Україна

ГУСИ І РЕВОЛЮЦІЯ

5329

«Звідки ти така взялася?» – питають мене бабусі на автобусній зупинці села Матіївка коло Батурина. Я посміхаюся – трохи дивно бути об’єктом цікавості, адже я ніколи не жила у справжньому селі, де усі все про всіх знають, а звикла до анонімності великого міста. Але мені ця цікавість подобається і я весело розповідаю, що приїхала в гості до Кості Москальця. «А, це той, шо поет?» Знову посміхаюся – у гостях у поета я теж ніколи не була! І відчуваю, що мені тут подобається: бо я в селі, де живе поет.

Це відчуття мене дивує. Взагалі я ніколи не любила ані сільської ідилії, ані поезії. Слідом за Марксом я більш схильна говорити про «ідіотизм» сільського життя, згадуючи шкільні канікули у бабусиному селищі біля руїн збанкрутілого шкірзаводу, колишні робітники якого один за одним спивалися і помирали, а молодь цілими днями нудилася, лузала «сємєчки» і грала в карти, чекаючи вечора, щоб вирядитися у «модний» одяг і піти «в центр» на дискотеку.

Там же «на селі» у мене виробилася алергія до поезії. Малою я любила римувати і писала про все на світі. Якось, на замовлення бабусі сіла писати про нашу річку Трубіж для районної газети. «Напиши про Трубайло, це ж древня річка, її і Шевченко в “Гайдамаках” оспівав!» І я написала – правда, під впливом не «Гайдамаків», а уроку з ботаніки:

Я купалась у Трубайлі
Найпростіших там без меж
І амеб, і інфузорій,
І евглен зелених теж.

Але хоч я і не люблю села і поезії, я люблю селян і поетів.

Особливо люблю ось-цього поета, який живе у сільській хатинці біля лісу і вечорами при заході сонця ходить медитувати під свої улюблені сосни. Чи це він, чи його хатинка так на мене вплинули, але тільки-но я приїхала до Матіївки, мені теж захотілося іти до лісу медитувати, або навіть нікуди не йдучи, налити собі чаю і повільно попивати його на ганку, розглядати квіти у квітнику і гладити бездомного котика, який ось прийшов і ліг прямо біля моїх ніг.

Люблю ось-цих селян з поетової «околиці», яку називають Індією – діда Михайла і бабу Марусю з їхнім білим песиком Умкою, дівчинку, яка щоранку йде повз мою хату босоніж пасти корів, і навіть трохи занудну стару діву, яку прозвали «американкою», бо її сім’я відмовилася поступати до колгоспу, а господарювала сама на «фермі» за селом.

Дід Михайло, з яким я тепер живу по сусідству і до якого ходжу по молоко і по воду спершу був серйозний і неговіркий. Але через пару днів почав посміхатися до мене і жартувати:

– А одкуда ти приїхала? – Я? Я з Києва… – Неправда. – Як це? – Неправда. Ти по-западенськи говориш. – Та ну, не може бути. Я в західній Україні ніколи не жила. – А де жила? – Ну, до школи жила в Київській області, у Баришівці. А потім у Києві. А мама в мене з Сумської області, так що з вами по сусідству. – Еге. Ну, молока ще нема. Ще минут через десять уже буде.

– Добре, то я воду віднесу і підійду. – Еге. Я ж кажу западенка. Не віднесу, а однесу!

Тоді чую – він сусідам розказує: «А до мене одна тут по молоко приходить. Така хароша. О, осьде й вона! Іди, Насте, води накачаю! Я тебе сьогодні бачив. Утром. Як ти на базар шла. Тільки ти пізно шла, уже навєрно нікого не застала!»

Взагалі-то, я йшла за продуктами, а там ніяких продуктів не продавали. У Києві на базарах продукти з села, з горОду, а в селі – речі з гОрода. Цукерки «шоколадні» по 13 грн. У Києві по 30-40. Отже тут не шоколад, а якісь замінники дешеві – для бідних. Одяг – якийсь турецький шкірпотреб – теж для бідних… От якась жінка купує «освіжитель воздуха, отой шо з аліясом». Виявляється, «аліяс» – це по-місцевому бузок! Звідки взялося таке слово? Краєм вуха почула, як дівчинка (яку я щоранку бачу з її корівками) просила маму купити босоніжки. «Да, хароші ті тапочки, но це ж аж 24 грн. А ти ростеш. Уже на той год малі будуть. Може, вже літо так доходиш?» – «Ладно,» – покірно зітхає мала.

Так і не купивши нічого на базарі, питаю у діда Михайла, чи можна у нього взяти яєць. «Давай сюди. Ось, бери, вибирай побільші. Не знаю, по скільки вони, я на базар не хожу. Должно, по шість.»

…Домашні яйця по шість гривень. А в Києві по дев’ять. Молоко – тепле, щойно з-під корови – по дві гривні літр, а в Києві по п’ять-шість, і то якесь знежирене, в пакетах. Дивилася по телевізору, як антимонопольний комітет розслідував справу проти молокозаводів Чернігівщини, що змовилися скуповувати молоко у селян по дев’яносто копійок. Антимонопольний комітет сказав, що це неправильно, селянам мали би більше платити – мінімум три гривні. Виходить, я діду Михайлу недоплачую? …

Багато хаток тут на Чернігівщині мають дашок із двома лавками, обабіч дверей, де вечорами сидять і розмовляють бабусі. Особливо балакуча і цікава «американша»:

– А що ти там вранці вишні рвала при дорозі? То хата куплена! – дорікає вона мені.

– Так там же ніхто не живе, все бур’янами поросло. І вишні засихають, бо ж їх ніхто не обриває, – виправдовуюся я. – Авжеж. Оце уже багато хат так покупляли, і стоять вони як стояли. Кажуть, що то із-за землі. Я по радіо чула, що собираються приватизацію дєлать. Щоб було як у Америці. Та куда нам до тої Америки! Оце даже як іти до лісу, то там даже хати нема, отакий кусочок землі, і той уже куплений. А отам біля кар’єра якісь купили, дак озеро собі вирили. Купаються. І отой Ющенко, щось там у Батурині коло річки строїть, дак усе порозривав. Кому воно нада. А робить на землі ніхто не хоче. Мужчини поспивалися. Ото сусідка у нас, дак вишла замуж за цигана. Дак іду дивлюсь – а там у дворі все так убрано, город, курі. Ти диви. Хоть і циган, а робить лучше за наших, тим тільки аби випить…

…Хат занедбаних у селі справді багато. Чи не кожна друга. Хоч усі вже продані за копійки: тисяча, дві тисячі доларів. Хату «біля кар’єра» викупив якийсь «дніпропетровський директор заводу». Збирається її зносити і котедж будувати. Селяни ніби й раді що більшає «дачників» – більше людей у них молоко купує. А я думаю: і навіщо тому директору тут котедж, чи він з Дніпропетровська буде сюди їздити? І чи під Дніпропетровськом мало сіл? Та й село тим і гарне, що це село, а не котеджне містечко. Що тут не п’ятиповехові монстри з підземним паркінгом, а маленькі хатинки, побілені, з віконницями, з синіми кутами і різьбленими дерев’яними дашками. Хатки, біля яких ростуть мальви, а не натикано камер відеоспостереження. Де милі тини, а не двометрові глухі паркани. Де люди сидять вечорами на лавках і розмовляють; вітаються на вулицях, а не проїжджають на шаленій швидкості на мерседесі чи порше…

За тиждень обходила все село і як справжній соціолог розвідала місцеву інфраструктуру. Колишній колгосп, від якого лишилося пару тракторів і з десяток корів, а зерносховище на центральній вулиці, хоч і порожнє, досі оточене триметровим парканом з колючим дротом. Колишній дитсадок з вибитими вікнами поруч з медпунктом, який відкритий лише один день на тиждень. Частину медпункту викупив «якийсь бізнесмен» (чи не той, що з Дніпропетровська?) – будувати магазин. Біля дитсадка – поле, на якому у свята приїжджає священик з Батурина і править службу. На тій же вулиці ще два магазини і пошта. Як цікаво – на пошті напис французькою мовою «Ля пост украньєн»! Трохи далі сільський клуб – милий палацик з дерев’яним порталом. Біля нього – восьмирічна школа. «Тільки діти з нашої школи тікають. Первих класів вобше немає, а старші – ті в Батурин їздять, а тут учиться не хотять. Учителів більше за учнів!» – розказує «американша».

На вихідні вирішила поїхати до Батурина, то витягла з сараю поетів велосипед з пробитим колесом і пішла до діда Михайла ремонтувати. «Ну що, ось твоя лісапєта, – каже дід, – тепер вип’ємо по сто грам?» Я виправдовуюся, що не п’ю, пропоную цукерки. «Та нашо вони мені, ті твої канхвєти. Мені аби сто грам…» Але таки бере – «для баби». Як мені хочеться написати про діда Михайла вірша!

Я наче соромлюся того, що раптом – знову? – відчула себе поетом і виправдовуюся: насправді добрі соціологи усі трохи поети. Бо не досить втекти від буденного життя, знайти куточок «раю на землі» і зачарувати ним читача, як це роблять поети. Треба також вміти роз-чарувати – як це роблять соціологи. Написати не тільки про ідилію сільського життя, а й про злиденні сільські базари, про занедбані «приватизовані» хати, про босу дівчинку, про п’яних чоловіків, про порожні зерносховица за колючим дротом, про колишній дитсадок з вибитими вікнами… Надихнути на революцію – захистити Матіївку від «дніпропетровських» олігархів, від знахабнілих власників молокозаводів, від смітників у лісі, зрештою – від злиденності і фізичного вимирання (у Чернігівській області населення скорочується найшвидшими темпами)…

…Ось так і сиджу біля поетової сільської хатинки, п’ю чай, дивлюся на вітер – як він шалено гне сосни, який він голосний. А потім стихає, звідкілясь виходить червоне сонце, і раптом стає тихо-тихо. Ходила купатися до Сейму, не могла намилуватися піщаними берегами, лугом, осокорами біля води. І тут на тобі – насипали якогось каміння, бетонну набережну робити, чи що? Пішла до лісу – знайшла три галявини з малиною. Збирала в жменю, а потім заплющувала очі і набирала повний рот ягід. Ммммм… І тут подумала: може колись той «олігарх» і ліс приватизує, і скрізь будуть таблички, що це приватні плантації малини? Зітхаю: таки треба робити революцію. А після революції… «Після революції я піду пасти гусей,» – казала Роза Люксембург. А я після революції поїду в Матіївку писати вірші.

Читайте також:

Хлеборабство (master_genie)

Мое, государственное, общее (Дмитрий Колесник)

Перемога спільного (Джей Волджаспер)

Break out the wall. Зачем сносят заборы в Крыму? (Дмитрий Колесник)

Поділитись