КОМУНІЗМ І СВОБОДА – ЩО СПІЛЬНОГО?

  • 21 травня 2015
  • 1897
КОМУНІЗМ І СВОБОДА – ЩО СПІЛЬНОГО?

Переклав Андрій Рєпа

Мовлячи абстрактно, є кілька можливостей. Можна сказати, що «комунізм» і «свобода» ― два відмінних поняття, між якими треба навести містки; треба знайти зв’язки між ними, як між «комунізмом» та «демократією» або іншими варіантами, які спадають на думку. В крайньому разі можна припустити, що це дві протилежності, й потрібно відшукати єдність протилежностей або діалектичний розв’язок – можливо, сама історія почасти за певних обставин нас примушує це зробити. З іншого боку, формально можна припустити, що ці два терміни позначають одне й те саме, тобто, по суті, комунізм – це свобода або, вочевидь, специфічно конкретна форма реальних і формальних прав, ефективна форма реалізації свободи або максимізації свободи в суспільстві та в історії. Імовірно, саме так думав Маркс.

Для нього думка, нібито «комунізм» і «свобода» є протилежними поняттями, безперечно, видавалася безглуздою, навіть якщо він був свідомий того, що інші також покликаються на ідеали свободи. Для Маркса справжня свобода ― це комунізм. Отож, коли ми маємо справу з історією, котра не є просто історією зради або викривлення (мені так не здається), то нам не можна вдовольнятися переконанням, нібито по той бік залізної завіси в соціалістичних країнах комунізм ототожнюється із диктатурою і деспотизмом, а у нас тут він залишається абсолютно вірний своєму ідеалові або своїй теоретичній ідеї.

Все набагато складніше, й дуже непросто визначити, з якого боку вплив був шкідливіший. Звичайно, я належу до покоління, яке не було засновником Французької комуністичної партії, Народного фронту, Руху опору чи Звільнення; моє покоління прийшло до комунізму в роки голлізму, зокрема, в період антиколоніальної боротьби. Дехто тоді схилявся до думки, що велика відповідальність полягала в наслідуванні радянської моделі. Я ж уже тоді вважав і досі вважаю, що значну роль відіграли внутрішні причини, які не були просто пов’язані з впливом «старшого брата» зі Сходу, а й із дефіцитом демократії всередині ФКП. До певної міри відтоді я ніколи не переставав роздумувати, разом із багатьма іншими, наскільки ті причини залежали від місцевої специфіки.

Для мене проблема не в тому, наскільки відповідальний той чи той керівник. Треба було збагнути, чому логіка функціонування організації, що була (і залишилася) насамперед організацією, призначеною підтримувати боротьбу за емансипацію експлуатованих, робітничого класу та інших навколо нього, могла, тим не менше, приводити до вищою мірою парадоксального й часто протилежного результату. Чому організація, що прагнула демократизувати і звільнити або емансипувати навколишнє капіталістичне суспільство, сама могла функціонувати в багатьох аспектах всередині своїх структур менш демократично, ніж суспільство, яке вона претендувала змінити?

Я добре усвідомлюю всю проблематичність, адже водночас ця організація або ця традиція організації комуністичних партій формувала комуністичну культуру. Навколо цієї організації вибудовувалася ціла мережа асоціацій, спільнот, профспілкового активізму, котрі більшою чи меншою мірою перебували під впливом, якщо не під керівництвом, партії; вони були, за відомими словами Сталіна, немовби «привідними ременями» партії (жахлива метафора). Партія була неймовірним місцем соціалізації, звільнення, солідарності, доступу до політики для маси громадян, робітників, а також селян та інтелектуалів, яких буржуазне суспільство, як ми його знаємо, виключає з політики і розглядає як щось несуттєве. Знову ж таки картина не була аж така чорно-біла, але ці питання й розпитування не стають від того менш дражливими і насущними.

Я хотів би перенести це розпитування до двох паралельних вимірів: з одного боку, щодо комуністичної ідеї (або, як говорить Бадью, «комуністичної гіпотези»), а з іншого боку, щодо питання реального руху, який скасовує наявний стан речей; я хочу наголосити, що цей рух не є ідеєю, а історичним фактом, й оскільки він повний суперечностей, то насамперед нашу увагу мають привернути саме ці суперечності.

Щодо першого пункту, я чимдалі, то більше схиляюся до такої думки. Без сумніву, комунізм, як його визначали Маркс, Енгельс та їхні послідовники, є центральним аспектом, головним моментом утворення, визначення й самого опису комуністичної ідеї і складає абсолютно незамінну частину. В мене зовсім немає наміру заперечувати цю ідею. Однак я вважаю, що історичні обставини, в яких ми перебуваємо 1, підштовхують нас як мінімум релятивізувати важливість, яку ми надаємо марксистському моменту в історії комунізму. Це зобов’язує нас узяти до уваги, що в довгій тривалості були концепції комунізму й до Маркса. Маркс запропонував дуже важливу й істотну концепцію комунізму, – і було б цікаво проаналізувати, як він надав перевагу саме їй (адже спершу в нього було вагання між комунізмом і соціалізмом); але після Маркса, мабуть, комунізм не буде точнісінько такий самий. Саме цю перспективу я хотів би розглянути.

Щоб ця гіпотеза мала тверде підґрунтя, треба сказати дві речі. По-перше, все, що виникало в історії, не зникає геть чисто. Є слово комунізм (треба було б знайти час для історичного огляду цього слова), що в якомусь сенсі виступає як передавач свідчень від одного моменту до іншого. Є довгий інтервал забуття або латентності, потім усе виникає знову і зав’язується навколо цього слова. Все, що з’являлося в історії, не зникає остаточно, але й воно не вічне і не продовжує нескінченно виконувати точно ту саму функцію.

Щоб зафіксувати ідеї, виділимо три моменти історії комунізму, ідеї комунізму в західному світі (поки що облишимо решту світу, хоча він стає дедалі важливішим). Перший великий момент винаходу комунізму мав місце в Середньовіччі. Це момент францисканців, монахів ордену Святого Франциска Ассизького. Ця ідея повертається сьогодні в багатьох частинах світу й не лише в Європі. Вона відродилася в Латинській Америці з теологією визволення і продовжується на прикладах, які можна взяти з нашого безпосереднього оточення, у філософів, як Тоні Негрі, який є «речником» комуністичної ідеї. Яке ключове поняття комуністичної концепції у францисканців, яка коштувала найрадикальнішим серед них багаття? Це францисканська ідея бідності.

Бідність ― це не зневажливе поняття; не йдеться про культ убогості: бідняки, про яких говорять тексти францисканців, це не жебраки, які просять милостиню (або ж якщо роблять це, то за власним вибором), чи нещасливці, які скотилися до крайньої межі знедолення (це не пауперизм). Це ті, хто відмовляється від приватної власності, але не для того, щоб взагалі нічим не володіти, а розділяти блага спільно. Саме в цьому напрямку, природно, францисканці добирали вражаючі вислови, що фігурують у Євангелії чи в Святого Павла: «Не маючи нічого свого, вони володіють усім». Їм належить увесь світ: усе в їхньому розпорядженні, всі продукти споживання, всі культурні, матеріальні блага… на основі обміну. Природно, це пов’язано з общинністю, ідеєю надзвичайно вимогливої і, можливо, навіть гнітючої спільності. Не змушуйте мене говорити, ніби цей ідеал тільки звільняючий; уже на той момент бачимо, що комуністична ідея, окрім своєї емансипативної чи звільняючої чесноти, може володіти і темним боком; в будь-якому разі вона може містити в собі прірви, в які її ввергає спроба здійснення.

Друга комуністична ідея походить від Бабефа, бланкістів. Маркс багато запозичив у цієї ідеї, яка, до речі, є в «Маніфесті»: ціла серія висловів прямо походить від неї; також це стосується ідеї «диктатури пролетаріату» або «силових засобів». Ця ідея насамперед ґрунтується на рівності. Вона не суперечить францисканській «бідності», але це вже дещо інше. По-перше, це скоріше політична ідея, ніж соціальна, спільнотна. Вона дуже глибоко закорінена в традиції французького комунізму. В ньому наявний потужний егалітарний складник. Він сьогодні дуже цікаво оживає в деяких інтелектуалів-активістів, які нас оточують, для яких комунізм ― це насамперед питання рівності. Саме тут у найбільш гострій формі виникає питання, чи є суперечність між рівністю і свободою.

Інакше кажучи, чи може рівність бути встановлена диктаторськими засобами? Бланкі та Бабеф не були аж такі далекі від цієї думки, яка перейшла до марксизму. Це складне питання, на якому філософ Жак Рансьєр наголошує найбільше. Це також традиція, яка була дуже сильна в анархізмі чи прудонізмі.

Годі й казати, що в такому суспільстві, як наше, в якому нерівності зростають по експоненті та виявляються не тільки в товарах споживання чи умовах існування, а й у доступі до влади й опануванні умов власного життя, ідея рівності або егалітарний складник мені видається як ніколи вагомим. Однак Маркс займав у цьому питанні не таку просту позицію. Він не був великим фанатом егалітаризму самого по собі. Так, ідея, ніби будь-який індивід, незалежно від своїх здатностей, може однаково здобувати повноваження й публічне слово лише через радикально-демократичну форму, не була центральною в Маркса, за винятком пасажів, де він цікавиться прямою демократією, вивчаючи Паризьку комуну, яка повністю належить до цієї традиції.

Що ж було властиве Марксу, навіть якщо він щось зберіг від ідеї спільноти (чи спільного розділення благ) або ідеї рівності? Це те, що позначалося під назвою соціалізму. Можна й треба довго дискутувати щодо нюансів, відмінностей смислу, але, хай там як, комунізм Маркса ― це комунізм робітничого руху, що бореться проти анархії капіталістичного виробництва і проти деспотії капіталу. Він глибоко пов’язаний із ідеєю усуспільнення засобів виробництва, переведення їхньої організації на суспільно-колективну основу й планування виробництва в модерному капіталістичному суспільстві.

На мій погляд, немає сумніву, що певні коріння занепаду радянської системи містяться в прийнятті централізованих політичних форм, які всередині партії підтримували монополію на владу, що існувала з боку держави, в ім’я ефективності.

Якщо держава буржуа високо централізована, треба, щоб і партія революціонерів була централізована, мала військову дисципліну. Так писав Ленін. Але був інший аспект питання марксистського комунізму, який поєднував елемент звільнення й емансипації. Темним або негативним боком була, вочевидь, ідея, що модерне виробництво йде до якомога вищого усуспільнення, централізації, планування і що комунізм являтиме собою доповняльний елемент. Однак відбулося так, що капіталізм сам винайшов свої форми централізації, усуспільнення, зокрема форми, які залежать від фінансового капіталізму. Він зумів так чи інакше подолати анархію виробництва й принаймні на певний період знайшов форми регуляції, перед якими соціалістичне або радянське планування, замість того, щоб виглядати передовим, виглядало відсталим.

Якою могла б бути провідна ідея четвертого комунізму? Комунізму, який не був би комунізмом бідності, рівності, суспільства чи усуспільнення, навіть якщо він зберігає від них дещо, намагаючись розв’язати їхні непевності й суперечності. Мені хочеться сказати, що це комунізм індивідуальності або індивідуалізації. На перший погляд це парадоксально, тому що сама назва комунізму асоціюється для багатьох серед нас із опором індивідуалізму, опором атомізації індивідів. Є два відомі тексти, в яких Маркс гнівно картає буржуазний індивідуалізм через те, що капітал використовує певне поняття індивідуальності, негативної свободи, свободи конкуренції. Відома фраза Рози Люксембург: «Що таке свобода за буржуазного ладу? Це свобода вільної лисиці у вільному курятнику», де все визначають співвідношення сил. У цьому розумінні ідея комунізму успадковує від традиції, про яку я говорив: вона має суттєвий зв’язок із солідарністю, спільнотою або зі спільним розподілом і навіть (чому б не сказати?) з братерством. Це спосіб чинити спротив тому, як капіталістичне суспільство, яке нацьковує нас один проти одного, навіть коли наші життєві умови нічим суттєво не відрізняються, руйнує або розладнує всі зв’язки солідарності й спільності.

У текстах Маркса є також інша ідея, що комунізм відкриє можливість всебічного розвитку індивіда. Це доволі абстрактне питання у Маркса ми зобов’язані сьогодні поставити конкретніше, тому що в нинішньому суспільстві виникає велика суперечність, драматично загострена кризою, в якій ми опинилися: сьогодні жахливо руйнуються умови індивідуальної автономії та індивідуальної свободи (особливо серед молоді, через масове безробіття, деградацію закладів освіти, комунальних послуг, культурних установ), тимчасом як стрімко розвиваються соціальні умови, що дозволяють індивідам реалізувати себе, а отже, розпоряджатися певною автономією. Якщо ви скасовуєте можливість певної автономії молоді, автономії знайти її шанс у суспільстві, ви спричиняєте, за термінологією соціолога Робера Кастеля, «дезафіліацію» (розрив зв’язків) або негативну індивідуальність. За таких умов індивід змушений постійно поводитися як дрібний підприємець власного життя, домовляючись про свої дипломи або свою робочу силу на тому чи тому ринку, тимчасом як в реальності його позбавлено будь-яких соціальних умов для незалежності і самовладання.

Саме на цьому ґрунті треба знайти альтернативи. Вони не полягають просто-на-просто в захисті інституцій, які в цей момент атакуються неолібералізмом, навіть якщо вони дуже важливі. На цьому ґрунті треба винайти щось нове, відштовхуючись від різних форм спротиву, боротьби, творчої уяви тих, кого це стосується в першу чергу. Ось, власне, до чого я вів: треба переосмислити реальний рух комунізму, що скасовує наявний стан речей. Я не дуже покладаюся на ідею «комуністичного суспільства»: не знаю, чи воно існуватиме чи ні. Натомість, я дуже ціную боротьбу суспільства, його солідарність, що твориться проти наслідків неолібералізму. Такий практичний комунізм зберігає дещо від своїх давніших ідеалів ― бідності, рівності, усуспільнення, ― але він намагається додати щось нове для сьогоднішніх і завтрашніх днів.

Переклад лекції за виданням: http://www.cerisesenligne.fr/article/?id=4524

Notes:

  1. «Кінець великого історичного циклу битв робітничого класу, що розпочався з “Маніфесту” і революцій 1848 р. і завершився з падінням соціалістичної системи радянського типу або її трансформацією в щось інше, тобто насамперед у систему авторитарного капіталізму, що сьогодні входить у конкуренцію на світовому ринку з рештою глобального капіталізму».

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери