Ми досі сучасники Травня-68

Ален Бадью

Я хотів би розпочати з дуже простого запитання: чому стільки галасу навколо Травня-68, книги, статті, телепередачі, дискусії, всілякі поминання півстоліття по тому? Адже подібного ажіотажу в минулі річниці не було.

Спершу на думку спадає зовсім песимістична відповідь. Сьогодні так гучно відзначають пам’ять про Травень-68, тому що впевнені, що він сконав. Труп більше не рухається. Так, власне, проголошують деякі відомі зірки тієї епохи. «Forget May 68!» —  наказує назва книжки Кон-Бендита, який давно вже став банальним політиком. Ми зовсім в іншому світі, ситуація кардинально змінилася, отже, нам залишається тільки поминати нашу прекрасну молодість тихесенько-любесенько. Нічого, що тоді відбувалося, не має активного значення. Ностальгія та фольклор.

Є друга відповідь, ще песимістичніша. Ми відзначаємо Травень-68, бо справжній результат, справжній герой Травня-68 — це сам ліберальний капіталізм, що злетів із котушок. Лібертарні ідеї 68-го, зміна моральних звичаїв, індивідуалізм, смак до насолоди стали реальністю в постмодерному капіталізмі та в його строкатому, барвистому всесвіті споживацтва на будь-який смак. Урешті-решт, вислід Травня-68 — це Емманюель Макрон власною персоною, і, як нас переконують деякі придворні інтелектуали, уславлювати Травень-68 означає уславлювати ліберальний Захід, який мужньо захищає наші цінності на Сході від варварів.

Я хотів би протиставити цим баченням, що навівають гнітючий настрій, більш оптимістичні гіпотези про відзначення. По-перше, інтерес до 1968-го, зокрема інтерес значної частини молоді є, на противагу другій гіпотезі, вибух гніву проти таких, як Макрон. На піку його заперечення до Травня-68 повертаються як до можливого джерела натхнення, як до своєрідної історичної поеми, щоб збадьоритися, наснажитися духом, щоб почати реагувати по-справжньому, коли опинилися на самому дні.

Відтак є інша, ще оптимістичніша гіпотеза. Крізь це поминання, включно в його офіційній, товарній і спотвореній версії, неясно висловлюється ідея, що, мабуть, таки інший політичний і суспільний світ можливий; що ця велика ідея радикальної зміни, яка мала протягом двох століть ім’я революції і яка переслідувала людей цієї країни півстоліття тому, пробивається непомітно позаду офіційного фасаду повної поразки самої цієї ідеї.

Але потрібно підійти до цього трохи здаля.

Сутнісний момент, який ми маємо зрозуміти, полягає в тому, що, якщо відзначення непросте й дає місце суперечливим гіпотезам, то через те, що Травень-68 сам є подією неабияк комплексною. Годі витворити його уніфікований і зручний образ. Я спробую передати вам це внутрішнє розділення, неоднорідну множинність, якою був Травень-68.

Графіті в Ліонському університеті

Насправді було чотири різних Травня-68. Сила, особливість французького Травня-68 в тому, що він переплітає, поєднує, нашаровує доволі різнорідні процеси. Якщо висновки до цієї події також різноманітні, то це тому, що виокремлюють загалом один з аспектів, а не складну тотальність, яка й утворює його справжню велич.

Розгорнімо цю складність.

Насамперед Травень-68 був повстанням, бунтом молоді, студентів та учнів-ліцеїстів. Це найбільш видовищний, відомий аспект, що залишив сильні образи, які ми знову бачимо останнім часом: масові маніфестації, барикади, сутички з поліцією тощо. Образи репресивного насильства та ентузіазму, з чого, мені здається, потрібно виділити три характеристики. По-перше, ці заворушення були на той час світовим явищем (Мексика, Німеччина, Китай, Італія, США…). Отже, це не специфічно французьке явище. По-друге, треба нагадати, що в цю епоху студентська та ліцейська молодь становила меншість молоді як такої. За 60-х років лише 10–15 % цієї вікової групи навчалися у вищих навчальних закладах. Коли говорять «студенти й ліцеїсти», говорять про невелику частину всієї молоді, доволі відокремлену від маси народної молоді. По-третє, елементи новизни мають дві характеристики: з одного боку, надзвичайна сила ідеології та символів, марксистський словник, ідея революції. З іншого боку, прийняття насильства — захисного, антирепресивного, так, але насильства. Це накладає свої особливості на ті бунти. Все це утворює перший Травень-68.

Другий Травень-68, зовсім інший, є найбільшим загальним страйком за всю французьку історію. Це дуже важливий складник. Загальний страйк у багатьох аспектах доволі класичний. Він буде структурований навколо великих заводів, здебільшого керованих профспілками, зокрема Всезагальною конфедерацією праці (ВКП). Він покликатиметься на попередній великий страйк такого ж типу — страйк «Народного фронту». Можна сказати, що у своєму розповсюдженні, в «узвичаєному» образі цей страйк історично розташовується в дуже відмінному контексті, ніж бунт молоді. Він належить до, скажімо так, більш класичного лівого контексту. Але цього разу він також був зачеплений новаторськими елементами радикальності. Можемо нарахувати три таких елементи радикальності.

"Робітничий Травень-68 був не просто наслідком студентського Травня-68, він його певною мірою випередив."

По-перше, страйк був ініційований, запущений переважно ззовні офіційних робітничих структур. Часто це були групи молодих робітників, які діяли поза великими профспілковими організаціями, які приєдналися потім, частково для того, щоб мати змогу його контролювати. Отож у цьому робітничому Травні-68 теж мав місце бунтівний елемент, внутрішній для молоді. Ці молоді робітники вдавалися до акцій, які часто називали «дикими страйками», щоб відрізнити їх від великих традиційних профспілкових демаршів. Зазначимо, що ці дикі страйки почалися з 1967 року, отже, робітничий Травень-68 був не просто наслідком студентського Травня-68, він його певною мірою випередив. Цей часовий та історичний зв’язок між рухом освіченої молоді та робітничим рухом справді зовсім особливий. Другий елемент радикальності: систематичне захоплення заводів. Очевидно, цей підхід був успадкований від великих страйків 1936 та 1947 років, але тепер він більше розповсюдився. Майже на всіх заводах, що були захоплені, майоріли червоні прапори. Це один з потужних образів Травня. Той, хто бачив таке на власні очі, вже не міг цього забути. Третій «жорсткий» елемент: починаючи з цієї епохи й у наступні роки була доволі частою практика взяття босів у полон, а також супровідні бійки з начальством чи поліцейськими спецзагонами. Це означає, що пункт, про який я щойно згадував, певне прийняття насильства, існував у студентському та ліцейському русі, але також і в тогочасному робітничому русі. Нарешті, треба нагадати, щоб закінчити з цим другим Травнем-68, що, беручи до уваги всі ці елементи, стоятиме дуже гостро питання тривалості і контролю руху. Між керівною волею ВКП і практиками, що були пов’язані з тим, що історик К. Вігна назвав «робітничим непідкоренням», матимуть місце внутрішні для страйкового руху конфлікти, дуже інтенсивні конфлікти, символом чого була відмова від протоколу Гренельських угод^[1] робітниками Рено-Б’янкура. Дещо залишилося непоступливим щодо спроб класичної купівлі-продажу в цьому загальному страйку.

Був і третій Травень-68, також неоднорідний, який я назвав би лібертарним. Він стосувався питання трансформації моральних звичаїв, нових любовних зв’язків, індивідуальної свободи, питання, яке спричинить рух жінок, відтак прав і емансипації гомосексуалів. Він також зачіпає культурну сферу, разом з ідеєю нового театру, нової форми публічного вислову, нового стилю колективної дії, заохочення геппенінгу, імпровізації, генеральних штатів кіно^[2]… Це також утворює особливу складову Травня-68, яку можна назвати ідеологічною, і яка, хоч і подеколи перетворюється на снобістський і святковий анархізм, не менше докладається до загальної тональності події. Досить тільки поглянути на графічну силу афіш Травня, в тому вигляді, як їх створила майстерня Школи красного мистецтва.

Треба пам’ятати, що ці складники відрізнялись один від одного, всупереч багатьом перехрещенням. Між ними відбувалися значні конфлікти. Будуть справжні сутички між гошизмом і класичною лівицею, а також між гошизмом політичним (представленим троцькізмом і маоїзмом) та культурним, радше анархістським. Усе це дає образ Травня-68 як суперечливого виру, а зовсім не свята єднання. Політичне життя Травня-68 напружене й виявляє себе в множині суперечностей.

Ці три складники були репрезентовані великими символічними місцями. Для студентів це окупована Сорбонна, для робітників — великі автомобільні заводи (в осерді яких Б’янкур), для лібертарного Травня — захоплення театру Одеон.

Французькі робітники, 1968

Три складники, три місця, три типи символічного та дискурсу, а отже, півстоліття по тому – три різні підсумки. Коли сьогодні говорять про Травень-68, говорять про що? Про якусь цілість чи про три компоненти, які виокремлюють?

Я хотів би ствердити, що жоден із цих трьох складників не є найважливішим, адже був ще й четвертий Травень-68, який є суттєвим, адже досі призначає нам майбутнє. Цей Травень помітний менш чітко, тому що розгортається в часі, а не в моменті. Він слідував після гарного місяця травня, породжуючи напружені політичні роки. Його непросто розгледіти, якщо тісно триматися лише початкових обставин події, але він визначальний для подальшого періоду, що йде від 1968 до 1978, а потім він витісняється й поглинається перемогою лівих і безрадісними «роками Міттерана». Слід говорити з його приводу радше про «десятиліття 68-го», ніж про «травень-68».

Процес четвертого Травня-68 має два аспекти. По-перше, переконання, що починаючи з шістдесятих років ми спостерігаємо кінець старої концепції політики. По-друге, дещо сліпий пошук протягом усього десятиліття 1970–1980 років іншої концепції політики. Відмінність цього четвертого елемента від трьох інших у тому, що він повністю захоплений питанням: «Що таке політика?» як питанням водночас дуже теоретичним, дуже складним, і проте залежним від маси безпосередніх випробувань, за які бралися з великим ентузіазмом.

Стара концепція, з якою тоді намагалися розірвати, трималася на впливовій ідеї (у всіх різновидів активістів), і в цьому сенсі однаково засвоєній у «революційному» таборі, що існує історичний агент, який несе можливість емансипації. Його називають робітничим класом, пролетаріатом, інколи народом, дискутують про його склад, обсяг, але приймають його існування. Оце спільне переконання, наче існує вписаний в соціальну реальність «об’єктивний» агент, що несе можливість емансипації, це без сумніву найбільша відмінність між тодішніми часами й теперішніми. А між ними — похмурі вісімдесяті роки. Тоді вважали, що політика емансипації не є чистою ідеєю, волею, приписом, а що вона вписана і майже запрограмована в історичну та соціальну реальність. Наслідок цього переконання такий, що це соціальне утворення має стати суб’єктом дії. Для цього потрібно, щоб він був представлений особливою організацією, і якраз її називають партією, партією робітничого класу, або народною партією. Ця партія має бути присутня всюди, де є місця влади й участі. Відбувалися, звісно, чималі дискусії про те, що таке ця партія, чи вона вже існує, чи потрібно її створити, чи відновити, якою може бути її форма? Але в головному всі були згодні, що існує історичний агент і що необхідно його організувати. Ця політична організація повинна вочевидь мати соціальних посередників — масові організації, які глибоко закорінені в безпосередню соціальну реальність. Це питання ролі синдикалізму, його зв’язку з партією, значення синдикалізму в класовій боротьбі.

"Єдністю Травня-68, попри бурхливі суперечності, був червоний стяг."
 

Внаслідок цього ще й сьогодні політична емансипативна дія залишається двосторонньою. Спершу є соціальні рухи, пов’язані з окремими вимогами, природними організаціями яких є профспілки, а потім є партійний складник, завдання якого провадити бої, щоб бути присутнім у всіх можливих місцях влади й переносити туди, якщо можна так сказати, силу і зміст соціальних рухів.

Саме цю концепцію можна назвати класичною. Її широко поділяють у 68-му всі діячі, й вона всюдисуща, зокрема, завдяки своїй мові. Чи то були діячі панівних інституцій, чи протестувальники, ортодоксальні комуністи чи гошисти, маоїсти чи троцькісти, — всі використовували лексику класів, боротьби класів, пролетарського спрямування боротьби, масових організацій і партій. Після чого вже йдуть суттєві незгоди щодо легітимності одних чи інших і щодо значення рухів. Але мова була одна, і спільна емблема — червоний прапор. Я охоче погоджуся, що єдністю Травня-68, попри бурхливі суперечності, був червоний стяг. У Травні-68 уперше в будь-якому разі до сьогодні й без сумніву, на жаль, і до завтра, червоний стяг укривав усю країну, заводи, квартали. Тепер же велике диво, якщо хтось узагалі наважиться його дістати. До кінця травня в 1968 році його навіть бачили у вікнах квартир деяких прошарків буржуазії.

Але таємна правда, яка потроху виходить на яв, у тому, що ця спільна мова, яку символізує червоний стяг, насправді зараз вмирає. Травень-68 презентує фундаментальну двозначність між одностайно розділеною мовою та початком кінця використання цієї мови. Між тим, що починається, і тим, що завершилося, є своєрідна тимчасова нерозрізненість, що й утворює загадкову інтенсивність Травня-68.

Вона практично помирає, бо Травень-68, а надто роки, які за ним слідують, широко ставлять під сумнів легітимність лівих історичних організацій, профспілок, партій, відомих лідерів. Аж до того, що на заводах підважують дисципліну, звичну форму страйків, ієрархію праці, профспілковий авторитет над рухами. В будь-який момент робітнича та народна дія могла вийти за свої нормальні рамки завдяки ініціативам, які вважалися анархістськими чи дикими. Відбувається радикальна критика представницької демократії, парламентської та електоральної рамки, «демократії» в її державницькому, інституційному, конституційному значенні. Особливо не потрібно забувати, що прикінцеве гасло Травня-68 звучало як: «Вибори — пастка для дурнів!» І це не просто ідеологічна гарячковість, у цієї ворожості до представницької демократії були чіткі причини. Після місяця безпрецедентної студентської, а відтак робітничої мобілізації уряду вдалося організувати вибори, в результаті яких країна отримала найбільш реакційний парламент, який тільки був відомий! Отож для всіх стало зрозумілим, що електоральний механізм є не просто й насамперед механізмом представництва, а він слугує також механізмом придушення змін, рухів, нових форм політики.

Крізь увесь цей негатив (увесь цей «великий цирк», як висловлювалися китайські революціонери) прокладає собі шлях нове бачення, бачення політики, що намагається вирватися з класичного бачення. Цю спробу я називаю четвертим Травнем-68. Він дошукується того, що може існувати по той бік завершення класичної революційності. Він рухається навмання, бо шукає, використовуючи ту саму мову, що домінує в концепції, з якою він хоче порвати. Звідси тематика «зради» чи «зречення», якої вочевидь було недостатньо: класичні організації зрадили свою власну мову. Вони підняли (це ще один гарний вираз, вигаданий китайцями) «червоний стяг проти червоного стяга». Якщо маоїсти називали ФКП та її сателітів «ревізіоністами», то через те, що думали, як Ленін про соціал-демократів Бернштейна чи Каутського, що ці організації змінили на свою протилежність марксистську мову, яку вони використовували про око. Ми ще не сприймали, що потрібно було цього разу афірмативно змінити саму мову. Центром тяжіння нашого сліпого пошуку була сукупність фігур прямого зв’язку між різними Травнями. Четвертий Травень був діагностикою трьох інших. Нашим скарбом стала сукупність ініціатив, які оберталися поміж трьома різнорідними рухами, і зокрема між студентським і робітничим рухом.

Краще висловити це за допомогою образів.

У момент, коли вибухнув Травень-68, я був старшим викладачем у Реймсі. Факультет (насправді невеличкий університетський центр, який не пропонував нічого, крім пропедевтики) оголосив страйк. І от одного дня ми організували ходу до головного заводу Шоссон. Ми йшли довгим і щільним кортежом у променях сонця до заводу. Що ми там збиралися робити? Ми й гадки не мали, лише туманно здогадувалися, що студентський бунт і робітничий страйк мають об’єднатися без посередництва класичних організацій.

Ми прибули до забарикадованого, завішаного червоними стягами заводу, з шеренгою членів профспілки, які стояли перед ворітьми. Відчувалася суміш недовіри й ворожості. Кілька молодих робітників наблизилися, потім інші, ще інші. Між нами зав’язалися неформальні дискусії. Ми познайомилися ближче й призначили зустріч, щоб організувати спільні збори у місті. Вони відбулися й стали матрицею для створення зовсім нової організації на заводі, «каси взаємодопомоги Шоссона», яка згодом була пов’язана з маоїстською організацією UCFML^[3], створеною наприкінці 1969 року Наташею Мішель, Сильвеном Лазарюсом, мною та багатьма іншими молодими активістами.

Те, що відбулося там, біля дверей заводу Шоссон, було геть немислимо, неймовірно ще тиждень до того. Міцний профспілковий і партійний апарат тримав загалом робітників, молодь, інтелектуалів непорушно замкненими по їхніх відповідних організаціях. Єдина медіація проходила через локальні чи національні керівництва. У ситуації моменту цей апарат на наших очах розтріскався. І ми були водночас безпосередніми учасниками й засліпленими глядачами цієї новизни. Це і є подія в філософському сенсі слова: стається щось таке, ефекти чого годі вирахувати. Якими ж були наслідки протягом десяти «червоних років», від 1968 до 1978? Це був спільний пошук кількох тисяч студентів, ліцеїстів, робітників, жінок, пролетарів, що прибули з Африки, іншої політики. Чим могла бути практика політики, що не погоджувалася залишити кожного на своєму місці? Хто приймає незнані траєкторії, неможливі зустрічі, зібрання між людьми, які зазвичай між собою не спілкуються? Ми усвідомлювали в той момент, не до кінця цього розуміючи, тут, перед заводом Шоссон, що якщо нова політика емансипації можлива, то вона буде скасуванням соціальних класифікацій, вона не полягатиме в тому, щоб організувати кожного на своєму місці, вона, навпаки, організовуватиме разючі матеріальні та ментальні переміщення.

Я вам розповів історію одного сліпого переміщення, зміни місць. Нас надихало саме це переконання, що потрібно покінчити з місцями. В загальному сенсі це те, що концентрує слово «комунізм», суспільство рівності, суспільство, яке власним рухом ламає мури та розділення, суспільство різноманітності та мінливих траєкторій, як у праці, так і в житті. Але «комунізм» також означає: форми політичної організації, моделлю якої не є ієрархія місць. Четвертий Травень-68 був саме цим: сукупністю експериментів, які засвідчили, що неможливе скасування соціальних місць було політично можливим, через нове мовлення і поступовий пошук форм організації, відповідних до новизни події.

"Лівиця не була новим шансом політичного життя, це була примара, з сильно помітними стигматами загнивання."

Десять років по тому процес урядової програми об’єднання лівих сил і обрання президентом Міттерана частково витіснили все це, нав’язавши вочевидь повернення до класичних моделей. Повернулися до характерного цій моделі принципу «кожен на своєму місці»: ліві партії урядують, як можуть, профспілки вимагають, інтелектуали інтелектуалізують, робітники не потикають носа зі своїх заводів і так далі. Як усі повернення до порядку, ця авантюра насправді вже померлої «лівиці» дала широким колам народу доволі короткочасну ілюзію на самому початку вісімдесятих років, між 1980 і 1983. Лівиця не була новим шансом політичного життя, це була примара, з сильно помітними стигматами загнивання. Починаючи з 1982–1983 років було добре видно, як робітники-страйкарі заводу Тальбот сприймалися як терористи-шиїти, вже тоді відкривалися табори утримання для мігрантів, проголошувалися декрети проти родинної імміграції, а міністр фінансів П’єр Береговуа запустив маховик безпрецедентної фінансової лібералізації, що розпочала включення Франції в найбільш хижацький глобалізований капіталізм.

Закривши ці дужки, ми можемо сказати, що ми досі перед цими непростими питаннями, що відкрив перед нами Травень-68. Ми сучасники 68-го з точки зору політики, її визначення, її організованого майбутнього, тобто ми в прямому сенсі слова «сучасники». Звичайно, світ змінився, категорії змінилися, студентська молодь, робітники, селяни — сьогодні вони означають дещо інше, а колись потужні профспілкові та партійні організації нині в руїнах. Але ми маємо ту саму проблему, ми є сучасниками проблеми, яку виявив 68-й, а саме те, що класична фігура політики емансипації більше не діє. Ми, активісти шістдесятих-сімдесятих, ми не мали потреби в розвалі СРСР, щоб знати про це. Незчисленні нові речі були випробувані, протестовані, експериментовані в думці й на практиці, що пов’язана з нею діалектично. І це продовжується, завдяки енергії, що часто позначена явною самотністю жменьки перемішаних активістів, інтелектуалів і робітників. Вони залишаються вартовими майбутнього, винахідниками цієї варти. Але не можна сказати, що проблему розв’язано, проблему нових форм організації, що були б адекватні сучасним політичним антагонізмам. Це як у науці: допоки проблема залишається невирішена, роблять різного роду відкриття, що стимулюються пошуком її вирішення, деколи завдяки цьому з’являються зовсім нові теорії, але сама проблема як така залишається. Так само визначається наша сучасність із Травнем-68, яку можна також назвати вірністю Травневі-68.

Що передусім є вирішальним, так це відстоювання історичної гіпотези світу, котрий звільняється від закону прибутку та приватного інтересу. Поки в порядку інтелектуальних уявлень і понять ми підпорядковані переконанню, згідно з яким неможливо покінчити з тим, що це закон світу, жодна політика емансипації не є можливою. Це те, що я запропонував назвати комуністичною гіпотезою. Вона насправді здебільшого негативна, адже певніше та важливіше сказати, що світ, такий як він є, не є необхідний, ніж сказати «даремно», що інший світ можливий. Це питання модальної логіки: в логіці, яка конструюється політично, ми йдемо від не-необхідності до можливості. Просто тому, що, якщо прийняти необхідність розгнузданої капіталістичної економіки й парламентської політики, що її підтримує, то ми не можемо просто-таки бачити — в ситуації — інші можливості.

"Ми повинні могти знову говорити «народ», «робітник», «скасування приватної власності» тощо, не сприймаючи себе у власних очах старовірами."

По-друге, треба спробувати зберегти слова нашої мови, тимчасом як ми більше не наважуємося їх вимовляти, ці слова, які були словами всіх і кожного в 68-му. Нам кажуть: «Світ змінився, отже, ви більше не можете їх вживати, ви знаєте, що це була мова ілюзій і терору». Але ні! Ми можемо! Ми повинні! Проблема залишається, а отже, ми повинні мати змогу вимовляти ці слова. Це нам належить їх критикувати, надавати їм нового смислу. Ми повинні могти знову говорити «народ», «робітник», «скасування приватної власності» тощо, не сприймаючи себе у власних очах старовірами.

Ми повинні дискутувати ці слова в нашому власному полі, в нашому власному таборі. Потрібно покінчити з мовним терором, що кидає нас на поталу ворогам. Зректися, прийняти терор, який забороняє нам серйозно вживати слова, що не належать до панівної домовленості, є неприйнятним придушенням.

Нарешті, ми маємо знати, що будь-яка політика є організованою і що найскладніше питання, без сумніву, яке можливо розв’язати завдяки різноманітним експериментам, які розпочалися від 68-го, це знати в якому типі організації ми маємо потребу. Адже класичний апарат партії, обпертий на соціальних посередників і найважливіші «битви» яких — це фактично електоральні бої, є доктриною, яка дала все, що могла. Вона вичерпала себе й більше не може функціонувати, як раніше, попри великі речі, які вона могла дати або супроводити, між 1900 і 1960 роками.

Наша вірність Травневі-68 здійснюється на двох рівнях. У порядку ідеології та історії потрібно, щоб ми зробили наш власний підсумок XX століття, так, щоб переформулювати гіпотезу емансипації в умовах нашого часу, після поразки соціалістичних держав. До того ж ми не забуваємо, що важать і локальні спроби, політичні баталії, на основі яких були створені нові фігури організації.

"Головною політичною чеснотою сьогодні є сміливість."

Це поєднання комплексної ідеологічної та історичної роботи, а також теоретичні й практичні дані щодо нових форм політичної організації визначає нашу епоху. Епоху, яку я охоче означив би як епоху переформулювання комуністичної гіпотези. Тоді ж яка чеснота для нас найважливіша? Ви знаєте, що революціонери 1792–1794 рр. вживали це слово – «чеснота». Сен-Жуст ставив кардинальне запитання: «Що хочуть ті, хто не хоче ані чесноти, ані терору?» І відповідав: вони хочуть корупції. І це власне те, що сьогоднішній світ вимагає від нас: погодитися на загальну корупцію умів, під гнітом товарів і грошей. На противагу цьому, головною політичною чеснотою сьогодні є сміливість. Сміливість, не лише перед поліцією, це само собою, а сміливість обстоювати й практикувати наші ідеї, наші принципи, наші слова, стверджувати те, що ми думаємо, те, що ми хочемо, й те, що ми робимо.

Я підсумую одним словом: нам потрібна сміливість мати ідею. Велику ідею. Будьмо переконані, що мати велику ідею не сміховинно, не злочинно. Світ загального і знахабнілого капіталізму, в якому ми живемо, нас повертає до 1840-х років, до капіталізму, що зароджувався, чиїм імперативом, сформульованим Гізо, був заклик: «Збагачуйтеся!» Насправді він перекладається як: «Живіть без ідеї». Ми маємо нагадати, що люди не живуть без ідеї. Ми маємо сказати: «Майте сміливість підтримати ідею, що може бути лише ідеєю комуністичною в її родовому значенні». Ось чому ми залишаємося сучасниками Травня-68. На свій лад він проголосив, що життя без ідеї нестерпне. Але потім узяло гору довге, жахливе упокорення. Сьогодні занадто багато людей вважають, що жити для себе, заради своїх інтересів, це щось неминуче. Маймо сміливість не належати до їхнього числа. Як і в 68-му, ми відмовляємося від імперативу: «Живи без ідеї». Філософ, як я, говорить вам дещо, що повторювали починаючи ще від Платона – дещо дуже просте. Він говорить вам, що потрібно жити з ідеєю, і разом з цим переконанням якраз і розпочинається те, що заслуговує бути названим істинною політикою.

Переклад Андрій Рєпа за публікацією: Badiou, A., 2018. On a raison de se révolter : L’actualité de Mai 68. Paris, Fayard.

Читайте також:

Лист «новим лівим» (Чарльз Райт Міллз)

Травня 68-го не відбулось (Жиль Дельоз, Фелікс Ґваттарі)

Ліві корені неолібералізму (Володимир Іщенко)

Антиліберальна революция 1968 року. Погляд Валлерстайна (Ігор Усатенко)