Імперативний відпочинок: гендерний та класовий утопізм у нацистській Німеччині

  • 07 вересня 2015
  • 8585
Імперативний відпочинок: гендерний та класовий утопізм у нацистській Німеччині

Стас Мензелевський

Вперше опубліковано в: Спільне, №6, 2013: Гендер і праця

Станіслав  Мензелевський  —  кінокритик,  науковий  співробітник  Національного центру  імені  О.Довженка, активіст Центру візуальної культури.

З 1 до 16 серпня 1936 року в Берліні проходили XI літні Олімпійські ігри. У змаганнях взяли участь 49 країн і 3961 атлетів — було встановлено новий кількісний рекорд для таких заходів. У масову культуру ця подія увійшла завдяки домінантному візуальному свідченню режиму — фільму «Олімпія», який зняла два роки по тому контроверсійна режисерка Лені Ріфеншталь. Проте маловідомим лишається факт, що за тиждень до ігор протягом семи днів — з 23 до 30 липня — у Гамбурзі тривав з’їзд, значення якого для внутрішньої політики Третього Рейху було не меншим, ніж проведена згодом Олімпіада, яка формально стала підсумком з’їзду. Ідеться про Другий світовий конгрес з питань дозвілля та відпочинку. Участь у цьому самміті, патроном якого виступив Рудольф Гесс, райхміністр і заступник Гітлера у партійних справах, взяла 61 країна, від Афганістану до Югославії (звісно, за винятком Радянського Союзу) та 3000 делегатів. З огляду на міжнародні амбіції проекту, матеріали конгресу того ж року були перекладені англійською мовою й видані окремою книжкою. 

 

00003 копия

 

На основі цих матеріалів я спробую описати систему адміністрування дозвілля у довоєнній Німеччині (1933-1939). Аналіз дискурсу влади є сам по собі доволі специфічним жанром. Декларативний характер досліджуваних матеріалів жодною мірою не дає досліднику вичерпних відповідей і не гарантує автоматичної реалізації артикульованих сценаріїв та докс. Також значна частина  інформації, наведеної у цій статті, є широко відомою. Мені, однак, цікаво поглянути на неї з точки зору гендерного та класового розподілу. Моє дослідження зосереджене не на жінці та робітнику взагалі, а на ситуаціях, у яких декларації (зокрема про робітниче та жіноче питання) стикалися із соціальною реальністю. За допомогою яких риторичних фігур долали суспільні антагонізми, коли очевидно репресивні механізми управління змінювалися на механізми «ліберального» адміністрування? Як у такому контексті знімалися суперечності класових та гендерних відмінностей? Яким чином у сфері дозвілля нацистський уряд реалізовував свою адміністративну стратегію перерозподілу людських ресурсів і як це відбивалося у суспільно-політичному дискурсі? Яке місце було відведено жінці у цих нових умовах соціальної стабілізації? Яким чином підготовка до війни реорганізовувала повсякдення німецького робітника?

 

 Робота-дозвілля (Arbeit-Freizeit)

 «Вирішення соціальної проблеми, якою є організація дозвілля та відпочинку, змушує нас звернутися до найширших людських мас… Метою громадської ініціативи має стати законне забезпечення гідного дозвілля та відпочинку. З цією метою держава та незалежні індивіди мають відкрити доступ до всіх закладів, які й забезпечать реалізацію поставлених цілей. Організація ця має створити рівні умови доступу до дозвілля у межах цілої нації. Фізичне й духовне відновлення, вдала організація дозвілля посприяють збільшенню продуктивності й тим самим зростанню сили та здоров’я нації» (Leisure 1936: 34).

Зазначений уривок із виголошеної на конгресі резолюції доволі сухий, однак проявляє певну логічну матрицю й повторювані риторичні одиниці. Зазначимо, що дозвілля 1 тут позиціоноване як вагома складова соціальної політики, а не довільна сукупність виборів розрізнених суб’єктів. Відтак один із основних обов’язків держави — це не лише забезпечити умови праці, але й організувати доступ до дозвільних практик на паритетних умовах. Ідеться про класові та гендерні складові нації, яка, у свою чергу, доволі передбачувано інтерпретована в органіцистському річищі, тобто, як живий організм. Проте ця резолюція виглядає тавтологічно, адже в Німеччині вже з 1933 року активно працювала державна організація, що опікувалася дозвіллям нації. До неї ми скоро повернемося.

 

00003 копия

 

Зараз же, вочевидь, треба зробити невеличке термінологічне уточнення. Критичним для розуміння «дозвілля» є усвідомлення його історичного характеру. Загальним місцем більшості досліджень, розпочатих у 1960-х і присвячених проблемі вільного часу в культурі, є розірваність доіндустріального та індустріального суспільств. Відповідно, у середньовічній та ранньомодерній Європі, загалом у Європі доіндустріальній «дозвілля» не існувало, ані на термінологічному, ані на ідеологічному рівнях (Thomas 1964: 51). Тому наше уявлення про «дозвілля» та «роботу», про постійний перехід від одного до іншого — продукт індустріального капіталізму. 2 Дозвілля фактично виникає разом із  фабрикою. Щоб його можна було ідентифікувати, мав відбутися перехід від домашнього виробництва до виробництва індустріального, машинного. Тепер робота має цілком конкретні межі, просторові та часові — фабрику та робочий день. Усе, що не вписується у ці рамки, має потенціал стати дозвіллям. Як ми побачимо, згодом у нацистській Німеччині вся робітничо-дозвільна політика принаймні риторично відмежовувалася від індустріальної моделі капіталізму, а метою своєю бачила гармонізацію виробничо-рекреаційних складових під спільним знаменником нації. «Робота та відпочинок раніше сприймалися як антитези. Така ситуація шкодить як роботі, так і відпочинку. Ми зможемо подолати такий стан справ лише спробами «освятити маси», тобто надихнути роботу радістю (Freude) відпочинку, а відпочинок силою (Kraft), що черпається у роботі» (Leisure 1936: 40). Проте цей імпульс повернення до Volk і Natur, невідчуженої праці та гармонійного німця вступає у серйозний конфлікт із необхідністю організувати потужне виробництво у легкій, важкій, а тим паче у військовій промисловості, яка стала з 1934 року основним пріоритетом економіки. Щоб досягти поставленої мети, необхідно було якнайшвидше реорганізувати як політику праці, так і дозвільні практики.

«У нас не було готової програми, яку ми могли би зняти з полиці та створити Трудовий  Фронт; я просто отримав наказ від фюрера розібратися з профспілками, потім я мав вирішувати, як діяти далі» (Mason 1993: 88). Це слова Роберта Лея, рейхсляйтера, обергрупенфюрера СА, завідувача організаційним відділом НСДАП 3 й майбутнього голови Німецького трудового фронту (НТФ), цілковито нової організації, про створення якої (у той час лише на папері) було оголошено 6 травня 1933 року. Розпочавши роботу над встановленням соціального порядку з ліквідації профспілок, ця загальнонаціональна організація стала ключовим гравцем у процесі трансформації класових відносин. Класові конфлікти, звісно, не зникли, але тепер вони розігрувалися по той бік ідеї національної консолідації та соціального популізму. До НТФ перейшло все рухоме й нерухоме майно профспілок і всі конфісковані членські внески. На заводах було ліквідовано ради робітників, заборонено страйки та укладання колективних договорів. Офіційно НТФ взяв на себе посередницьку  функцію між робітником та власником підприємства, а за мету мав боротьбу за права робітника, проти капіталізму та лібералізму в межах націонал-соціалістичної держави. Однак НТФ став не представницьким органом робітників, а державним репресивним апаратом. 4

 

Краса праці

Структурно НТФ складався із націонал-соціалістичної заводської організації,  націонал-соціалістичного комерційного та професійного союзу та 18 управ, дві з яких відігравали ключову роль в уявному послабленні капіталістичної опозиції роботи та дозвілля й були покликані «надихати роботу радістю». Нацистська стратегія роботи із соціальними проблемами робітників заслуговує на окрему увагу. Адже, як ми спробуємо показати далі, замість того, щоб реально працювати з соціальними конфліктами (низькі зарплати, експлуатація і т. ін.) НТФ успішно розігрував їх розв’язання у геть маргінальних символічних площинах. 5

На захопливу історію про виникнення однієї зі згаданих вище управ — «Краси праці» — натрапляємо в мемуарах Альберта Шпеєра, який мав очолити цю управу. Під час відвідин Лімбурга Роберт Лей побачив чимало підозріло чистих та охайних шахт, прикрашених доглянутими садами, і вирішив адаптувати цей досвід у Німеччині. «Спершу, — пише Шпеєр, — ми переконали власників фабрик модернізувати свої офіси та прикрасити їх квітами. Але на цьому ми не зупинилися. І газони замінили асфальт. Колишні пустирі перетворилися на парки, де робітники могли сидіти під час перерв. Ми організували збільшення вікон на фабриках та облаштували їдальню… допомогли власниками вирішити проблеми з освітленням та вентиляцією» (Speer 1970: 57). 6 Цей псевдогуманістичний імпульс став основним вектором пропагандистських кампаній, памфлетів, численних виставок, радіотрансляцій, публікацій та інспекцій на виробництвах. Не оминали працівники управи (яких офіційно було близько сімдесяти) і технікумів та шкіл. Гасла «За хорошу вентиляцію на робочому місці», «Чиста людина на чистому заводі», «Ставай на боротьбу із виробничим шумом», «Хороше освітлення — хороша робота» (Welch 2007: 69) лунали всюди. Довершувала цей естетизований канон вишукана біла порцеляна, яку випускали під штампом «Краса праці».

 

Fabrikhof mit Wandparole der Deutschen Arbeitsfront im Sperrholzwerk Ebersberg, Kurt Rode Ebersberg/Obb.

 

Показово, що історія «Краси праці» починається з квітки. Такий символізм дозволяє нам актуалізувати тут текст, цитований у безлічі інших контекстів. Саме в 1936 році виходить текст Вальтера Беньяміна «Твір мистецтва в епоху його технічної відтворюваності», у післямові до якого натрапляємо на протиставлення ідеологічних операцій: праві естетизують політику, а ліві політизують мистецтво. Беньяміну йдеться про цілком конкретні ідеологічні процедури: «Фашизм намагається організувати новоявлені пролетаризовані маси, не зачіпаючи наявних майнових відносин, усунути які вони прагнуть. Він бачить свій шанс у тому, щоб дати масам можливість висловитися (але в жодному разі не реалізувати свої права)» (Беньямин 1996: 62).

І справді, ми бачимо, як після ліквідації профспілкового руху й утворення НТФ, який, мовою Беньяміна, мав організувати ці робітничі маси, їх тим самим було позбавлено можливості боротися за реалізацію своїх прав. Сублімується ця травматична нестача в фігурах «самовираження» за повного збереження statusquo, тобто соціальної асиметрії та дефіциту механізмів самоврядування.

Естетика як наука про чуттєве пізнання світу, про поняття прекрасного пов’язана в першу чергу з іменем іще одного німця Олександра Баумгартена. Якщо «краса» в його «Естетиці» виступає однією з ключових категорій науки естетики, то «Краса праці» — ніщо інше як одна з інституційних форм, у яких фашизм приходить до естетизації політичного життя. Якщо в ядрі політичного вбачати антагонізм, — у нашому випадку антагонізм соціальний (наприклад, експлуатацію робітників, або дискримінацію жінки) — то естетизувавши його, тобто описавши в категоріях прекрасного/потворного чи гармонійного, ми знімаємо його, проте лише в уявному регістрі.

Взявши до уваги класифікацію Беньяміна, повернімося до конгресу та, без перебільшення, філософської доповіді під тавтологічною назвою «Краса праці» німецького інженера Карла Кречмера. «Краса» в нього з чисто декоративного прийому перетворюється на метафізичний аргумент, а естетизація стає необхідною умовою продуктивного виробництва та успішної соціальної політики. От тільки що більшим є бажання описувати соціальну реальність у нематеріальних категоріях, то легше можна цю реальність відкидати. Починається доповідь із критики капіталізму та умов праці за індустріалізації, квінтесенцією якої постає машина (техніка). Попри позірний емансипативий потенціал технологічних інновацій — аеропланів, радіо, електрики, —  робітники потрапляють у пастку великих міст та автоматичного виробництва. Однак тут логічна траєкторія змінюється, і від цілком марксистської критики 7 доповідач переходить до поняття мистецької форми, яка в першу чергу асоціюється із поняттям краси.

Форма ця за часів капіталізму — лише фальшивий фасад, демонстрація успіху та заможності, а не необхідна складова соціальної реальності (парки, дороги, будинки). Однак за декорованим фасадом надлишкової матеріальності пересічний німець знаходить лише соціальний безлад. Новий порядок — ось чим має відповісти Німеччина на цей хаос. Новою філософією життя, в якій праця осягатиметься як гармонійне та органічне ціле. Адже там де є гармонія — у красі — суспільні антагонізми просто неможливі за визначенням. Онтологічним обґрунтуванням краси стають ідеї гармонізації, або потенціал вдосконалення цілого, його упорядкування шляхом раціоналізації. А симетрія та пропорція стають тими неокласичними категоріями, що фактично дозволяють вимірювати красу, яка тепер легко підлягає вимірюванню. Виникає питання, де шукати цей соціальний порядок та мистецький ідеал. «Цінності, якими ми керуємося, походять із душі краси, що завжди була силою, причетною до творіння найблагородніших у світі речей» (Leisure 1936: 325). Проте душа — лише частина тієї безмежної універсальності, якою є природа. Апеляція до Natur одночаснояк до естетичного еталону та зразка раціональної впорядкованості знімає всю напругу між функціональністю та красою: «Все у природі створене з огляду на його призначення і, тим не менш, несе на собі відбиток краси. Краса та користь, форма та призначення є нероздільним цілим» (Leisure 1936: 325). Природа як краса/лад виступає тією універсальною ідеєю, що безперечно здатна вплинути на реанімацію трудового досвіду, який постраждав від спеціалізації та автоматизації. Карл Арнольд, завідувач Секції професійного тренування робітників при НТФ, вибудовує довкола цього конфлікту свою доповідь. Мовляв, культурна політика націонал-соціалістів емансипативна у свої суті та має на меті звільнити робітника від наслідків поділу праці та спеціалізації (Leisure 1936: 374). 8 Арнольд постійно говорить про цілісну людину, тотального суб’єкта, який черпає себе у єднанні душі й духу, поверненні до ключових характеристик нації, що виражаються у «фундаментальних цінностях» народу. Або про джерело відновлення цілісності в «усвідомленому застосуванні та утвердженні спеціальних успадкованих якостей, якими є расові та національні фундаментальні цінності» (Leisure 1936: 373). І вже вся логіка праці-відпочинку, як і вся соціальність, має підпорядковуватися задекларованій траєкторії національного духу. За таких обставин не матеріальна винагорода є вирішальним фактором у роботі, а, перш за все, духовна атмосфера (Leisure 1936: 221), і не гроші, а вищі духовні цінності дозволяють натовпу людей стати нацією. Критика грошей (у цьому контексті гідної зарплати) як матеріальних цінностей моментально обертається критикою матеріалізму із подальшим його ототожненням із марксизмом. 9

Спекулюючи на боротьбі з індустріальним виробництвом та конвеєрною раціоналізацію, націонал-соціалісти відтворювали цю саму раціоналізацію, але вже у фігурах національного порядку, освяченого Божою природою. Більше того, коли Лукач, перечитуючи «Капітал», стверджує, що зі збільшенням раціоналізації та автоматизації трудового процесу діяльність робітника дедалі більше втрачає свій діяльний характер і перетворюється на контемплятивну (споглядальну) установку (Лукач 2003: 185), він дозволяє нам вхопити процеси естетизації політики, глибоко капіталістичні у свої суті. 10

Фіксація на мистецтві та споглядальності дозволяє успішно витісняти — принаймні, в громадській свідомості — той факт, що капіталістична експлуатація нікуди не зникла. Саме тому важливо без упину гіпостазувати естетичне. «Без мистецького оформлення жодна політика, зокрема жодна соціальна політика, не може створити нічого величного та тривкого» (Leisure 1936: 326). Коли Кречмер скаржиться на капіталіста, що керується лише жагою поживи та збільшення прибутків від виробництва й експлуатує робітника, він нечутливий до факту, що пропагована ним естетизація позначена цілком конкретною промисловою телеологією, опис якої дає той-таки Беньямін: «Усі зусилля з естетизації політики сягають найвищого ступеня в одній точці. І цією точкою є війна. Війна, і тільки війна дає можливість направляти до єдиної мети масові рухи найбільшого масштабу за збереження наявних майнових відносин. Так виглядає ситуація з точки зору політики» (Беньямін 1996: 62-63).

Звісно, проблематично встановити чітку кореляцію між згаданими покращеннями умов праці та зростанням продуктивності. Однак на кінець 1936 року було проінспектовано 38000 підприємств. У половині з них за рекомендацією було поліпшено умови праці, що обійшлося власникам у 200 млн. рейхсмарок. Проте ці абстрактні цифри, вилучені з контексту, аж ніяк не адекватно відображають ситуацію. Зокрема, витрати на військове виробництво у період з 1933 до 1937 року зросли більш ніж у 4 рази (з 3% до 13% від ВВП), у той час як показники самого ВВП, за офіційною статистикою, зросли на 34 млрд. (з 59 до 93 млрд.) рейхсмарок (Mason 1993: 129). За серйозного збільшення прибутковості військово-промислового комплексу витрати на покращення умов праці є просто мізерними.

 

DAF

 

Мало ймовірно, що робітники, виховані у профспілковому русі та на комуністичних принципах, так легко повірили, що прогулянки, покращення вентиляції та освітлення реально змінять ситуацію, разом зі скороченням робочого дня, збільшенням зарплати та гарантіями розширення прав. Навіть найщедріші вдосконалення не змінювали ключової диспозиції, за якої роботодавці 11 протистояли цим фундаментальним вимогам (Mason 1993: 163). Позбавлений разом із профспілками реальної платформи для боротьби, німецький робітник і далі впізнавав би себе та сучасну йому Німеччину в Лукачевій характеристиці позиції робітника, задіяного в капіталістичному виробництві, як споглядальної щодо механічно закономірного процесу (синонімом якого тут виступає краса та порядок Natur), що триває незалежно від свідомості, і людська діяльність не впливає на нього (Лукач 2003: 185). І це надважливо, бо внутрішня організація індустріального підприємства є маніфестацію структури всього капіталістичного суспільства. На тлі цього удаваного союзу між робітниками та роботодавцями завжди майоріла фігура солдата-завойовника.

У 1932 році один із передвиборчих плакатів соціал-демократів (див. Рисунок) представляв ніщо інше, як парафраз колажу Джона Хартфілда. Під свастикою із розіп’ятим на ній робітником — жертвою режиму та нещадної експлуатації — агітаційний напис: «Тому голосуй за соціал-демократів». Плакат цей виявився не надто переконливим, і після захоплення влади націонал-соціалістами, замість емансипувати робітника, цей хрест почали підсвітлювати та прикрашати квітами.

 

Прекрасна жінка

Карл Арнольд постійно говорить про цілісну людину, тотального суб’єкта, гармонійного робітника, що долає відчуження, але ніколи не згадує про жінку. У доповіді Карла Кречмера гендерним аспектам краси нема місця. Проте Магда Геббельс — «ідеальна жінка Німеччини», як пише Vossische Zeitung від 6-го липня 1933 року — у відповідь на питання кореспондентки Daily Mail про стан жінки в новій Німеччині спростовує популярні європейські забобони про відчуження німецької робітниці. Німецька жінка не може працювати лише у трьох професіях: у війську, в юридичній практиці та у сфері державного управління. 12 І все ж, опинившись перед вибором між заміжжям і кар’єрою, німецька дівчина віддасть перевагу шлюбу, адже це найкраще, що може бути в житті жінки. «Я намагаюся зробити німецьку жінку ще прекраснішою», — підсумовує фрау Геббельс. Ця наївна відповідь дає змогу реконструювати ту специфічну ситуацію, в якій опинилися формально емансиповані після першої хвилі феміністичного руху та Веймарської конституції 1919 року жінки в нацистській Німеччині. Яким чином націонал-соціалізм працював з репресивним патріархальним спадком капіталізму та перетворював його на «емансипативну» сучасність 1930-их років?

Kinder, Küche, Kirche — мабуть найвідоміший сталий вираз, що в лаконічній формі репрезентує консервативну логіку у визначенні соціальної ролі жінки. Матір, домогосподарка і прихожанка — в цих координатах і мала існувати жінка на початку 20 століття. У 1899 році англійські газети переповідали анекдот про зустріч кайзера Вільгельма ІІ з американськими суфражистками. «Я згоден зі своєю дружиною. І знаєте, що вона каже? Що жінкам байдуже до всього, що виходить за межі чотирьох К.» (Paletschek 2001: 420). До вищезгаданої трійці додається ще Kleider (одяг). Достеменно невідомо, чи відбулася ця зустріч насправді, але вона прекрасно вписується до патріархально-буржуазної міфології жінки — пасивної, політично індиферентної та виключеної із продуктивного виробництва.

Суфражистський рух виявився далекогляднішим, ніж кайзер Вільгельм ІІ, і, окрім всього, ефективнішим у соціально-політичному сенсі. Результати тривалої боротьби за соціальну емансипацію жінки було закріплено у Веймарській конституції. Жінки отримали виборче право, рівні з чоловіками умови праці та антидискримінаційні гарантії у соціальній сфері. Вже наступного року Клара Цеткін представляла КПН 13 у рейхстазі, а кожна третя жінка мала роботу. І все ж найпоказовішими для нас є не конституційні статті з класичного арсеналу суфражисток, а кодифікація в конституції таких аспектів соціального життя як матримоніальність. Емансипативний проект конституції так і лишився нечутливим до патріархального уявлення про культурну місію жінки — у першу чергу, материнство, шлюб та домогосподарство. «Шлюб як основа сімейного життя та збереження й розмноження нації перебуває під особливим заступництвом Конституції. Його засновано на рівноправності статей. Збереження в чистоті та соціальний захист родини є задачею держави та спільнот. … Материнство має право на охорону та заступництво держави» (стаття 119).

Фактично Веймарська конституція (до речі, перша демократична конституція в Німеччині) стала прекрасною базою для нацистської матримоніальної риторики, зокрема в Mein Kampf. 14 Проте поверхове бажання протиставити у питаннях гендерної політики демократичну республіку та тоталітарний рейх не є виправданим. Понад те, фіксація на цьому псевдоантагонізмі режимів відволікає нас від розуміння того, що процес виключення жінки зі сфери продуктивної праці, формування «жіночої» місії та утворення синонімічного ряду жінка-дружина-мати-домогосподарка почався ще раніше, за часів промислового капіталізму. У гендерній політиці, як, власне, і в робітничій, націонал-соціалісти повсякчас відтворювали капіталістичну логіку, проти якої так завзято «боролися».

Як ідентифікує специфіку родини та її функцію за часів промислового капіталізму Фрідріх Енгельс? Він відмовляється вірити в емансипативий потенціал юридичної аргументації та законодавчого прогресу. Значить це зокрема те, що за добровільністю вибору приховано економічний примус. Примус цей зберігається як у трудових, так і у родинних стосунках і призводить до їх асиметрії. Адже влада класу — економічна реальність — лишається по той бік юридичної нормативності. Відтак правова нерівність у шлюбі стає для Енгельса не причиною, а результатом пригноблення жінки. Із виникненням патріархальної родини, ба навіть моногамної індивідуальної сім’ї, ведення домашнього господарства втратило свій суспільний характер. Воно стало приватною справою; дружина стала головною служницею та була позбавлена участі у суспільному виробництві (Энгельс 1961: 76), що загалом закріпило економічну нерівність у шлюбі. 15 Згодом феміністки другої хвилі продемонстрували, що економічна нерівність, озвучена Енгельсом, лягла в основу ідеологічних процедур, пов’язаних із особливою роллю/місією/призначенням жінки та кодифікацією її у суспільному common sense. Можливо, чіткіше цю лінію вдалося висловити Еліс Кеслер-Гарріс: «Тією мірою як аграрне суспільство 18 сторіччя просувалося до індустріалізації 19-го, розросталася міфологія “жіночого призначення”. З функціональної точки зору це легко пояснити. З індустріалізацією й одночасною урбанізацією зростала кількість чоловіків, задіяних на знеособлених виробництвах поза родинами та громадами. Чоловіки були відірвані від спілкування з дітьми протягом виснажливого робочого дня, а жінки мали заповнити цю прогалину. Одночасно капіталістична ідеологія, що підкреслювала індивідуалізм, успіх та конкуренцію, замінила стару пуританську етику, що обстоювала мораль, працьовитість та цінності громади. Виснажені гонитвою за успіхом чоловіки потребували дружин, які могли би компетентно вести домогосподарство та правити їм за духовний підмурок. Ці нові соціальні вимоги формували ідеологію жіночої ролі» (Кесслер-Херрис 2000:175). Невиконання ж цієї місії загрожувало соціальним хаосом.

Я вдався до такого детального відступу, бо вважаю за необхідне показати гомологічність 16 капіталістичного та націонал-соціалістичного гендерних сценаріїв. У цьому світлі репліки фрау Геббельс набувають нового забарвлення. Хоча вона фактично відтворює риторику свого чоловіка часів Веймарської республіки, що в черговий раз засвідчує ідеологічну тяглість. У 1923 році, коли Геббельс ще мріяв про долю літератора, то у романі «Міхаель. Доля Німеччини в щоденникових аркушах» він озвучує жіночу роль так: «Місія жінки в тому, щоб бути прекрасною й приносити у світ дітей. Це звучить не так уже грубо й застаріло. Жінка наче пташка, що чепуриться для свого самця та несе для нього яйця. Самець же покладає на себе клопіт знаходити здобич та їжу, а також захищати гніздо, проганяти ворогів». 17 У цій трохи несподіваній аналогії можна знайти всі риси традиційної «жіночої ролі» у патріархальній родині за часів промислового  капіталізму. Загалом Геббельс ще чимало разів у тавтологічному режимі відтворював ці гендерні «істини». Проте новим тут є акцент на категорії прекрасного. Але йдеться не стільки про вродливу дружину, скільки про репродуктивну матір. Бо справжня жінка стає прекрасною тільки після народження дитини. Тому материнство це, з одного боку, естетичний механізм, а з іншого — політична місія.

У найсугестивнішій формі Геббельс вирішив жіноче питання у промові на честь відкриття у Берліні художньої виставки «Жінка» 18 березня 1933 року. Націонал-соціалісти свідомо тримали жінок якнайдалі від політики, яка зводиться тут до парламентсько-демократичних інтриг. Ця дискредитація політичної боротьби дозволяє Геббельсу зробити важливий ідеологічний перехід від victimizer (ката) до victim (жертви) тапопередити гіпотетичну критику партійної стратегії: «Не тому, що не поважаємо, а тому, що поважаємо надто сильно» (Goebbels 1934: 118).Такий пієтет до жінки має цілком конкретне національне забарвлення, адже саме німецька жінка є, так би мовити, найжіночнішою жінкою, жінкою par excellence. І тепер, після занепаду, що супроводжувався такими ганебними процесами як фемінізація чоловіка та маскулінізація жінки, гендерна топографія прояснилася. «Перше, найкраще та найбільш підходяще місце для жінок — це родина, а найславетніший її обов’язок — давати життя людям і нації, дітям, що продовжать плин поколінь і гарантуватимуть вічність нації. Найкращий спосіб, у який жінка може служити народу — це одружитися, завести родину та стати матір’ю. Це її найвеличніша місія» (Goebbels 1934: 120-121). А окрім того, велике щастя. Бо, як переконує Геббельс, німецькі жінки геть не раді здобуткам суфражисток, які надали їм більше прав, але менше обов’язків. Більше за все нацистів турбує обов’язок народжувати, бо його  невиконання загрожує вічності нації. У ліберальній емансипації та відповідному ставленні до родини Геббельс вбачає причину занепаду Німеччини.

Цю кволу критику розвиває у своєму виступі на націонал-соціалістичному жіночому конгресі Гітлер, але вже стосовно марксистського вирішення жіночого питання: «…Так зване забезпечення рівних прав для жінок, з вимогою якого виступає марксизм, насправді не забезпечує цих рівних прав, а лише призводить до їх втрати, оскільки ставить жінок у підлегле становище… Внаслідок цього жінка потрапляє у ситуацію, яка не тільки не посилює її позиції щодо чоловіків та суспільства, а лише їх послаблює… Жінка має власне поле бою. Народжуючи, вона б’ється за всю націю» (Моссе 2010: 77). Отож, статус багатодітної матері в суспільстві прирівнюється до статусу воїна-фронтовика, бо вони обоє ризикують своїм здоров’ям та життям заради народу та батьківщини.

 

Kraft durch Freude

Виникає запитання: якщо жінка у більшості випадків виключена з класичного чоловічого розуміння «роботи» як зайнятості поза домом, як тоді слід визначити специфіку її дозвільних практик? Відповідь можна знайди у доповіді Ґертруди Шольц-Клінк, очільниці Націонал-соціалістичної жіночої організації (Nationalsozialistische Frauenschaft). Показово, що представниця жіночого руху, яка висловлюється від усіх жінок і для всіх жінок, є винятком в атмосфері гендерної дискримінації, коли жодна жінка не могла обіймати державних посад. У черговий раз повторюючи мантру материнської місії, обраності та поклику природи, апелюючи до багатодітних матерів, Шольц-Клінк актуалізує ще одну важливу фігуру — жінку-одиначку, 18 проте не дає жодних рецептів роботи з неповною родиною без батька. Вся її риторична увага зосереджена на тому, що матір, не втрачаючи своїх репродуктивних функцій, безперечно важливих для нацистів, розростається до метафізичної фігури. Тепер жінка не має жодних альтернатив, окрім як бути матір’ю. Жорстку кореляцію встановлено: якщо не матір фізична, тоді матір духовна, матір нації. «Термін “матері націй” охоплює всіх жінок і дівчат, які слугують народу як фізичні матері або ж як робітниці будь-якої професії. А це означає, що індустріальна робітниця, академічка, продавчиня, медсестра — всі вони мають старанно працювати, але завжди і всюди лишатися жінкою-матір’ю, в якої завжди знайдеться ласкаве слово й добрий погляд для нужденних…» (Leisure 1936: 453). Окрім формально визначеної роботи, як власне і материнства, існує інша робота: «…Робота як щоденна битва, яку кожна з нас веде із життям; дозвілля ж — це перепочинок, який живитиме нас свіжими силами для цієї боротьби. Якщо ж ми хочемо сповнити наші нації енергію радості, треба відкрити всі шляхи, що уможливлюють для нас дозвілля — через спрощення та впорядкування робочих методів; і це дозвілля ми маємо використати так, щоб зустріти новий день гордо і щасливо (Leisure 1936: 454). Окрім мотиву раціональної організації робочого процесу, зауважу на розуміння дозвілля як рекреаційних практик. Коли кожна жінка це a priori мати, а життя — це a priori робота, тоді і гендерні, і трудові антагонізми стають нерелевантними; всі вони знімаються у фігурі Матері.

Структура комітетів конгресу з дозвілля фактично відтворювала специфічне становище жінки, в якому вона опинилася після 1933 року: формально здебільшого рівна з чоловіками в доступі до роботи 19 й освіти, однак нормативно ув’язнена в ролі матері/домогосподарки; де-юре вільна, але замкнена в «затишному концтаборі» своєї гендерної ролі. Так, один із комітетів був присвячений питанням жіночого дозвілля, однак в інших комітетах про жінок не йшлося взагалі. Резолюція «жіночого комітету» легко погоджувалася з тим фактом, що зайнятість та професійний ріст жінки — це неодмінні умови життя нації. Проте лише економічний примус змушує жінок зректися своїх природних амбіцій (Leisure 1936: 38). Відтак, комітет робитиме все можливе у сфері дозвілля, щоб матері могли присвятити себе піклуванню про родину та життю в гармонії з органічними силами жіноцтва.

 

DAF

 

Тоді як організацією роботи опікувалася управа «Краса праці», регламентацією дозвілля завідувала «Сила через радість»  (Kraft durch Freude), 20 яка стала монополістом у сфері дозвілля й опосередковувала всі можливі розважальні практики, дарма що позиціонувалася як самоврядна та репрезентативна. І робила це з метою трансформації аксіології мас: від матеріальних цінностей до моральних, від фізичного до метафізичного. Вчергове, не маючи можливості змінити умови класового конфлікту, прагнучи зберегти державний порядок та збільшити продуктивність військово-промислового сектору, націонал-соціалісти розігрували соціальну солідарність в іншому регістрі, де вони дозволяли змученому економічною кризою німцю відчути всі радощі споживання. Йдеться про дві найпопулярніші дозвільні практики: фізкультуру і туризм.  

 

Kraft frei!

Kraft frei! — так вітали одне одного учасники численних спортивних організацій та гуртків, 21 кількість членів яких справді збільшувалася з неймовірною швидкістю. Наприклад, у 1934 році ці установи відвідали 633 000 учасників. Наступного ж року їхня кількість уже сягала 3 300 000 (Leisure 1936: 423). Але спершу було слово, і слово це належало Гітлеру: «Виховання має бути організоване таким чином, щоб вільний час молодь використовувала для фізичних вправ. Наш юнак не має без діла вештатися вулицями та по кінотеатрах, а мусить після трудового дня присвятити решту свого часу загартовуванню свого організму, бо життя ще пред’явить до нього серйозні вимоги» (Hitler 1939: 200). Займатися спортом — це вже не право, а обов’язок. Гітлерівська риторика терору була настільки агресивною, прозоро мілітаристською (солдат) та експлуататорською (робітник), що Карл Лорх, голова спортивної секції в KdF, мусив хоч якось її амортизувати, аби попередити ймовірні ексцеси. По-перше, спорт уже не просто виконує однобоку фізіологічну (медичну) функцію нейтралізації шкідливих умов виробництва, а стає значущим політичним фактором у реконфігурації нації. По-друге, підозра, що програма фізичного вдосконалення запущена лише з метою підвищення продуктивності заради прибутків роботодавця є помилковою та взагалі ворожою вищезазначеній концепції. До того ж, НТФ є неприбутковою та добровільною організацією робітників-товаришів. Тому фізичні вправи, в першу чергу, розвивають особистість, виховують її в колективному дусі та пробуджують відчуття расової краси (Leisure 1936: 420). Унеможлививши профспілкову солідарність, нацисти вирішили заповнити цю порожнечу іншими формами колективної взаємодії, зазвичай радикально далекими від реальної соціальної боротьби, та закріпити таким чином суспільний консенсус. Непрофесійні спорт і фізкультура давали прекрасні можливості для компенсаторного зняття суспільних антагонізмів. 22  Очевидно, що бідний раціон і неприйнятні житлові умови спричинилися до погіршення здоров’я найбідніших верств населення. У KdF знаходять доволі симптоматичний вихід із ситуації. Подолати проблему можна не реальною соціальною політикою, спрямованою, як мінімум, на покращення раціону та житлових умов, а загальним оздоровленням шляхом фізичних вправ. Така збочена каузальність перетворює здоров’я на єдинийта неліквідний капітал робочого класу (Leisure 1936: 143). Фізична сила (знов-таки, результат тренувань) як продуктивний ресурс стає тут національним багатством. Найчіткіше цей процес озвучується таким чином: «Соціальні питання — це не лише матеріальний клопіт. Ми у Німеччині переконані, що обов’язок суспільства перед робітником не зводиться до матеріальної компенсації… Згідно з нашим німецьким світоглядом, соціальна проблема вирішується шляхом визнання значущості робітника, а не питаннями справедливої зарплатні… У спорті зникає відмінність в одязі, а разом з нею соціальні позиції та статок. Бідняк і багач, високий та низький утворюють добровільне товариство» (Leisure 1936: 144-145)

Спортивне дозвілля (як власне і всю діяльність НТФ) можна тоді визначити як соціальне утопічне.  Суттєво, однак, що з розряду інтелектуальних конструкцій утопічне переноситься до сфери перцептивного досвіду. Людям дають змогу пережити це відчуття утопії — простору, в якому всі нинішні (особисті або соціальні) суперечності буде знято. Утопічне виконує конкретну терапевтичну функцію щодо реальних соціальних суперечностей, переводячи їх із негативного підвішеного в позитивний регістр визначеності. 23

 Необхідність фізкультури для жінок була на той час уже нормою. Яку ж роль мав виконувати спорт у нацистському гендерному сценарії? Окрім традиційної, «загальнонаціональної» риторики товариства, солідарності та гармонії фізкультура мала також і гендерно специфічні конотації. Як комбінація фізичного та духовного загартування, спорт був визнаний необхідним для робітниці. На це, мовляв, існували свої соціально-біологічні причини. Неодноразово згадана тут специфіка індустріального виробництва за капіталістичної доби (серійне виробництво, контрактна робота, зовнішня регуляція робочого процесу і т. ін.) розриває цілісного суб’єкта, позбавляє його радості життя. Але найбільше страждає від цього жінка, що виражається у значно більшій кількості нервових розладів, порівняно з чоловіками. Адже, з одного боку, крім професійної зайнятості на жінку покладено господарські та материнські обов’язки. З іншого ж, причинами стресу стають біологічні фактори: менструація, вагітність, народження дитини (Leisure 1936: 405). Фізкультура, або точніше спортивні паузи під час роботи є ліками від апатичної роботи без радості, способом регенерації енергії, акумуляції фізичної сили та механізмом полегшення менструального синдрому. І в цьому колективному пориві жіноцтва має зникнути будь-який егоцентричний імпульс, а понад усе класова ворожнеча. Серед конкретних вимог до фізичних пауз робітниці трапляється така: для занять спортом треба вдягтися в спортивний одяг, робочий одяг для таких цілей є непридатним (Leisure, 1936: 406). Зображення та фотографії «підходящого» спортивного одягу, яким були штани, шорти та спідниця-брюки, миготіли в 1930-х на сторінках таких журналів як Die Dame, Koralle і Silberspiegel. Цей факт не був би вартий уваги, якби жіночі штани не були фактично піддані анафемі в нацистській Німеччині (Guenther, 2004: 250). Такий замкнений простір емансипації актуалізував новий тип жінки. Майбутня дружина есесівця мала, в першу чергу, стати власницею імперської спортивної медалі. Не та жінка, яка красиво танцює, а та, яка може засвідчити стан свого здоров’я участю у спортивних змаганнях, потрібна Німеччині. І не варто боятися, що жінка стане через це надто маскулінною, адже жодні вправи та навантаження не змінять спадкових статевих якостей. Важливо тут, що материнська краса-здоров’я домінує над «слабкою» фемінною красивістю, яка є радше позірною. Так само перебільшеними є занепокоєння щодо впливу спортивних навантажень на репродуктивний потенціал. Спорт не є фактором ризику для вагітності, та й яйцеклітинам він не шкодить. «У жінок, які беруть участь у спортивних і гімнастичних змаганнях, перебіг пологів відбувається доволі нормально, якщо не легше, ніж в інших жінок, і спортсменки народжують стільки ж дітей, як і інші жінки» (Leisure 1936: 407). Фізкультура перетворюється на репродуктивну гімнастику, процес відновлення та примноження здоров’я з єдиною метою — дітонародження воїнів та робітників.

 

Сила через споживання

Kraft durch Freude опікувалася абсолютною більшістю дозвільних практик у нацистський Німеччині: від симфонічного концерту на заводі до морських круїзів; від атлетичних змагань до фольклорних гуртків. Загалом це давало змогу адмініструвати дозвілля, контролювати індоктринацію, безпроблемно користуватися людським ресурсом та знімати соціальну напругу. При цьому що потужніший був репресивний імпульс, то активніше ритори Kraft durch Freude проголошували його емансипативність: мовляв, право індивіда на дозвілля в Німеччині є беззаперечним. Оперуючи ліберальним словником права вибору, управлінці відмежовуються від деспотичних методів управління і прикриваються тим, що мільйони німців не можуть помилятися (доказом чого є їхні щасливі обличчя) (Leisure 1936: 237). Можливість вибору нібито автоматично нейтралізує механізми прямого адміністрування.

Проте хибність таких тверджень ми вже продемонстрували, адже консенсуальність вибору свідчить швидше на користь інтеріоризації репресивних структур. Для опису цієї ситуації ми би хотіли звернутися не до Фуко, 24 а до Лукача. Експлуатація та комплекс репресивних механізмів існували й до капіталізму (Єгипет, Рим). Проте масова праця не була тоді раціонально механізована. Коли товар став універсальним, ситуація починає змінюватися. Виникає «вільний» робітник, який продає свою робочу силу на ринку, наче товар, наче належну йому річ. Якщо ми звернемо увагу на нацистську офіційну риторику, то саме вона творила наратив «визнання» робітника суспільством, його безмежної свободи та самореалізації. Але ця ліберальність — це лише свобода ставати товаром і продавати свою працю. «Поки цей процес перебуває на ранній стадії, засоби витискання додаткової праці є більш неприкрито-брутальними, ніж на пізніших, розвиненіших, стадіях… [коли] для цього [процесу] цілком необхідно, щоб задоволення сукупних потреб суспільства почало відбуватися у формі товарообміну (Лукач 2003: 186).

Саме адміністративні зусилля Kraft durch Freude посприяли введенню дозвілля у товарообмін і, як наслідок, перетворенню національної культури та природи на доступний товар. Туризм пропонував безпечну та відносно недорогу форму споживання, не скомпрометовану кампанією з переозброєння. Досвід і Natur стали товаром, а турист став споживачем par excellence. Проте стратегія комодифікації культури та природи, звісно, вступала в конфлікт із потребами робітників. Адже питання збільшення оплачуваної відпустки ніколи не входило в арсенал профспілкових вимог, лишаючись радше маргінальним суспільним запитом. 25 Відтак подорожі й походи починають асоціюватися із найкращими формами організації тривалого відпочинку та свят. А демократизація 26 цих практик шляхом державного субсидування 27 постулювалася як чи не найважливіше досягнення нового режиму.   

Однак, масово увівши в обіг нових споживачів, KdF зіткнулася з конкретною економічною проблемою. Ставши потужним гравцем на ринку туристичних послуг, KdF як державна структура вступила в контакт із приватним бізнесом. «Для власників готелю турист від KdF був гостем, який платив замало, а коштував надто дорого. Для туристичних агентів KdF-туристи були втраченим джерелом прибутку» (Semmens 2005: 98). Проте прибуток KdF постійно зростав. Відтак держава усіляко відмежовувала комерційний туризм від туризму KdF. Апелюючи до першого як до «нормального туризму», KdF претендували на революцію у світі дозвілля, позбавленому фінансової підкладки та соціальних антагонізмів. Протиставляючи порожні розваги та чисте задоволення радості, гідності й гармонії, якими були сповнені туристичні проекти KdF, функціонери цієї організації намагалися нівелювати свою функцію на ринку. Однак жодна приватна компанія просто не могла конкурувати з KdF. Берлінський робітник, який отримував 150 марок на місяць, міг дозволити собі восьмиденну подорож Балтійським морем за 32 марки, тобто вдвічі дешевше, ніж вимагав середньостатистичний туроператор (Semmens 2005: 105). 

 

sea_tyrizm

 

Офіційні ж акценти вже доволі традиційно зміщувалися у бік утопічного: новий порядок, нова солідарність, нове товариство освячують цю туристичну діяльність.  На круїзному лайнері немає місця як класовим антагонізмам 28 (робітник-власник), так і територіально-етнічним (баварець-берлінець). Спеціально для таких подорожей, на які був шалений попит, 29 було збудовано два пароплави тоннажністю по 25000 тонн. Серед затребуваних маршрутів фігурували Норвегія, Фінляндія, Іспанія. У зимовий час організовувалися спеціальні подорожі на лижні бази в Альпи. Однак для того, щоб мати змогу реалізувати можливість субсидованого туру, потрібно було фізично збільшити тривалість відпустки. Мінімальний термін відпустки складав на той момент 6 днів (за стажу на одному місці від 4 до 12 місяців), максимальний — понад два тижні. 30

Що ж до короткотривалого відпочинку, то ключовим фактором у створенні образу адекватних вихідних стала вільна неділя. Тривалість суботнього робочого дня регулювалася у межах виробництва. Наприклад, для робітників індустріального сектору він закінчувався між 13 та 16 годиною. Рекреаційним еквівалентом тривалої туристичної подорожі, яка відновлює фізичні та духовні сили та збільшує продуктивний потенціал робітника, став піший туризм. Бо «прогулянка по прекрасному німецькому селу є найдивовижнішою та найінтимнішою формою подорожі, адже досвід цей збуджує почуття нерозривної дружби та любові до своєї неньки-землі» (Leisure 1936: 393). На 1936 рік любителів піших прогулянок стежками Німеччини було вже  більше 1 млн. 

 

tyrizm

 

Одним зі знакових споживацьких фетишів став автомобіль, так званий KdF-wagen (або VolksWagen), спроектований Фердинандом Порше, довкола винайдення якого існує чимало міфів. За популістською ідеєю Гітлера, кожен німецький працівник міг дозволити собі автомобіль. 31 Очевидно, що протягом всього 20 століття автомобіль ніколи не був просто засобом пересування, певним чином уособлюючи як соціальну мобільність так і споживчу компетентність та родинний достаток. У німецькому контексті він був ще й важливим елементом туристичної системи та засобом рекреації. Задекларована Фюрером ціна нового авто складала 990 марок, а його виробництво було доручене НТФ. Звісно, на таку ініціативу бракувало інвестицій. Тому Роберт Лей розробив цікаву економічну схему кредитування виробничого процесу. Робітникові було запропоновано сплачувати по 5 марок щотижня до того часу, як загальна сума виплат сягне 750 марок. Відтак робітник мав отримати нове авто, заощадивши 240 марок. Майже 340 000 німців взяли участь у цій ініціативі, і до Берлінського банку надійшло близько 110 млн. рейхсмарок. На жаль, для робітників, машин вони так і не отримали, адже з початком війни завод Volkswagen перепрофілювали до потреб військової промисловості.

 

Без имени-1

 

Врешті-решт, стимуляція споживання зіграла з KDF злий жарт. Стало зрозуміло, що «радість» може бути надмірною, радощі можуть не тільки відновлювати сили, але й виснажувати їх. Уже в липні 1938 року Роберт Лей скаржився пасажирам чергового круїзу, наскільки часто забувають, що KDF — це не просто розважальна організація. Він також стверджував, що щастя споживачів, що зірвалися з ланцюга, не має нічого спільного із задекларованою Радістю (Freude) (Mason, 1993: 160).

Я вже писав, що форми жіночого дозвілля, попри загальну подібність до чоловічих, завжди позиціонувалися з огляду на певний біологічний надлишок, який накладав на відпочинок свої обмеження. Націонал-соціалісти активно структурували жіноче дозвілля довкола репродуктивної функції. У відпустці й на вихідних жінка мала керуватися загальними принципами, які виводили з «жіночої природи». 32 Якщо чоловік, фрагментований внаслідок серійного виробництва, виявляє двоїсту структуру (і робітник, і джентльмен) та постає на дозвіллі джентльменом, то жінка просто неспроможна до такого поділу, вона неподільна, «завжди єдина» (Leisure 1936: 439). На відміну від чоловіка, жертви індустріального виробництва за доби капіталізму, жінка наділена механізмами опору спеціалізації та відчуженню. Внутрішній стрижень дає їй змогу перебувати в душевному спокої, без якого не існуватиме ані благословенної роботи, ані благословенного дозвілля. Завдання жінки — віднайти своє істинне призначення через роботу й дозвілля. Дозвілля як «творчий інтервал» виконує значно важливішу функцію, ніж просто відновити втомлений організм та підготувати його до роботи. Дозвілля — це той аргумент, який робить жінку Жінкою. Призначення же Жінки ніколи не було загадкою: материнська природа — ось що структурує її та, зокрема, її дозвілля. А материнська любов до всього живого і є тим антидотом, що дозволяє їй жити в гармонії зі світом і роботою та уникати руйнівного впливу соціальних проблем.

 

materi_2

 

Але «природа Жінки» є лише потенціалом, з яким треба вміти працювати. Бути матір’ю не данність, а важка праця. За два роки до материнських курсів, де вчили бути матір’ю, долучилися близько 680 000 жінок. Там жінок також вчили фундаментальних принципів управління домогосподарством, секретів дитячої освіти, тонкощів піклування про здоров’я родини, які допомагали гармонійно поєднати роботу та дозвілля. Ситуація стала парадоксальною: нормативно жінка мала доступ до освіти та професійної зайнятості, проте її вважали повноцінною як жінку лише у ролі матері. Серед широкого спектру можливих робіт лише одна була соціально легітимована як «справжня» — материнство, яке дозволяло відтворювати расу. Водночас держава брала на себе материнські функції та опікувалася матерями через низку допоміжних організацій. «Мати й дитина» — одна з таких установ — допомагала у родинних справах, веденні господарства, вагітним жінкам і породіллям, а також організовувала дозвілля матері й дитини. У першу чергу оздоровлювали молодих та багатодітних матерів (від 2 дітей). Тривалість оздоровчої відпустки коливалася від 3 до 4 тижнів (Leisure 1936: 478).
Знову-таки симптоматичною є структура та організація жіночого відпочинку. Вона фактично відтворювала механізми гендерної політики нацистської Німеччини. Для виховання духу товариськості матерів селили не окремо, а в туристичні будиночки, групами по 40-50 осіб. Адмініструвала таку одиницю матрона, професійна медсестра або просто досвідчена жінка (тобто мати-домогосподарка), вона ж несла відповідальність за організацію дозвілля. Розпорядок дня жінок чітко регламентувався: починався він ранковими вітаннями, а закінчувався вечірньою піснею. У проміжку молодих матерів розважали іграми, шиттям, дискусіями на різні теми, прогулянками на природі та фізичними вправами (Leisure 1936: 478). За допомогою не приписів, а рекомендацій, за факультативністю яких ховалися дискримінаційні механізми, поволі формувався той консенсус, що закріпив за жінкою соціальний статус, похитнутися якому доведеться лише у 1960-х.

 

***

Гітлерівську Німеччину зазвичай сприймають як об’єкт негативного здивування, як явище унікальне та позаконтекстне. Післявоєнна ліберальна Європа, дистанціюючись від нацистського історичного досвіду, настирливо позиціонує націонал-соціалістичний проект як політичний, економічний та культурний прецедент. «Злет і падіння Третього Рейху» — книга Вільяма Ширера, що стала безперечним бестселером і певним чином сформувала дискурсивний канон у цьому питанні, не є винятком з такої стратегії. Описуючи становище німецького соціуму, класові та гендерні протиріччя Ширер повсякчас шукає історичних паралелей — згадує про прадавніх землеробів, Давній Єгипет, Середньовіччя і т. ін. Чого він уперто не бачить, це капіталістичної сучасності. Антикапіталістичний наратив став офіційним вектором внутрішньої політики нацистської держави, вся промисловість якої офіційно була підпорядкована ідеї загальнонаціонального добробуту. Партійна риторика весь час вказувала, як на доконаний факт, на подолання класових і гендерних антагонізмів. Під крилом національної ідеї експлуатацію, раціоналізацію та спеціалізацію індустріально-промислового виробництва було нібито подоланою. Однак, коли реальні проблеми соціального забезпечення вступили в конфлікт із домінантною економіко-політичною орієнтацією на військову промисловість, нацистська Німеччина продемонструвала, як без терору, шляхом естетично-комодифікаційних процедур адміністрування дозвілля може працювати з гендером і класом, сприяючи інтеріоризації владних установок. Адже підкладкою гітлерівської соціальної політики завжди лишався промисловий інтерес та капіталістичний етос. Портрет Генрі Форда в кабінеті Гітлера свідчив не лише про особисті вподобання, а й про гомологічність фашизму та капіталізму. Націонал-соціалісти з фіксацією на раціоналізації та соціальному порядку, з вишуканими формами експлуатації просто розвивали капіталістичну логіку. Риторика свободи вибору, самореалізації оберталася можливістю обирати собі пана, свободою торгувати «трудовим» ресурсом: продуктивним у випадку робітника та репродуктивним у ситуації з жінкою як біологічним джерелом нації. Вдосконалення «гуманних» механізмів експлуатації, адміністрування дозвілля, стимуляція споживання, «вирішення» гендерного питання та криза домогосподарки — з усіма цими проблемами ліберальні суспільства стикнуться лише після війни, коли вони, за іронією історії, понад усе намагатимуться відхреститися від свого історичного попередника, що активно працював з усіма названими проблемами ще в 1930-х.

 


 

Джерела

Altman, R., 1988. The American Film Musical. Bloomington: Indiana University Press.
Burke, P., 1995. The Invention of Leisure in Early Modern Europe in Past & Present, 146, pp. 136-150.
Gaffney, A., 2000. Filming Women in the Third Reich. Oxford, New York: Berg.
Dyer, R., 1993. Entertainment and Utopia in The Cultural Studies Reader. London: Routledge.
Goebbels, J., 1934. Deutsches Frauentum in Signale der neuen Zeit. 25 ausgewählte Reden von Dr. Joseph Goebbels. Munich: Zentralverlag der NSDAP, pp. 118-126.
Guenther, I., 2004. Nazi Chic Fashioning Women in the Third Reich. Dress, Body, Culture. Oxford, New York: Berg.
Hamburg, 1936. Report. World Congress for Leisure Time and Recreation, Hamburg, July 23 to July 30, 1936. Prepared by the International Central Bureau Joy and Work. Berlin: Hanseatische Verlagsanstalt. (Responsible for the English translation: Marion Hunter.)
Hitler, А., 1939. Mein Kampf. London, New York, Melbourne: Hurst and Blackett Ltd.
Mason, T., 1993. Social Policy in the Third Reich: The Working Class and the “National Community”, 1918-1939. Oxford: Berg.
Paletschek, S., 2001. Kinder — Küche — Kirche in Deutsche Erinnerungsorte. München: Beck.
Semmens, K., 2005. Seeing Hitlers Germany Tourism in the Third Reich. New York: Palgrave Macmillian.
Shirer, W., 1998. The Rise and Fall of the Third Reich. New York: Simon & Schuster.
Speer, A., 1970. Inside the Third Reich. New York and Toronto: Macmillan.
Thomas, К., 1964. Work and Leisure in Past & Present, 29, pp. 50-66.
Welch, D., 2002. The Third Reich: Politics and Propaganda. London and New York: Routledge.
Беньямин, В., 1996. Произведение искусства в епоху его технической воспроизводимости. М.: Культурный центр имени Гете; Медиум,
Кесслер-Херрис, А., 2000. Женский труд и социальный порядок в Антология гендерной теории. Минск: Пропилеи, с.171-190.
Лукач, Д., 2003. История и классовое сознание. Исследования по марксистской диалектике. М.: Логос-Альтера.
Энгельс, Ф., 1961. Происхождение семьи, частной собственности и государства в Маркс, К., Энгельс, Ф. Сочинения. 2-е изд. Т. 21. М.: Государственное издательство политической литературы, с. 34-85.
Моссе, Дж., 2010. Нацизм и культура. Идеология и культура национал-социализма. М.: Центрполиграф.
Патрушев, А., 2004: Германия в ХХ веке. М.: Дрофа.

Примітки

  1. Freizeit прекрасно перекладається як «вільний час», однак не є повним еквівалентом «дозвілля». Адже вільний час — це весь час після роботи.
  2. Більш деталізований розгляд пари «робота-дозвілля», як і критику історичної моделі преіндустріальної та індустріальної доби можна знайти у класика Пітера Берка (Burke 1995).
  3. Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини
  4. Не зовсім ясно, як організація рекрутувала учасників — адже їй фактично нічого було запропонувати робітникам, — але, за статистикою НТФ, до його лав у 1933 році входили 7-8 млн. членів. Через два роки ця кількість збільшилася вдвічі, а участь у НТФ de facto стала обов’язковою (Mason 1993: 156). Членські внески, що були серйозною статтею доходу організації коливалися від 15 пфенігів до 2 марок на місяць, залежно від категорії. Проте сплачувати найбільший внесок могли дозволити собі не багато членів. Відтак розширення організації крім ідеологічної мало ще чітку економічну зумовленість. На 1939 рік майже 70% заводів сплачували внески до НТФ, прибутки якого того ж року склали 539 000 000 райхсмарок. У той час як погодинна плата некваліфікованого робітника впала з 16.1 до 13 центів на 1936 рік.
  5. Поетичні назви управ, які одразу виклали хвилю осміяння, також є симптомами цього заміщення. Проте, за свідченнями Вільяма Ширера (американського кореспондента, що тривалий час працював у Німеччині), навіть Ллойд Джордж, колишній прем’єр-міністр, який привів Англію до перемоги над Німеччиною в 1918 році, захоплювався Гітлером: мовляв, той спромігся дати раду соціальним проблемам держави, в першу чергу безробіттю (Shirer 1998: 206).
  6. Наприкінці Шпеєр дивується, що Гітлер, який втрачав голову від деталей архітектурного проекту, лишався абсолютно байдужим до прогресу в соціальній площині.
  7. Дьйордь Лукач, наприклад, описує цей процес так: «Якщо простежити шлях, яким розвивається трудовий процес від ремесла через кооперацію та мануфактуру до машинної індустрії, то стає очевидною дедалі побільшена раціоналізація, дедалі більше виключення якісних, людсько-індивідувальних властивостей робітника» (Лукач 2003: 184). Однією з причин ситуації є спеціалізація виробництва, внаслідок якої трудовий процес розкладається на серію раціональних операцій, які запросто піддаються калькуляції. 
  8. В цьому самому була зацікавлена і марксистська програма. Якщо за розірваністю об’єкта неминуче йде розірваність суб’єкта, тобто робітника, відчуженого від наслідків своєї ж праці, очевидно, що основна мета соціалізму — повернути робітнику втрачену цілісність тут і зараз, тоді як націонал-соціалізм шукає її за межами соціального.
  9. Мовляв, профспілки винні у тому, що німецький робітник вбачає у роботодавці лише поневолювача й відмовляється приймати від нього будь-яку допомогу (Leisure 1936: 85), зокрема духовного або естетичного штибу.
  10. Постійні загравання фашистів із соціалістичною риторикою, буквально виряджання фашистів у соціалістичні шати (як, наприклад, карикатура, де Геббельс чіпляє Гітлеру бороду Маркса), що в той самий час мали приховати капіталістичне лібідо націонал-соціалізму (свастика викладена з монет, або, наприклад, рентген Гітлера, який виявляє, що його нутро набито грішми) стали об’єктами прекрасних карикатур Джона Хартфілда.
  11. У націонал-соціалістичній термінології вони звалися «лідерами». Таке лінгвістичне заміщення дозволяло «подолати» незнищенну дистанцію між роботодавцем і робітником бодай у категоріях якоїсь удаваної солідарності та представництва.
  12. Проте вже з весни 1933 року почалося планомірне очищення держапарату від жінок. У 1936 році масово звільняли заміжніх суддів та адвокаток. Скоротилася кількість педагогинь та студенток. Серед депутаток у рейхстазі 4 наклали на себе руки, 10 опинилися в концтаборі, 43 були змушені емігрувати з країни (Патрушев 2004: 207).
  13. Комуністична партія Німеччини.
  14. «З іншого боку, держава подбає про те, щоб здорові жінки народжували дітей, не обмежуючи себе в цьому сенсі під впливом жалюгідних економічних обставин — і щоб для самих дітей дитинство не ставало прокляттям» (Hitler 1939: 314).
  15. Долучитися до суспільного виробництва жінка змогла за часів великої промисловості, однак, знову-таки, у ролі дискримінованої пролетарки. Тут же ж відбувається ключовий розкол між домогосподарством і родиною з одного боку та фабрикою й заробітком з іншого. «Сучасна індивідуальна родина заснована на явному чи замаскованому домашньому рабстві жінки, а сучасне суспільство — це маса, що цілковито складається з індивідуальних родин, наче його молекул. Чоловік у наш час мусить у більшості випадків добувати гроші, бути годувальником родини… Він у родині — буржуа, дружина ж — пролетаріат» (Энгельс 1961: 76).
  16. Цей анатомічний термін використовують для опису органів або частин тіла, що мають однакові структури й розвиваються зі схожих зачатків, однак часто мають різну зовнішню будову та виконують різні функції.
  17. Геббельс, Й. Михаэль. Германская судьба в дневниковых записях. Цит за: Моссе 2010: 77.
  18. Безперечно, існували й матері-одиначки. Цікаві подробиці цієї соціальної проблеми знаходимо в свідченнях Ширера: «Після досягнення 18 років кілька тисяч дівчат з ліги (німецьких дівчат) були зобов’язані відпрацювати рік на фермах. Це був так званий сільгоспрік, який відповідав року трудової повинності для юнаків. Завданням дівчат було допомагати по домогосподарству та в полі. Їх розміщували на фермах, але частіше в невеликих таборах у сільській місцевості. Однак присутність молодих дівчат у сільських будинках часом вносила розлад у сім’ї. Почали надходити скарги від роздратованих батьків, чиї дочки завагітніли на фермах. Окрім того, жіночий табір розташовувався неподалік від табору, де проходили трудову повинність юнаки. Настільки небезпечне сусідство також не сприяло зміцненню моралі. Недарма підпис під карикатурою «Сила через радість» обійшов всю Німеччину: На полях і в халупах / Я втрачаю силу через радість

    Аналогічні моральні проблеми виникали і під час «року домашнього господарства», коли дівчата зобов’язані були працювати домробітницями в міських сім’ях. Правду кажучи, більш відверті нацисти зовсім не вважали це проблемою — я сам не раз чув, як наставниці з ліги, як правило малопривабливі і незаміжні, пояснювали своїм молоденьким підопічним їхній моральний та патріотичний обов’язок — народжувати дітей для гітлерівського рейху в шлюбі, якщо це можливо, але якщо вже не можливо, то й поза ним (Shirer 1998: 225).

  19. Лише близько 34% жінок були задіяні у «роботі» поза домом.
  20. Створені одночасно, 27 листопада 1933 року, після реструктуризації НТФ, ці управи великою мірою визначали вектори соціальної ідеології Рейху.
  21. Популярними були гімнастичні та загальнооздоровчі гуртки, а також тренування з  плавання, тенісу, командних видів спорту. Існувала також практика спортивно-оздоровчих таборів.
  22. Зауважу, що тут ідеться не стільки про спорт як універсальну терапевтичну модель у культурі, коли, наприклад, командні ігри конвертують архаїчні (варварські) конфлікти (як-то потяг до війни) в цивілізовані форми організованих змагань, а про цілком конкретні соціальні проблеми, як-от бідність і здоров’я.
  23. Фактично за схожим сценарієм працює мюзикл, цей жанровий продукт ери звукового голлівудського кінематографу, що формувався в 1930-х роках, пропонуючи ескапістську реакцію на Велику депресію. Про утопічність його писав, зокрема, Ричард Даєр, інтерпретуючи її як ескапізм і реалізацію бажань. Очевидно, що в обох випадках ідеться про неповноцінність сьогодення, не здатного задовольнити нагальні соціальні потреби та вирішити конфлікти. Даєр навіть класифікує ці конфлікти, пропонуючи базову табличку конфліктів та їх розв’язань (дефіцит — достаток, стомленість — енергійність, заплутаність — прямолінійність, маніпуляція — прозорість, фрагментація — спільність) (Dyer 1993: 376). А серії гендерних опозицій розв’язуються гармонійним гетеросексуальним весільним союзом краси та капіталу (Altman 1988: 24). На жанр мюзиклу та  музичної комедії був неабиякий попитом і у Третьому Рейху. Особливо під час війни (Gaffney 2000: 120).
  24. Там, де замовкає Фуко, а саме на підходах до мотивів і причин переходу від терористичних політичних технологій до дисциплінарних, говорить Маркс через Лукача.
  25. До 1933 року туризм через фінансову затратність був привілеєм переважно середнього класу та асоціювався виключно з ним. Тим не менш, опитування робітників берлінського заводу Siemens, які провели функціонери Kraft durch Freude, засвідчили серйозний туристичний попит. Із 42 000 опитаних робітників 28 500 ніколи не виїжджали за межі столиці (Mason 1993: 159).
  26. «Відпустка без мандрівки — не відпустка. Німецький робітний мусить подорожувати. … У березні та квітні [1936] вісім океанських лайнерів доправляли німецьких робітників до Лісабону та Мадери» (Leisure 1936: 691)
  27. Загалом робітник самостійно оплачував свої відпустки — як у форматі членських внесків, що приносили НТФ серйозні прибутки, так і у формі безпосередньої оплати послуг. 
  28. «Ми не беремо у круїз класово свідомих робітників та самовдоволених снобів; ми ж бо показуємо німецькому робітнику його неньку й прекрасну землю, найдивовижніші досягнення німецької культури. Ми беремо із собою німецького робітника, позбавленого комплексів меншовартості, що відчуває себе членом національної спільноти та є гарним товаришем» (Leisure 1936: 391).
  29. За офіційною статистикою, кількість німців, які провели відпустку в круїзі, за чотири роки зросла у п’ять разів (з 2,3 млн. у 1934 до 10,3 млн. у 1938).

  30. Тривалість відпустки залежала ще від специфіки роботи. Так, для шахтарів вона коливалася від 6 до 12 днів; для суднобудівельників — від 7 до 12 днів; для металургів — від 6 до 10 днів; 6-18 днів для держслужбовців (Leisure 1936: 217).
  31. На той час лише кожен 50-ий німець міг дозволити собі таку розкіш.
  32. «Жінка менш послідовна, її фізична й духовна будова слабша, ніж у чоловіка. Втім, у роботі вона не поступається чоловікові й навіть може сягти його рівня продуктивності, коли працює з чистого задоволення й віддано — тобто на своєму місці. Втім, щоб зберегти рівновагу, вона має бути обережнішою за чоловіка. Принаймні раз на день вона мусить брати перерву на роздуми. Не обманюймо себе: працюючим жінкам, переважно незаміжнім, не так уже й легко відмовитися від чоловіка, дітей і дому. Їм підходить тільки сродна праця, що вимагає повної самовіддачі, й дозвілля, що приносить задоволення та спокій і відновлює сили, якщо вони хочуть відчувати повноту буття» (Leisure 1936: 440).

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери