Махновський експеримент: анархістський проект в умовах хаосу

Паттерсон, Шон

  • 29 серпня 2018
  • 7741

Шон Паттерсон

Передмова Ярослава Ковальчука

Текст канадського історика Шона Паттерсона розповідає про те, як у махновському русі поєдналися намагання втілити анархістський проект і вчинені махновцями злочини проти менонітських колоністів, які часто оминаються в українській і анархістській історіографіях. Меноніти — послідовники анабаптистського руху, що сповідують принципи ненасильства, пацифізму й мирного співжиття. На території сучасної України вони з’явилися в часи освоєння півдня України Катериною ІІ. Тоді вони приєдналися до інших іноземних колоністів. У часи громадянської війни вони стали жертвами грабунків і звірств у переважній більшості випадків із боку махновців. Це пізніше навіть давало підстави деяким менонітам звинувачувати махновців у геноциді.

Паттерсон виходить із джерел анархістської й менонітської історіографій — спогадів учасників тих подій, написаних у діаспорі. До того ж питань української національної революції чи визвольних змагань, характерних для української історіографії, в цьому тексті немає. Автор послуговується у більшості випадків більш нейтральним і характерним для західної історіографії терміном «громадянська війна». В українському контексті, коли праві намагаються присвоїти пам’ять про махновщину, стаття, яка вказує, за що стояли махновці й де вони помилялися, може допомогти відстоювати українським лівим власну традицію критично та без ідеалізації.

 

Вступ

Як Федерацію анархістів Іберії та Національну конфедерацію праці (CNT-FAI) у часи громадянської війни в Іспанії, соціальний експеримент махновців на півдні України в 1917—1921 роках часто наводять як приклад унікального історичного моменту, коли анархістські ідеї було успішно втілено на практиці. Намагаючись оцінити успіх анархізму як практичної філософії в жорстокій реальності громадянської війни, дослідник стикається з парадоксом. З одного боку, громадянська війна породжує вакуум влади, який і дозволяє застосувати ідеї анархії. З іншого, анархізму як конструктивній силі загрожує хаос, створений соціальним гнівом політизованого та мілітаризованого населення. Серед безладдя війни анархію (як визвольну та самоорганізуючу суспільну силу) й хаос розділяє тонка межа. Сутність цієї проблеми вловив один зі свідків громадянської війни:

Глибини людської душі такі ж, як і в орангутана, проте її вершини божественні та досягають вічної слави. Людство хитається між цими двома крайнощами (Stenbock-Fermor 1989). 

 

Повстанці, 1919 рік

 

Українська революція балансувала між екстремумами людської природи. Якщо анархія як «мати всього порядку» пропонує надію на свободу, рівність і солідарність, то хаос загрожує порушенням порядку й занепадом до мстивості, жадібності та жорстокості.

Мета цього есе — знайти місце махновщини в парадоксі громадянської війни, який постав перед нею в 1917—1921 роках. Для справедливої оцінки українського експерименту потрібно серйозно підійти до філософії махновців. Так само необхідне тверезе зіставлення їхніх дій із проголошеними намірами. Це есе намагається розкрити природу анархістського експерименту через порівняльний аналіз бенефіціарів і жертв руху. Для цього розглянемо прагнення й взаємозв’язки українського селянства та менонітських колоністів. За громадянської війни унікальна демографія Південної України звела разом у конфлікт два народи, між якими лежала величезна культурна прірва. Їхні перехресні історії створили повністю різні наративи про досвід громадянської війни, які дотепер лишаються переважно незнайомими один одному. Махновсько-менонітські відносини — це невирішене історичне питання із серйозними наслідками для сучасних анархістів та менонітів.

 

Втілення анархістського проекту

Махновщина виникла з надій і очікувань революції, розгорнулась і врешті зазнала поразки серед спустошення громадянської війни. Це був цілком і повністю селянський рух. Його базу переважно складала сільська біднота (бідняки й наймити) й меншою мірою середнє селянство (середняки). Попри те, що Троцький і більшовицька преса затаврували рух «куркульською контрреволюційною силою», усі первинні джерела, хоч трохи обізнані з ним, вказують на його походження з нижчих класів та революційний характер. Рух також був молодим: понад 80% його учасників були віком 20—25 років[1].

 

Махновці на станції Пологи

 

Визначальною рисою махновщини була прихильність до філософії анархізму. Махновська верхівка переважно складалася з переконаних анархістів, які активно намагалися пропагувати свої ідейні засади. Махновці енергійно агітували міських анархістів підтримувати рух. Це привело до їхніх лав Воліна, Аршинова та інших ключових фігур із конфедерації «Набат». Це також привернуло симпатії таких відомих анархістів, як Емма Голдман, Олександр Беркман і Петро Кропоткін. Протягом свого короткого існування махновці зберігали чітку окремішність, борючись проти будь-яких сил, що зазіхали на повну автономію трудящих. Той факт, що махновщина була місцевим селянським рухом, який боровся під прапором революційного анархізму, збільшував її авторитет в очах як місцевих, так і міжнародних революціонерів. Це також робить рух привабливим і сьогодні.

 

"Взаємодопомога мала бути фундаментом нового суспільства."

 

Що входило до соціальної програми махновців? У центрі було повне заперечення держави в усіх її формах. У поширюваній Культурно-освітньою секцією Повстанської армії листівці говорилося:

Тільки з поваленням усіх панів, зі знищення усієї основи їхньої брехні, як у державних, так і в політичних та економічних справах... тільки зі знищенням держави засобами соціальної революції може постати справжня Робітничо-селянська радянська система і ми прийдемо до СОЦІАЛІЗМУ (Arshinov 1974: 273).

Замість держави махновщина намагалася створити «вільну, щасливу й незалежну систему суспільного життя для трудового народу, у якій кожен окремий [трудівник], як і суспільство загалом, здатний самостійно будувати своє щастя й добробут згідно з принципами солідарності, дружби і рівності» (Arshinov 1974: 272). Взаємодопомога мала бути фундаментом нового суспільства.

В основі махновської програми лежала так звана вільна система рад. На противагу парламентській демократії Установчих зборів і соціалістичній «демократії» більшовиків, махновці обстоювали радикальну форму прямої демократії. Махно повідомляв більшовицьке керівництво: «Я вважаю невіддільним правом селян і робітників... скликати [вибори] за власною ініціативою для обговорення своїх справ» (Eichenbaum 1975: 603). Махновці вбачали в радах «федералізовану знизу догори» широку суспільну мережу. До того ж у чернетці Декларації Революційної повстанської армії України стверджувалося, що ради «за жодних обставин... не будуть політичними інститутами під керівництвом того чи іншого політика чи політичної партії, які б диктували свої бажання» (Skirda 2004: 372). Делегати мали представляти виключно своїх виборців. На першій сесії вільної ради Гуляй-Поля було проголошено два визначальних принципи:

- Ради вільні, тобто вони повністю незалежні від будь-якої центральної влади та повністю незалежно обираються.

- Ради трудящих, тобто вони засновані на засадах спільної праці та включають лише трудящих, працюють відповідно до їхніх бажань, служать тільки їхнім інтересам і непроникні для будь-якого політичного впливу (Skirda 2004: 391).

Серед усіх класів вільні ради представляли виключно трудящих. Буржуазія та поміщики були позбавлені громадянських прав. На одному засіданні Олександрівського вільного конгресу делегат-селянин попросив прояснити значення слова «куркуль». Його відразу оголосили прихованим контрреволюціонером і позбавили слова до кінця конгресу. Волін описує цей інцидент як тріумф революції.

 

Всеволод Волін у 1937 році

 

Цікавими будуть спогади вчителя-меноніта з поселення Хортиця Герхарда Шрьодера, який брав участь у виборах як до більшовицьких, так і до вільних рад. Свій досвід більшовицької «демократії» Шрьодер описує так:

[На] перших окружних виборах за радянської [більшовицької] влади нам наказали «взяти участь»... Коли ми добралися до Заливного, то побачили велике зібрання делегатів з інших сіл на подвір’ї волосного будинку, оточене чималим загоном червоноармійців. Зустріч відкрив голова. Вже з перших слів він дав нам зрозуміти, що на нас чекає, якщо ми не будемо поводитися як слід. Його вступні слова були такими: «Ми знаємо, хто ви. Ми знаємо, що дехто з вас планує. Ми знаємо ваші настрої. Ви бачите червоногвардійців позаду вас? Один неправильний рух — і вони потурбуються про вас…». Так закінчилася наша перша участь у виборах за нової системи врядування (Schroeder 1974: 90—91).

Ця оповідь різко відрізняється від участі Шрьодера у вільних радах. Він згадує:

Робітники фабрик і заводів Олександрівська, Хортиці та кількох навколишніх менонітських сіл... вирішили взяти на себе ініціативу формування нових рад на рівні сіл, міст і округу, щоб відновити хоч якусь подобу порядку й забезпечити найважливіші потреби міського населення... Голосуванню передував обов’язковий ряд промов, у яких звично прославлялося наше звільнення від ярма експлуататорів. За ними йшло вихваляння нашого щасливого становища, в якому робітники знову здатні обирати свій уряд (Schroeder 1974: 105, 107—108).

На здивування Шрьодера рада одноголосно обрала його представником округу. Хоч як дивно, він закрив очі на те, що ці вибори організували махновці. Шрьодер був їхнім непримиренним ворогом. Він писав, що махновців «не цікавило встановлення будь-якого формального врядування на руїнах старого; вони переймались передусім тим, щоб якомога довше підтримувати стан анархії [тобто хаосу]» (Schroeder 1974: 105). Для Шрьодера лишалося незбагненним, як махновці могли бути водночас руйнівниками й захисниками демократії.

У межах вільної системи рад скликалися конгреси. Чотири таких конгреси відбулися з січня по жовтень 1919 року. Ще один конгрес запланували на червень 1919 року, але учасники не змогли зібратися через наказ більшовиків, що передбачав страту навіть за обговорення конгресу. Найбільший із конгресів зібрав делегатів із територій, на яких проживало понад два мільйони людей. Конгреси виконували функції вищих адміністративних установ. 12 лютого 1919 року на другому конгресі в Гуляй-Полі обрали Революційну військову раду (РВР). Вона вважалася найвищим адміністративним органом системи вільних рад. Волін, обраний її головою, описував ціль РВР:

Вона повинна була втілювати економічні, політичні, соціальні та воєнні рішення, ухвалені на конгресі. Тобто можна сказати, що це був вищий виконавчий орган усього руху. Проте це аж ніяк не був авторитарний орган. Вона мала суто виконавчі функції та обмежувалась втіленням інструкцій і рішень конгресу. У будь-який момент вона могла припинити існування за рішенням конгресу (Eichenbaum 1975: 577).

РВР також повинна була завідувати воєнними справами, але між Радою й Повстанською армією з’явилися суперечності. Однією з причин конфлікту були несанкціоновані страти. Історик Майкл Малет пояснював, що Волін «не міг прийняти недемократичний і авторитарний стиль страт, що здійснювалися за спиною РВР, яку тільки місяць тому обрали в Олександрівську і яка повинна була мати верховну владу над армією» (Ibid.). Після розслідування було вирішено, що надалі воєнними справами буде займатися армія, а не РВР. Це рішення було серйозним ударом по демократичності руху та фактично давало армії необмежені повноваження на полі бою. Поки РВР намагалася жити за принципами анархізму, армія поступово ставала все більш хаотичною та некерованою у своїх діях.

 

Загін Щуся, осінь 1918 року

 

Якщо Волін обережно писав про темний бік махновщини, то менонітська література повністю висвітлює жорстокість, на яку анархістська література лише натякає.

 

Соціально-економічне тло

Перш ніж аналізувати махновсько-менонітський конфлікт, варто поглянути на соціально-економічне тло. В той час як анархісти схильні нівелювати темні боки своєї історії, менонітська історіографія повністю ігнорує злидні й експлуатацію українського селянства. Очікування селян від революції можна підсумувати одним словом — земля. Зі скасуванням кріпацтва в 1861 році свідомість селян повністю полонило бажання землі. Земельний голод селянства був не дрібнобуржуазною жадібністю, як стверджували більшовики, а радше питанням виживання.

Особливо гостро це питання стояло в Південній Україні, де бідняки складали дві третини сільського населення, а кожен шостий селянин був безземельним. До того ж 45% сільських домогосподарств не мали в’ючних тварин. Хоча 57% українських ферм належало бідному селянству, вони складали лише 12% землі (Darch 1994: 144). Жорстка ієрархія землеволодіння вибудовувалася віками. У дореволюційній Україні середня земельна ділянка селянина складала 16 га, тоді як бідняки мали набагато менше (Shanin 1972: 122). Середня ділянка куркуля коливалася між 26 й 30 га, а менонітські колоністи зазвичай володіли фермами розміром у 176 га.[2] На вершині ієрархії знаходилися землевласники, чиї володіння в середньому нараховували 800 га станом на 1905 рік. Це суттєво відрізнялося від зернових губерній Центральної Росії, де землевласники мали від 200 до 600 га (Darch 1994: 147).

У махновських губерніях (Катеринославська, Херсонська й Таврійська) селянські землеволодіння були значно меншими, ніж у решті України — в середньому 8,9 га на домогосподарство в 1908 році. Аж третина селянських господарств мала менше одного га (Darch 1994: 144—145). З розширенням великої фермерської торгівлі росла й кількість селянських повстань. Особливо напруженими були роки перед Першою світовою війною. Дарч пише: «Такі повстання об’єднували безземельних, бідних і злочинців у протесті проти втрати захисту сільської общини та зростання влади сільськогосподарських капіталістів» (Darch 1994: 147). З вересня по жовтень 1917 року на Південно-Східну Україну припадала чверть усіх конфіскацій і підривної діяльності. Зважаючи на експлуататорську економіку регіону, не дивно, що рух, який виступав за радикальний егалітарний перерозподіл землі, масово підтримували.

 

"До кінця 1918 року неанархістські села опинилися в повному безладі через відсутність конструктивної організації."

 

У центрі махновської аграрної політики було негайне вилучення всіх землевласницьких угідь, реінтеграція куркулів до общини й рівний розподіл землі. На відміну від традиційної сільської общини, махновська модель перерозподілу підкреслювала егалітаризм. Община обмежувалася перерозподілом виключно землі, тоді як махновці також наголошували на рівному перерозподілі худоби, сільськогосподарського реманенту та насіння. Дарч відзначає, що стандартною практикою після 1917 року були конфіскації землі (чорний переділ), які не покращували становище бідняків у довгостроковій перспективі (Darch 1994: 144—145). Тому для них махновська модель могла виглядати більш переконливою.

 

Командири повстанців. Махно посередині 

 

Наочним прикладом є випадок села Таратки, яке було під впливом махновців. Місцеві анархісти успішно перерозподілили землю, худобу та провізію, таким чином уникнувши багатьох проблем, від яких страждали навколишні села. З іншого боку, до кінця 1918 року неанархістські села опинилися в повному безладі через відсутність конструктивної організації. Зі спогадів мешканця Таратків Осипа Церби:

...той, хто був найсильнішим або мав найбільше синів на допомогу, конфіскував з панських угідь найкращих тварин і найкращі землі. Очевидно, це були переважно куркулі, тоді як біднякам залишились крихти... [У] більшості випадків він [бідняк] отримував наділ з найгіршою землею і жодних знарядь для його обробки. Тому часто ставалося, що він просив куркуля поорати його ділянку, пропонуючи натомість себе і свою сім’ю для роботи на куркуля... Усі навколишні села почали жалкувати, що не зробили так, як в Таратках, де кожен мав їжу й одяг і не було ні бідняка, ні куркуля (Tsebry 1984: 11).

Як можна побачити, між неанархістськими селами та селами під анархістським впливом була разюча різниця: в перших селянство знищило багато краму й неефективно перерозподілило землю, тоді як в других перерозподіл відбувся порівняно впорядковано й на егалітарній основі. Так само вражає збереження землевласницьких маєтків у Таратках, які перетворили на «вільні робочі комуни». Махновські вільні комуни були експериментальними колективними господарствами на відміну від традиційних селянських комун.

У межах п’яти кілометрів від Гуляй-Поля було засновано чотири комуни від 100 до 300 людей у кожній. Махно працював у комуні імені Рози Люксембург, яка нараховувала 285 людей і раніше була землевласницьким маєтком на 340 га. Махно так описує повсякденне життя у комуні:

Організація [комун] ґрунтувалася на рівності та солідарності їхніх членів. Усі члени комун, чоловіки та жінки, охоче працювали — чи в полі, чи на домашньому господарстві. Не зустрічаючи заперечень з боку інших членів, будь-який член комуни міг за бажанням готувати окремо для себе та своїх дітей або брати їжу з комунальної кухні до свого помешкання.

Управління комунами «здійснювалося на загальних зібраннях її членів». У комунах також впровадили анархістське шкільне навчання на засадах ідей Франсеска Феррера (Malet 1982: 165). Це був яскравий приклад втілення анархістських ідеалів махновцями.

 

Конфлікт із менонітами

У ніч на 26 жовтня 1919 року махновський загін у тисячу бійців штурмував менонітське село Ейхенфельд. Під час нападу було вбито 75 менонітів. Вершники ґвалтували жінок, спалювали будинки та обкрадали селян. Протягом наступних кількох днів в околицях Ейхенфельду відбулось ще 61 вбивство. Перелякані ейхенфельдівці поховали мертвих у непозначеній могилі та втекли до сусідніх сіл.

 

"На початок ХХ століття меноніти створили «державу в державі» — успішні, освічені та культурно відокремлені колонії, які стали предметом ненависті для навколишнього селянства."

 

Щоб зрозуміти ейхенфельдську різанину, потрібно повернутися до часів Катерини Великої, яка запрошувала різні групи іноземних поселенців колонізувати землі Південної України. Таку пропозицію зробили й прусським менонітам. У «Привілеях» Катерина надавала спеціальні права менонітам, зокрема право на сповідування своєї віри, самоуправління та звільнення від загальної військової повинності. На початок ХХ століття меноніти створили «державу в державі» — успішні, освічені та культурно відокремлені колонії, які стали предметом ненависті для навколишнього селянства. Той факт, що багато українців були найманими працівниками або домашньою прислугою у менонітів, лише поглиблював нелюбов. Одним із таких робітників був Нестор Махно, який згадував свою роботу на них зі «злістю, обуренням і навіть ненавистю до заможних власників» (Skirda 2004: 18).

 

Маєток Зіберфельд, де працював молодий Махно

 

У контексті громадянської війни ворожість до німців досягла нових вершин через пропаганду протягом Першої світової війни. Германофобія лише посилилася з окупацією України Центральними державами, прихід яких меноніти радо вітали. Братання з прибулими німцями вилилося в мілітаризацію життя менонітів. Німці муштрували й озброювали молодь у колоніях, заохочуючи її відмовитися від ненасильницького способу життя та формування загонів самооборони (Selbstschutz) для захисту від грабіжників. Менонітські лідери без ентузіазму визнали право менонітів взяти до рук зброю. Протягом окупації Selbstschutz допомагали німцям конфіскувати вкрадені власність і землю. Меноніти також брали участь у каральних кампаніях зі страти бандитів. Пізніше вони надали подібну допомогу Білій армії, що знову обурило місцеве селянство. У хаосі війни та революції багато менонітів відступили від своєї анабаптистської ідентичності та піддалися спокусі озброєного захисту своєї землі й власності.

Однак менонітів неможливо звести лише до пацифістів і Selbstschutz. Реальність була набагато складнішою. Меноніти також були класово стратифіковані. Багато з них були безземельними (anwohner), а деякі навіть були змушені найматися до своїх багатших одновірців. Статус anwohner, де-факто трудящий, був захистом під час махновської окупації. Зі спогадів ейхенфельдця Х. В. Классена: «У кінці села жили anwohner. Ніхто з махновців не ходив до їхніх будинків і не турбував їх, тому що вони нічим не володіли». Інші спогади також доводять, що anwohner не чіпали, виходячи з ідеологічних міркувань (Quiring 1926: 3—4). Це вказує на те, що махновська різанина була мотивована класовою ненавистю, а не самою лише германофобією.

 

Selbstschutz у Миколайпіллі

 

Серед менонітів також були ті, хто приєдналися до більшовиків і махновців. Попри своє менонітське походження anwohner так само страждали від земельного голоду та класової ненависті, як і українці. Йоханн Ремпель підтверджує існування класової ненависті в спільноті:

Місцеві радикали мали власні егоїстичні цілі та керувалися жадібністю, бажанням влади й помсти проти тих, хто їх експлуатував. Тепер ці люди вимагали відшкодувати їм реальні й уявні кривди (Rempel 1992: 7). 

У багатьох спогадах зазначається, що anwohner приєднувалися до махновців. Гайнріх Фрізен пригадує, як він розлютився, впізнавши одного зі своїх одновірців:

І раптом серед махновців я побачив німця на ім’я Шмідт… Як такий покидьок людства міг вирізати свій власний народ… Поряд з явним лідером банди стояв німець Шмідт! Він крикнув мені: «Ти, хитра, лукава лисице!» — і вдарив прикладом гвинтівки по голові (Friesen: 13).

Коли махновці відновили контроль у регіоні в 1919 році, вони використали діяльність загонів Selbstschutz як привід для винищення менонітських колоній. Аршинов згадує про настрої в армії у цей момент:

Вони пронеслися селами, містечками й містами, вимітаючи, як величезна мітла, залишки експлуатації й рабства. Поміщики, куркулі, поліцейські, священики, які повернулися… усіх їх зніс переможний махновський рух… Усіх знаних ворогів селянства й робітників засудили на смерть. Багато поміщиків і куркулів загинуло (Arshinov 1974: 107).

 

Масове поховання у Молочній

 

Ейхенфельд не був єдиним прикладом вбивств і руйнування з боку махновців — подібна жахлива історія повторилася в інших менонітських колоніях. Найгірший напад відбувся в поселенні Заградівка, де загинуло понад 200 людей, серед них жінки та діти. Поза менонітською історіографією про ці масові вбивства зазвичай забувають. Усі основні праці, як академічні, так і анархістські, оминають ці події. Навіть детальна книга Олександра Скирди не згадує про менонітський досвід. Скирда навіть стверджує: «З усіх звинувачень у бандитизмі жодне не витримує перевірки фактами» (Skirda 2004: 337). У своїй остаточній оцінці Скирда відкидає махновський бандитизм як вигадану сільською буржуазією казку про «темні, безіменні селянські маси».

 

Підсумок

Менонітський досвід часто оминають всього лише з тої причини, що він не вкладається в традиційний наратив про махновщину як визвольний рух. Як було показано, махновщина дійсно відігравала визвольну роль для селян і часто відповідала своїй егалітаристській риториці. Проте це не повна картина. Врешті-решт, обидві сторони знесло хвилями громадянської війни. Складні життєві обставини разом з укоріненою мілітаристською психологією призвели до повного колапсу як анархістського етосу, так і традиційної менонітської духовності. Можливо, попри кривди з обох сторін, певного порозуміння та примирення можна було б досягти через точний історичний виклад і наратив, що поважав би як махновців, так і менонітів.

 

Переклав Ярослав Ковальчук


 

Посилання:

Arshinov, Peter. History of the Maknovist Movement (1918—1921). 1923. Translated by Lorraine and Fredy Perlman. Detroit: Black & Red, 1974.

Darch, Colin Major. “The Makhnovshchina, 1917-1921: Ideology, Nationalism, and Peasant Insurgency in Early 20th Century Ukraine.” Ph.D. dissertation, University of Bradford, 1994.

Eichenbaum, Vsevolod (Voline). The Unknown Revolution 1917—1921. 1947. Translated by Holley Cantine and Fredy Perlman. Montréal: Black Rose Books, 1975.

Friesen, Heinrich. “Bartholomew Night in Eichenfeld”, Personal Files of Marianne Janzen, Winnipeg, Manitoba.

Heinrichs, Cornelius. “Letters to Marianne Janzen,” Personal Files of Marianne Janzen, Winnipeg, Manitoba.

Heinrichs, Heinrich H. “Diary Excerpt”, Personal Files of Marianne Janzen, Winnipeg, Manitoba.

Malet, Michael. Nestor Makhno in the Russian Civil War. Hong Kong: The Macmillan Press Ltd., 1982

Quiring, David A. “The Days of Terror in the Village of Eichenfeld, South Russia, in October, 1919.” Mennonitische Rundschau 49, nos. 34—41 (1926).

Rempel, David. "Mennonite Revolutionaries in the Khortitza Settlement Under the Tsarist regime as Recollected by Johann G. Rempel" Journal of Mennonite Studies, Volume 10, no. 1 (1992): 70-86.

Schroeder, Gerhard P. Miracles of Grace and Judgment. Edited by David G. Rempel, Gordon Ginn, and Joan P. Rowe. Lodi: Gerhard P. Schroeder, 1974.

Shanin, Teodor, The Awkward Class, Political Sociology of Peasantry in a Developing Society: Russia 1910—1925. Oxford: Clarendon Press, 1972.

Skirda, Alexandre. Nestor Makhno – Anarchy’s Cossack: The Struggle for Free Soviets in the Ukraine, 1917—1921. 1982. Translated by Paul Sharkey. Oakland: AK Press, 2004.

Stenbock-Fermor, Ivan. Memoirs of Life in Old Russia, World War I, Revolution, and in Emigration. Berkeley, CA: University of California, 1986.

Tsebry, Ossip. Memories of a Makhnovist Partisan. 1984. Translated by the Kate Sharpley Library. London: Kate Sharpley Library, 1993.

Примітки

  1. Для оцінки соціального тла махновців див.: Skirda, Nestor Makhno: Anarchy’s Cossack, p. 412—413
  2. Див. Darch, p. 144; Gerhard Lohrenz, Fire Over Zagradovka (Steinbach: Gerhard Lohrenz, 1983), p. 21

Залишити коментар