Марксизм і війна

Балібар, Етьєн

  • 23 вересня 2014
  • 5530

Етьєн Балібар

Війна для марксизму — це не зовсім поняття, проте достеменно проблема. Хоч марксизм і не міг винайти поняття війни, він міг, так би мовити, перевинайти його, тобто ввести питання війни до своєї проблематики і виробити марксистську критику війни із цілковито самобутнім змістом чи критичну теорію бойових дій, військових ситуацій та процесів. У певному сенсі це можна розглядати як свого роду тест на здатність марксизму утвердитися в якості справді незалежного дискурсу. В історії марксистської думки існує величезний обсяг аналітики, що висвітлює тему війни в цілому та конкретних типів війни. Проте сталося незручне непорозуміння: замість допомогти розширити сферу охопення марксизму та підтвердити його послідовність, проблема війни натомість справила глибоко деконструктивний вплив — довела історичний матеріалізм до межі і показала, що він насправді не може усвідомити й пояснити свої межі.

Ба більше: втручання марксизму в дискусію про війну — а отже, і про мир та політику — глибоко порушило цю традиційну симетричну схему шляхом нав’язування революції як додаткового терміну (а «класова боротьба» до великої міри служить лише тлом для ідеї революції). Її дестабілізуючий вплив на поняття політичного можна спостерігати не лише в самому марксизмі, але й у так званій «буржуазній» теорії. Проте з марксистської точки зору, як її виразив із самого початку Маркс у «Злиденності філософії» та «Комуністичному маніфесті», поняття класової боротьби та революції не є політичними: вони передбачають «кінець політичної держави» або обмежують автономію політичної сфери. З іншого боку, зрештою, поєднання «війни» та «революції» як проявів класової боротьби та перешкод на її шляху видається глибоко аполітичним. Іншими словами, розуміння й управління війною не тільки лишається проблемою для марксизму, не тільки виступає межею історичного матеріалізму, але через своє протистояння марксизму виходить на поверхню аполітичний характер війни. Це свідчить про важливість марксизму як однієї із найглибших спроб теоретизування політики та політичного в наші дні, але також це, схоже, вказує і на те, що «марксистський» розв’язок, тобто кінець усіх загадок про політику війни, лишається недоступним.

Саме навколо цих питань і для того, аби з’ясувати їхній прихований сенс, я хочу розглянути формулювання про марксизм та війну, одну за одною прослідковуючи три лінії, кожна з яких віддає перевагу певним авторам та певним текстам. Звичайно, насправді вони не є незалежними, вони безперервно перетинаються, проте все ж заслуговують на окремий розгляд. Перша з цих ліній — це проблема концептуалізації класової боротьби в термінах «громадянської війни» чи «соціальної війни»; друга — це проблема відносин між капіталізмом та війною і «капіталістичні війни», тобто специфічні форми, цілі та політичні наслідки воєн за капіталізму з марксистської точки зору. Третій момент стосуватиметься проблеми історичних відносин між революцією та війною, а отже, і ключової проблеми «революційних війн» — діалектичної напруги між військовими та політичними елементами в революційних процесах чи ситуаціях. Це приводить нас до хвилюючих питань перетворення революційної політики на контрреволюційну політику через мілітаризацію революцій.

 

Класова боротьба та громадянська війна: нове поняття політичного

Ототожнення «класової боротьби» (Klassenkampf) з «громадянською війною» (Bürgerkrieg) було запропоноване у Комуністичному маніфесті та мало тривалі наслідки в марксизмі та навколо нього. Нам потрібно зрозуміти, звідки воно прийшло, що саме воно означає та з якими складностями воно пов’язане, а також які сліди воно залишило у марксистському дискурсі, щоб з часом потужно відродитися в леніністському розумінні диктатури пролетаріату. Це леніністське відродження є ключовим для тлумачення деяких дилем, що структурують політичний дискурс сьогодні — особливо у формі того, що я опишу як вибір між «шмідттіанським» та «грамшіанським» поняттям політичного.

Важливість цього питання останнім часом підсилює провокативне втручання Мішеля Фуко. У своїх лекціях 1976 року в Колеж де Франс він припустив, що з критичної та історичної точки зору широко відоме гасло з праці Клаузевіца «Про війну» потрібно перевернути: він пише, що не війну слід вважати «продовженням (Fortsetzung) політики іншими засобами», а радше саму політику ще одною формою війни (Foucault 2004). Насправді Фуко дуже мало говорить про Клаузевіца, натомість він пропонує генеалогію виразу «класова боротьба», що сягає істориків, які в період від ХVII до XIX століття тлумачили ієрархію в феодальному суспільстві та протистояння між аристократами і буржуазією в термінах «війни рас», що почалася із завоювання. Він вбачає в ідеї «класової боротьби» (як відомо, Маркс ніколи не заявляв, що винайшов її сам) пізніший побічний продукт перетворення «війни рас» — так само, як і в контрреволюційній суперниці цієї ідеї родом із ХІХ століття, «расовій боротьбі» (der Rassenkampf). Це тлумачення вказує на деякі риси історичного тла «винаходу» в «Комуністичному маніфесті» заснованої на класовій боротьбі теорії світової історії, і в цьому сенсі воно корисне. Але воно також певною мірою спотворює те, що мається на увазі в контексті, і, схоже, доволі неочікувано використовує проти Маркса те, що він поставив точнісінько в центр своєї теорії — а саме ідею непримиренного антагонізму, найкращим найменуванням якого є саме «війна» в загальному сенсі.

Варто звернутися до точних висловлювань. Ототожнення класової боротьби з соціальною чи громадянською війною 1 випливає з двох фраз, які знаходимо на початку та в кінці Розділу 1 «Комуністичного маніфесту»:

Історія всього дотеперішнього суспільства є історія боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей, феодал і кріпак, цеховий майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували в постійному антаґонізмі один до одного, вели безупинну, то приховану, то явну боротьбу, боротьбу, яка кожний раз кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або спільною загибеллю класів, що боролися…  

Малюючи найзагальніші фази розвитку пролетаріату, ми простежили більш чи менш приховану громадянську війну всередині існуючого суспільства аж до того пункту, коли вона вибухає як відкрита революція, і пролетаріат шляхом насильного повалення буржуазії встановлює своє панування.

Це ототожнення піднімає низку бентежливих проблем. Перша стосується його безпосередніх джерел, які також частково визначають його сенс. Ми знаємо, що текст «Маніфесту» — це палімпсест: майже кожна фраза була запозичена від попередніх авторів, давніх чи сучасних — але результат їх поєднання вийшов напрочуд новим та своєрідним. У цьому випадку особливо важливі два аспекти контексту. Саме поняття антагонізму (радше кантіанського, ніж гегельянського походження) просочилося з «Викладу сенсімоністської доктрини» (Exposition de la Doctrine Saint-Simonienne) —ключового тексту, який також надав бінарні схеми про класи «експлуататорів» та «експлуатованих»: від рабовласників та рабів до капіталістів та найманих робітників (Bazard et Rodrigues 1924). Але сенсімоністи і самі прийняли чи навіть систематизували ідею, що стане одним зі стовпів «соціологічної традиції», — а саме ідею про те, що індустріалізація передбачає подолання військових форм панування в історії, що існує тенденція заміщати війну торгівлею та виробництвом. Маркс у певному сенсі переверне цей висновок, пояснюючи, що індустріальна революція та процес пролетаризації просто започаткували нову форму війни. Тут він вдається до термінології та метафоричного дискурсу, що належать і до вузького, і до широкого історичного контексту. У вузькому сенсі він прямо черпає із бланкістського дискурсу про «смертельну війну між класами» — тобто неоякобінського дискурсу, з якого за кілька років виникне й «диктатура пролетаріату» 2. Ширший й не менш важливий історичний контекст стосується всього дискурсу критики нового індустріального та буржуазного суспільства в 1840-х роках у термінах «Двох Націй», що воюють одна проти одної, як у романі Бенджаміна Дізраелі 3, чи в термінах «соціальної війни», як в Оноре де Бальзака, що, як ми знаємо, суттєво вплинув на Маркса та Енгельса 4.

Щодо сенсу цього формулювання я зосереджуся на трьох пунктах:

1. Хоча Маркс розуміє її як радикальну критику ідеї «політики» чи автономії політики, зумовленої партійною політикою після буржуазних революцій, та воєнна модель класової боротьби, безсумнівно, передбачає нове поняття політичного. Схоже, найкращий спосіб зрозуміти це — розвинути індикатори в тексті, що вказують на коливання між «фазами», коли громадянська війна є латентною чи невидимою, та іншими «фазами», коли вона стає відкритою чи видимою. Політика в істотному значенні стосуватимуться саме переходу від однієї фази до іншої, ставання латентної боротьби видимою (а значить, свідомою, організованою) — і, можливо, також переходу у зворотньому напрямі. Отже, це веде до вирішення соціального антагонізму, яке зватиметься «перемогою» чи «поразкою» (і ніколи не можна забувати про третю тривожну можливість: спільну загибель класів, що воюють — der gemeinsame Untergang der kämpfenden Klassen, — «трагічний» випадок, що нагадує гегельянські формулювання про падіння античних цивілізацій). Цікаво було б бодай обміркувати співвідношення між цим поняттям політики та тим, що входить до формули Клаузевіца: хоч Маркс та Енгельс свого часу не читали цього автора, та це дійсно правда, що його «формула» тут певним чином обернена.

2. Представлення класової боротьби як тривалої громадянської війни, що охоплює цілі історичні епохи та, зрештою, весь хід історії, передбачає зображеннях самих класів як «таборів» чи «армій». Цікаво, що таке зображення класів як армій передує будь-яким марксистським міркуванням про клас-партію чи класову свідомість, які підпорядковуються йому.

3. Зрештою, ця ідея напряму пов’язана з уявленням про поляризацію класів та катастрофічні наслідки економічного процесу за капіталізму. Тут задіяна цілісна телеологія. Що далі ми прогресуємо в історії класової боротьби у напрямку сучасного капіталізму — і що далі ми прогресуємо в індустріальній революції у рамках самого капіталізму — то глибше громадянське суспільство розділяється на радикально взаємовиключні антагоністичні групи, зовнішні одна щодо одної. Останнє протистояння відбудеться, коли старий суспільний лад цілковито розпадеться, і буржуазні капіталісти доведуть пролетаріат до безвихідної ситуації — вибору між голодною смертю чи повстанням, тобто революцією.

Все це мусило залишити глибокі сліди в марксистському дискурсі, і, як ми побачимо, після латентного періоду ці проблеми наново активізуються в новій ситуації, за якої революція та катастрофа знову видадуться тісно взаємопов’язаними. Проте в короткостроковій перспективі ці ідеї були швидко закинуті, що й уможливило появу марксистської критики політекономії та Енгельсової доктрини «історичного матеріалізму» — і нам треба зрозуміти, яким чином це відбулося 5. Мої гіпотези такі:

1. Ототожнення Klassenkampf та Bürgerkrieg потрібно було облишити, бо революції та контрреволюції з 1848 до 1851 року пішли за схемою справжніх «громадянських війн», у яких пролетаріат не просто програвав, але й на власному досвіді розумів неадекватність своїх уявлень про зв’язок між кризами та класовою політикою: адже поляризація рухала суспільство в протилежному від комунізму напрямку. Робочий клас також усвідомив неадекватність власного розуміння державної влади та державного апарату. Як наслідок, відносини між ідеями «класової армії» та «політичної партії цілого класу» переважно переверталися.

2. Цей трагічний досвід неодноразово повторювався в історії марксизму аж донині. Але, крім того, кожен новий тип громадянської війни піднімає нові проблеми щодо класової структури громадянських воєн чи того, як ці війни вони розколюють і викривлюють класові структури 6.

3. Великим винятком із цієї тенденції слугує ленінська теорія і практика диктатури пролетаріату з 1918 до 1921 року. Це відродження ототожнення «класової боротьби» з «громадянською війною» мало незліченні наслідки. Звісно, тут варто було би зробити деякі попередні зауваги: від обговорення змін у розумінні поняття «диктатури» серед марксистів до опису військової кон’юнктури, що спонукала Леніна та більшовиків проголосити гасло «перетворення імперіалістичної війни на революційну громадянську війну». Але достатньо вказати на те, що диктатура пролетаріату в уявленні Леніна — це тривала «боротьба не на життя, а на смерть» між старим та новим суспільством, і в ній поєднані військові та адміністративні, насильницькі (або «терористичні») та ненасильницькі (або масові «педагогічні») тактики, внаслідок чого перед політичними лідерами (чи партією) постає незмінна стратегічна дилема (Ленин 1920). Тож у багатьох аспектах ця класова війна є також і не-війною чи антивійною — так само як держава за диктатури пролетаріату зображена як не-держава чи антидержава, що вже перебуває у процесі свого «відмирання» 7. Також багато діалектичних формулювань насправді приховують нерозв’язні загадки, як-от: як поєднати інтенсифікацію пролетарської ідеології, яка необхідна для вироблення єдності робітничого класу як армії, із забезпеченням гегемонії над класами-союзниками під час руху в напрямку до безкласового суспільства 8.

4. В ідеалі ми мали би завершити цей перший огляд описом нової дилеми, що постала з рефлексії над описаним досвідом. Я би виразив її у символічній формі: Карл Шмідт чи Антоніо Грамші — яке з «постленінських» понять політичного? Недарма ця дилема була частково досліджена в італійському марксизмі та постмарксизмі у вісімдесятих, а під впливом італійців — і в інших країнах. Шмідт, звісно, не був марксистом, але він глибоко розумів певні аспекти марксизму, відштовхуючись від марксизму як політичної теорії. Це наслідок того,що Шмідт прагнув вибудувати поняття «політичного» як профілактичної контрреволюції у формі більшої важливості зовнішнього ворога (тобто національного ворога) порівняно з  ворогом внутрішнім (класовим ворогом держави). Але на практиці він знав, що придушення внутрішнього ворога має бути першочерговим та постійно повторюватися (Schmitt 1923; 1932). Що ж до Грамші, то його поняття політичного не засноване на первинності поняття ворога (ні навіть класового ворога), проте він залишається ясно пов’язаним із моделлю війни. Диктатура пролетаріату стає тут пошуком «гегемонії», а її стратегічне ядро стосується різних рівнів «співвідношення сил», що кульмінують у перевазі «позиційної війни» над «війною маневреною» — хоч це й залежить від обставин і структури самого суспільства (Gramsci 1975: 1578-1588). «Позиційну війну» найкраще описувати не як «придушення контрреволюції», а як альтернативу «пасивним революціям» буржуазії, які проводять процес модернізації згори, зводячи «пригноблені» прошарки до політично підлеглої функції чистих економічних ресурсів.

 

Війна і капіталізм

Мені доведеться бути більш ніж схематичним у другому тематичному блоці, який охоплює гігантський обсяг літератури — у питанні про війну та капіталізм, а отже, історичність війни з точки зору «історичного матеріалізму». Історичний матеріалізм є творінням Енгельса — але це не означає, що Маркс його відкидав. Є різні уявлення про витоки цієї загальної теорії. Одне з них відсилає до розширення критики політекономії та марксистського аналізу капіталістичного способу виробництва до цілісної схеми тлумачення «закону розвитку» суспільства та його діалектичного перетворення на інше суспільство чи Gesellschaftsformation. Проте інше уявлення, не менш вирішальне, відсилає до необхідності забезпечити розуміння соціальних процесів, які ускладнюють класову боротьбу або навіть обертають її звичний напрям на протилежний, зводячи ці процеси зрештою до того-таки принципу еволюції. Двома такими критичними проблемами є проблема релігії та проблема війни. Енгельс займався ними дуже серйозно — особливо другою з них, у розумінні якої він, безперечно, вплинув на Маркса і відігравав провідну роль. Це можна пояснити його особистим досвідом організатора військової стадії революції 1848 року в Німеччині 9, але також і його особливим інтересом до конкретної інституційної історії.

Війна, про яку тут ідеться, не є ні класовою війною, ні «загальною» чи «узагальненою» ідеєю насильницького антагонізму: це емпірична війна — особливо війна національна, але інколи й війна громадянська (наприклад, громадянська війна в США, якій приділяв багато уваги Маркс). Побіжний погляд на видання робіт Маркса та Енгельса за1857—1870 роки покаже, що кілька томів цілком чи майже цілком присвячені статтям та есе на теми дипломатії та воєн у Європі та поза нею 10, до яких Енгельс та Маркс звертаються водночас як європейські демократи (особливо у своїх нападках на контрреволюційний лад, нав’язаний союзом Британії та Росії — того самого, який згодом обернувся на суперництво) і як потенційні провідники міжнародного робочого класу, який має постати як автономний історичний гравець. Слід додати до цього і цілий том описових та теоретичних есе про військові поняття та історичні приклади військових дій, які Енгельс написав для «Нової американської енциклопедії» (New American Cyclopaedia) 11. Настав час віддати належне цьому гігантському масиву текстів та оцінити його роль у створенні історичного матеріалізму. Проте необхідно також обміркувати ступінь, до якої він насправді деконструює ту саму теорію, яку мав би розбудовувати.

Моя гіпотеза тут полягатиме в тому, що саме в Енгельса відбувається перше критичне засвоєння ідей та проблем праці Клаузевіца «Про війну» (а також більш ранньої його книги про французько-російську війну 1812 року), і це одразу набуває засадничої важливості. Інші будуть слідувати за Енгельсом, щоразу переміщуючи акценти на різні аспекти того, що можна назвати Клаузевіцевою «аксіоматикою» воєнних дій, а іноді й обертаючи його інтерпретації — зокрема ті, що стосуються ключових понять про різницю між абсолютними та обмеженими війнами, первинність «морального» фактору в сучасних війнах та перевагу оборонних стратегій над наступальними у тривалій перспективі. Усе це дозволяло в новий спосіб розвинути ідею, що війна є «продовженням» політики іншими засобами. Герфрід Мюнклер говорить про «діалектику мілітаризму», яку Енгельс намагався розробити впродовж усього життя, але також звертає нашу увагу й на те, що під впливом сучасного йому досвіду ранніх стадій імперіалізму 12, Енгельс був змушений визнати, що «історико-матеріалістичне» уявлення про війну не веде до універсальної оцінки її зв’язку із класовою боротьбою і ще менше — до впевненості щодо її ролі під час переходу від капіталізму до безкласового суспільства.

В Енгельсовій подачі діалектики війни та мілітаризму взаємодіють два різні «протиріччя»: одне стосується впливу військових технологій на організацію армій та зміни в стратегічних моделях (за аналогією до розвитку продуктивних сил), а також ефекту залучення людей — чи то пак, мас — до призовних армій (за аналогією до суспільних відносин виробництва). Інше протиріччя стосується зростання ролі національних держав та конкуренції між націями і протиріччя між цими тенденціями та інтернаціоналізацією економіки й розвитком інтернаціоналізму серед робочого класу. Енгельс поступово перейшов від ідеї про те, що гонка технологічних вдосконалень та нового озброєння досягне абсолютної межі, бо вона накладає на державу надмірне фінансове навантаження, до ідеї, що гонка озброєнь практично така ж необмежена, як і сам процес капіталістичного накопичення. Він також перейшов від переконання, що призовні армії перенесуть класову боротьбу в ядро самого державного апарату, до більш непевного прогнозу, що здатність зупинити загальну війну між конкурентними капіталістичними державами залежатиме від переходу самого робочого класу від націоналізму до інтернаціоналізму. У цих міркуваннях, що вносять до історичного матеріалізму сильний елемент невизначеності, ми вже можемо побачити ознаки дилеми, яку сформулювала Роза Люксембург у 1914 році, коли Велика «європейська громадянська війна» ХХ століття спалахнула попри всі зусилля пацифістів і соціалістів, які намагалися мобілізувати робочий клас кожної країни проти його уряду: «Соціалізм або варварство!» (Luxemburg 1975).

Дозвольте мені схематично окреслити ще три питання, які слід пов’язувати з цією загальною проблемою теорії війни як засадничої складової історичного матеріалізму:

1. Після Енгельса Dialektik des Militarismus перетворюється на теорію імперіалізму у формі ідеї, що коли капіталізм досягає «стадії» змагання між домінуючими націями за колоніальне присвоєння світу, мілітаризм виступає вже не лише як наслідок, але і як рушій історичного розвитку. (За іронією долі, ця широко популярна свого часу соціалістична ідея пізніше стала у фашистських державах — але також і в «кейнсіанському» лібералізмі — позитивним засновком та програмою для самих капіталістів.) Це знову піднімає питання про взаємодію політичного та військового і утруднює визначення, що з них «детермінантне в останній інстанції».Проблема ще більше ускладнилася, коли саме внаслідок війн постали «соціалістичні держави» і стали могутніми стратегічними гравцями у протистоянні між мілітаризованими державними силами у світовому масштабі.

2. Це приводить нас до другого важливого питання, яке, як відомо, так ніколи й не було вирішене — питання про справжні корені та, як наслідок, характер інтернаціоналізму, що постав як форма, у якій експлуатовані класи можуть нав’язати своєрідну орієнтацію світової політики — або не можуть. Цей «тест на реальність» довелося проходити саме під час війн. Те, що «Комуністичний маніфест» описував як доконаний факт, — а саме відмирання патріотизму чи націоналізму серед пролетаріату — тепер постало як ризикований процес, відкритий до протилежних тенденцій. З одного боку, він коливається між пацифізмом (останньою блискучою демонстрацією якого в марксистських термінах можна вважати теорію «екстермінізму» Е. П. Томпсона, що концептуалізує програму антиядерних суспільних рухів — див. Thompson 1982) і так званим революційним пораженством, який особливо відстоює троцькістська традиція (Klement 1937). З іншого боку, цей процес глибоко збурений тим фактом, що маси, про які йдеться, — це не подібні між собою робочі класи однаково розвинених капіталістичних держав, а радше різнорідне населення країн та регіонів по обидва боки великого колоніального та постколоніального поділу, з розбіжними ідеологіями — а можливо, й до певної міри непримиренними інтересами (Fanon 1961; Guevara 1960).

3. Насамкінець, ми не можемо уникнути обговорення наслідків того, що ідея «матеріалістичної» теорії військових дій та їхньої історичної функції знайшла своє місце у радянській військовій доктрині. Інститут армії постав як результат громадянської війни, коли Троцький та інші заснували Червону армію та розробили її стратегію. Враховуючи важливість, якої вона набула в серці радянської держави вже до Другої світової війни — але головним чином після перемоги великою ціною у «Великій вітчизняній війні» проти нацистської Німеччини та після побудови політично-військово-промислового комплексу, який практично керував державою та її сателітами під час Холодної війни, — вже не дивує те, що Велика радянська енциклопедія у кожному новому виданні надавала всебічний огляд питання війни, канонізуючи формулу Клаузевіца 13.

У такий спосіб історико-критичне дослідження впливу військових дій на марксистську теорію повертає нас до питання інтернаціоналізму. Частково черпаючи натхнення з класичного космополітизму, але прагнучи звільнитися від його зв’язків із утопією, інтернаціоналізм був представлений у «Комуністичному маніфесті» як фактична тенденція в історії: оскільки «мілітаризм» та «націоналізм» насправді вже в «минулому» (ідея, що чітко відображає сенсімоністські витоки), вони не в змозі вплинути на революційну класову боротьбу зсередини. Це питання виявилося не спекулятивною, а політичною проблемою, яку напрочуд важко розв’язати, хоч вона й стає дедалі більш центральною з точки зору самої класової боротьби. Цю проблему не можна відділити від змін у призначенні націй та усвідомлення їхньої історичної ролі. Насправді поєднання соціально- та національно-визвольних рухів у столітньому процесі деколонізації призвело до цілковито нового розуміння артикуляції класових і національних чинників історії, а також відродило інтернаціоналізм як у теорії, так і в організації — з часів Комінтерну до «Триконтиненталю»і далі. Зараз це теж у минулому і потребує критичного дослідження, адже звільнені колонії чи напівколонії у свою чергу стали націоналістичними чи військовими силами. Проте це демонструє важливість обговорення третього ключового аспекту проблеми «війни та політики» у марксизмі — питання форм та наслідків революційної війни.

 

Війна та революція

У якомусь сенсі лише зараз ми дійшли до самого «серця» нашої проблеми. Дві лінії, які ми розглянули окремо — класова боротьба як (узагальнена) «громадянська війна» та мілітаризм як вираження капіталізму — зливаються в єдине практичне питання: як «зробити» революцію? Конкретніше: як марксисти робили і мислили революції, у яких вони брали участь, і якою була їхня основна мета? В ідеалі ми мали б тут взяти до уваги всю сучасність як великий «цикл» історичних трансформацій, у рамках якого марксизм намагався знайти своє місце як «революція всередині революції», аж поки ми не досягнемо моменту «постсучасності» — а саме, появи «нових війн», частково чи цілковито постнаціональних. Чи можна буде їх усе ще розглядати з класичної марксистської точки зору? Це питання так інтригує, бо в багатьох сенсах концепція цих воєн історично розроблена шляхом обернення певних революційних теорій проти їхніх власних первісних намірів.

Проблему «революційної війни» можна простежити щонайменше від Французької революції та її впливу на європейський політичний устрій. Ця революція створила прототипи для всіх пізніших аспектів дискусії: «оборонної війни» проти наступу контрреволюції; створення нового типу «народної» армії», де дисципліна та бойовий дух засновані на ідеології, а не лише на командуванні (звідси поява «політичних комісарів» чи відновлення давнього поняття «диктатури» в шмідттіанському сенсі); протистояння революційних та контрреволюційних сил, що поєднує соціальні та ідеологічні мотивації (з «бунтівними» моментами з обох боків — Terreur проти Vendée); народження понять «партизанської війни» та «герильї», революційний характер яких негайно проблематизувався — адже в Росії, Іспанії та Німеччині такі війни велися проти «революційних націй», що стали імперіалістичними, — і так далі. В якомусь сенсі марксизм ніколи не виходив за межі цієї типово «модерної» парадигми, але він безперервно намагався трансформувати чи реартикулювати її. Відношення до революційного використання війни стало критерієм, за яким слід визначати, чи саме поняття «революції» має однозначний сенс. Для Французької («буржуазної») революції війна, здавалося, була лише випадком — але випадком, який змінив її результати, передусім шляхом перетворення її на систему територіального завоювання, проте також і шляхом відтворення й подальшого розширення того, що Маркс у «Вісімнадцятому брюмера»назве «державною машиною». Для деяких марксистів війна стала головним революційним шляхом до безкласового суспільства — але яка війна? Чи то в який спосіб використана війна? Постали дві тенденції — концептуально протилежні, хай навіть не завжди розділені історично: революційна війна мас (сюди належить і «партизанська війна», «герилья» — як у сільській місцевості, так і в містах) і масовий опір війні, революційна «війна проти війни», що велася зсередини.

Ми прослідковуємо ці напрями головним чином у роботах Леніна протягом 1914—1917 років і в роботах Мао Цзедуна під час «народної війни» проти японської окупації під проводом Комуністичної партії Китаю. В обох випадках війна була пов’язана з разючим поверненням до деяких аксіом Клаузевіца, перенесених у цілковито інший контекст. Ґрунт для цього підготувавЕнгельс, який водночас критикував Клаузевіца за нібито «ідеалістичний» наголос на моральних факторах і шукав матеріалістичного відповідника його теорії, що виявився б сумісним із наголосом на технологічних, економічних та соціальних факторах війни. Цей відповідник знайшовся в ідеї, що народні армії чи масова військова повинність потенційно введе класову боротьбу досередини самої армії — таким чином, типовий страх Клаузевіца перед масами у військових справах обертається на пророцтво їхнього постання як нових стратегічних діячів супроти держави та військової машини. Але лише у Леніна та Мао Цзедуна цей діалектичний принцип приведе до нового формулювання відносин між війною та політикою: перенесення формули Клаузевіца з рамок єдності держави-армії-народу до рамок нової історичної єдності класу, народу та революційної партії.

Як ми знаємо, Ленін інтенсивно читав Клаузевіца, конспектував та робив коментарі на полях свого примірника видання «Про війну» після краху Другого інтернаціоналу та його пацифістської програми. Він висунув та зробив успішну спробу застосувати (принаймні у власній країні) гасло «перетворення імперіалістичної війни на революційну громадянську війну», що зображає «моральний фактор» (інтернаціоналістичну класову свідомість) як політичний результат тривалихжахів «народної» війни (тобто такої, що її здійснювали масові національні армії). Це цілковито нове тлумачення ідеї «наступу», вирощеного зсередини «оборони», необхідність якого виходить із того факту, що «абсолютну» війну з часом стаєнеможливо підтримувати. Отже, необхідно відтворити умови класової політики за рахунок держави, яка, у певному сенсі, може втілювати політику лише доти, доки вона зберігає здатність озброювати народ і контролювати використання цієї зброї. Але держава стане політичним фантомом, щойно буде позбавлена такої здатності — іншими словами, з рухом історії від державної монополії на легітимне насильство до класової монополії на історично вирішальне насильство. Я стверджую, що таке зміщення Клаузевіцевих форм є однією з відправних точок Шмідтового аполітичного поняття «політичного», в якому суверенітет ототожнюється зі здатністю покласти «виключення» в основу держави, аби придушувати класову боротьбу профілактичним методом — тобто використовувати визначення «внутрішнього ворога», ворога «класової громадянської війни», для відтворення монополії держави та її здатності вести зовнішні війни.

Але лише у теорії «затяжної партизанської війни» Мао Цзедуна ми можемо знайти те, що можна вважати водночас марксистським порятунком Клаузевіцевого поняття війни як «продовження політики іншими засобами» і альтернативою до Клаузевіцевого уявлення про політичне. Насправді я схильний вважати, що Мао Цзедун був не лише найбільш послідовним клаузевіціанцем у марксистській традиції 14, але й, можливо, найбільш послідовним клаузевіціанцем узагалі після самого Клаузевіца — адже Мао перетлумачив усі його аксіоми, а не лише одну чи дві з них.  Зараз ми знаємо, що після закінчення «Великого походу», перебуваючи у Яньані у 1938 році, Мао влаштував спеціальний семінар про роботи Клаузевіца, для якого він навіть організував переклад частини праці «Про війну» на китайську 15. Ключова ідея Мао така: оборонна стратегія нав’язана тим, що — на початку — імперіалістичний супротивник і правляча буржуазія мають армії, тоді як пролетаріат і селяни — ні; проте ця ситуація зрештою обернеться на протилежнуі призведе до фактичного знищення «найсильніших» руками «найслабших». (Важливо було б також дослідити, чи таке стратегічне мислення Мао не має коренів і в традиційній китайській філософії та історіографії.) Тож тривала війна — діалектичний відповідник Клаузевіцевого «тертя», який нині зветься «затяжною війною», — це час, потрібний щоб крихітне ядро робітників та інтелектуалів, які шукають притулку серед мас селянства, змогло досягти потрійного результату: (1) озброїтися за рахунок ворожих сил, здійснюючи локальні партизанські атаки проти ізольованих підрозділів армії загарбника; (2) «вивчити» мистецтво стратегії шляхом розширення театру бойових дій до національного рівня; (3) і, нарешті, «вирішити суперечності в народі» і відділити народ від його ворогів шляхом переносу гегемонії від зовнішньої влади до питомої, що представлятиме спільний інтерес усіх пригноблених класів країни. Передбачається, що цією питомою владою стане (і тривалий час лишатиметься) комуністична партія.

Сьогодні дуже легко помітити сліпу пляму цього аналізу: він фактично ігнорує глобальний міжнародний контекст Другої світової війни, так ніби лише національні сили мають стратегічне значення для антиімперіалістичної боротьби. «Самодостатність», це велике маоїстське гасло, має прихований націоналістичний вимір, який не минув без наслідків для подальшого розвитку Китайської революції. Але результати для нового історичного тлумачення політичної раціональності війни та її політичного суб’єкта лишаються вражаючими. Тобто ми в якомусь сенсі пройшли повне коло — і, мабуть, не випадково це коло замикається повним перевертанням ієрархії відносин між інституційним державним веденням війни та народною партизанською війною.

До якої міри це перевертання розв’язує апорії Клаузевіцевої моделі «ескалації до крайнощів» у звичайних війнах? Воно радше переміщує їх: Клаузевіцу ускладнював роботу той факт, що не можна було сказати, ніби держава апріорі стала повновладним господарем «інструмента», який вона мусила сконструювати та використовувати в ході перетворення воєн на «абсолютні війни» — тобто на війни, які вели люди зі зброєю. Труднощі Мао — чи то труднощі, які ми знаходимо у Мао заднім числом — постають із факту, що питома влада організації, що перетворює народ на армію, тобто революційної партії, може завершити стратегічний переворот і залишитися політичним суб’єктом лише ставши самою державою (навіть якщо державу періодично руйнують та відновлюють революційні епізоди, як у маоїстському баченні, якого навчали під час «Культурної революції»). Єдиною мислимою альтернативою — дуже малоймовірною в умовах національно-визвольної війни — може бути утримання від «захоплення влади» або ведення революційної війни, аж поки не буде досягнуто «остаточної» мети (Zweck),тобто повного знищення ворога — таким чином, масштаби війни поступово зменшуватимуться від «абсолютної» до «обмеженої». Але суб’єктом стратегічного процесу все одно залишається розщеплений суб’єкт або суб’єкт, що коливається між суверенітетом та повстанням. Деякі сучасні теоретики та коментатори «молекулярної війни» (Енцензбергер) чи «імперіалістичних війн» (Хардт та Негрі) розв’язують цю апорію шляхом простого усунення категорії суб’єкта чи зведення його до негативної або дефективної постаті (як-от «маса»). Але в цьому випадку ще треба пояснити, як можна за такої умови вберегти саму категорію «війни», окрім хіба метафорично.

Варте уваги також те, що ці питання стали центральними у дискусії навколо «партизанської війни», яка вийшла на перший план у шістдесятих та сімдесятих — особливо у Латинській Америці після перемоги Кубинської революції та спроб розширити цю модель до проекту континентальної (чи навіть міжконтинентальної) антиімперіалістичної мережі локальних партизанських осередків (focos). Багато епізодів цієї недавньої історії лишаються неясними: не лише тому, що особисті конфлікти та зради досі переслідують усі судження про результати та спадок циклу революції, яку зрештою знищило поєднання військової диктатури, інтервенції США, а також внутрішніх розколів та політичного авантюризму — але й тому, що багато дискусій досі лишаються абстрактними й ігнорують те, наскільки кожен з епізодів мілітаризованої класової боротьби фактично був продовженням локальної чи національної історії під іншими назвами.

Це важливо для розуміння ролі рухів та ідеологій іншого походження, які фактично суттєво змістили марксистський дискурс чи вплинули на нього зсередини. Так, це точно стосується випадку Латинської Америки з її «політичною теологією» у широкому сенсі цього слова — зокрема, наприклад, у формі «теології визволення». Без такого впливу неможливо зрозуміти постання у пізніші часи «поствійськових» партизанських рухів на кшталт мексиканських сапатистів, які довели Клаузевіців принцип «оборонної стратегії» до крайньої межі — у відповідь на посилення мілітаризації панівного суспільного ладу та його превентивних контрреволюційних технік здійснення терору проти суспільних рухів — шляхом добровільного відмежування народного опору від захоплення державної влади, у такий спосіб надаючи нового та неочікуваного змісту грамшіанській ідеї «позиційної війни» в аспекті політичного «самовладання».

 

Етика, політика, антропологія

На початку ХХІ століття багато з цих питань видаються належними до безповоротно минулої епохи — укупі з діалектичною термінологією, з використанням якої вони обговорюються. «Нові війни», що поєднують складні технології з «архаїчною» жорстокістю та іноземні втручання з «громадянськими» чи ендогенними протистояннями, ведуться повсюди у глобальному світі навколо нас. Видається, що вони радше відроджують Гоббсову схему війни всіх противсіх, аніж марксистське верховенство класового детермінізму — за винятком того, що ця схема загального протистояння реалізується не до встановлення сучасної держави з її «монополією на легітимне насильство», а після нього. Ця схема є «постінституційною» (Marramao 2000). Проте навіть коли суттєвим фактором у війнах є опір імперіалістичному завоюванню чи пануванню, вони не мають якогось особливого «революційного» змісту чи перспективи — радше мають націоналістичний, релігійний чи культурний зміст.

Це не значить, що великий цикл марксистських текстів, що безперервно переплітає категорії політики, війни та революції, більше не заслуговує на увагу. По-перше, ці тексти подають політичний урок: більш ніж через сто п’ятдесят років після «Комуністичного маніфесту» як «мирна стратегія» (і більш радикальна стратегія пацифістської антимілітаристської революції), так і стратегія «озброєної революції» — як зброя критики, так і критика зброї — однаково не змогли похитнути капіталізм. Очевидно, лише сам капіталізм успішно дестабілізує себе, розвиваючи гігантські території соціальної анархії, або аномії. Це може навести на думку, що проблема революційної трансформації була погано сформульована. Точніше кажучи, що для революцій «війна» є не стратегією чи стратегічним інструментом, а радше умовою, елементом, так що будь-яка «революційна» перспектива — в сенсі радикальної соціальної трансформації — мусить бути спрямована на перманентні структури крайнього насильства так само, як і на перманентні структури експлуатації. Якщо війна є межею чи кордоном (Grenze) історичного матеріалізму (як і релігія, частково з тих самих причин), вона могла би стати й умовою можливості для його відродження (або, можливо, його подолання), тільки якщо початкове ототожнення класової боротьби з громадянською війною буде переміщене та реконцептуалізоване в ключі ролі класової боротьби та процесу експлуатації в загальній економіці насильства (на рівні з іншими факторами). Як наслідок, «війни» у різних формах завжди-вже є «нормальними» засобами ведення політики, але пошук «інших засобів» є постійним та потенційно підривним.

Перекладено за: Balibar, E., 2010. “Marxism and War“. In: Radical Philisophy 160.

Переклала Таша Ломоносова

 Посилання:

Aron, R., 1976. Penser la guerre, Clausewitz. Paris: Gallimard.

Bazard, A. et Rodrigues, O., 1924. Exposition de la Doctrine Saint-Simonienne, Première année (1829). Paris: Marcel Rivière.

Engels, F., 1988. “Revolution und Konterrevolution in Deutschland, 1851–1852”. In: Marx–Engels Werke. Berlin: Dietz Verlag, Bd. 8, S.5–108.

Enzensberger, H.-M., 1993. Aussichten auf den Bürgerkrieg. Frankfurt am Main: Suhrkamp.

Fanon, F., 1961. Les damnés de la terre. Paris: Maspero.

Foucault, M., 2004. “Society Must Be Defended”. In: Lectures at the Collège de France, 1975–1976. London: Penguin.

Gramsci, A., 1975. “Situazioni. Rapporti di forza”. In: Gerratana, V. (ed.) Quaderni del Carcere. Vol. 2. Turin: Einaudi, Edizione critica dell’Istituto Gramsci.

Guevara, E. “Ch.”, 1960. La guerra de guerrilla. Havana: Imprenta Nacional.

Klement, R., 1937. “Les tâches du prolétariat pendant la guerre”. Disponible 19.09.14 à: [link].

Luxemburg, R., 1975 (1914). “Die Krise der Sozialdemokratie”. In: Gesammelte Werke. Berlin: Dietz Verlag.

Marramao, G., 2000. Dopo Il Leviatano. Individuo e comunità. Turin: Bollati-Boringhieri.

Münkler, H., 2002. Über den Krieg. Stationen der Kriegsgeschichte im Spiegel ihrer theoretischen Reflexion.  Weilerswist: Velbrück Wissen­schaft.

Schmitt, C., 1923. Die geistegeschichtliche Lage des heutigen Parlamentarismus. Zugriff 17.09.14 auf: [link].

Schmitt, C.,1932. Der Begriff des Politischen. Zugriff 17.09.14 auf: [link].

Thompson, E.P., 1982. Exterminism and Cold War. London: Routledge.

Yuan-Lin, Z., 1995. Mao Zedong und Carl von Clausewitz. Theorien des Krieges. Beziehung, Darstellung und Vergleich. Universität Mannheim: Dissertation.

Большая советская энциклопедия (БСЭ), 1970—1978. 3-е издание. Москва.

Ленин, В., 1920. Детская болезнь «левизны» в коммунизме. Доступ 17.09.14 по адресу: [link].

 

Notes:

1. Лише в дуже нечисленних місцях (особливо в брошурі «Класова боротба у Франції», написаній 1851 року) Маркс також використовував вираз «класова війна» (Klassenkrieg).

2. Цю генеалогію охоче критикував у кінці XIX століття Едвард Бернштейн (Die Voraussetzungen des Sozialismus, 1899), щоб провести демаркаційну лінію між раціональним та пророчим аспектами марксизму. Справді, відкидання аналогії з громадянською війною для розуміння класової боротьби стане основою так званого «реформістського» крила марксистськоо соціалізму.

3. Бенджамін Дізраелі, «Сивіла, або Дві Нації» (1845): «Дві Нації, між якими немає взаємодії чи взаєморозуміння, які не знають про звички, думки чи почуття одна одної, так наче мешкають в різних зонах чи населяють різні планети».

4. Honoré de Balzac. Les paysans. Scènes de la vie de campagne (написаний в 1844, виданий у 1855).

5. Однак є один виняток із загального облишення формули, що ототожнює «класову боротьбу» з «громадянською війною»: абзац у першому томі «Капіталу», в якому боротьба за законодавче обмеження робочого дня у Британії на початку дев’ятнадцятого століття описана як «тривала і брутальна громадянська війна, більш чи менш прихована, між капіталістичним класом і робітничим класом» — це ключовий момент для всієї дискусії про «військову модель політичного» в роботах Маркса. Див. Fin de la politique ou politique sansfin? Marx et l’aporie de la “politique communiste” — мої тези до конференції A 160 años del Manifiesto Comunista. Relecturas del pensamiento de Marx, Universidad Diego Portales y Universidad Arcis, Santiago de Chile, 26–28 November 2008.

6. Це стосується навіть нової ідеї «молекулярної громадянської війни», яку запропонував Ганс-Магнус Ерцензбергер (Enzensberger 1993).

7. Звісно, цей факт зовсім затуманила інституціалізована форма диктатури пролетаріату, створена Сталіним.

8. Тут варто пошкодувати, що через убивство Рози Люксембург руками фашистських парамілітарних угрупувань за дорученням соціалістичного уряду Німеччини вона не змогла приєднатися до дискусії про таку політику: вона підтримувала російську революцію проти її реформістських критиків, але неявно відкидала модель диктатури пролетаріату як «затяжної громадянської війни».

9. Через що його сім’я та друзі дали йому прізвисько «Генерал» (див. Engels 1988).

10. Кримської війни, воєн між Італією й Австрією, Австрією та Німеччиною, Німеччиною та Францією, а також колоніальних експедицій до Афганістану та Китаю тощо.

11. Статті Фрідріха Енгельса для «Нової американської енциклопедії» за 1860 рік — див. том 14 із Marx–Engels Werke (1961, Berlin: Dietz Verlag).

12. Та перших кроків у напрямі Першої світової війни, яку Енгельс правильно передбачив (див. Münkler 2002).

13. «Марксистсько-леніністська теорія війни стверджує, що характер кожної війни залежить від її політичного змісту», — де термін «політичний» стосується класових та державних інтересів (БСЭ 1970—1978).

14. Що вже визнавали кілька коментаторів, серед яких Раймонд Арон (Aron 1976).

15. Я завдячую цими заувагами Крістофу Ому, який рецензував мою статтю для Historisch-kritische Wörterbuch des Marxismus (HKWM). Він посилається на кандидатську роботу З. Юань-Лінь під назвою «Мао Цзедун і Карл фон Клаузевіц. Теорії війни» (Yuan-Lin 1995).