал для подолання не лише локальної, але й ширшої кризи демократії шляхом пошуку локальних, емансипативних і поліфонічних форм демократії, що ґрунтуються на соціальній справедливості та економічній рівності.
Один з перших експериментів демократії в Сакартвело відбувся між 1902 і 1906 роками в невеликому регіоні Гурія, де селяни спочатку повстали за права на землю, а згодом почали вимагати прогресивного оподаткування, безкоштовної та обов’язкової освіти для всіх, свободи слова, преси та зібрань. Це повстання завершилося селянським самоврядуванням, але було жорстоко придушене військами царської Росії. Демократичний експеримент відродився, коли з’явилася можливість здобути незалежність під час Першої Демократичної Республіки Сакартвело (1918–1921), очолюваної коаліційним урядом картвельських соціал-демократів. Перша Республіка, як стверджують дослідники політичного права Вахтанг Менабде та Вахтанг Нацвлішвілі, була заснована на принципі прямої демократії. Соціал-демократи розширили цю ідею до концепції «демократії без посередників» — моделі, заснованої на народному суверенітеті, який став керівним принципом як конституції, так і підходу уряду до управління. Ця модель мала на меті врівноважити концентрацію влади в руках парламенту та панівних класів — дисбаланс, який лідери Першої Республіки, такі як Ное Жорданія, критикували за те, що він позбавляв народні маси можливості брати участь у державному управлінні та впливати на нього. Політична влада не належала виключно законодавчому органу, а була спільною з народом. Така структура дозволяла громадянам брати участь в урядуванні та здійснювати контроль над інституціями, які діяли поза юрисдикцією парламентської більшості. Нещодавно опублікована збірка статтей за редакцією Луки Нахуцрішвілі підкреслює, що Перша Республіка була справді поліфонічним і демократичним експериментом. Вона прагнула перейти від суверенітету панівних класів до принципу народного суверенітету. Тож демократія в Сакартвело має подвійну генеалогію; історично вона була чимось більшим, ніж просто інструментом для копіювання. Натомість вона розвивалася як унікальний експеримент, керований знизу, значною мірою сформований місцевою боротьбою.
Марш протесту проти поліцейського насильства. Тбілісі. 28 грудня 2024 року. Фото: Mautskebeli
Жертовні зони та страх як зброя: суверенна рука авторитаризму в Сакартвело
У відповідь на твердження кемпістів, необхідно також проаналізувати, як «Картвельська мрія» використовує і спотворює такі поняття, як суверенітет, щоб замаскувати авторитарну консолідацію влади. Прихильники «Картвельської мрії» зображують нещодавні законодавчі зміни як такі, що слугують національним інтересам Сакартвело, ототожнюючи владну політичну та економічну еліту з народом. Щоб розкрити глибинну мету привласнення цих ідей «Картвельською мрією», необхідно дослідити наслідки законодавчих ініціатив, ухвалених у 2024 році, в контексті низових рухів. Суверенітет став модним словом у сучасній міжнародній політиці, на яке часто покликаються і яким маніпулюють з різними цілями. Важливо розрізняти ідеологічно різноманітні наслідки суверенітету, оскільки ототожнення його використання егалітарними акторами з його привласненням антиегалітарними авторитарними силами вводить в оману і є маніпулятивним. З егалітарної точки зору, суверенітет означає здатність народу впливати на політику і глобальне економічне управління, що підтримує нерівномірність розвитку. На противагу цьому, партія «Картвельська мрія» та інші держави, що йдуть подібним шляхом, використовують риторику суверенітету для монополізації влади всупереч інтересам народу. Їхній підхід спрямований на обмеження впливу наднаціональних інституцій не в інтересах суспільного добробуту чи заради розширення демократичних прав і можливостей, а для захисту і закріплення панування капіталу, який контролює жменька багатіїв.
Невдовзі після здобуття незалежності, у 1990-х роках, політичний безлад дозволив небагатьом обраним сконцентрувати у своїх руках національне багатство. На цей період припадає перша хвиля приватизації національних активів. Після Революції троянд у 2003 році новостворений Єдиний національний рух впровадив неоліберальні економічні реформи, які, з одного боку, прискорили загальне економічне зростання, але, з другого боку, не змогли вирішити основні проблеми картвельського суспільства, такі як безробіття та бідність. Дехто характеризує цей період як «авторитарний неолібералізм». Уряд продовжував робити ставку на приватизацію впродовж 2000-х років, і до моменту приходу до влади «Картвельської мрії» у 2012 році мало що залишилося продавати — окрім величезних гірських масивів з їхніми річками, які мають прибутковий потенціал як джерела енергії. Рухаючися схожою економічною траєкторією, «Картвельська мрія» нещодавно посилила авторитарні заходи через законодавчі зміни та насильство проти опонентів, захопивши державну владу та монополізувавши державні інституції в рамках олігархічного режиму. Режим зосередився на видобутку та приватизації природних ресурсів з метою подальшого збагачення. Однак для того, щоб ці ресурси можна було монетизувати, необхідно придушити інакомислення і пожертвувати цілими територіями.
Низку законів, що загрожують демократії та забезпечують інтереси економічної та політичної еліти, прийнятих протягом останнього року, слід розглядати в контексті абсолютної консолідації влади олігархату. З цієї причини «Картвельська мрія» ухвалила «Закон про офшори» у 2024 році, який пропонує податкові пільги офшорним компаніям, які переводять офшорні активи в Сакартвело, звільняючи їх від податку на прибуток, податку на доходи фізичних осіб, податку на майно та ввізного мита. Цей закон збільшує ризик перетворення Сакартвело на канал для відмивання грошей, у тому числі за участю російських олігархів, що потрапили під санкції. Та ж «Картвельська мрія», яка виступала проти будь-якого прогресивного оподаткування на користь найбідніших членів суспільства, поспішно прийняла цей закон, який запроваджує регресивне оподаткування на користь найбагатших. Дані постійно показують, що в країнах з менш прогресивним оподаткуванням спостерігається більша економічна нерівність. Ця нерівність, у свою чергу, посилює політичну нерівність, оскільки суспільства з різким економічним розшаруванням зазвичай мають політичні системи, сформовані в інтересах заможних верств населення. У випадку Сакартвело ця динаміка дозволила головному олігарху при владі мати непропорційний вплив, що призвело до політики, орієнтованої на власні інтереси, консолідацію влади та подальше збагачення обраних можновладців.
Ще одним законодавчим актом, що сприяє авторитарній консолідації влади, є так званий «Закон про іноземних агентів», який вимагає від неурядових організацій, в тому числі від медій, які отримують понад 20 відсотків фінансування з-за кордону, реєструватися як «іноземні агенти». Однак не лише такі сектори, як громадянське суспільство, наукові дослідження та життєво важливі проєкти, фінансуються з-за кордону. Економіка Сакартвело в цілому значною мірою залежить від прямих іноземних інвестицій, які часто пов’язані з видобутком ресурсів та проєктами розвитку інфраструктури, що може вимагати створення «жертовних зон». Як наслідок, «Закон про іноземних агентів» є не просто абстрактною загрозою для демократії Сакартвело, він забезпечує механізм криміналізації будь-якого інакомислення, зокрема, критики шкідливої економічної політики. Наприклад, один з найбільших низових громадських рухів в новітній історії, «Врятуймо долину Ріоні», який виступає проти великих гідроелектростанцій і який повністю фінансують звичайні громадяни, зокрема, мігранти, вже був названий урядом «закордонною провокацію» через підтримку з боку організацій громадянського суспільства, що займаються екологічними питаннями. Проблема закону про іноземних агентів не просто «семантична», як припускають деякі коментатори, що займаються дослідженнями нейтралітету, а радше вона полягає в тому, що це навмисна спроба делегітимізувати такі рухи, як «Врятуймо долину Ріоні». Закон править за інструмент для їхньої демонізації, змушує замовкнути їхні голоси та виключає їх з правового, політичного та морального порядку.
Іншим прикладом жертовної зони є стародавній золотий рудник Сакдрисі, де російська компанія RMG отримала ліцензію на видобуток корисних копалин. Незважаючи на значний опір археологів, експертів та громадянського суспільства, Міністерство культури вилучило цю територію зі списку об’єктів культурної спадщини, що дозволило компанії проводити вибухові роботи на одному з найстаріших рудників у світі. Картвельсько-німецьке дослідження показало, що артефакти, знайдені в Сакдрисі, датуються початком третього тисячоліття до нашої ери, що робить його одним з найстаріших відомих золотих рудників у світі. RMG запропонувала компроміс: побудувати археологічний музей, в якому будуть зберігатися артефакти, знайдені під час розкопок, а компанія продовжить видобуток золота і отримає додаткові ліцензії на діяльність у прилеглих селах. Бажання картвельського уряду надати пріоритет кар’єрному видобутку призвело до того, що цілі села були принесені в жертву і зникли. Наприклад, у Чіатурському муніципалітеті видобуток марганцю зруйнував село Шукруті. Більшість будинків у селі були серйозно пошкоджені, земля обвалилася через надмірний видобуток, поглинувши будинки і залишивши селян свідками руйнування їхніх домівок.
Міжнародне просування демократії в пострадянській Сакартвело ґрунтувалося на розмежуванні політичної та економічної сфер, в основі якого лежало припущення, що громадянські свободи і права можуть бути абстраговані від соціальної рівності. Під час правління уряду «Єдиного національного руху» (2003–2012 роки) це розмежування було очевидним у фокусі на дерегуляції та інституційних реформах, з незначним акцентом на демократизації в соціальній та економічній сферах. Парадоксально, але мінімальні трудові права, які ми маємо зараз, були запроваджені не в результаті тиску низових рухів — оскільки уряди часто ігнорують скарги людей — а в рамках процесу європеїзації. Уряд Сакартвело повинен був привести свій трудовий кодекс у відповідність до стандартів ЄС, як це передбачено Угодою про асоціацію між ЄС та Сакартвело 2014 року. В результаті новий Трудовий кодекс був прийнятий у 2020 році на тлі жахливих умов праці, включаючи дискримінацію на робочому місці, довгий робочий день, смертельні випадки на робочому місці та пов’язані з роботою травми. Це ще один приклад того, як міжнародні трудові стандарти використовують як важіль для виборювання прав у місцевого олігархічного режиму. Так само низові активісти, такі як Цотне Тварадзе, покликаються на ці міжнародні стандарти, щоб підтримати свої аргументи на користь демократичного права громади брати участь у прийнятті рішень щодо політики, яка впливає на їхнє довкілля, наприклад, щодо приватизації каньйону Балда.
Концепція «суверенної демократії», основний наратив кремлівських ідеологів, слугує двом основним цілям: консолідувати авторитарні уряди і, як стверджує Іван Крастев, ідеологічно апелювати до Глобального Півдня через очевидну асоціацію з антиімперським суверенітетом. Антиімперський суверенітет історично кидав виклик міжнародному тиску, який суперечив інтересам народу. На противагу цьому, «Картвельська мрія» використовує дискурс «суверенітету», щоб захистити владу від громадського контролю та ухилитися від дотримання демократичних принципів і реагування на вимоги народу. Тож авторитаризм «Картвельської мрії» є одночасно антизахідним і антинародним, зумовленим глибоким страхом перед демократичною участю народу. У цьому контексті протистояння «Картвельській мрії» прирівнюється до протистояння картвельському народу, що є віддзеркаленням риторики в Росії, де інакомислення проти Путіна прирівнюється до інакомислення проти нації. Більше того, притягнення до відповідальності лідерів «Картвельської мрії» подається як напад на сам картвельський народ. Таке ототожнення інтересів громадськості з інтересами владної еліти пропонує одомашнену версію демократії, в якій «бідні не можуть перемогти». Ця розбавлена версія демократії, яка намагається примирити непримиренну економічну нерівність з демократичними ідеалами, стала безпечною і прийнятною основою для владної еліти в сучасній Сакартвело, оскільки вона залишає недоторканими основні сфери експлуатації і панування. Протести, що тривають на захист демократії, здатні кинути виклик цьому розмежуванню між політичною та економічною сферами, оскільки справжня політична рівність і пряма участь є важливими інструментами впливу на всеохопні політичні процеси, а також для подолання і трансформації вкоріненої соціально-економічної нерівності в суспільстві.
Картвельське суспільство має багато законних підстав для страху в сучасному світі — страх залишитися без роботи або втратити роботу, страх війни, страх вимушеного переселення, страх перед небезпекою для здоров’я. Але ці страхи є справжніми. Однак ці справжні страхи та невдоволення затьмарює політично сконструйований страх перед правами ЛГБТКІ+, який нагнітає нинішня влада разом зі страхом перед війною. Антиґендеризм — це глобальне явище, яке виникає внаслідок ідеологічної взаємодії різних світових сил. Однак його локальні варіації часто підсилюють наратив «дружнього до геїв» Заходу проти «традиційної» Росії, використовуючи гомофобію як зброю для досягнення головної мети — консолідації влади з боку «Картвельської мрії». У той час як низка законодавчих ініціатив, які запровадив уряд протягом останнього року, загрожує здатності громадян брати участь у політичних процесах та впливати на них, законодавчий пакет, прийнятий 17 вересня 2024 року, спрямований на обмеження прав та свобод ЛГБТКІ+ спільноти, має на меті ще більше розділити суспільство. Цей поділ відбувається в той час, коли суспільство могло б бути об’єднане спільним почуттям страху та вразливості, що потенційно сприяло б взаємній підтримці та солідарності.
Законодавство, спрямоване проти прав ЛГБТКІ+, можна інтерпретувати як багатоцільову ініціативу, що трансформує соціально-економічні страхи в соціальні фобії та перенаправляє гнів проти панівної еліти на пригноблені соціальні групи. Через культурну війну ця ініціатива демонізує ЄС в ім’я «національного суверенітету», насамперед для придушення інакомислення та опору різним антисоціальним політикам, а також для консолідації влади. Партія «Картвельська мрія» посилює штучно створений культурний розрив між узагальнювальними категоріями, такими як «дружній до геїв» Захід і «традиційний» православний світ, що їх пропагують прихильники «русского мира». Ці різкі бінарні категорії допомагають прихильникам «русского мира» наполягати на «однаковості» з колишніми радянськими республіками, водночас підкреслюючи культурні відмінності від Заходу. Дискурс однаковості прагне прирівняти інтереси панівної держави до інтересів усіх «пострадянських країн», ігноруючи відмінності та напружену історію відносин з Росією. Нарешті, наполягання на культурній однаковості та створенні цивілізаційного розколу допомагає Росії відволікати від реальної загрози інтервенції, яку вона становить, перенаправляючи увагу на вигадану загрозу «культурно відмінних» суспільств. Обмін думками між керівником спецпідрозділу і журналістом ілюструє, як працює це зміщення фокусу. Журналіст: «Ви хочете, щоб вами керувала Росія?». Керівник спецпідрозділу: «Ви хочете, щоб вами керували педерасти?». Подібне зіставлення було використано в Україні в 2015 році, коли один депутат зауважив, що «краще гей-парад на Хрещатику, ніж російські танки в Києві».
Хоча партія «Картвельська мрія», використовуючи як зброю виправдані страхи людей щодо світу, в якому ми живемо, привласнює такі емансипаційні концепції, як суверенітет, деколонізація та мир, ці концепції перетворюються на порожні означники, коли їх позбавляють їхньої суті. Наприклад, якщо деколонізація має на меті замінити експлуатацію природи на єднання з природою і зруйнувати ієрархії між людьми і нелюдьми, між націями та окремими людьми, то «деколонізація», яку проводять авторитарні режими, лише розширює їхні можливості для підтримки цих самих ієрархій. Протести, що тривають, мають потенціал відновити значення цих понять і завершити незавершений проєкт незалежності, що може прокласти шлях до нових відносин, заснованих на справедливості, свободі та солідарності. Протестний рух у Сакартвело вкорінений у подвійній темпоральності: опір авторитаризму в сьогоденні та колективне формування соціально справедливої, рівної та демократичної Третьої республіки, заснованої на єдності.
