Мікросоціологія насильства

Коллінз, Ренделл

  • 26 лютого 2013
  • 2042

Ренделл Коллінз

Останніми роками соціологи значно розширили свою базу емпіричного знання про ситуації насильства. Поширення відеокамер у 90-х роках шокувало чутливу публіку сценами поліцейської жорстокості. Набагато більше інформації тепер доступно завдяки системі відеоспостереження 1 за насильством різних типів. Мобільні телефони тепер записують відео з вуличними бійками. Фотографи стали більш безстрашними та всюдисущими. Існує безліч фотографій з деталями повстань, демонстрацій та військової жорстокості. До згаданих візуальних свідчень слід додати й судові реконструкції стрілянини. Вони дають інформацію про те, скільки пострілів було зроблено, як багато влучили в ціль, а скільки — у випадкові мішені. Військові битви реконструюють за допомогою лазера і встановлюють, що насправді сталося під час класичних битв, а чого статися не могло.

Втім, ніякі факти не говорять самі за себе. Потрібна теоретична оптика, аби побачити, що ж насправді перед нами. Тож коли ми застосовуємо мікросоціологічну теорію до ситуацій насилля, отримуємо можливість не тільки краще інтерпретувати деталі візуальних свідчень, але й використовувати етнографічні спостереження та інтерв’ю, зосереджуючись на ключових процесах. Власне, етнографи також стали більш відважними, а ми завдяки цьому можемо роздивитися справжній перебіг насильства зблизька. До цього ми десятиліттями блукали, покладаючись то на офіційну статистику, то на анкетування жертв (яке переважно давало уявлення лише про кількісні показники), на інтерв’ю в’язнів, на польові інтерв’ю, а також на власний досвід сцен насильства. Пояснення на макрорівні в термінах класу, етнічності, віку, гендеру, сім’ї, культури майже нічого не можуть нам сказати про причини виникнення насильства. Натомість ми можемо зараз зосередитися на динаміці взаємодій у конкретних ситуаціях. Ми стаємо ближчими до розгадки саме завдяки тому, що отримали доступ до інформації про ці ситуації, а не мусимо пояснювати все через макрокатегорії. Ми маємо пояснити, чому насильство в багатьох випадках — насправді, навіть у більшості випадків — не втілюється в життя навіть тоді, коли існує реальна його загроза. Ми також маємо визначити, що вирізняє динаміку тих ситуацій, що зумовлюють дедалі глибше занурення в тунель насильства.

 

Емоції насильства

Ключовим мікросоціологічним інструментом для аналізу насильницьких ситуацій є ознаки емоцій. Психологи показали, що існують універсальні вираження для всіх основних емоцій. Емоції виражаються переважно на обличчі, але можуть виражатися і в поставі тіла (Ekman and Friesen 1975; Ekman 1985). Емоції можна простежити на трьох частинах обличчя: в області рота та щелепи, в районі очей та на лобі. Злість виражається сильним напруженням м’язів щелепи, при цьому губи можуть бути сильно стиснутими або ж рот прямокутно відкритий у крику; очі зосереджено стежать за опонентом; безпомильно видають злість вертикальні складки шкіри між бровами. Вираження страху відрізняється від злості по всій зоні обличчя: щелепа провисає, а рот скоріше є трохи привідкритим; очі широко розкриті, не в змозі опиратися тому, що вони бачать; брови підняті вгору у внутрішніх кутках, від чого утворюються горизонтальні хвилі на лобі.

Культурні штампи та панівний дискурс стверджують, що злість — це емоція насильства. Втім, моє дослідження сотень фото людей, які брали участь у військових зіткненнях, поліцейських арештах, повстаннях та пограбуваннях, показують, що злість насправді рідко можна побачити на обличчях причетних до насильства. Найпоширенішою емоцією в такій ситуації є страх чи, у м’якшій версії, напруга (Collins 2008; тут і далі ця праця є джерелом фотографічних чи етнографічних свідчень, якщо не вказано чогось іншого).

Переважання саме цих емоцій також підтверджують дослідження феноменології суб’єкта насильства та відповідні дослідження фізіології. В інтерв’ю з поліцейськими про випадки, коли вони застосовували зброю, весь час траплялися описи порушень зору («тунельний зір» 2), слуху (неможливість почути постріли — попри їхню межову гучність), порушення сприйняття часу (відчуття, наче все сповільнено) (Klinger 2004; Artwohl and Christensen 1997). Ґроссман (Grossman 1995, 2004) задокументовує універсальні симптоми страху та стресу під час бойових дій, а особливо під час близького контакту з ворогом. У всіх цих ситуаціях учасник переживає прискорене серцебиття, спричинене викидом адреналіну та гідрокортизону (Mazur 2005).

Я називаю емоції в ситуаціях насильства напругою протистояння/страхом (нп/с). Її основний наслідок — це запобігання більшості насильницьких дій. Втім, коли цей страх не спрацьовує, насильство зазвичай все одно не досягає бажаного результату. Одним із найбільш ранніх відкриттів військової соціології став той факт, що лише 15-25 відсотків солдатів з передової регулярно стріляли зі своєї зброї під час бойових дій (Marshall 1947). Подальше тренування дозволяє збільшити цей відсоток, але ціною того, що постріли стають більш неточними та хаотичними (Collins 2008: 43–59). Як я встановив з доступних мені фотографій та статистики, майже все насильство в кожному з масових конфліктів — це стосується натовпів під час повстань чи вуличних бійок, поліції, міських банд та злочинців — коїть мала група людей, що становить зазвичай не більше 15 відсотків усіх учасників (Collins 2008: 370–4). Насильство не лише обмежене групами, які, як прийнято вважати, часто до нього вдаються — навіть те насильство, яке таки вчиняють, зазвичай нітрохи не ефективне. Солдати та поліція влучають у тих, у кого ціляться, під час реальних перестрілок набагато рідше, ніж на тренуваннях. Така неточність ще більш властива злочинцям (це ми можемо порахувати за кількістю використаних куль). Схожі тенденції можна прослідкувати також і для точності ударів у бійках. Постріли по своїх, в тому числі випадкове поранення самого себе, характерні для зон військових конфліктів. Там такі ситуації можуть складати до 15% всіх нещасних випадків. Поранення своїх часто трапляються (хоч ми й не знаємо точні цифри) і в перестрілках банд, п’яних бійках та інших випадках невійськового насильства. Зовсім не тільки військові влучають у мирних жителів. Така сама дика стрілянина поширена і в кримінальному насильстві, і в бійках без зброї, де часто перепадає спостерігачам.

Причиною цієї неефективності насильства є саме емоції страху та напруги. Чинити насилля складно. Нас ввели в оману медійні образи насильства (які зазвичай показують бійців як добрих чи поганих, але завжди сміливих та вправних) та кримінологічні теорії (які припускають, що попереднього досвіду людини достатньо, щоб пояснити насильство). Відштовхуючись від даних аналізу мікроситуацій, я прийшов до протилежних висновків. Сама ситуація протистояння, коли можливе застосування насильства, викликає емоції страху та напруги, що значно ускладнюють застосування насильства. Це відбувається через погіршення самопочуття, яке ми згадували раніше. Гроссман (Grossman 2004: 31) зазначає, що коли серцебиття піднімається до рівня 115 ударів за хвилину, порушуються складні моторні навички; коли досягає 145 ударів — погіршуються базові моторні навички; а коли серце б’ється частіше, ніж 175 ударів за хвилину, у людини погіршується периферійний та просторовий зір, слух та здатність до сприйняття інформації. Це наслідок не так прискореного фізичним навантаженням серцебиття, як страху. Цей емоційний фон не дає здійснити свої наміри шляхом насильства.

 

Страх перед чим?

Чому людям не так вже й добре вдається насильство? Одне з пояснень полягає в тому, що сучасні люди так соціалізовані — навчені не застосовувати насильства. Але схожі механізми неефективності насильства зафіксовані також і під час племенних воєн, де культура не забороняє вбивство людей із сусідніх племен — можна сказати, що це навіть схвалюють; а також під час воєн між бандами (які структурно та культурно нагадують війни між сусідніми племенами). Такі самі психологічні та фізіологічні процеси виникають з обох боків права: в нелегальному та легальному насильстві. Друге пояснення раціоналістичне: люди просто бояться, що їм завдасть шкоди противник. Але це залежить від ситуації. Так, супротивники значно інтенсивніше відчувають страх та напругу у ближньому бої, хоча зброя дальнього ураження, як-от бомби та артилерія, набагато небезпечніша. Скоїти насильство над людиною, яка дивиться тобі в очі, набагато складніше, ніж коли жертва повернута до тебе спиною чи має на голові капюшон (Grossman 1995; Collins 2008: 73–8). Мафіозний бос так порівнював легкість убивства тварини з важкістю вбивства людини: «Коли ти цілишся в людину, у тебе трусяться руки, бігають очі, серце вилітає з грудей, розум затуманюється… Якщо є можливість, слід завжди тримати пістолет впритул до тіла, щоб бути певним, що людина померла. Людина — це тварина, яку найважче вбити» (Bonanno 1985).

Це справді доволі правдоподібне спостереження професійного вбивці. Традиційні моделі оповіді пересипані хвастощами та намаганнями виставити себе крутим. Це все приховує емоції страху та напруження, які відчувають люди в таких ситуаціях. Детальні інтерв’ю майже завжди відкривають почуття страху та фізіологічні симптоми напруги. Саме цей момент — момент протистояння — спричиняє найбільшу напругу.

В іншому тексті я наводив дані (Collins 2004), що у звичайних неконфліктних людських взаємодіях, як правило, встановлюється спільний фокус уваги, і учасники залучають одне одного до спільного ритму мови та жестів, щоб посилити спільні емоції. Саме це я назвав ритуалом взаємодії. Я стверджую, що емоції страху та напруги вникають саме тому, що насильство вступає в конфлікт із мікропроцесами, які й складають ритуал взаємодії. Напруга виникає тому, що суб’єкт насильства вступає в боротьбу не тільки з супротивником, але й зі схильністю власних нервової та ендокринної систем вживатися в ритм та емоції іншої людини. З цієї точки зору емоції страху та напруги, що виникають при насильстві, становлять виняток, який доводить правило, що мікровзаємодії тяжіють до відтворення солідарності між людьми. Коли взаємне залучення блокують дії, що свідчать про протилежні наміри супротивників, але їхня увага при цьому прикута одне до одного — а взаємодія з перспективою насильства надзвичайно зосереджує увагу на супротивнику — людина відчуває сильну тривогу й напругу. Звісно, також можливо, що людина в потенційно насильницьких ситуаціях відчуває об’єктивний страх бути пораненою. Ці два джерела страху та напруги можуть доповнювати одне одного. Тим не менш, об’єктивно сильніші в конретній ситуації також — ті, хто має мало шансів бути пораненими — також відчувають напругу та страх.

Ось чому в момент насильства видно радше ознаки страху, а не злості. Я це говорю не для того, щоб спростувати, що злість має сильну фізіологічну основу в так званому «мозку плазунів», який розивнувся ще на долюдській стадії чи навіть до виникнення ссавців. Так чи інакше, людський мозок керується ділянками пізнання, що переплетені емоційними зв’язками. Ці емоції легко передаються між людьми за допомогою тонко налаштованих органів (Turner 2002). Саме ця розвинута складна мережа когнітивно-та-соціально-відтворюваних емоцій створює солідарність у ритуалах взаємодії. Злість продукує вибухову м’язову енергію, потрібну перш за все для пориву подолати перешкоду. Однак у суспільній взаємодії злість, тобто спроба обійтися з людиною як із перешкодою, наштовхується на схильність залучатися до інтеракційного ритуалу. Тож розлюченість провокує появу емоцій страху та напруження. Хоча злість може передувати бійці, під час самої бійки вона частіше за все зникає. Основне вираження злості — погрози — це соціальна гра, яка може початися спонтанно, але також може заохочуватися свідомо з метою досягти переваги над іншими без бійки. Злість аж ніяк не є достатньою умовою для насильства. Ті фото насильницьких протистоянь, на яких можна спостерегти злість, майже завжди зображають надійно контрольовані ситуації — наприклад, один з демонстранів агресивно жестикулює, а інші тим часом залишаються в колоні. Злість не робить насильство автоматичним чи легким. Їй доводиться долати бар’єр емоцій страху та напруження. Злість навіть не є необхідною передумовою насильства — адже більшість військового, поліцейського, кримінального насильства чи насильства у натовпі обходиться без злості.

 

Успіх насильства залежить від способів обійти бар’єр напруги та страху

Щоб відбулося насильство, люди мусять знайти спосіб обійти бар’єр емоцій страху та напруги. Дослідивши приклади мікроситуацій з різними видами насильства, я пропоную виділити п’ять головних шляхів такого обходу (Collins 2008). Тут я зосереджуся на одному з цих способів: знайти слабку жертву — когось, хто ситуативно підкориться емоційному пануванню і таким чином усуне конфлікт намірів, який створюють емоції страху та напруги. Є кілька інших шляхів: орієнтовані на публіку постановочні контрольовані бійки; уникнення протистояння через застосування віддаленого насильства; уникнення протистояння через обман; уникнення протистояння через захоплення технічними прийомами. Через брак місця я розгорнуто поясню лише мікромеханізми нападу на слабшого, особливо важливі для військового насильства та насильства натовпу, а також у невеликих бійках і кримінальному насильстві.

Найразючіші фотографічні свідчення про напади на слабших стосуються бунтів. Фото агресивних демострацій та бунтів зображають дві стадії: або сторони вишикувані в упорядковані маси і протистоять одна одній без насильства; або натовп розбивається на менші групи — і саме тоді відбувається все насильство. (Тут я нехтую необов’язковою стадією, коли кілька людей виходять наперед і кидають каміння здалеку.) Більше того, це насильство дотримується чіткого числового відношення: одну людину ізолюють від товаришів, вона тікає або впала на землю, і на неї нападає невеликий гурт — від трьох до шести нападників (верхня межа іноді зростає до восьми). Цю схему можна спостерігати в нападах поліцейських на демонстрантів і демонстрантів на поліцейськийх; білих на чорних і навпаки; в багатьох інших етнічних протистояннях. В основі цього лежить не просто расизм чи етнічна ворожість, адже ця схема притаманна й насильству всередині етнічних груп, у тому числі робітничому та спортивниму насильству. Також це нерівне насильство не спричинене маскулінністю: хоча більшість насильства в натовпі і справді вчиняють чоловіки над чоловіками, але є і фотографії насильства жінок над жінками — знову-таки, у відношенні три на одну чи шість на одну. Жінки загалом менше вдаються до насильства, ніж чоловіки; однак коли вони вчиняють його в групах, вони особливо схильні нападати на інших жінок, і вони дотримуються звичного відношення сил. Це по-справжньому зіммелівська схема: найнебезпечніше число в суспільстві — це відношення один до трьох і один до шести.

Насильство в натовпі, таким чином, спрямоване однобічно. У момент, коли власне відбувається насильство, жертву ізолюють від суспільної підтримки, вона пасивна й не опирається. Це виказує ключову особливість нападів на слабких: перевага нападника має бути не просто фізична, а й емоційна. Деякі фото військового насильства зображають напади на ізольованого солдата чи поліцейського. На фото, зробленому під час скидання Мілошевича в Сербії у 2000 році, солдат, не виймаючи пістолета з кобури, прикриває голову руками, щоб уникнути ударів чотирьох чоловіків, які б’ють його палицями й арматурою. На фотографіях американських вояків у Іраку і миротворців в інших місцях часто зображають, як одинокий солдат з кулеметом у руці задкує від натовпу, що переслідує його й робить агресивні жести. Ефективне використання сили не так у самій зброї, як у емоційній перевазі. Емоційне гноблення відкриває шлях фізичному гнобленню. Насильство зазвичай наносить шкоду, саме коли одна зі сторін стає емоційно слабкою, пригніченою у взаємодії. До цього зброя переважно слугує театральною декорацією, нею лише хваляться — адже навіть якщо з цієї зброї стріляють, через напругу та страх більшість пострілів не влучають.

Це відповідає схемі мікровзаємодії, про яку я писав вище: поки особи (чи групи) протистоять одне одному на перетині намірів, перед ними стоїть бар’єр напруги та страху, який опирається вкоріненій у фізіології схильності рухатися в одному ритмі з товаришами. Пасивність однієї зі сторін дозволяє іншій стороні нав’язати власний ритм взаємодії; на деталізованому мікрорівні жертва підкоряється ритму насильства, яке вчиняють над нею.

Особливо жорстокі прояви насильства розвиваються в послідовності, яку я назвав панікою натиску (forward panic). Тут дві сторони протистоять одна одній протягом якогось часу, поки накопичується напруга. Такий випадок задокументовано в серії відеозйомок поліцейських переслідувань, таких як знамените побиття Родні Кінґа у Лос-Анджелесі в 1991, яке трапилося після переслідування на швидкості до 185 кілометрів за годину. В кінці переслідування зібралися 21 поліцейський, вони загнали Кінґа в кут, коли він вийшов із машини, чотири з них власне його били, а інші оточили їх і схвально кричали. Поворотним моментом є перехід від напруженого протистояння до приголомшливої переваги однієї зі сторін і несподіваної слабкості іншої. Це призводить до безтямності (емоційного запаморочення нападників через викиди адреналіну), «купи малої» (багато людей одночасно нападають на небагатьох, тимчасово сильніші на тимчасово слабших) і перегинання палиці: жертву б’ють знову і знову або вчиняють іще якесь насильство, що сягяє далеко за межі необхідного для встановлення домінування. Оскільки під час побиття Родні Кінґа білі офіцери (серед них і латиноамериканці) напали на чорну жертву, доступним культурним тлумаченням побиття став расизм. Але це не може пояснити всього чи навіть найважливішої частини розвитку подій. Расова ворожість, стереотипи і страх можуть бути частиною схеми на початку, яка сприяла наростанню напруги, однак расизм сам по собі не може автоматично подолати бар’єр страху та напруги: навіть расисту потрібна мікроситуаційна нагода вивільнити насильство. Більше того, расизм — не обов’язкова умова ні для накопичення напруги, ні для її вивільнення: паніка натиску трапляється з учасниками різної етнічної приналежності, навіть всередині однієї етнічної групи.

Найлютіші жорстокості за схемами безтямності, купи малої і перегинання кояться наприкінці розвитку паніки натиску. Це відбувається у поліцейському насильстві — скажімо, в тиражованих у ЗМІ випадках, коли в людину вистрілюють надміру багато куль. У цих випадках вражає, скільки куль не влучають у ціль — зазвичай половина чи більше, навіть якщо стріляють зблизька. Паніка натиску також провокує жорстокості в натовпі та під час війни. Я взяв термін «паніка натиску» з французького військового дослідження Арданта дю Піка (Ardant du Picq 1999[1903]), який назвав її «втечею до фронту» — схемою емоційного розкріпачення, схожого на панічну втечу, але в цьому випадку солдат поспішає у напрямку підкореного ворога, який уже не здатен боротися. В епоху, коли більшість битв відбувалися у ближньому бою, великі перемоги супроводжувалися панікою натиску: після періоду тривалої напруги, під час якого обидві сторони завдавали досить мало шкоди, бо їх нейтралізував ефект страху та напруги, траплялася переломна подія, що послаблювала одну зі сторін і починала заважати їй захищатися — зазвичай це було внаслідок якогось нещасного випадку, наприклад, людського затору, коли одна зі сторін не може рухатися чи падає — і запускалася шалена різня з боку нападників, які тепер мали перевагу. У воєнній битві емоційна перевага найчастіше передує фізичній руйнації.

Паніка натиску також призводить до найжорстокішого домашнього насильства за схемами безтямності, купи малої та перегинання — як до насильства дорослих над дітьми (і над слабкими старими), так і до подружнього насильства чоловіків над дружинами. Є кілька видів домашнього насильства, і деякі з них не стосуються паніки натиску; важливо визначати причини та практичну політику розвитку мікроситуації в кожному конкретному випадку (Collins 2008: 134-55).

В основних формах насильницьких злочинів зазвичай дотримуються схеми нападу на слабкого. У цьому випадку, оскільки злочин розпланований (хоч і не овбов’язково дуже детально чи заздалегідь), розвитку тривалої напруги і несподіваної слабкості немає; замість цього ремесло злочинця передбачає вміння знаходити слабких жертв (Wright and Decker 1997; Collins 2008: 174-86). У якомусь сенсі це означає знаходити жертву слабшу фізично: грабіжники зазвичай шукають нижчих і слабших жертв (чоловіки — жінок, молоді жінки — старших жінок) і часто йдуть двоє чи троє проти одного.

Знову-таки, рідко йдеться про чисто фізичну перевагу; озброєні грабіжники, у яких є перевага над неозброєною жертвою, тим не менш обирають момент, коли жертва нічого не підозрює і над нею можна легко встановити емоційний контроль. Головне вибити жертву з колії, наприклад, з’явитися в момент, коли власник замикає двері крамниці. Тактика озброєного грабіжника — здобути контроль над ситуацією мікровзаємодії, нав’язати власний імпульс жертві. Я навмисне вживаю тут чоловічий рід, бо грабіжниці зазвичай працюють зі спільниками-чоловіками, а якщо вже жінка грабує чоловіка, то це зазвичай проститутка, яка заманила жертву в беззахисне становище — зазвичай її жертва лежить без штанів (Wright and Decker 1997: 69, 100, 111).

Озброєні грабіжники віддають перевагу старим жертвам, білим у чорних кварталах, п’яним чи розсіяним. Озброєні грабіжники — це практичні мікросоціологи, які уважно спостерігають і визначають, у кого найпевніше будуть гроші (помічають символічні ознаки суспільного класу) і хто при цьому виглядає емоційно слабким: має нервовий погляд, надто швидко ходить тощо (Wright and Decker 1997: 74, 83–90). Найвигідніші жертви в бідних районах — це зазвичай продавці наркотиків, а у випадку з ними грабіжнику потрібна особливо продумана техніка мікровзаємодії, щоб захопити жертву зненацька. Грабіжники в Сент-Луїсі використовують термін «фраєр» (fronting) на позначення людей, які хизуються, намагаються звучати круто, але не можуть «відповісти за базар». Зазвичай цей термін використовують старші грабіжники, щоб виразити зневагу до молодих продавців наркотиків, яких вони вважають легкою здобиччю (Wright and Decker 1997: 67–8). Ці грабіжники — справжні послідовники Гоффмана, соціологи тонких відтінків стилю взаємодії. Знову-таки, річ не просто в тому, щоб показати пістолет, а в тому, щоб обрати слушний момент максимальної емоційної переваги; коли пістолет таки використовують, більш імовірно, що це буде спроба поранити жертву, а не застрілити її (Morrison and O’Donnell 1994). Грабіжники драматично підкреслюють своє домінування, в тому числі стратегічно використовують расові епітети, расове приниження (в тому числі чорні щодо чорних), щоб додати шок образи до решти своїх переваг у ситуації. Це схоже на відомий приклад Джека Каца (Jack Katz 1999) «Розлючений в Лос-Анджелесі», де расові означення, що їх промовляють у гніві на дорозі — це не прояви глибокої расової ненависті, а радше ритуали для вираження у словах ситуації фрустрації від обмеження рухів, коли тіло замкнуте в автомобілі на затореному шосе. В цьому випадку чорний грабіжник, який називає іншого чорного «ніґером», стратегічно та ситуаційно використовує расистські ритуали, щоб здобути ситуаційну перевагу тут і зараз (Wright and Decker 1997: 59, 105). Озброєні грабіжники, хоч вони і дуже стараються встановити емоційну перевагу, не мають імунітету проти страху та напруги. Вони відчувають психологічний дискомфорт, якщо доводиться грабувати в незнайомих обставинах, і схильні нехтувати багатшими жертвами в незнайомих обставинах і віддавати перевагу жертвам зі скромнішими доходами в рідних місцях (Wright and Decker 1997: 74). Переважна більшість грабіжників воліють наближатися до жертви ззаду, бо їм не подобається, коли їм дивляться в обличчя. Це можна проінтерпретувати як утилітарну турботу, щоб їх не впізнали, але з таким самим успіхом це вкладається в той принцип, через який наймані вбивці, кати й виконавці тортур також воліють підходити ззаду і надягати на жертву капюшон (і справді, найнебезпечніші саме ті ситуації, коли хтось одягає капюшон — особливо якщо його вдягають обидві сторони) (Grossman 1995). Ті самі грабіжники, суперечачи самі собі, кажуть, що люблять справляти враження на жертву і лякати її великим пістолетом (Wright and Decker 1997: 97,105), хоч вони й воліють, щоб жертва їх не бачила. Можна припустити, що пістолет — це символ домінування в головах самих грабіжників; цей здогад підтверджує і їхнє ритуальне поводження зі зброєю у вільний час (Morrison and O’Donnell 1994). Грабіжники будинків також відчувають напругу і неспокій, коли вдираються в чийсь дім. На словах вони раціоналізують цю напругу, описуючи, що станеться, якщо вони когось зустрінуть всередині. Але в цих описах сильно виражена тривожна фантазія: вони часто кажуть, що мешканці можуть влаштувати на них засідку всередині, щоб застрілити їх, коли вони залазитимуть через вікно. Це може поміняти ролі і захопити самого грабіжника зненацька у вразливу мить — тобто зробити з ним саме те, що він хотів вчинити з жертвою; деякі грабіжники навіть вважають страх перед таким розвитком подій причиною, чому вони віддають перевагу озброєному пограбуванню людей (на власній території) перед пограбуванням будинків (на чужій території) (Wright and Decker 1997: 52; 1994: 12–13). Але об’єктивно це не дуже поширена небезпека; серед опитаних грабіжників 75% ніколи не були звинувачені в пограбуванні, а з урахуванням того, що 90 відсотків цих грабіжників протягом життя скоїли від 10 до 100 пограбувань, імовірність проблем під час кожного конкретного пограбування така мала, що нею можна знехтувати. Ці грабіжники дають утилітарні пояснення своєму страху зустріти когось: вони нібито уникають більш серйозних звинувачень, ніж пограбування, а також можливості, що їх упізнають, коли вони грабуватимуть будинки у власному районі; тим не менш, вони воліють працювати близько до своєї території, бо що далі від дому — то зростає напруга.

Мікроаналіз моменту, коли грабіжники будинків відчувають найбільшу напругу, показує, що найсильніший емоційний тиск вони переживають, коли перетинають межу і заходять на територію жертви (Wright and Decker 1994: 103–5, 118, 128–31, 140). Щойно потрапляють всередину, вони схильні заспокоюватися, почуватися менш напружено та збуджено, особливо коли перевіряють будинок і виявляють, що нікого нема вдома. Напруга та страх зменшуються саме тому, що немає протистояння між людьми. Але тривога зазвичай залишається, коли грабіжник перебуває на чужій території; це можна зрозуміти за кількома ознаками: грабіжники, що завершили роботу і повернулися додому, на власну територію, зазвичай переживають ейфорію з такими симптомами, як тривалий сміх розслаблення після напруги (Wright and Decker 1994: 161); 93 відсотки опитаних грабіжників дуже швидко оглядають будинок і забираються з нього, хоча триваліший обшук приніс би більше прибутку, а їхній досвід свідчить, що ймовірність бути спійманими дуже низька (Wright and Decker 1994: 157). У чужих будинках вони часто відчували потребу скористатися туалетом, і багато хто справляв потребу на підлогу — не щоб виразити ворожість, а просто бо боявся, що його спіймають у маленькому туалеті з лише одним виходом (Wright and Decker 1994: 159; Walsh 1980). Це нагадує про той факт, що до 20 відсотків солдатів накладають у штани під час битви (Collins 2008: 46–47). Через те, що грабіжники зазвичай знервовані й перелякані, багато з них використовують героїн, кокаїн чи маріхуану, щоб заспокоїтися, навіть якщо усвідомлюють, що ці наркотики роблять їх фізично незграбними (Wright and Decker 1994: 129).

Поведінка грабіжників дає нам ключ до різких стрибків насильства. І вуличні грабіжники, і грабіжники будинків переживають сильний страх і напругу в момент зустрічі з жертвою, навіть якщо вони спеціально вивчали техніки мінімізації опору і/чи контакту та спілкування з жертвами. Напруга сягає піку в момент початку власне скоєння злочину; ступивши за цей поріг, досвідчений злочинець нав’язує власний ритм і переходить до трохи збільшеної зони комфорту. Але напруга та страх залишаються, і будь-який неочікуваний опір з боку жертви вмикає реакцію паніки натиску. Таким чином, ті, хто опирається пограбуванню, мають приблизно один шанс із трьох бути пораненими, попри те, що більшість грабіжників не люблять, коли їм доводиться ламати опір (Wright and Decker 1997: 7, 84; Reaves 1993); коли грабіжника застає зненацька мешканець будинку — тобто відбувається саме те, чого він найбільше боїться — його типовою реакцією буде боротися. Я використовував аналогію, що насильство — це як спускатися в тунель (Collins 2008: 360–9); найважча частина — це увійти до тунелю, минути бар’єр напруги та страху; одразу за цим бар’єром протистояння саме втягує до свого ритму; тож коли ти зустрічаєш жертву, навіть якщо та опирається, можна далі загострити свої почуття і знову і знову вчиняти насильство. Мікротемп насильства є вирішальним весь час протягом розвитку насильницької дії. Людям важко почати, але щойно вони переходять межу, насильство зазвичай встановлює власний ритм, і його важко спинити.

 

Насильство і злочин як завчені мікроприйоми

З цього всього можна зрозуміти, чому злочин не так легко передбачити з життєвих обставин — бідності, расової приналежності чи сімейного походження. Набагато більше людей підходять під характеристики, які сприяють схильності до злочинності, ніж тих, хто справді скоює злочини. Від початкових мотивацій чи нагод до злочину та насильства ще дуже далеко до інтеракційної здатності вдатися до них. Рецидивіст — це людина, що вивчила прийоми, успішні в більшості випадків. Можна виснувати, що ті, хто не вивчив цих прийомів, скоро припинять злочинність. Ця добровільна відмова, мабуть, трапляється частіше, ніж відмова від злочинності внаслідок арешту. Світ злочинності, як і світ щоденного насильства, сам по собі конкурентний; переможцям у цьому змаганні вдалося вивчити прийоми емоційного домінування не лише над жертвами, а й, меншою мірою, над конкурентами — потенційними злочинцями та крутими хлопцями. Незначна меншість навчаються переборювати напругу та страх чи принаймні приборкувати їх достатньо, щоб успішно вчиняти насильство. Їм це вдається, перш за все, шляхом уважних спостережень за напругою та страхом інших людей, які вони використовують на свою користь. Не буде великим перебільшенням сказати, що жорстокі люди — це спеціалісти з управління страхом і напругою.

Перекладено за: Collins, R., 2009. Microsociology of Violence in British Journal of Sociology, Volume 60, Issue 3.

Переклали Іван Шматко та Роксолана Машкова

Джерела:

Ardant du Picq, C., 1999[1903]. Étudessurle combat, Paris: Éditions Ivrea.

Artwohl, A. and Christensen, L. W., 1997. Deadly Force Encounters, Boulder CO: Paladin Press.

Bonanno, J., 1985. A Man of Honor: The Autobiography of Joseph Bonanno, NY: Simon and Schuster.

Collins, R., 2004. Interaction Ritual Chains, Princeton: Princeton University Press.

Collins, R., 2008. Violence: A Micro Sociological Theory, Princeton: Princeton University Press.

Ekman, P., 1985. Telling Lies: Clues to Deceit in the Marketplace, Politics, and Marriage, New York: Norton.

Ekman, P. and Friesen, W.V., 1975. Unmasking the Face, Englewood Cliffs NJ: Prentice Hall.

Grossman, D., 1995. On Killing. The Psychological Cost of Learning to Kill in War and Society, Boston: Little, Brown.

Grossman, D., 2004. On Combat. The Psychology and Physiology of Deadly Combat in War and Peace, Belleville IL: PPTC Research Publications.

Katz, J., 1999. How Emotions Work, Chicago: University of Chicago Press.

Klinger, D., 2004. Into the Kill Zone. A Cop’s Eye View of Deadly Force, San Francisco: Jossey-Bass.

Marshall, S.L.A., 1947. Men Against Fire. The Problem of Battle Command, Norman: University of Oklahoma Press.

Mazur, A., 2005. Biosociology of Dominance and Deference, Lanham, MD: Rowman and Littlefield.

Morrison, S. and O’Donnell, I., 1994. Armed Robbery. A Study in London, University of Oxford Centre for Criminological Research, Occasional Paper No.15.

Reaves, B., 1993. Using NIBRS Data to Analyze Violent Crime. Bureau of Justice Statistics Technical Report, Washington DC: U.S. Dept. of Justice.

Turner, J.H., 2002. Face to Face: Toward a Sociological Theory of Interpersonal Behaviour, Stanford University Press.

Walsh, D., 1980. Why do Burglars Crap on the Carpet? in New Society 54:10–12.

Wright, R.T. and Decker, S., 1994. Burglars on the Job. Streetlife and Residential Breakins, Lebanon NH: Northeastern University Press.

Wright, R.T. and Decker, S., 1997. Armed Robbers in Action. Stickups and Street Culture, Lebanon, NH:Northeastern University Press.

 

Notes:

1. Сlosed Circuit Television, CCTV — англ. система телебачення замкнутого контуру — процес, що здійснюється з застосуванням оптико-електронних пристроїв, призначених для візуального контролю чи автоматичного аналізу зображень (автоматичне розпізнавння облич, державних номерів).

2. Хворобливий стан зору, при якому людина втрачає здатність до периферійного огляду.