Лівиця не може померти

  • 09 жовтня 2014
  • 2145
Лівиця не може померти

Публікацією цього тексту Фредерика Лордона ми відволікаємося на мить від прозорих аспектів політичної турбулентності в Україні та нагадуємо аргументи на користь того, що основна влада та вплив на хід подій у сучасному світі належать насамперед капіталістичному класові, який має достатньо важелів впливу навіть на ті держави, де поступки на користь пролетаріату були суттєвими. На прикладі фінансової кризи автор показує, як банкам вдавалося шантажувати державу, граючи на залежності всієї економіки від банківської системи та змушуючи рефінансувати банки з бюджетних коштів. Хоча зараз ці події вже призабулися, варто нагадати, що і в Україні порятунок банків під час фінансової кризи 2008—2009 років коштував державному бюджету 17 мільярдів гривень. Унеможливлення такого шантажу вимагає перебудови всієї економічної системи в інтересах працівників.

Переклав Андрій Рєпа

У публічних дебатах сьогодні ширяться безліч дурниць, що їх ліниво повторюють експерти та мас-медіа. Найбільш отруйна серед них, звісно, популярна примовка, нібито політичні категорії «правого» та «лівого» віджили своє і їхнє протистояння відійшло в минуле. Є певна тривожна близькість між виразами крайніх правих «більше немає ні правих, ні лівих» та закликами крайніх центристів «вийти за межі категорій правого та лівого» (які, як вони стверджують, «більше нічого не значать»).

Яка дивна іронія, що праві та центристи мислять в одному руслі: перші керуються ілюзією одностайності та примирення під віковічним стягом національної ідентичності, а другі діють за принципами раціонального менеджменту, що «неминуче» має забезпечити загальну згоду — й, безсумнівно, спливе багато часу, поки медіа, які несамовито відстоюють таку одностайність, усвідомлять, як багато вони мають спільного з тими, хто захищає дещо інше.

Помпезна фраза французького прем’єр-міністра Манюеля Вальса, мовляв, «так, лівиця може померти» [1], що явно виказує його власний зловісний задум під виглядом похмурого пророцтва, схоже, задає тон одностайності — її підхоплюють кілька песимістичних мислителів. Режис Дебре пише в «Ле нувель обзерватор» від 3 червня 2014 року: «Лівиця вже померла; від неї лишається або патетика, або пародія. Можливо, треба подбати про дещо інше?». Але це твердження містить дві помилки: перша змішує лівицю як загальну політичну категорію з її жалюгідними партійними виявами; друга нагадує перифраз відомого виразу: «Якщо ти не подбаєш про лівицю, праві подбають про тебе».

Дивує, що «лівиця» у Франції тепер неявно асоціюється з Соціалістичною партією, у котрій явно давно вже немає нічого лівого. І якщо правда, що правиця може померти (можна навіть сказати: бажано, щоб вона померла), лівиця зроблена з іншого — більш довговічного — матеріалу. Тому що лівиця — це ідея. Вона обстоює рівність та справжню демократію. Треба бути сліпцем, щоб повірити, ніби ця ідея віджила свої часи. Вона не лише досі має значний вплив, а тільки-тільки починає впливати на маси. Насправді вона ще лише має повністю ввійти в реальність.

Щоб відновити полюси лівого та правого й подолати отруту заперечення, «лівицю» слід переформулювати так, щоб дати яснішу картину, що саме вона означає в часи глобального капіталізму. Насправді це не так і складно: рівності та справжньої демократії не досягнеш, коли суспільство в лещатах нестримного капіталу — водночас як системи та як групи інтересів.

Те, що капітал має на меті встановити повний контроль, неминуче випливає з самого процесу накопичення, природа якого — розгортатися безмежно. Поняття капіталу не передбачає ідею межі — це означає, що єдині рамки, які його спиняють, зовнішні: виснаження природних ресурсів, послаблення політичної опозиції. Коли їх немає, процес приречений розростатися подібно до раку — як інтенсивно, так і екстенсивно. Інтенсивно — через безперервну гонитву за дедалі більшою продуктивністю; екстенсивно — через експансію в нові, досі не зачеплені простори, географічні території, як-от Азію, а натепер і в Африку, й експансію в нові царини комерціалізації.

Капітал, як система і соціальна група, є силою. А для сили характерно стверджувати свій порив доти, поки вона не наражається на сильнішу, протиставлену їй силу. Ось чому за браком будь-якої відчутної опозиції капітал не має ніякого іншого задуму, окрім установити якомога ширший контроль над усім суспільством. Це тиранія — хоч, безперечно, пом’якшена, зацукрована споживанням і розвагами, але все одно тиранія.

Таким чином, ми добре бачимо, що бути лівим означає займати певну позицію щодо капіталу. А точніше, якщо ви приймаєте поняття рівності та справжньої демократії і визнаєте, що капітал — це потенційна тиранія і що рівність та демократія не мають ніякого шансу втілитися в реальність за цієї тиранії, то треба виснувати, що бути лівим означає відмовлятися визнати вищість капіталу. Не дозволяти капіталові панувати — ось що означає бути лівим.

Разом із фінансовою кризою 2007—2008 років ми отримали яскраві приклади такого стану речей: банки, «пакт відповідальності», страхування на випадок безробіття. В кожному випадку можна бачити справжню природу капіталу (його бажання встановити повний контроль над суспільством) і — симетрично — спостерігати, що означає бути лівим.

Хоч яким би виправданим не був скандал навколо порятунку банків у 2009 році, він лежав у зовсім іншій площині. Скандальним був не порятунок сам по собі; скандальним був той факт, що банки були порятовані без будь-якої суспільної догани, що їм імпліцитно дали карт-бланш просто повернутися до їхніх старих махінацій. Банки мали бути врятовані — інакше загинули б ми всі; позиціонування банків у соціальній структурі капіталізму означало, що їхнє загальне падіння зруйнувало б не тільки всю кредитну систему, зокрема систему оплат, а й занапастило б усі публічні депозити. За кілька днів усе виробництво та торгівля стагнували б, відкинувши нас в економічному сенсі до кам’яної доби.

Висновок, який треба зробити з цієї обставини, не в тому, що ми просто маємо бути задоволені, що банки врятовано — спасибі, до побачення. А в тому, що, порятувавши їх і нассамих разом із ними, ми не мали дозволити їм підставляти нас під ризик знову. Якщо ми приймаємо, що банки відіграють таку вагому роль в усій структурі капіталізму, що їхні ексцеси автоматично примушують суспільство обирати між платою за їхнє спасіння або загибеллю разом із ними, то виходить, по-перше, що банки насправді тримають нас у заручниках, і по-друге, що лівиця, усвідомлюючи неминучі наслідки такої ситуації, має зробити певні кроки, щоб змінити ці структури.

Якщо теперішня конфігурація банків / фінансового сектора неминуче ставить ціле суспільство у становище заручників, то не можна допустити, щоб фінансування економіки було залишене на примхи приватному капіталу, з його неконтрольованою тенденцією зловживати системою. Противагою порятунку банків у 2009 році мала принаймні стати деприватизація банківської системи — спершу через націоналізацію, а далі через соціалізацію, — щоб приперти до стінки або тримати в шорах осіб, які хочуть взяти нас у заручники.

Щойно ми поглянемо на речі під цим кутом, стає ясно як день, що політика «банківської реформи» Оланда-Московісі-Сапена — це в кращому разі капітуляція, а в гіршому — колабораціонізм. У безтурботний момент серед друзів — під час щорічного зібрання «Кола економістів», яке традиційно відвідують ті, хто найбільш дотичний до системи, — міністр фінансів Мішель Сапен, останній із цих трьох маленьких поросят (вони круглі, рожеві й скидаються на карнавки у формі свинки) зронив істину, хоч і не розкрив своєї потаємної думки, яка, якщо переставити слова в реченні, ймовірно, звучатиме так: «Наш найкращий друг — це фінансовий сектор» [2].

Тепер більше не дивує, що ці три політики, як і зграя бездумних журналістів, закріпили термін «захоплення заручників» лише за діями страйкуючих поштарів та залізничників. І не дивує, що всі вони в захваті від «пакту відповідальності» й так званого «соціалізму пропозиції», головна аксіома якого в тому, що оскільки порятунок у «бізнесі», то слід віддаватися на перше його прохання. Беззастережно віддатися особі, що бере тебе в заручники, — ну, хіба не чудова ідея? Адже формально це ті самі механізми шантажу та ультиматуму, що задіяні не тільки в банківському секторі; шантаж, схоже, фактично є засадничою рисою капіталізму як такого.

Капітал бере робітників і службовців у заручники в індивідуальному порядку, адже продаж робочої сили — єдиний вихід в економіці, заснованій на розподілі праці, де кожен здатен задовольнити свої матеріальні потреби не інакше, як через торговельний обмін. Коли доступ до грошей — це суть виживання, а єдиний засіб отримати цей доступ — заробітна платня, ясно, що бути робітником на зарплаті — це ніби тобі до скроні приставили пістолет. І якщо робітники та службовці час від часу забувають про це — аж настільки, що такий погляд видається їм перебільшенням, адже капіталізм дозволив собі прикрасити їхнє запрацьоване існування радісними афектами (як от споживанням і «саморозвитком» у роботі), — вони можуть також раптово згадати про це, коли маски спадають, і вони зіштовхуються сам на сам із грубою реальністю переслідувань та звільнення з роботи.

Але капітал може тримати робітників та службовців у заручниках і колективно, тому що його позиція в економічному суспільстві означає, що він контролює виробництво, запуск проектів та інвестиції — і він легко може оголосити «страйк», якщо вважатиме, що його вимоги не були достатньо задоволені. І це щира правда: місце капіталу дозволяє йому такого роду стосунки з цілим суспільством — силові стосунки, які протискають усі його вимоги, «а інакше я піду геть». Власне, це суть усіх розмов, які капітал веде з суспільством (особливо тепер, коли глобалізація необмежено розширила можливості переміщення та стратегічних рішень): «зменшуйте розмір внеску, або я піду», «робіть ринок праці гнучкішим, або я піду», «дозволяйте мені платити дивіденди, які я хочу, та фондові опціони, кому я хочу, або я піду».

Матеріальні інтереси суспільства де-факто контролює приватний капітал; від його ініціатив залежать умови нашого процвітання або зубожіння. Тож природно, що, як сила без гальм, капітал висуває дедалі більше вимог, погрожуючи паралізувати економіку, якщо ці вимоги не будуть виконані — тим паче, якщо уряд не здатен і не готовий відкинути їх. Безглуздо шукати крайню точку, після якої капітал припинить висувати вимоги або чесно повернеться до роботи. Такої точки немає: просто погляньте на нескінченний список, чого капітал домігся для себе за останні тридцять років; особливо вражає прискорення здобутків у момент його історичного падіння! І в момент, коли партія, яка називає себе «лівою», допнулася до влади.

Словом, бути лівим означає не піддаватися цьому хронічному шантажу, трансформувати структури, які уможливлюють цей шантаж і контроль над суспільством. Наприклад, слід розглянути такі кроки:
1) зменшення мобільності, що дає капіталу стільки простору для стратегічного маневру (делокалізація, потоки капіталів, насадження корпоративних штаб-квартир у чужих країнах, доступ до офшорних зон);
2) обмеження виплат акціонерам через податок на кшталт SLAM [3], що стримує акціонерні винагороди;
3) дефінансіалізація економіки, спершу через закриття фондових бірж [4], а потім, взоруючись на модель récommune [5], через усунення інвесторів із позицій decisionmakers у сфері виробництва;
4) осмислений протекціонізм, що поклав би край неврегульованій конкуренції — не тільки між робітниками, а й між формами життя, соціальними моделями тощо.

Оспорювати вищість і всемогутність капіталу також означає змушувати його брати відповідальність за збитки, які він завдає суспільству. Ці збитки — не просто випадковості, вони плоть від плоті його глибинної натури як сили, що постійно пожвавлює процес перерозподілу праці, тобто процес як руйнування та декласування, так і оновлення. Свого часу Маркс і Енгельс добре розгледіли, що «Безперестанне революціонізування виробництва, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх попередніх» («Маніфест Комуністичної партії», 1848).

Ніщо не може вберегти суспільство від лих, скоєних властивим для капіталізму безперервним процесом змін. Коли користь, яку цей процес мав би приносити, нарешті справджується, вона завжди справджується після руйнації. Африка ввійде в добу глобалізації і завдасть Китаєві збитків, схожих на ті, які Китай завдав Європі; MP3-плеєр прийшов на зміну CD, як CD замінив вінілові платівки; цифрова фотографія прийшла на зміну галогенідосрібній плівці, а смартфони замінили фотоапарати. Хода капіталізму — процес постійної дестабілізації, що залишає по собі гори трупів і зграї скалічених.

Як соціальна група, капітал пристрасно захоплений грою капіталу як системи — грою, яку Йозеф Шумпетер змальовував як «креативну руйнацію». У цій фразі ліберальні ідеологи затямили тільки перше слово, яке вони вживають для виправдання системи. Їм треба нагадати справжній сенс усієї фрази: капітал руйнує настільки, наскільки творить, і завжди будує на своїх руїнах. Але капіталісти радше воліють віддатися своїй «креативній» жазі без нагадувань про її руйнівні наслідки й не захмарювати своє бажання «творити» (тобто експлуатувати).

Проти такого упередженого інтелектуального засліплення яким виявляється справжнє значення «пакту відповідальності»? Ми не можемо жалюгідно капітулювати перед закомплексованою Правицею, а маємо зайняти позицію, ґрунтовану на аналізі й логічних висновках. А вони свідчать: якщо капітал за природою своєю — «безперестанне революціонізування виробництва», якщо декласування, спричинене «постійним переходом», є необхідним наслідком креативної енергії, яку капіталісти вкладають у свою «гру», тоді капітал повністю відповідальний за руйнування, спричинені його «творенням».

Перш ніж сприймати страхування на випадок безробіття як захист від нещасливих випадків в індивідуальній зайнятості, що дозволяє уникнути зіткнення з фундаментальними проблемами, треба поглянути на це як на сутнісну компенсацію (тимчасового) прийняття суспільством правил гри, в яку грає капітал. Peugeot, Alstom, Fralib, Continental, Goodyear — усе це результати гри, якій капіталісти, що їх матеріальне існування не страждає від ризиків, віддаються з повним ентузіазмом: гра конкуренції, гра переміщень капіталу, гра злиття та придбання — загалом, у капіталістів голова йде обертом від сп’яніння глобалізацією, яку вони сприймають як захопливий «бойовик» або екзистенційну пригоду.

Якщо капітал хоче грати в свої ігри, він має платити за спричинені збитки. Про цю відповідальність йому треба постійно нагадувати. Якщо суспільство й далі залежить від капіталу через свої матеріальні потреби, а капітал далі робить, що йому заманеться, у вирішальних для суспільства питаннях, тоді суспільство має захистити свої найвищі інтереси, ні не втягуючись повністю у вирву бажань капіталу, ні не віддаючи себе йому в рабство, а встановлюючи допустимі межі такої ситуації.

У цих межах немає нічого надзвичайного. Якійсь особливій соціальній групі дозволено перетворювати загальний інтерес на власну екзистенційну гру: цей кричущий факт не може не супроводжуватися належними стягненнями. Капітал має заплатити за все, що розтрощив, «бавлячись» у свої ігри. Має бути компенсація безробітним і напівзайнятим, компенсація за падіння доходів, за гнучку працю, прекарність, розлад повсякденного життя: треба нагадати про привілеї, якими користується капітал, якщо спокуса забути така велика — й нехай платить без розмов! Ба, натомість, його звільняють від сплати 40 мільярдів євро податків і внесків у систему соціального страхування! Гірше: ці заходи назвали «пактом відповідальності» — який нікчемний зворот, що насправді освячує будь-яку безвідповідальність!

Тож ми маємо завжди нагадувати собі, що бути лівим — означає не приймати існування капіталу без питань, як очевидність, пошарудівши фіскальною шваброю по кутках. Відносини лівих і капіталу — це політичні відносини сил, що оспорюють панування та підтримують одну силу — некапіталістичні маси — проти іншої. І це сила проти «профітації» (якщо вжити вираз гваделупських страйкарів, учасників заворушень 2009 року).

Таке визначення лівиці справді дуже широке, адже не робить попередніх висновків щодо долі капіталізму як такого й запрошує до дискусії про його повалення. Тож ствердження антикапіталістичної сили означає, що ми, під вагою сучасної реальності, беремо до уваги очевидну наявність капіталу — але для того, щоб обеззброїти його та його поривання до захоплення повного контролю. І також це означає вже почати осмислювати (не для того, щоб просто мінімізувати панування, а щоб ліквідувати його) кінець контролю — наприклад, через широке розповсюдження й легалізацію принципу récommune або скасування державного боргу, так щоб через системний колапс банків уможливити викуп їх за безцінь, перемодельовуючи їх на спільні потреби: спершу через націоналізацію-захоплення, потім через перетворення їх на кооперативну систему [6].

Залишається питання, чи ці відносини з капіталом здійснюватимуться на національному, європейському чи якомусь іншому рівні. Ясно, що якщо лівиця (як ми її визначили вище) має оспорити сферу капіталу, тоді ми потребуємо високого рівня політичної діяльності, дебатів, зустрічей, колективних акцій, які через потребу в спільній мові буде тяжко реалізувати навіть у рамках однієї країни.

У червні цього року представники організацій прекарних робітників CIP-IDF (Координація незахищених і прекарних робітників Іль-де-Франсу) зібралися в приміщенні Паризької філармонії поговорити з робітниками, що походили з різних країн, переважно нелегалами та іммігрантами. Їх лякало не тільки надзвичайно хитке становище, а й неможливість комунікації одне з одним — а отже, неможливість координувати зусилля в боротьбі за свої права. Вони безпорадні проти своїх деспотичних босів, які добре усвідомлюють, що мовна роз’єднаність дозволяє легше керувати. Ось чистий випадок пролетарського інтернаціоналізму в конкретній ситуації. І, фактично, випадок повного безсилля.

Ризикуючи образити альтерглобалістську еліту (дво- чи трьохмовну, призвичаєну подорожувати й переконану, що всі поділяють її вміння), скажу, що інтернаціоналістська діяльність, яка абсолютно можлива і справді бажана, не сягатиме такої напруги й обсягу, а також не справлятиме відповідного впливу, якщо не почнеться спершу на національному рівні. Це, звісно, аж ніяк не виключає додаткових чеснот міжнародної співпраці та взаємного підсилення — навіть навпаки. Отже, буде не лише одна лівиця (котра, до того ж, одразу стала б постнаціональною), а багато лівиць. Вони закорінені в місцевий контекст, але мають спілкуватися та підтримувати одна одну.

Тільки академічна спільнота, не усвідомлюючи свого специфічного становища в суспільстві, могла в цьому пункті прогледіти конкретні умови для конкретної дії. Вона знехтувала національним рівнем, тобто майже всіма реальними (як протилежними уявним) битвами, які відбуваються. Все для того, щоб тільки довічно підтримувати химеру «інтернаціонального», цю туманну й безформну площину. Натомість антикапіталістична політика може бути лише інтранаціональною.

Всім відомо, якими жвавими можуть бути академічні дебати, але ж не в них суть. Як завжди, вони вирішуються в реальному становленні речей, які винаходять свої форми в процесі саморозвитку. Але ці форми винаходяться на тлі проектів певної сили, якою керує ідея. Це проект певної сили, тому що через неї реалізується колективне ствердження способу життя і «спільних рішень», особливо коли вона протиставлена такому репресивному режиму, як капіталізм.

Ця ідея не може померти, попри одержимість ідентичністю, яка вірить, що можна розчинити ліве й праве у вічній «французькості» і позбутися їх, попри засліплення «раціональним менеджментом», який вірить, що він вийшов «за межі лівого і правого», але насправді імітує правих, попри плутання з боку мас-медіа лівиці з лівими партіями, попри згубні дії деяких «політичних кілерів», які, вдаючи, ніби ставлять під сумнів, насправді тільки й хочуть убити лівицю. Цій ідеї лише якихось двісті років, і вона ще зовсім юна; події постійно підтверджують її правоту, а скандали сьогодення свідчать про її невідкладність. Майбутнє за нею.

Перекладено за: Frédéric Lordon, “La gauche ne peut pas mourir” // Le Monde diplomatique, septembre 2014.

Фредерик Лордон – французький економіст, соціолог, філософ; головний науковий співробітник Національного центру наукових досліджень (CNRS), дослідник Центру європейської соціології (CSE). Серед його останніх книг: «Капіталізм, бажання і рабство: Маркс і Спіноза» (2010), «Суспільство афектів: структуралізм пристрастей» (2013), «Дефект: європейська валюта і демократична сила» (2014)

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ДЕМОКРАТІЯ ТА КОРУПЦІЯ: ФІЛОСОФІЯ РІВНОСТІ (Ален Бадью)

БЫТЬ ЛЕВЫМ (Глеб Афендик)

КАЗУС ДЛЯ ІЛЮСТРАЦІЇ ЕПІСТЕМОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ ЛІВОГО РУХУ (Яків Яковенко)

ТЕОРЕТИЧНЕ, НАДТО ТЕОРЕТИЧНЕ (Тарас Саламанюк)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЦЕЗАРИЗМ (Седрик Дюран, Разміґ Кешеян)

 

Notes:

  1. Слова Манюеля Вальса, сказані перед національною радою Соціалістичної партії 14 червня 2014 року.
  2. На економічній конференції в Екс-ан-Провансі 6 червня Сапен сказав: «Фінанси — добрі фінанси — це наші друзі».
  3. Див. Frédéric Lordon, “Enfin une mesure contre la démesure de la finance, le SLAM” («Нарешті, засоби проти сваволі фінансового сектора: SLAM») // Le Monde diplomatique, лютий 2007. SLAM (Shareholder Limited Authorized Margin) — податок, який запропонував Фредерік Лордон з метою обмежити прибутки таким чином, щоб фірми у реальному секторі економіки не керувалися лише питаннями індексів курсу акцій.
  4. Див. Frédéric Lordon, “Et si on fermait la Bourse…” («Чи треба закривати біржі?») // Le Monde diplomatique, лютий 2010.
  5. За аналогією до «республіки» (respublica) французьке слово «récommune» (rescommunis) означає «спільна справа», справа колективу. Всі члени колективу мають право брати участь у прийнятті рішень щодо спільних справ. Колективне виробництво (бізнес), наприклад, за визначенням rescommunis. Так, це поняття є вступом до принципу демократії в економічному житті. Див. Frédéric Lordon, La Crise de trop, Fayard, Paris, 2009.
  6. Frédéric Lordon, “Notre stratégie du choc” // La Malfaçon: Monnaie européenne et souveraineté démocratique, Les Liens qui Libèrent, Paris, 2014.

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери