Олег Голубчиков: Пострадянське місто має стати відправною точкою для переосмислення простору та суспільства

Ляшева, Альона

Голубчіков, Олег

  • 27 лютого 2019
  • 2890

Інтерв'ю з Олегом Голубчиковим

Олег Голубчиков — географ, викладач Кардіфського університету, головний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень і міського планування Вищої школи економіки. Він один з перших, хто всерйоз зайнявся проблемою нерівномірних просторових трансформацій у пострадянських суспільствах. Низка його критичних досліджень присвячені аналізу регіональних і міських нерівностей. Ми поспілкувалися з Олегом про роль ринкових перетворень, можливості застосування західних теорій для аналізу пострадянських міст, наслідки джентрифікації та трохи про те, чому нам потрібно мати конкурентні моделі майбутнього.

Альона Ляшева: Розкажіть про себе. Чому Ви вирішили досліджувати тему просторових нерівностей, міських трансформацій, нерухомості?

Олег Голубчиков: Дякую, що запросили долучитися до вашого проекту «Простір і нерівність». Тема вкрай важлива і складна – як для суспільства, так і для політики й управління. Прогресивних дискусій, на жаль, часто не вистачає в нашому регіоні. Ваш журнал заповнює цю інтелектуальну нішу.

Мене завжди приваблювало місто як аналітична категорія. Місто — вища форма суспільного співіснування, концентрація досягнень цивілізації, зокрема технічних та культурних досягнень, але також і проблем суспільства. Місто – це і економічна, і соціальна, і культурна, і екологічна, і технологічна, і енергетична категорія тощо. Якщо очі — дзеркало душі, ґрунт — дзеркало ландшафту (так говорив Докучаєв), то для мене місто — дзеркало суспільства. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство (розвинене або не зовсім) без усвідомлення міста та міських процесів. Як казав Черчилль, спочатку ми формуємо будівлі, а потім вони формують нас. Так само і місто: суспільство його створює, а воно, зі свого боку, в усьому своєму соціально-технічному різноманітті формує суспільство. Відбувається взаємне виробництво міста й соціуму.

 

"Неможливо зрозуміти сучасне суспільство (розвинене або не зовсім) без усвідомлення міста та міських процесів."

 

До теми міських досліджень і нерухомості я близько підійшов на початку століття, коли почав навчатися на магістерській програмі управління нерухомістю в Королівському технологічному інституті у Стокгольмі. До цього я закінчив географічний факультет МДУ, тобто розглядав  міста крізь призму екології та природокористування. Незважаючи на те, що багато моїх професорів у Швеції були абсолютно зациклені на неоліберальних ідеях, які суперечили практиці шведського суспільного устрою, ми вивчали й економіку громадського сектора, й неоінституціональну економіку, й регуляційні інститути, зокрема шведські моделі землеустрою й територіального планування. Я зацікавився політикою міського планування. Перша моя стаття в міжнародному науковому журналі була присвячена інституційним реформам у системі міського планування і, власне, була написана на основі магістерської роботи.

 

 

Подальша підготовка Ph.D. в Оксфорді зміцнила ці вектори, а також повернула мене на стезю географії, занурила в критичні концепції, зокрема в розглянуті проблеми просторової нерівності. Дисертація була присвячена проблемам нерівномірного трансформування економік міст у пострадянську ринкову систему та роль ідеології у формуванні просторової нерівності. Погляд зсередини «розвиненої капіталістичної системи», якою видається Британія, дозволив також переосмислити проблеми того, що Анрі Лефевр називав «соціальним виробництвом простору» — взаємопроникнення соціальних і просторових процесів, відтворення соціальної нерівності та затвердження класової гегемонії, зокрема через міські процеси та міський простір.

Впродовж останнього десятиліття я викладав у різних провідних університетах і продовжую займатися міськими дослідженнями.

АЛ: Ви один з небагатьох пострадянських географів, які критично розглядають ринкові трансформації в нашому регіоні та використовуєте політекономічний аналіз. Чому Ви обрали саме таку парадигму? Адже вона, м’яко кажучи, малопопулярна в пострадянській соціальній науці. Чи не боялися, що Вас не зрозуміють пострадянські колеги?

ОГ: Почнімо з того, що я НЕ є строгим прихильником парадигмальної дисципліни, від якої не можна жодним чином відступити вправо чи вліво. Для мене важливішою є сутність того, що я досліджую, зокрема політична. Політекономічний аналіз, дійсно, дозволяє часто розумніше та глибше зануритися в цю сутність. А критичне мислення — це фундамент не тільки соціальних, а будь-яких досліджень. Ба більше, це основа кожного здорового й розсудливого ​​суспільства, здатного до прогресу, креативності, інновацій.

Мені здається, що тепер уже багато хто в нашому регіоні розглядає трансформації, послуговуючись критичним аналізом. За останнє десятиліття спостерігаємо ренесанс критичних підходів у соціальних науках. Перекладають багато книг, які раніше попиту не мали б. Тож відбувається насичення соціальних наук різними підходами. За останні роки зародився потужний імпульс інтересу до досліджень міста, урбанізму. З’являються нові факультети й університетські дисципліни. Наприклад, у Вищій школі економіки в Москві зараз із різних структур створюють великий об’єднаний факультет міського та регіонального розвитку, де проводяться публічні та відкриті лекції з тематики міста. Вони приваблюють велику аудиторію. Виникає новий феномен, який можна назвати соціальним урбанізмом — інтерес до урбанізму й міських питань з боку громадянського суспільства. Такі важливі проблеми як соціальна нерівність у пострадянських країнах увійшли до суспільно-політичного дискурсу, перестали «замовчуватися» й бути предметом власне наукових досліджень, статистики та інших компетентних органів. Відповідно, й просторове вираження цих проблем, питання територіальної (просторової) справедливості та несправедливості виходять з тіні кабінетів і аудиторій у ширший суспільний дискурс.

 

"Критичне мислення — це фундамент не тільки соціальних, а будь-яких досліджень."

 

Пострадянська географія, справді, дещо відставала, проте її інтернаціоналізація так чи інакше змушує навіть географів сприймати розвинені в міжнародному дискурсі академічної науки підходи. А в науковому світі «критична географія», яка ґрунтується на політекономічному аналізі, марксизмі або постмарксизмі — радше мейнстрим, аніж периферія. Вона намагається з’ясувати глибші чинники та процеси, зокрема на підставі моральної філософії. Можливо, академічна економіка зашореніша в цьому плані. Принаймні, провідні економісти на Заході іноді на це скаржаться. Але, скажімо, соціологія та географія як академічні науки протиставляють економіці свій «неортодоксальний» (heterodox) підхід і «витонченіше» (nuanced) розуміння суті соціальних процесів.

АЛ: У пострадянських країнах соціальну географію довгий час розвивали як позитивістську науку, яка не так пояснює навколишню дійсність, як радше описує її, наприклад, через силу-силенну соціально-економічних показників, зображених на карті. Чи змінюється ситуація? Якщо так, то чому? Якщо ні, то чи можливо на це якось вплинути?

ОГ: У країнах нашого регіону соціально-економічна географія має різні підходи. Власне, пояснювати дійсність неможливо без її опису, глибинну суть процесів неможливо збагнути без деталізації їхніх проявів. Але я згоден, що в цілому панує позитивістський підхід. Один вітчизняний географ-урбаніст, відомий і шанований мною, якось сказав мені, що критичні політекономічні дослідження, зокрема й ті, що викликають резонанс у міжнародній літературі, йому нагадують теорії змови, оскільки там знаходять зв’язки і системи, які, строго кажучи, неможливо довести «традиційними» емпіричними методами, такими, як, наприклад, статистичні методи. Так, це позитивістський підхід. Але і він, очевидно, має право на існування й дає багато корисного знання та ідей.

 

 

Чи змінюється ситуація? Так, і знову ж таки, мені здається, під впливом інтернаціоналізації наукового обміну, активнішого проникнення міжнародної літератури (зокрема перекладеної), а не внаслідок пошуку якихось внутрішніх коренів, наприклад в марксистсько-ленінській філософії. З досвіду постсоціалістичних міських досліджень можу відзначити, що концептуальний ландшафт досліджень значно змінився в останнє десятиліття. Нове покоління дослідників, умовно кажучи, до 30 років і трохи старше, менш зашорене й відкритіше до різного роду інтелектуальних традицій та інновацій. Їхній підхід до тієї ж проблеми соціальної нерівності та соціального несправедливості чутливіший і щиріший, ніж підхід багатьох представників старших поколінь, вихованих у певному ідеологічному середовищі —  або в дусі позитивізму, або неолібералізму. Трохи молодші колеги викликають у мене більше оптимізму.

АЛ: Часто в соціальних науках домінують теорії, розроблені на основі досліджень західних міст і регіонів. У своїх теоретизуваннях Гарві, Сміт, Бреннер (список можна продовжувати) відштовхуються від досвіду міст, що сильно відрізняються від пострадянських. Які проблеми це викликає в дослідників? І як їх побороти?

ОГ: Справді, така проблематика обговорюється в науковій спільноті. З одного боку, фундаментальні процеси в контексті капіталізму так чи інакше мають загальну природу. Згадані Вами автори яскраво визначають численні фундаментальні відносини та процеси, так само як і Маркс визначав соціальні відносини, актуальні для всього суспільства. З іншого боку, звісно, існує тенденція певного наукового колоніалізму —  деякі концепції прив’язуються до тих міст і регіонів, де вони не мають того ж сенсу, як на своїй історичній батьківщині. Така інтерпретація може спотворювати суть того, що відбувається, звертати увагу на менш значущі фактори й навіть видавати спотворені рецепти. Хоча я тут не панікував і не перебільшував би. Значно краще використовувати теоретичний апарат, розвивати його або критикувати, ніж займатися описовістю, про яку говорилося вище.

Можна також відзначити, що у соціальних науках на перший план виходять компаративістські ідеї, порівняльний аналіз соціальних процесів у різних регіонах, а також ідея, що теорії повинні, з одного боку, вироблятися по можливості за межами англосаксонського світу, а з іншого — бути чутливішими до диференціації, різноманітності світу та місцевого контексту. Такі ідеї, звичайно, добре поєднуються як з постколоніальним підходом, так і з постпозитивістськими, постструктуралістськими й постмодерністськими віяннями.

Водночас, дійсно, є дефіцит використання досвіду власне пострадянських міст для світової урбаністики, для тих же порівняльних досліджень і теоретизування. А цей досвід величезний. По суті, ми маємо справу з експериментом у природних умовах, коли за короткий (за історичними мірками) проміжок часу відбувалася зміна матриці соціальних відносин, зміна ідеологічних векторів, створення того ж класового суспільства. І якщо місто — дзеркало суспільства (про що я говорив вище), то, звичайно, пострадянське місто має стати відправною точкою для побудови нових або поліпшення нинішніх концепцій, зокрема в ключі кращого розуміння того, як капіталізм переформатовує простір і суспільство. Нещодавно я обговорював ці питання у своїй статті «Urbanization of transition» у спеціальному випуску журналу Eurasian Geography and Economics, присвяченому містам. Стаття у відкритому доступі, запрошую з нею ознайомитися.

 

 

У тій статті я також висловлюю думку, що постсоціалізм — це не регіональний, а глобальний феномен. Його слід саме так осмислювати. Адже разом із державним соціалізмом у глобальному масштабі зник альтернативний ідеологічний центр історичного розвитку, який стимулював конкуренцію моделей соціального розвитку й полярних образів майбутнього. Сталося те, що Фукуяма назвав «кінцем історії»: інакше кажучи, зникнення образу майбутнього. Капіталізм в умовах відсутності соціалізму не має іншого майбутнього, окрім сучасності. Внаслідок цього кінця історії відбувається те, що розгортається на наших очах у багатьох країнах — повернення «історії» у формі націоналістичного розвороту. Ймовірно, це відповідь електорату як на кризу неоліберальної глобалізації, так і на кризу соціально-демократичних ідей, які в умовах відсутності альтернативного центру ваги в особі СРСР, так і не змогли скласти реальну історичну альтернативу неолібералізму.

Спадщина радянського міста становить інтерес в плані можливої ​​теоретизації. Наприклад, питання, наскільки радянське місто було втіленням того, що зараз називають справедливим та стійким містом. У неоліберальному пострадянському світі таке формулювання питання було майже табуйованим, а розуміння радянського міста в сучасних західних академічних публікаціях загалом видається карикатурним, заснованим на деяких ідеологемах, що виходять «із загальних уявлень» авторів. Забуті навіть серйозні дослідження зарубіжних дослідників-сучасників, які проводилися в «реальному» радянському місті, а не в його вигаданому образі. І, звичайно, це заважає використовувати спадщину радянського міста у нових теоретичних побудовах.

У карикатурному образі радянського міста весь радянський період показано як якийсь однорідний, одномоментний згусток історії, який загалом є малорухливою композицією. Пропоную читачам поглянути на неї. Зверху бовваніє монумент Леніну. Такий величезний, що місто його не вміщає, він заповнює практично весь радянський простір і затьмарює сонце. Безпосередньо під монументом, на п’єдесталі, вишикувалася безлика Номенклатура — каста обраних міста. В руках вона чіпко тримає спецпайки, штовхається й із жорстокістю дивиться один на одного. Номенклатура контролює місто, планує комуністичні паради й управляє заводами. Хоча нічого ці заводи не виробляють, в основному спалюють безкоштовне паливо й чітко виділяються на тлі сльотавого неба своїми непропорційно вертикальними трубами, що закіптюжують небо. А внизу, межи сірих і похилих через погану якість будівництва і хронічного дефіциту будматеріалів багатобагатоповерхівок, пильний загін співробітників КДБ спостерігає, як тягнеться нескінченна й безмовна черга до продуктового магазину, на похмурих прилавках якого лежить кілька низькоякісних, малоїстівних товарів. В очах людей — одночасно культ особистості, екзистенційний страх і ледь жива, але все ж єдина кольорова у всій цій чорно-білій картині мрія про свободу, що складається з десяти латинських букв: KAPITALIZM... Можливі й варіації на тему цієї композиції з додавання персонажів і похмурості. Але в цілому кумедно буде порівнювати публікації академічних «художників» із зображеним тут мною образом.

Якщо ж скинути цей абсурд, то в радянській моделі міста були потужні імпульси в напрямку справедливого й сталого міста. Домінанта планування й сильного регулювання вимагала дотримання певних критеріїв, зокрема й ідеологічних — доступність житла, справедливий розподіл суспільних благ. Місто відігравало роль перерозподільної машини, того, що в моральній філософії називають distributive justice. Населення мало більш-менш рівні можливості та доступ до певного рівня комфорту, було гарантовано право людини на житло. Місто також реалізовувало ті концепції, які ми всі зараз обговорюємо в межах екологічно стійкого міста. Це і компактна високощільна забудова, й контроль за її зростанням й розповзанням, і пріоритет громадського транспорту й обмеження особистих легковиків, і створення того, що зараз називається mixed-use development, тобто змішаної, комплексної забудови з максимальною інтеграцією соціальної інфраструктури в житлові квартали, її пішохідна доступність. Це розвиток громадських просторів і зелених зон, розвиток централізованих районних систем теплопостачання тощо. Але якщо радянське місто було саме таким, чому ж цю модель не змогли реалізувати як якусь «мрію» про стійке місто, яку зараз так активно шукають у світі?

 

"Радянське місто було все ж апофеозом модернізму, де він, до того ж індустріального спрямування, був зведений в абсолют."

 

Звісно, не слід забувати, що радянське місто було все ж апофеозом модернізму, де він, до того ж індустріального спрямування, був зведений в абсолют. Місту була притаманна однорідність, конформізм (також і в архітектурному плані), воно стояло на службі індустріалізації та було затиснуто раціональністю. І це, звичайно, щораз гостріше суперечило культурним запитам суспільства. Адже з 70-х років минулого століття був сильний поворот до постмодернізму — в усьому світі й у радянському суспільстві зокрема. На перший план виходить особистість, суб’єктивізація, заперечення шаблонів і метанаративу, змішання стилів. Пошук контрастів, вражень. Так, народ вимагав видовищ. У широкому розумінні. Тут моралізація й етика радянського міста — модель соціальної справедливості та ідеологічної моралізації, яку втілювало радянське місто, — почала суперечити естетиці  постмодерну. Не було естетики урбанізму в широкому розумінні: візуальна естетика міської забудови, а також естетика соціальних відносин, включення в дискусії, залучення громадянського суспільства до прийняття рішень. Така естетика теж має етичне продовження: питання демократії, те що називається participatory justice.

Однак проблема в тому, що пострадянський період супроводжувався втратою тієї етики, яка була надбанням радянського міста. Водночас естетика, звичайно, формується не повністю, а вибірково, не для всіх і не скрізь. А в результаті ми не отримуємо ні того, і ні іншого — ні повноцінної етики, ні повноцінної естетики...

Поки що осмислення й переосмислення цих та інших питань не відбувається так, як треба. Навіть не постає таке питання: наскільки пострадянське місто може служити базою для теоретизування в соціальних науках, не кажучи вже про пошуки відповідей на ці питання. Принаймні, немає яскравих концепцій. Мабуть, відсутність критичної маси таких спроб і досліджень, а також інтелектуальних лідерів далися взнаки.

 

 

АЛ: Одна із Ваших останніх публікацій у співавторстві з Мір’ям Бюденбендер стосується геополітики нерухомості. На перший погляд, теми мало пов’язані між собою. Розкажіть, які зв’язки та закономірності Вам удалося простежити?

ОГ: Дійсно, у нас є стаття, опублікована в International Journal of Housing Policy, де ми намагаємося осмислити можливу роль нерухомості у формуванні геополітичної взаємозалежності. Наприклад, інвестиційна взаємозалежність або ідеологічна прив’язка тих чи інших моделей житлового та іпотечного ринку. Скажімо, прив’язка радше до американських моделей, ніж до німецьких. Вони дуже відрізняються одна від одної. Не менш цікавою є роль нерухомості у виникненні так званої м’якої сили, яка може відігравати роль у просуванні зовнішніх національних інтересів або посилати певний сигнал про потенціал держави (наприклад, через мегапроекти). Це з одного боку.

З іншого ж боку, ми проблематизуємо саме поняття геополітики. В панівному розумінні це дещо цілісне, прив’язане до території та інтересів держави, до її кордонів і бюрократії. А ми дивимося на геополітику як на «асамбляж», процес, який постійно перебуває в русі й спирається на сукупну поведінку та прояви численних акторів, елементів і центрів ухвалення рішень, зокрема інтересів, зав’язаних на нерухомості, які можуть впливати на формування та внесення змін до міжнародних відносин. До того ж це не обов’язково відбувається цілеспрямовано чи з бажаними для когось ефектами. Йдеться про те, що ми називаємо «геополітикою множини».

АЛ: У Києві, особливо в останні роки, відчутно посилилися процеси просторового витіснення. Переважно це стосується місць дозвілля — кафе, ресторанів, кінотеатрів. Принаймні поки що немає даних про те, що відбувається й житлове витіснення. Як Ви вважаєте, чи варто називати такі процеси джентрифікацією чи це щось інше?

ОГ: Тут слід розглядати, чим ці об’єкти витісняються, на що замінюються та чому. Якщо «елітними» об’єктами або під інтереси певних соціальних груп із тугіше набитими гаманцями чи міцними зв’язками нагорі — це ознаки джентрифікації.

Але ці процеси відбуваються давно. Наприклад, період «відновлювального зростання» в наших країнах перед глобальною фінансовою кризою 2007—2008 років поєднувався із прискореною джентрифікацією центральних районів столиць, коли населення цих районів витісняли в інші, периферійніші райони. Це витіснення здійснювали за допомогою «ринкових» механізмів, а також і з використанням кримінальних заходів. Згодом там утворювалася чи то будувалася елітна нерухомість.

 

"Міські еліти відверто перевели право на простір у суто економічну площину, в залежності від купівельної спроможності тих чи інших груп."

 

Яскравий приклад — центр Москви починаючи, мабуть, з докорінної перебудови району Остоженки на початку 2000-х років (ми тоді якраз проводили там дослідження), а потім поширення цього «досвіду» по всій центральній Москві. Але ті ж самі процеси можна спостерігати в усьому пострадянському просторі — від Тбілісі до Вільнюса. Можна сказати, що корінне населення, тобто ті, хто проживав там багато десятиліть, піддаються репресіям і депортації (м’якій або жорсткій), а «очищений» від нього простір займають нові поселенці, що придбали «право» на цю територію за допомогою свого туго набитого гаманця. Міські еліти відверто перевели право на простір у суто економічну площину, в залежності від купівельної спроможності тих чи інших груп.

Так звані еліти так знахабніли, що в Москві часів мера Лужкова в уряді міста відкрито озвучували тезу: центр Москви не для бідних. Таке розуміння настільки «натуралізовано», що сприймається як щось очевидне, не вимагає навіть обережної політкоректності. Але такі процеси абсолютно не природні, а досить рукотворні. Вони навіть не ринкові, оскільки місцева влада активно їм сприяє, а корупція та кримінал супроводжує їх. Ці процеси мають бути політизовані, а  ті, хто їх уможливлює, хто формує саме таку політику й саме такий репресивний клімат, мають понести відповідальність. У багатьох країнах Європи, особливо соціально-орієнтованих, навіть в тій же Великій Британії, ліберальнішій Америці й інших регіонах світу, існує безліч механізмів протидії такій перекрученій «природності».

 

 

І тут Ваше питання треба поставити ось як: з огляду на те, що ми зараз бачимо, хто реально має право на місто, на той чи інший район міста? Відповідь на це питання й дасть розуміння суті процесів, що відбуваються.

АЛ: Військовий конфлікт на Донбасі перекроює не тільки політичні та адміністративні карти, але й соціально-економічний простір міст, охоплених війною. Чи можна узагальнити напрямки, в яких зазвичай відбуваються такі зміни (на прикладі давніших конфліктів як на пострадянському просторі, так і в інших урбанізованих регіонах)?

Дуже цікаве питання, але мені важко на нього відповісти, оскільки я цю тему не вивчав. Але, звичайно, помітні процеси різкого скорочення населення таких міст (велика частина стала біженцями) і, відповідно, посилення процесів «стискання» цих міст, втрата економічної та соціальної бази розвитку, виникнення величезних ризиків для інвестування та ведення нормальної економічної діяльності, мілітаризація повсякденного життя та механізмів управління. Звісно, це позначається на рівні життя, здатності міст забезпечувати належний рівень громадських сервісів. Власне, це гіперконденсація процесів (тільки в трагічнішому форматі й із численнішими жертвами), пережиті багатьма периферійними індустріальними містами після розпаду СРСР, як і в цілому у світі. Мабуть, було б цікаво провести порівняльний аналіз Детройта і Донецька. Думаю, знайшлося би безліч паралелей (хоча, в Детройті, основним буде фактор расизму). Але у конфліктних зонах також і змінюється психо-культурний портрет населення. Йому властива колективна травма та певна внутрішня згуртованість у зв’язку з поляризацією світу на своїх-чужих, а також підозрілість до зовнішнього середовища.

 

 

Якщо поглянути на це питання в перспективі нормалізації ситуації, історія показує приклади й затяжного занепаду міст в постконфліктних зонах, і швидкого відновлення за умови активного фінансування центральною державою (наприклад, повоєнна відбудова радянських і європейських міст або свіжіший приклад відновлення зруйнованого Грозного в Чечні). У будь-якому разі пам’ять про війну залишається принаймні на одне-два покоління. Залишаться і артефакти, пам’ятники, які служать меморизації війни — будівлі, пробиті шрапнеллю, що досі стоять у центрах багатьох міст Європи, як після війни, так і після подій на зразок Угорського повстання або Празької весни. Їхня інтерпретація залежить від ідеології переможців, що не заважає поминати зворотний бік медалі — чи тихо, чи й навіть іноді голосно (наприклад, розбомблений Дрезден, меморіальний музей миру в Хіросімі).

АЛ: Які у вас плани на майбутнє? Над якими темами плануєте далі працювати?

У найближчі місяці планую дописати книгу, присвячену політиці міського розвитку в Росії й концептуалізації держави та її політики щодо просторового розвитку.

Постійно з’являється ґрунт для нових тем —  наприклад, питання тієї ж програми реновації хрущовок у Москві — новий імпульс трансформації мегаполісу, зокрема його соціальної трансформації з малозрозумілими наслідками.

Турбує також пошук альтернативи тій панацеї у сфері просторового розвитку, яка полонила пострадянські країни. Маю на увазі розвиток агломерацій, який лише посилює нерівність між великими й малими містами. До того ж навіть економічні ефекти від агломерації мають слабке емпіричне підтвердження: тільки в ідеалізованих моделях, з вузьким колом параметрів, вони виглядають гладко. Щоб створити альтернативу, необхідно краще розуміти, як формується «центральність» у відносинах центру-периферії, краще усвідомлювати можливості внутрішніх ресурсів міста, зокрема те, що зараз називається foundational economy, — ролі громадських секторів у розвитку міст.

Крім цього, працюю над  дослідженням просторової нерівності в результаті low-carbon energy transitions — переходів до низьковуглецевої економіки у Британії і Європі. Планів багато. Готуємо публікації з колегами з інших регіонів світу, наприклад з Китаю, про внутрішні й зовнішні мега-проекти.

Розмовляла Альона Ляшева

Переклала з російської мови Леся Бідочко
 

Читайте також:

Житлове – це політичне (Девід Мадден, Пітер Маркузе)

Джентрификация: красивое слово или реальный процесс? (Алёна Ляшева)

Жилищный вопрос в Киеве и социальное неравенство: история проблемы (Семен Широчин)

Залишити коментар