Художник Євгеній Королетов: «Мистецтво може зупинити війну»

 Інтерв'ю з Євгенієм Королетовим

Передмова редакції

Війна на Донбасі задала тон і українському мистецтву, змусила звернути увагу на життя людей у зоні бойових дій в літературі, кіно, музиці. Дехто з митців долучився до цих подій не тільки крізь призму творчості, а й особисто. Так, художник Євгеній Королетов пішов на війну добровольцем і, повернувшись, зайняв антимілітаристську позицію. На його думку, військове вирішення конфлікту на Сході неможливе, а тому для припинення війни важливо прагнути до порозуміння з людьми, що опинилися по той бік лінії фронту. Сьогодні легко зайняти кон’юнктурну позицію й заробляти на війні, продаючи у своїх творах «правильний патріотизм». Так само роблять і мейнстрімні російські митці, наприклад, «пояснюючи» у своїх кінороботах, чий Крим. Але в сучасній ситуації значно важче знаходити спільне в жителів розділених регіонів, просувати непопулярні нині теми примирення та реінтеграції. Ми не розділяємо повною мірою бачення художника про причини війни й способи її припинення. Але для нас важливо давати місце для висловлення альтернативних думок в умовах обмеженості інформації та викривлення її офіційною пропагандою.

Як живуть сьогодні солдати, які повернулися з фронту? Частина з них іде працювати в правоохоронні органи. Ті, у кого вистачає сил та терпіння на те, щоб протистояти чиновникам, намагаються відкрити свою справу. Творчі особистості пишуть книжки про війну.

Художник із Луганська Євгеній Королетов півтора року відслужив у добровольчому батальйоні «Донбас». До війни він займався мистецтвом. Зараз продовжує творити, але уже в Сєвєродонецьку.  

Роман Назаренко: Ти пішов добровольцем захищати країну. Розкажи, будь ласка, як ти потрапив на війну.

Євгеній Королетов: Я вивчився на програміста в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля. Оскільки я мешканець Луганська, то мене не могли призвати до армії. Я пішов на війну добровольцем і не хизуюся цим.

"Якщо ти творча людина, створюєш художні проекти, пов’язані з війною, то аудиторія тобі гарантована."

Відверто кажучи, я не дуже люблю розповідати про період у житті, коли служив у батальйоні «Донбас». Мені не подобається, що зараз суспільство мілітаризоване. Створюється позитивний імідж солдата, який пройшов війну. Якщо ти творча людина, створюєш художні проекти, пов’язані з війною, то аудиторія тобі гарантована. Я знаю деяких художників, які повернулися з війни й зараз намагаються зробити на цьому кар’єру. Це не для мене.

РН: Що таке мілітаризація і як ти до неї ставишся?

ЄК: Якщо говорити простими словами, це коли війна стає нормою для нашого суспільства. Я ставлюся до цього стримано. Не сприймаю героїзації.

РН: Хіба погано, коли із солдата створюють героя?

ЄК: Ми це вже проходили в радянські часи, коли з історії створювали культ. Нічого доброго з цього не вийде. Сакраментальний образ трудівника Донбасу, який тут наполегливо створювався, зіграв із нами злий жарт. Почали з’являтися стаханови, гагаріни та інші видатні люди того часу, яких радянська пропаганда міфологізувала , щоб на них, як на взірець, рівнялося суспільство.

Я вважаю, якщо у нас виникли процеси, пов’язані з Майданом, які дали поштовх для реформування культури, то можна було б не повторювати старих помилок — не створювати псевдогероїв.

РН: Якщо говорити про патріотизм у мистецтві, то як ти оцінюєш фільм «Кіборги»?

ЄК: Нічого сказати не можу, бо не дивився цей фільм. Проте я обережно ставлюся до мистецтва, присвяченого гарячій темі. За останні кілька років знято багато фільмів про Майдан. Пройшло небагато часу, щоб художники могли осмислити таку глибинну подію. Тут легко помилитися й звести все до пропаганди.

У наш час знімати кіно, щоб показати глядачу, хто поганий, а хто герой — смішно.

РН: Хочу поставити тобі питання не як художнику, а як українцю з чіткою громадянською позицією. Якщо я правильно тебе зрозумів, то державі не потрібне патріотичне кіно?

ЄК: Я думаю, це питання до режисерів. Держава не повинна вибудовувати навколо цього культурну політику.

РН: Однак режисери, незважаючи на творчі амбіції, все рівно орієнтуватимуться на суспільство.

ЄК: Пропоную державі орієнтуватися на режисерів, а не на суспільство, щоб не підминати творчих людей.  

РН: Що ти робив до війни в Луганську?

ЄК: Мої однокласники у школі малювали графіті. Тоді багато хто з молоді захоплювався хіп-хопом: слухали реп, танцювали брейк, у вихідні грали у баскетбол. Все це сприймалося як одне ціле. Серед нас був хлопчина, який серйозно захоплювався цією культурою. Він організовував фестивалі, вів передачу на радіо, яку я щотижня слухав. Мені все це подобалося. З часом я почав малювати перші графіті, і навколо мене почала формуватися команда.

В організації фестивалю та інших заходів, пов’язаних із графіті нам допомагав коштами й фарбами Денис Денищенко^[1]. Він тоді був головою одного з міських кварталів і організовував спортивні змагання.

Певний час ми малювали свої імена різними шрифтами, які важко було прочитати. Потім міркували над тим, у якій бік далі рухатися. Почали опановувати абстрактні форми. Змісту там не було. Виникла творча конкуренція: один у місті написав своє ім’я балончиком 100 раз, а другий — 200. Вважалося, що другий досяг більшого успіху, бо «забомбив» місто.

Потім я познайомився з уболівальниками місцевого футбольного клубу «Заря» й долучився до їхнього руху ультрас. Мене захоплювало, що вони з пристрастю підтримували футболістів. Почали разом з ультрас малювати графіті. Ми навіть називали це новою течією «ультрасграфіті».

РН: Як я зрозумів, ти дотримуєшся поміркованої позиції…

ЄК: Я дотримуюсь проукраїнської позиції, проте пропоную ретельніше осмислювати процеси, які відбуваються в країні, щоб гору не брав популізм.

РН: Мілітаристський?

ЄК: Зокрема.

РН: Тебе не лякав радикалізм ультрас?

ЄК: Звичайно, що ультрас «топили» за Україну, але під час спілкування з ними я не відчував радикалізму. Ультрас — це не тільки бешкетники, які їздять скрізь за командою й фанатично доводять їй свою відданість.

Там були різні люди, яких об’єднувала небайдужість до всього, що відбувалося в Луганську. Я познайомився з музичним колективом, якому погляди цього руху були близькі.

Бажання змінити місто на краще відрізняло фанатів від іншої молоді, серед якої на той час популярною була точка зору, що Луганськ занепадає й звідси потрібно виїжджати. Мені Луганськ подобався, і я докладав зусилля, щоб зміни проходили активніше.  

Згодом вся ця діяльність вилилася в створення громадської організації. Ми почали проводити культурні заходи: показували фільми та обговорювали їх. Певна частина нашої команди почала навіть задумуватися над тим, щоб йти в політику.

РН:  Ці люди реалізували себе в політиці?

ЄК: Не встигли. Хлопці дорослішали, дехто йшов у бізнес, а потім почалася війна.

"Україна стала незалежною, але успадкувала радянську культурну модель."

РН:  Цікаво було б почути твою думку як художника про причини цієї війни.

ЄК: Тут можна наговорити на ще одне інтерв’ю. Є внутрішні та зовнішні причини. Щодо зовнішніх, думаю, все й так зрозуміло — це Росія. Серед внутрішніх причин одна з головних — це відсутність адекватної культурної політики в державі. Вона стала незалежною, але успадкувала радянську культурну модель. Якщо взяти, наприклад, будинки культури, то, окрім прапорів на вході, більше нічого не змінилося.

РН: Ти вважаєш, що будинки культури вплинули на суспільство?

ЄК: Так, і суттєво. Легко уявити типовий сільський будинок культури, в якому дітей навчають дешевих віршів. Ті, хто навчають, роблять це нещиро, щоб потім відзвітуватися перед начальством. Такий формальний підхід до культури сприяє розвитку суспільства споживацтва, в якому для людей головне у житті — це матеріальні цінності. Не дивно, що ці люди живуть без чіткої громадянської позиції.

Або візьмемо музеї, які сприяли поширенню радянських міфів. Добрий приклад — міф про шахтаря Олексія Стаханова. У наш час не менш як шість разів фіксувалися видобутки вугілля, кожен із яких перевищував його рекорд. Це свідчить про те, що міф продовжує жити й живе зараз, а влада сприяє цьому. Очільники відділів культури працювали там у радянський час. Як правило, вони новими течіями в мистецтві не цікавляться. У той момент, коли Радянський Союз розпався, ці люди були розгублені, не знали з якого боку й кому «підспівувати». Зараз, думаю, вони вже зорієнтувалися.

Всі культурні заходи, у яких я та мої однодумці брали участь у довоєнному Луганську, ніде не перетиналися з офіційною культурою. Ба більше, творчі люди, здатні критично мислити, завжди трималися осторонь від неї. Це був, так би мовити, умовний протест проти офіційної культури.

"У мене немає довіри до військового розв’язання цього конфлікту."

РН: Ти знаєш війну зсередини. Як її можна зупинити?

ЄК: Після демобілізації я продовжую займатися художніми практиками. На них у мене великі сподівання. Вважаю, що мій вклад як військового для припинення цієї війни є другорядним у порівнянні з художніми практиками. Мистецтво може відіграти значну роль у примиренні двох ворожих сторін й зупинити війну. Цю проблему можна вирішувати комплексно: вести перемовини та проводити грамотну культурну політику. У мене немає довіри до військового розв’язання цього конфлікту. Навіть якщо припустити, що наші війська завтра зайдуть у Луганськ, проблема не вирішиться.

Я б орієнтувався на більшість жителів непідконтрольної Україні території, які, за моїми спостереженнями, тягнуться до примирення й не хочуть воювати. Я зараз кажу за простих людей, які не воюють і не належать до верхівки керівництва невизнаних республік.

Я входжу до колективу творчого об’єднання «Луганская контемпорари диаспора», яке зараз ставить собі за мету проаналізувати причини та наслідки цієї війни. У цьому об’єднанні працюють художники з Луганська. У митців є багато прийомів, за допомогою яких вони можуть вплинути на військових.

Розмальовки з абсурдними ілюстраціями, запозиченими з воєнної літератури

РН: Як саме митці можуть вплинути на перебіг війни?

ЄК: А що може об’єднати молодь Луганська і Києва? Я думаю, якщо створювати проекти для консолідації роз’єднаного суспільства, то вони обов’язково будуть пов’язані з культурою.

Наші художники презентували мистецький журнал на одній із вечірок у Києві. Туди на запрошення приїхали хлопці з непідконтрольної території. У номері того журналу висвітлювалися культурні події, які пройшли останнім часом у Донецьку та Луганську. Під час спілкування наших художників із гостями стало зрозуміло, що у нас близькі погляди на конфлікт. Деякі кияни на вечірці були трохи здивовані, коли дізналися, що на непідконтрольній території живе молодь, яка ходить на рейви та цікавиться організацією їхнього проведення. Про Україну у світі говорять із двох причин: перша — це війна, друга — революція в царині рейвів, яка почалася 2014 року. Танці під електронну музику притягують сюди молодь із Європи, яка тусується з нашою.

Ми розуміли, що ці хлопці, коли повернуться додому, будуть розповідати своїм знайомим, як вони провели час. Ми побоювалися, що їхню поведінку можуть дома не зрозуміти. Через це ми вирішили обійтися без підтримки міжнародних організацій, у яких є свій погляд на цю війну.

РН: Якщо молодь із окупованої території приїжджає сюди, танцює на вечірці, спілкується з місцевими однолітками, виявляється, що у них багато спільних поглядів, то знову повертаюся до запитання, в чому суть цієї війни?

ЄК: В чому суть цієї війні, я не зрозумів, проте точно знаю, що в Луганську і Донецьку живе багато молоді, яка пов’язує себе з Україною. 2017 року багато українців підтримували транспортну блокаду, й певні сили підігрівали настрої в суспільстві, щоб відділити непідконтрольну частину Донбасу від України, мовляв, адекватні люди звідти всі виїхали. Як, виявилося, не всі. Важливо про це говорити.

РН: Над чим ти зараз працюєш?

ЄК: Монтую зі своєю дівчиною Настею фільм, який знімали з нею в Карпатах. До речі, з Настею ми познайомилися під час луганського Майдану, а до цього були не знайомі, хоч і жили через під’їзд.

Експозиція в «Мистецькому арсеналі»

Деякі шматки з цього фільму ми показували в «Мистецькому арсеналі» на фестивалі молодих художників. Там ми створили експозицію із викладеними на вітрину реквізитами, якими користувалися під час зйомок.

До експозиції увійшли також розмальовки з ілюстраціями, запозиченими з воєнної літератури. Частина з них виглядає трохи абсурдно й навертає людей, які брали участь у війні, до її філософського переосмислення. Наприклад, є ілюстрація замаскованого під звичайний пеньок пункту спостереження, в якому солдат дивиться через отвір у зорову трубу. Або ілюстрація командного пункту, замаскованого під могилу, в якій сидять солдати з телефонами.

РН: Який жанр цього фільму й про що він?

ЄК: Мені важко визначити його жанр, тому що ми себе знімали, граючи конкретні ролі, проте спілкувалися між собою, як у житті. Фільм про те, як двоє військових із ворожих таборів утекли в ліс і живуть в ньому.

Герої фільму не говорять про те, хто з них на чиєму боці воював. Невідомо, що це за війна.

Зрозуміло, що в реальному житті, коли я та Настя служили, ми в ліс не тікали, тому ця сцена є постановною. Її можна розглядати як метафору, бо ми, дійсно, все літо провели разом у Карпатах і переосмислювали війну. Знімати суто документальний фільм, який копіюватиме реальність, нецікаво. З іншого боку, життя набагато цікавіше, ніж придумана історія в ігровому фільмі.

РН: Як ці військові познайомилися?

ЄК: Вони могли бути знайомі раніше, а коли почалася війна пішли служити в різні табори.

РН: Дякую тобі за цікаву розмову.

Розмовляв Роман Назаренко.