КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ І БОРОТЬБА ЗА ПАМ'ЯТЬ

  • 06 березня 2010
  • 4035
КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ І БОРОТЬБА ЗА ПАМ'ЯТЬ

Читайте этот текст на русском.

Сучасна Україна «виросла» з пізнього Радянського Союзу, переживши мирну еволюцію, та зберегла чимало його питомих рис. Ця історична спадковість є фактом, який можна по-різному трактувати залежно від ідеологічних уподобань, але заперечити його неможливо.

Згідно з уявленнями націонал-ліберальної інтелігенції, функціонерів західних інституцій та радикальних правих політиків, радянський спадок є істинною причиною незліченних соціальних лих, що спіткали країну протягом двох останніх десятиліть. Корупція та економічна нерівність, надексплуатація та депопуляція, ксенофобія та расизм, епідемії та атрофія медицини – усе це, так чи інакше, є наслідками сімдесяти з гаком років радянської влади. Країна лишилася надто «комуністичною», й тому не змогла відчути на собі всі принади побудови капіталізму та демократії, – приблизно так розмірковують ліберали та націоналісти.

Своє екстремальне вираження такий підхід знаходить у радикально-націоналістичному трактуванні. Націонал-радикали стверджують, що екс-комуністи окопалися у владі та інших суспільних установах, де й продовжують свою «антиукраїнську» діяльність. У цій «теорії змови» колишні члени КПРС постають у ролі свідомих шкідників, що саботують побудову успішної незалежної української держави. Чим далі в минуле відходить радянська доба, тим жорсткіший спротив чинять «вороги нації». Звідси й програмні пропозиції щодо проведення в Україні люстрації (фактично – чистки), з якими виступають, приміром, такі праві політики як Костенко і Тягнибок.

Вони, мабуть, здивувалися б, коли б дізнались, що хід їхньої думки нагадує основні положення теорії «загострення класової боротьби», висунутої Сталіним наприкінці 1920-х. Абсурдна за марксистськими мірками ідея у викладі автора звучить так: «Мірою нашого просування вперед, до соціалізму, опір капіталістичних елементів буде зростати, класова боротьба буде загострюватись» [1]. Ця «теорія» прислужилася офіційній радянській пропаганді для пояснення «причин», через які в 30-ті роки практично всі старі більшовики були викриті сталінською Фемідою як агенти імперіалістичних розвідок.

Втім, стрімкий перехід багатьох номенклатурних діячів колишньої УРСР до лав батьків-засновників української незалежності та будівників ринкової демократії також є історичним фактом. Чимало з високопосадовців та господарників, що користувалися привілеями за радянської влади, нічого не втратили й після її падіння, а дехто, навпаки, збагатився. Жоден зі статків, чиї фундаменти закладалися у 1990-ті роки, не був створений без тісних контактів у середовищі партійно-господарчої номенклатури. Навіть випавши з владної обойми, деякі партійні бонзи швидко знайшли своє місце в новій структурі влади. Політична біографія Петра Симоненка – приклад такого типу історії успіху. За радянських часів усього лише «скромний» другий секретар Донецького обкому партії, Симоненко вже протягом сімнадцяти років очолює Компартію, котра незмінно грає роль молодшого партнера у владних коаліціях, що змінюють одна одну. Кожна з них послідовно робить свій внесок у демонтаж збережених залишків соціальної інфраструктури.

Враховуючи ці обставини, підозрювати колишню радянську номенклатуру в відданості ідеям комунізму – приблизно те саме, що вірити у щирість зізнань підсудних на політичних процесах 30-х років. З приводу реальної «провини» засуджених на таких процесах Віктор Кривицький писав: «Щойно сталінська кліка стикалася з черговою господарчою і політичною кризою, вона знаходила цапа-відбивайла у вигляді опозиційно налаштованих до режиму осіб, що «зізнавалися» на відкритих процесах в організації голоду, саботажу, диверсій проти радянської влади» [2].

Тією мірою, якою проект побудови в Україні капіталізму з «людським обличчям» зазнає очевидного краху, у ролі глобального цапа-відбивайла опиняється уся радянська доба, яку заведено поминати виключно в зловісному контексті злочинів Голодомору та ГУЛАГу. На тлі такого «абсолютного зла» будь-які злочини нинішньої влади, відповідальної за соціальний регрес двох останніх десятиліть, мають виглядати невинними пустощами. Однак, подібне моральне виправдання є наскрізь лицемірним: новий правлячий клас з моральним обурення вказує на жахи минулого лише з однією метою – виправдати свої власні злочини, скоювані тут і тепер.

Другий принциповий аспект – це успіх радянської модернізації, що була можливою лише завдяки енергії, звільненої соціальною революцією. Здійняті нею хвилі повільно, але вірно сходили нанівець під «олив’яним задом бюрократії». Її буржуазні спадкоємці за вісімнадцять років незалежності приватизували цілі галузі, пустивши на злам ті з них, що не вписувалися в сировинну модель української економіки. Враховуючи ту величезну ціну, яку заплатили попередні покоління, створюючи радянську промисловість і науку, їхнє руйнування на догоду приватним прибутком є подвійним злочином.

Новий правлячий клас є спадкоємцем партійно-господарчої номенклатури, що прийшла до влади за сталінських часів. Хрущовська «відлига», брежнєвський «застой», горбачовська «перебудова», а потім набуття «незалежності» під керівництвом такого номенклатурного діяча як Леонід Кравчук – ланки одного логічного ланцюга, етапи політичної реакції, що змінюють один одне.

Уся ця історична послідовність є втіленим заперечення Жовтневої революції 1917 року. Як писав активний учасник подій 1968 року французький філософ-марксист Даніель Бенсаїд, якщо падіння берлінського муру та розпад СРСР символічно знаменують кінець циклу, що розпочався Першою світовою війною та Жовтневою революцією, то поразка великих надій на емансипацію не датуються 1989 чи 1991 роками. Для Бенсаїда це просто вторинна смерть трупа, адже революцію давним-давно зжер нескінченний Термідор [3].

Термідоріанський переворот 27 липня 1794 року скинув якобінську диктатуру й фактично означив завершення поступального етапу в розвитку Французької революції. Владу здобули «помірковані» французькі буржуа, налякані егалітарними утопіями Робеспьєра та його прибічників. Клас переможців, «порядних людей» хотів реалізувати свій, чисто буржуазний ідеал – створення індустріальної держави та найкращих умов для капіталістичного накопичення в країні [4]. Заради цього ідеалу, за виразом Бабефа, «друзі багатого народу» [5] жорстоко розправилися з якобінцями, десятки яких було страчено, а сотні вбито без суду та слідства протягом наступних місяців.

Буонаротті в своїй книзі про змову рівних писав, що в результаті 9 термідору було вбито тих депутатів, «котрим французький народ завдячував більшою частиною своїх успіхів…», а революційний уряд перейшов до рук прибічників егоїзму, перетворившись на «страшну тиранію», котра «все деморалізувала; вона повернула розкіш, розніженість звичаїв, хижацтво; вона розтратила суспільний статок, спотворила принципи революції, а всіх, хто щиро та безкорисливо захищав її, віддала на розтерзання її ворогам» [6].

Після скинення якобінців терор не завершися – він змінив напрямок. «Витоком терору віднині слугує цензова держава багатіїв, а мішенню – будь-яке сформоване чи консолідоване народне волевиявлення», – пише Ален Бадью, нагадуючи про Конституцію ІІІ року, котра встановила цензові критерії для виборців, призначуваних, своєю чергою, активними громадянами. У підсумку, 30 тисяч виборців на всю країну! [7]

Своєю чергою, Лев Троцький та Ліва опозиція широко використовували аналогію з Термідором для опису бюрократичної контрреволюції в СРСР. «Так вони хотіли нагадати, – зазначає Бенсаїд, – що Термідор не був Реставрацією, поверненням до Старого режиму, а контрреволюцією в революції: таким чином, Імперія, що вийшла з неї, уявляється сірою зоною, в якій зливаються чорнила революційних сподівань і закріплюється панівний лад нового класу» [8].

Тим не менше, факт бюрократичної контрреволюції в СРСР для багатьох не є очевидним, оскільки відсутня та головна подія, котра була б чітко симетричною відносно Жовтня, котра було б ясним перевертанням процесу, чітким поверненням до попереднього стану речей.

Насправді, пошуки такої події є ілюзорними. Бенсаїд згадує ідеолога-реакціонера Жозефа де Местра, котрий, будучи щирим противником Французької революції та її порядків, був чутким до передвісників майбутнього повернення монархії. За де Местром, контрреволюція це не «революція в протилежному напрямку», але «протилежність революції», повзуча, асиметрична, поступальна реакція» [9].

1937 року Троцький був переконаний, що контрреволюція перемогла. Згідно з його концепцією, головним критерієм в оцінці політичного режиму є ступінь задоволення матеріальних і моральних потреб та інтересів народних мас, яким мають бути підкорені конституційні установлення. Виходячи з цього критерію, легко побачити, що сталінська бюрократія не просто змінила демократичну організацію всередині партії та Рад, що існувала в перші роки революції, але перетворила її на протилежну, антинародну, таку, що захищає привілеї нової панівної касти [10].

Були й інші численні свідчення переродження. Це, перш за все, політика Комінтерну, підкореного сталінській дипломатії, і в результаті нездатного запобігти поразці в іспанській громадянській війні та катастрофі нацизму в Німеччині. Насильницька колективізація в Радянському Союзі викликала голод і масову депортацію 1932-33 років.

Закон від 1 грудня 1934 року розв’язав руки великому терору та чисткам 1936-38 років. Більшість керівників революційного періоду були вислані чи знищені. На шостому з’їзді більшовицької партії, що стався за два місяці до Жовтневого перевороту 1917 року, до Центрального комітету було обрані 21 член і 10 кандидатів. З них до 1940 року дві третини виявилися «зрадниками» та «ворогами народу», були розстріляні або доведені до самогубства. Невідомо, яким чином склалася б доля Леніна, Свердлова та Дзержинського, якби вони не померли раніше [11].

Згідно з архівами, дослідженими істориком Моше Левіном, посадовий апарат зріс від 1 млн. 450 тис. 1928-го року до 7 млн. 500 тис. 1939 року. Загальне число білих комірців збільшилося від 3 млн. 900 тис. до 13 млн. 800 тис. Таким чином, бюрократія стає справжньою соціальною силою зі своїми власними інтересами [12].

Контрреволюція кінця 20-х-30-х рр. відкрила період реакції, не менш грандіозної за своїми масштабами, ніж сама революція 1917 року. І якщо радянський термідор був зсувом влади вправо, без ліквідації основних соціальних завоювань революції, то капіталістична реставрація 90-х ознаменувала якісну межу такого просування вправо – планова економіка та суспільна власність, уже деформовані командно-адміністративною системою, були остаточно ліквідовані.

Після колапсу Радянського Союзу інерція реакції продовжує живити сили соціального регресу. В цьому й полягає «темний бік» радянського спадку, помноженого тепер на деградацію соціальної інфраструктури. Між тим, разом із безсоромною приватизацією державної власності, новий панівний клас приватизує й історію. У результаті такого привласнення історія, за виразом історика-марксиста Михайла Покровського, «нічого іншого, крім політики, перекинутої в минуле», являти собою не може. Це політика, яка своєю ціллю має увічнення розділення на керуючих і керованих, еліти і маси.

Звернення до історії не як до джерела моральних виправдань, але як до політики минулого, в якому визвольні сили здобувають перемогу чи зазнають поразки, дозволяє прояснити істинний характер нерозв’язаних досі проблем пострадянського суспільства. Якби ми склали список таких проблем, то першим пунктом у ньому значилася б відсутність традицій боротьби та солідарності пригнічених класів. Радянська партійно-господарча номенклатура не терпіла контролю над собою з боку низів, жорстко запобігаючи будь-які спроби публічного протесту та самоорганізації. Соціальна апатія пригнічених має своїм зворотнім боком гіпертрофований державний апарат, який за роки незалежності, за самими скромними оцінками, збільшився більш ніж вдвічі. Звісно, в цьому сумному списку присутня економічна нерівність, основи якої було закладено привілеями панівного прошарку СРСР, і яка в пострадянській реальності виросла в геометричній прогресії.

Але незважаючи на депресивні наслідки нашої реакційної доби, вона безпомилково розставляє по своїх місцях пригнічених та гнобителів, повертаючи на почуття історії, що триває [13]. І якщо історія всіх суспільств була історією боротьби класів, котрі «вели безперервну то приховану, то явну боротьбу», то ця боротьба, одного разу розпочавшись, «завжди завершувалася революційною перебудовою всієї суспільної побудови чи спільною загибеллю ворогуючих класів» [14]. Новий український панівний клас вже вийшов на сцену, де галаслива юрба переможців святкує свій тріумф. Це сумне видовище поки ще здатне утримувати увагу глядачів. Питання в тому, чи надовго вистачить його гіпнотичної сили?

Підняті в статті теми будуть обговорюватися на презентації “Політика архіву” 9 березня о 16:30, організованої Науково-дослідним центром візуальної культури НаУКМА. Адреса: Староакадемічний корпус, 1-й поверх (вул. Сковороди 2).


Примітки

1. И. Сталин. Соч. Т. 11. С. 171.

2. В. Кривицкий “Я был агентом Сталина”. С. 208

3. Д. Бенсаид. «Большевизм и сталинизм. Судьба революции в XX веке». Свободное марксистское издательство. 2009. Стр. 37.

4. Ц.Фридлянд. «9-е термидора». 1928.

5. G.Babeuf. Tribun du peuple, 27, 13/X-1794, p.218.

6. Ф.Буонарроти. “Заговор во имя равенства”, 1948. т.I, с. 408-413.

7. А. Бадью. «Краткий трактат по метаполитике». М.: Логос, 2005. – С. 204-217.

8. Д. Бенсаид. «Большевизм и сталинизм. Судьба революции в XX веке». Свободное марксистское издательство. 2009. С. 38.

9. Там само.

10. В. Роговин. «1937». Москва, 1996. Стр. 286-287.

11. Л. Троцкий. «Сталин». В 2 т. «Тера – Terra» – Политиздат. Москва. 1990. Т. I. Стр. 301

12. М. Левин. «Советский век». Москва. Издательство «Европа». 2008. Стр. 104-112

13. И. Будрайтскис, А. Галкина. «Революционная меланхолия». Художественный журнал, № /.

14. К. Маркс, Ф. Энгельс «Манифест коммунистической партии».

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери