Нація в заголовках, клас у підтексті: робітничий популізм і повернення витісненого в неоліберальній Європі

Калб, Дон

  • 16 вересня 2013
  • 1251

Дон Калб

Вперше опубліковано у: Спільне, №5, 2012: Політекономія расизму, с. 8-23.

Приблизно з 1989 року неонаціоналізм виріс як вибухонебезпечна політична сила майже у всіх країнах Європи. На відміну від політичних наук та досліджень суспільних рухів, ми зосереджуємося не на рухах, політичних лідерах та ідеологіях, а радше на соціальних групах, що їх формують. У широкому розумінні — це робітники. Ми вивчаємо їх на заводах, в офісах та житлових районах, розглядаючи також, як на них впливають більш довгострокові процеси соціальних змін. Ця книга, отже, є також книгою про клас. І тому ми мусимо розглянути капітал, держави і транснаціональний капіталістичний лад у процесі становлення. Ми пропонуємо антропологічне доведення того, що неонаціоналізм робітничого класу є дещо травматичним вираженням матеріального та культурного досвіду відчуження та позбавлення громадянських прав у неоліберальну епоху. Цей досвід не так легко виразити якось по-іншому в постполітичному консенсусі нової Європи.

З часів колапсу західного фінансового сектору багато параметрів глобалізації, що сформували попередні три десятиліття, зазнають різких змін та поворотів. Сучасні ключові поняття «неолібералізму» та «Вашингтонського консенсусу», які з часів зародження альтерглобальстського руху у 1999 році були основою багатьох академічних та політичних дебатів з глобалізації, зарез прояснюють менше, ніж будь-коли. Тим не менш, мало хто з економістів, політологів чи антропологів не погодиться із загальним твердженням, що робітники-громадяни в сучасних транснаціоналізованих державах далі відчуватимуть лихоманку конкуренції поруч із мільярдом нових працівників, що додалися до капіталістичної системи з 1989 року, а також іще двома мільярдами, які можуть додатися в наступні два десятиліття і посилити цю конкуренцію. Ця драматична експансія глобального робітничого класу впродовж лише кількох десятиліть залишатиметься однією з основних детермінант сучасної епохи, як на особистому та інтимному, так і на всесвітньо-історичному рівнях — байдуже, якими парадигмами ми її позначатимемо.

Наслідки потроєння пролетаріату, безпосередньо втягнутого у світовий капіталізм, ще довго лишатимуться головною проблемою для політичної та соціальної реальності будь-де, попри часті прогнози Іммануїла Валлерстайна про очевидний кінець капіталізму, яким ми його знаємо. Пролетаріат тепер більш фрагментований і розпорошений серед більшої кількості національних держав, ніж будь-коли раніше. Держави тепер надійно розподілені на нерівних ділянках глобального поділу праці, влади і культури. Більше того, нескінченне поширення глобального капіталізму ще не стирає переважаючої неоднорідності тих класів, що залежать від зарплати.

Відбувається перехід до дедалі покірнішої «постполітики» (Mouffe 2005, Crouch 2004) і неспинне правління експертів. Держави в Європі та деінде (але особливо в Європі) зазнавали стійкого звуження політичної сфери. Вибір народу став порожнім поняттям, щойно закон вступив на зміну політики, а експерти отримали ширші можливості свавільно приймати рішення, що раніше були предметом громадських дискусій. Уся структура ЄС сама по собі є водночас і основною причиною, і наслідком у спіралі постполітики в Європі. Вона перевела величезні обсяги ключових політичних питань зі сфери демократичних національних форумів до транснаціональних, технократичних, і офіційно таємних Комітетів постійних представників (Coreper committees), зробивши бажаним результатом, обов’язковою процедурою і єдиною формою законної політики консенсус еліти (Anderson 2009). Неолібералізм був важливою частиною ідеологічного тла згасання політики, класичним прикладом чого є неолібералізація соціал-демократії в Європі та неолібералізація управління та державності в цілому.

Антропологи, безсумнівно, знали і критикували ці процеси в Європі та поза нею, проте не могли уникнути їх. Нароцькі (Narotzky) та Сміт (Smith) правильно зазначили, що антропологічна наука Європи в попередній період рідко прямим чином фокусувалася на проблемах соціального та індивідуального відтворення за відновленої гегемонії «корпоративного капіталізму». Антропологія зосереджувалася на проблемах управління, мігрантів, релігії та етнічності, хоча багато дослідників точно відчували, говорячи словами Жижека, що капіталізм є тим «реальним, що ховається в тіні». Фінансовий колапс західного банківського сектору зараз, можливо, допомагає розширити простір для антропологів, щоб вони зустріли «реальне». І справді, останнім часом ми спостерігаємо цікаве відродження економічної антропології, а також міждисциплінарну зацікавленість в Поланьї та процесі комодифікації. Але Поланьї не веде безпосередньо до відновленого інтересу до праці, капіталу та класу, а саме це ми пишемо у цій книзі, в широкому трансдисциплінарному сенсі, зокрема, з метою пояснення зростання націоналістичного популізму.

Популісти, звичайно, стверджуватимуть, що занепад політики — це змова проти народу, і вони звинувачуватимуть правлячих політиків. Ми ж стверджуємо, що це відбулося у дещо більш систематичний і прозорий спосіб. Цей занепад був скерований чітко визначеним і крупномасштабним матеріальним процесом глобалізації та монетизації капіталу і, як наслідок його колективною трансформацією (з небагатьма винятками) національних соціалістичних держав добробуту та розвитку в конкуруючі держави Джессопа, починаючи з кінця сімдесятих років у відповідь, зокрема, на робітничий активізм та народні повстання на Заході (Silver 2003) і промислове перевиробництво в країнах ядра (Brenner 2003). Знову ж таки, цей загальний процес не з однаковою силою зачепив кожну державу в Європі та деінде. Різні місцевості, різні стадії розвитку, різні історії громадянства та історії сучасної республіки, призвели до різних результатів і різних акцентів у тому, що було тим не менше досить універсальним процесом. Крім того, близькість або віддаленість національних еліт держави від джерел глобального капіталу була важливою. Це включає різницю в тиску у напрямі неолібералізації в англосаксонських країнах і Нідерландах (з великими глобалізованими фінансовими секторами), з одного боку, і Німеччиною, Італією, Австрією, з іншого боку. Потужність неоліберальних еліт для підкупу своїх виборців також дуже відрізнялася: соціал-демократи «Третього шляху» у Великобританії та Нідерландах зберігали свою підтримку досить тривалий час, попри відмову від боротьби за соціальні права, тоді як така ж енергійна еліта в Польщі або Угорщині відразу ж була засуджена в опитуваннях громадської думки. Але якими б не були відмінності і різновиди капіталізму, держав і процесів комодифікації, загальне правило, понад усе в Європі — це тиск на соціальні права, солідарність та соціальну політику; зменшення простору для чисто внутрішньої політики накопичення; і тиск на легітимність державних еліт і політичних класів. Це також означатиме, як Фрідман стверджував неодноразово, подальше виснаження ліберальних і модерністських наративів про національну державу та соціальну інженерію, які супроводжували створення сучасної держави.

Як спільний наслідок правління постполітики та поновленого капіталізму, який ховався на задньому фоні (як Пол Піконе (1993) першим передбачив), Європа (як і інші місця) приблизно з 1989 року переживала поширення, генерацію та регенерацію нових гібридних та живучих популізмів. Ці популістські почуття та дискурси заперечують деякі з основ ліберального правління та складаються з етнонаціональних та етнорелігійних символів, а також із деяких лівих вимог. Як писав Піконе у 1993 році щодо Франції: «Французька нова правиця, схоже, у чомусь має рацію, протиставляючи універсалізуючий “новий клас”, який нав’язує усім абстрактний ліберальний порядок денний, та популістів, котрі хочуть жити своїм життям у своїх спільнотах, зі своїми культурами, інституціями, релігіями тощо». Він реагував на першу хвилю наступу Національного фронту у Франції.

Проте Піконе не помітив, що абстрактний лібералізм «нового класу» саме тоді міцно вплітався у глобалізуючий порядок денний капіталістичної конкурентної держави. Це зрушення безумовно сприяло прискоренню втрати лібералами легітимності та швидкому поширенню «розмов про культуру» , які антропологи описували в той час (Kalb 2005; Stolcke 1995). Але його передбачення, що діалектика локальних групових культурних особливостей на противагу абстрактному ліберальному космополітизму буде все більше характеризувати внутрішньодержавні умови у новій ері Єдиного Світу, було вельми слушним. Новий політичний розкол з’явився як близький («північний») родич до добре відомих внутрішньодержавних конфліктів на «глобальному півдні» у період після 1989 року. Обидва були проігноровані статусними філософами «кінця історії» та теоретиками зіткнення цивілізацій. Їх також проігнорували соціологи «альтернативних сучасностей» (Cooper 2005), які продовжували розмову про великі цивілізаційні блоки та ігнорували кросцивілізаційну класову прірву в межах тих уявних блоків.

На 2010 рік популізм, що поширився Європою, непокоїв та лякав панівні політичні класи в усіх європейських державах. Якщо ми залишаємо осторонь (хоч і безпідставно) Югославію, то почалося це з Франції, Італії та Бельгії на початку дев’яностих, але швидко поширилося на класичні приклади історично сильних ліберальних демократій, таких як Швейцарія, Нідерланди, Данія, Швеція і нарешті — Великобританія (довгий час захищена відсутністю пропорційної системи голосування). Популістська хвиля вразила і постсоціалістичні держави, яким в ті роки саме влаштували екскурсію Європою. У літературі дев’яностих проаналізовано першу хвилю правих та ксенофобських антиелітарних мобілізацій на Заході. Кенован прийшов до висновку, що навіть коли вони були неприємними з академічної та елітарної точок зору, вони рідко коли були справді небезпечні. Хоча популісти казали, що вони представляють «безмовну більшість», вони ніколи не отримували більше незначної частки голосів (Canovan 1999:5). Це було в 1999 році. З того часу Ле Пен успішно пройшов у другий тур французьких президентських виборів і допомагав торувати дорогу для Саркозі. У Нідерландах виграв вибори Пім Фортейн, хоча його застрелили, перш ніж це стало реальністю (Buruma 2006), а нині ця країна стикається з новим популістським піднесенням на чолі з Гертом Вілдерсом. Угорщину після кількох років масових популістських демонстрацій перед парламентом у Будапешті очікує прорив партії «Йоббік» у 2010 році, котра отримала більше 15% голосів угорців на недавніх виборах до ЄС. Швейцарія та Австрія мали свої популістські рухи, що регулярно отримували понад 20% голосів. В Італії також є численні популістські партії, як от Ліга Півночі та постфашисти в коаліціях з іншим турбопопулістом Берлусконі. Праві популісти керували Польщею у 2005-2007 роках. Данія, Швеція, Норвегія також переживали сильні сплески популізму та утворення нових партій. Ще важливішим є домінування націоналістичних популістів в окремих містах та регіонах, наприклад в Антверпені, Клуж-Напоці, території навколо Цюріха, в Італійських Альпах, Карінтії, Дебрецені, Софії, Роттердамі, деяких невеликих французьких містах. Ступінь заможності, по суті, не має значення; також не відіграє ролі присутність або відсутність консолідованих демократичних партій. Популістська хвиля є практично універсальною.

Важливим питанням для антропологів зараз є те, що такі популізми — це не лише галасливі переривання щоденного бізнесу постполітики, як часто пишуть політологи, не слід їх розглядати й як передовий загін нового європейського фашизму, як часто роблять ліберальні журналісти та активісти неурядових організацій. Скоріше й ближче до суті, вони є посередниками, за допомогою яких ширші позбавлені громадянських прав маси осмислюють свій досвід і своє невдоволення пост-політичним неоліберальним глобалізованим оточенням. Також ті люди, які не підтримують голосно радикальних націоналістів (правих та лівих, в основному, правих; ця відмінність доречна, але складніша, аніж здається) сьогодні часто засуджують панівні політичні класи за змову проти «народу». Подібно до публічних ідеологів «нових правих», вони ясно формують свою бриколажну критику з комбінованих шматків безпосереднього досвіду і популістських протестних фреймів, опосередкованих масами. Розкриття діалектичного зв’язку між народним гнівом та обуренням, з одного боку, та організованими радикальними правими (та лівими) в Європі, з іншого, здається справою часу, що її етнографічні методи змогли допомогти просунути вперед. Дослідницькі статті в цьому збірнику відстоюють необхідність відкрити приховані історії відчуження (dispossession), позбавлення громадянських прав та упідлеглення, які породжують специфічні види відчуження обурених класів у їхньому нестабільному діалектичному зв’язку з глобальними, національними та місцевими історіями неоліберальної транснаціоналізації.

 

Антропологія неоліберальної глобалізації, страху та націоналістичного популізму

В останніх дослідженнях з антропології Гінгріч та Бенкс (Gingrich and Banks 2005) і Аппадурай (Appadurai, 2006) підкреслювали важливість соціальної незахищеності, страху та люті як факторів у породженні чутливості населення до популістських ідеологій етнічного та релігійного неонаціоналізму. Їхні праці співзвучні із загальним уявленням Джонатана Фрідмана (Friedman, 2003) про «подвійні поляризації», що супроводжують глобалізацію: поляризації, що сполучають щораз ширші соціальні розділення із щораз поширенішими ідіомами глибокої культурної відмінності за доби, коли панівні еліти та їхні союзники мають структурну спокусу перетворитися на космополітичні класи й відректися від проекту нації як спільноти долі. У процесі цього колишні «фордистські» робітничі класи переробляються (як в уяві, так і фактично) на етнізований «народ», а нижчі прошарки — на расиалізовані «небезпечні класи» (classes dangereuses). У відповідь перші проникаються уявленням про колективні зв’язки та колективну долю й вимагають права на повагу та гідність як народ, від якого має походити легітимна влада. Тоді як останніх усе більше конструюють як чужих за своєю суттю для національного тіла чи то за допомогою мови культури й відмінності, чи то понять люмпену, або андеркласу, або біологічної раси.

Ці дуже різні праці збігаються в твердженні про те, що будь-яке пояснення підйому популістського неонаціоналізму в Європі й поза нею слід розглядати на спільному тлі, так би мовити, «подвійної кризи» народного суверенітету, з одного боку, й людей праці, з іншого; подвійної кризи, що, без сумніву, характеризує нове тисячоліття. Також вони висувають твердження, хоч і не завжди його розвивають, що витки націоналістичної параної, хоч структурно й породжені подвійною кризою, свою конкретну історичну динаміку, значення та символізм отримують із доступних для спостереження конфігурацій — конфронтацій, альянсів та розмежувань — класу всередині специфічних (але часто «схованих») локальних історій. Схоже, що ця загальна теза підтверджується не тільки у власне антропологічній царині. Такі спеціалісти з порівняльної історичної соціології як Баггінгтон Мур-молодший (Moore Jr. 1978), Майкл Ман (Mann 1999), Іра Кацнельсон (Katznelson 1998), і Чарльз Тіллі (Tilly 2003, 2007) наголошують, що коли лібералізм хоче контролювати центр демократичного процесу, то йому треба відкрито звернутися до класового розколу, артикулювати, обговорювати та організовувати його за демократичного капіталізму, а не придушувати. Якщо ця подвійна криза про щось і свідчить, так це про те, що за останні три десятиліття лібералам стає все важче досягнути цього балансу. Можна передбачити, що в Європі їм буде важче це зробити на пост-соціалістичному Сході, ніж на Заході. Їхні політичні еліти мали в розпорядженні менше ресурсів, ніж західні колеги, щоб захистити свій електорат від глобального неолібералізму чи підкупити його. Вони були більш залежними від позитивних подій на «голому» ринку, таких як економічне зростання та помітне просочування багатства до широких кіл населення. Ще б пак, східноєвропейські еліти потребували основоположного легітимаційного міфу наздоганяння Заходу та «повернення до Європи». Але західні державні еліти це теж зачепило.

Ця історія не обмежується Європою, хоча часові рамки, структура та субстанція процесу будуть різнитися залежно від місця. Тарік Алі стверджував, що на Близькому Сході та в західній Азії придушення просвіченої лівиці провіщало релігійний фундаменталізм (Ali 2002). Різноманітні дослідження довели достовірність того, що неоліберальна глобалізація, фрагментуючи робочу силу й чинячи тиск на соціальну зарплатню, позбавляючи державу суверенітету на користь суверенітету капіталу та обмежуючи «ліву руку держави» (як її називав П’єр Бурдьє) і посилюючи «праву руку» (фінанси, правопорядок), у більшості випадків і систематично супроводжується кліматом глибокої непевності серед населення. Вважається, що цей клімат живить політику страху, яку все більше експлуатують нові політичні брокери як з правого, так і з лівого флангу, викликаючи неліберальну масову реакцію в таких різних краях, як центральна та західна Африка, Сполучені Штати, західна Європа, Кавказ та східна Азія. Схоже, тільки Латинська Америка є цікавим винятком із, судячи з усього, досить поширеного тренду. Як підсумовує Шанталь Муфф: «Саме неспроможність артикулювати доречні політичні альтернативи довкола конфронтації окремих соціально-економічних проектів пояснює, чому сьогодні антагонізми артикулюють мовою моралі» (Mouffe 2005: 59). Ця зміна репертуару основоположна для всіх сучасних націоналістичних популістів. Та слід підкреслити, що вони не «артикульовані мовою». Їх також артикулюють повномасштабні моральні паніки, що наростають як снігова куля й не обмежуються кабінетами високих політиків, а регулярно виливаються на вулиці.

 

Клас та відчуження

Популізм у сучасній кон’юнктурі — це неприйняття ліберальних еліт, які неспроможні використати ресурси демократичної національної держави для примирення глобальних процесів і місцевих потреб та побажань, а натомість прославляють елітарний космополітизм чи використовують державну владу й ідеології космополітизму в сенсі Фрідмана для безсоромного відчуження на місцевому рівні. Вузькополітичний наслідок цього — народження медіапривабливих і харизматичних ідеологів, які сіють хаос серед усталених політичних класів й інституцій, — про що постійно говорили політологи. Але говорячи про популізм у ширшому значенні, ми маємо на увазі настрої та почуття людей, позбавлених громадянських прав, що виникають від прірви між повсякденним життям, яке видається все більш хаотичним і неконтрольованим, і ширшими проектами публічної влади, на які вони не мають впливу й які ці безправні підозрюють у сприянні позбавленню себе прав. Згідно з визначенням демократії Чарльза Тіллі — це явна дедемократизація. У його глибоко соціологічному баченні, дедемократизацію супроводжує нав’язування залежності від спеціалізованих мереж довіри, що є необхідними для соціального відтворення робітничого класу. Саме нав’язана спеціалізація довіри та звуження публічної сфери підливає оливи у вогонь робітничого популізму.

Саме в цьому пункті зустрічаються популізм, відчуження та приховані історії. Поясню. В останніх працях таких авторів, як Славой Жижек (Zizek 2008), Янніс Ставракакіс (Stavrakakis 2007) і Бенджамін Ардітті (Arditti, 2005), що поєднують політичну теорію з психоаналізом, висловлено сильну гіпотезу про те, що робітничий популізм на глибшому рівні слід розглядати як симптом, що виражає «повернення витісненого». Це символ, що, з одного боку, натякає на травматичний досвід, а з іншого — символізує цей досвід у спотвореній формі. Прямий доступ до травматичних подій заперечено, але не забуто повністю. Симптом дозволяє витісненому повернутися «більш або менш обхідними шляхами» (Arditti 2005:88). Що ж тоді витіснено? Звісно, я маю на увазі, як і Жижек та Муфф, клас у дуже широкому сенсі слова. Класова експлуатація та класове приниження — ось витіснена й заперечена, але так і не забута травма, що знаходить вияв у неонаціоналістичному популізмі, оскільки ширша громадянська культура неоліберального зростання, джентрифікація і космополітична класова формація закриває своїм натуралізованим громадянам доступ до класової мови. Тому Жижек називає правий популізм «зміщеною версією робітничої політики» і сардонічно додає, що «правий расистський популізм — це сьогодні найкращий аргумент за те, що класова боротьба триває, вона далеко не застаріла…» (Zizek 2008: 267). Я поділяю його висновок, що «фундаменталістський популізм — це заповнення пустки, тобто відсутності лівої мрії» (Zizek 2008: 275). Симптом повертає клас у формі болючого Unbehagen [невдоволення] та моральної паніки.

Нещодавно Девід Гарві (Harvey 2003), Майкл Перелман (Perelman 2000) та інші знову привернули увагу до Марксової праці про «первісне накопичення». Маркс вважав, що капіталізм постав за допомогою активів, накопичених неринковим способом: неприхованим грабунком та використанням влади, насилля й закону. Класичний приклад — британське огородження ранньомодерного періоду. Ідучи далі, Гарві та інші критикують Маркса за припущення, що характер первісного накопичення стосувався лише «передісторії» капіталу. Відомі твердження Рози Люксембург і пізніше Ханни Арендт, що капіталізм завжди залежатиме, і в сьогоднішньому функціонуванні також, від втягування людей, товарів та інших активів в обіг капіталу неринковими, політичними й насильницькими засобами, надаючи, таким чином, системні субсидії накопиченню капіталу. Щоб позбутися телеології, Гарві влучно переформулював це поняття як «накопичення через відчуження» (Harvey 2003). Тоді як за Гарві «накопичення через розширене відтворення» передбачає широко розподілюване зростання суспільного продукту через збільшення продуктивності та соціальної зарплатні, накопичення через відчуження стосується ситуації, коли зростання прибутків та капіталу супроводжується руйнуванням активів чи закриттям доступу до активів, необхідних для соціального відтворення «звичайних людей» і політично організованим тиском на соціальну зарплатню. Як класичні приклади досягнення цього Гарві згадує приватизацію, масштабну девальвацію та скорочення суспільних прав і «спільного».

Гіпотези Гарві допомагають провести ключові розрізнення для аналізу широкомасштабних механізмів нерівномірних суспільних змін за неоліберальної глобалізації. Проте Гарві робить фундаментальну для лівих помилку і припускає, що накопичення через відчуження тісно пов’язане зі зростанням антиглобалістських лівих протестів проти корпоративної апропріації (див. також Kalb 2009b). Хоч таке трапляється — тут важливим прикладом є глобальний Південь: «Via Campesina» в Бразилії чи ліві організації в Соуето або Західному Бенгалі, — є сенс виділяти регулярну спорідненість між накопиченням через відчуження та робітничим неонаціоналізмом правиці в європейському контексті — хоча часом трапляються випадки ліберального чи лівого популізму, такого як шотландський, про який пише Гілфілан. Очевидна причина — це постполітика та маргіналізація лівих альтернатив, у тому числі повна дескредитація соціалізму і марксизму в постсоціалістичній Східній Європі. Проте глибша причина ховається в орієнтації інтересів вищого середнього класу на ліберальний космополітизм транснаціональних еліт та їхній глобалізаційний проект. Переорієнтація означає переведення інтересів з класової мови, соціальних прав та створення держави загального добробуту на абстрактний гуманізм в неоліберальному втіленні. Іншими словами, пояснення криється в нових класових формаціях.

Тому дослідження специфічних шляхів та досвідів накопичення через відчуження важливе і ризиковане. Важливе, бо вони обіцяють розуміння ключових механізмів та відкриття історій позбавлення прав власності, що ізольовані й спотворені в популістському публічному дискурсі; ризиковане, бо симптоматичний характер останніх не впізнає справжні властивості перших. Отже, ми стоїмо перед «прихованими історіями» у щонайбуквальнішому значенні.

У конкретному випадку постсоціалістичної Східної Європи витіснення ще глибше. Так, після краху соціалізму класова мова зазнала ще більшої делегітимації, ніж на Заході, зважаючи на масове відкидання нав’язаної радянської ідеології та масове замилування поняттями демократії та реформ. Справді, «приєднання до Заходу», «демократія» та «реформи» були настільки сильними громадянськими символами звільнення Східної Європи, що аналіз системних суперечностей світового капіталістичного процесу та постсоціалістичних суспільних змін донедавна був табу для інтелектуалів Центрально-Східної Європи. Таких наративів просто не було. А була все сильніша підводна течія, що часом виходила на поверхню. Вона чутлива до несправедливості проти народу і намагається всередині і ззовні розкрити особу ворога, на якого можна звалити відповідальність.

 

Користь від етнічного іншування

Незважаючи на те, що заголовки західної преси мають тенденцію описувати орієнталістську картину постсоціалістичного європейського Сходу як котел, наповнений націоналізмами етнічних більшостей, насправді, на даний момент були проведені лише незначні антропологічні дослідження на тему динаміки розвитку неонаціоналізмів на сході Європи 1. Західні ЗМІ, звичайно, інакше ставляться до націоналізму Заходу. Вони розглядають останні конфлікти в питаннях імміграції, стимульовані ультраправими рухами і загострені «боротьбою з терором», «ісламськими організаціями» і хіджабами в школах. Соціальні дослідження не надто відрізняються і розглядають питання націоналізму головним чином під кутом расової приналежності та імміграції, для дослідження яких виділяється у кілька разів більше коштів, ніж для етнографічних досліджень класів. Білий робітничий клас, очевидно, після чималої кількості заяв про свою кончину повинен був стати середнім класом і не повинен мати жодних подальших обґрунтувань для існування у своїй «класовій формі». Він може заново з’явиться у формі матерів-одиначок підліткового віку, хуліганів, дітей, що кинули школу, фашистів, молодіжних банд, тимчасових працівників та їхніх потреб у постійному перевихованні, і одиноких бідних літніх людей, що живуть у менш благополучних районах. Як соціологи, так і преса ділять ці групи на маленькі частини і абсолютно відкидають «класовість», вони піддаються обговоренням культури, манії етнічної приналежності та міграційній паніці, і як наслідок — містифікують джерела популістського націоналізму на Заході, зосереджуючись на агентах, які вважаються чужими сутності самого західного світу — а саме на мігрантах і ультраправих. Указуючи на етнічного іншого як причину ксенофобних правих рухів вони зображують ці рухи як відхилення від загальноприйнятих норм західного лібералізму всуспільствах Заходу з нібито інститутом середнього класу, на противагу націоналістичному сходу Європи, який визначається робітничим класом.

Усупереч такому зручному західно-стереотипному уявленню, ми стверджуємо, що західно- і східноєвропейські націоналістичні популізми мають дуже схожі соціальні корені й придатні для порівняння соціальні бази. Їх породжує процес неоліберальної глобалізації та класового реструктурування на глобальному, регіональному, національному і локальному рівнях. Їхня нинішня динаміка, що визначається окремими подіями, спричинена по-різному впорядкованими й поділеними політичними полями. Свій символізм вони запозичують з радикально відмінних національних уяв, історій, спогадів та амнезій. Тобто вони таки відрізняються зовнішніми виявами. Проте їхня синхронізація після 1989 року — це не збіг, їхня формальна причинна обумовленість в сучасному всесвітньоісторичному контексті — спільна.

Подвійний фокус нашої збірки, що спрямований як на Східну, так і на Західну Європу, допомагає зсунути перспективу в бік класу й виділити спотворення, спричинені західним фокусом на етнічності та еміграції. Останнім часом засвідчено зростання правих популізмів у Східній Європі, зокрема в Польщі та в Угорщині. Але їх не так легко виправдати етнічним іншим, як деякі націоналізми в Західній Європі. Учасники цих східноєвропейських рухів очманіло шукають такого етнічного опонента, й іноді він їм трапляється під руку в фігурі ромів (проте не в Польщі). Хоча роми дійсно фігурують в чеській, словацькій, болгарській та угорській правій популістській уяві, вони, звісно ж, не іммігранти. До того ж, на відміну від марокканців у Роттердамі, Брюсселі та Парижі, пакистанців у Лондоні та Манчестері, турків у Берліні та Ессені й румунів у Римі та Сарагосі, східноєвропейські роми, як правило, живуть або в застійній сільській місцевості або в особливо вражених відчуженням робітників провінційних промислових містах, таких як Мішкольц або Кошіце (чи довкола цих міст). Більше того, вони вже довго жили в цьому середовищі. І хоч 90% з них мали формальне працевлаштування за соціалізму, тоді вони не були об’єктами такої відкритої ненависті, як зараз. Насправді ж вони — заново етнізований, безробітний і знову переведений на нестабільне працевлаштування робітний клас, що, за словами Тіллі, якраз і став моральною проблемою для суспільства, відколи державний сектор та державно-регульоване працевлаштування зазнало краху, заштовхуючи їх назад до їхніх відокремлених мереж соціального відтворення. Іншими словами, рома — це зразковий небезпечний клас у сенсі Фрідмана. Колись частина нижчих прошарків соціалістичного робітничого класу, зараз вони начисто позбавлені власності й покинуті на свою виснажену неформальну й іноді кримінальну тіньову економіку. Потім їх перетворили на уявний об’єкт страху для нещасних громадян в масивно занепалих провінційних містах, що відчайдушно тримаються за старі стандарти респектабельнсті. Іронія в тому, отже, що постсоціалістичний Схід дає нам нагоду нагадати Заходу про клас.

 

Локалізація класу та нації: відцентрування Західної Європи від Сходу

Дотримуючись гарного академічного правила атакувати спершу найміцніші бастіони інтелектуального супротивника, наша збірка розпочинається дослідженням Дори Ветта, присвяченим націоналістичному популізму в Кікінді, Сербія. Для західного здорового глузду після 1989 року Сербія була передостаннім прикладом есенціалізованого популістського націоналізму (класичний погляд — Kaplan 1994). Проте Ветта вивчає місце, що не просто було далеко від війни, але й відкрито відкидало підбурювання до війни, яким Мілошевич займався з 1996 року, та сприяло утворенню широкого електорального несприйняття Мілошевича в 2000 році. Кікінда — це багатоетнічне, багатомовне і мультирелігійне промислове місто, яке завдяки своїй антивоєнній політиці, мультикультурному складу й мультикультурній практиці удостоїлося нагороди ОБСЄ як «Найтолерантніше місто» Сербії 2003 року. Кікінда — і справді один з гордих майданчиків югославської міської індустріальної модерності, де представлені одні з найкращих і найвідоміших промислових об’єктів федеративної республіки.

Як показує Ветта, «толерантність», якою захоплюється ОБСЄ, насправді була частиною цієї історії успіху соціалізму Югославії. Проте після 2000 року широкі проєвропейські коаліції, що працювали на зближення Сербії з ЄС, демократичними принципами ОБСЄ і транснаціональним капіталом, призвели, урешті решт, до руйнування основи працевлаштування в Кікінді й колапсу міських соціальних служб, фінансованих місцевою промисловістю. Тією мірою, якою європейський капітал приходив, він не завжди відроджував місцеві заводи. Часто він приходив закривати їх, маючи на меті обмежити конкуренцію в Європі: не рідкісний розвиток подій в Центральній і Східній Європі (див. також статті Галмаї і Барта в цьому томі). Це породило парадокс: лише через рік після нагороди ОБСЄ і виставлення прикладом європейської ліберальної культурної модерності в Сербії електорат Кікінди більшістю підтримав Радикальну партію Шешеля, що завжди стояла на ще безкомпромісніших націоналістичних позиціях, ніж соціалісти Мілошевіча. Ветта повідомляє, що мешканці Кікінди тепер відверто порівнювали своє становище з африканським.

І справді, їхні розповіді дуже нагадують інтерв’ю Фергюсона в замбійському мідному поясі, у яких респонденти гірко нарікали на те, що обіцянки розвитку і модерності так насправді й не реалізувалися (Ferguson 1999). Різниця в тому, що мешканці Кікінди таки мали щастя жити в умовах міської промислової модерності ціле покоління. Зараз же вона руйнувалася докорінно прямо перед їхніми очима, і вони мали погодитися з цим заради «європейської модерності». І не дивно, що у них не було повного схвалення. Вони прямо називали цей процес «крадіжкою» і просили політики захисту. Без будь-якого доступного для них гідного довіри лівого політичного дискурсу, вони проголосували за єдину партію, що не погоджувалася з «крадіжкою» і послідовно її критикувала. Ветта робить висновок, що матеріальні процеси відчуження і чисто раціональний егоїстичний інтерес пояснюють, чому інженери, бригадири і робітники схвалювали сербський популізм Шешеля, що його чітко сформульований аналіз актуальної глобальної політичної економії та її наслідків для Сербії, як його цитує Ветта, змушує ніяковіти й наводить на думку, що автор слідкував за семінарами Девіда Гарві, Іммануїла Валлерстайна чи Саміра Аміна.

Ми стикаємося з «нав’язливою темою вкраденої країни і вкрадених фабрик», як це називає Петровічі у двох кейс-стаді Клуж-Напоки в Румунії. Ясно, що нав’язливий стан — це впізнавана риса травми, про яку йшлося раніше. І Петровічі, і Файє ще раз показують, що переживання «крадіжки» і загроза колапсу модерної міської життєдіяльності серед румунського промислового робочого класу пояснює велику частину громадської підтримки сповненого ненависті мера-націоналіста Фунара протягом довгого 12-річного періоду, що скінчився тільки 2004 року з входженням до ЄС і пов’язаним з цим винятково маштабним вливанням транснаціонального капіталу, що потребував місцевої кваліфікованої робочої сили. Коли на початку дев’яностих почався кривавий розпад Югославії, розкололася Чехословаччина, країни Балтії виходили з СРСР з вибухами досить ненадійно контрольованого насилля, і «субпролетарі» (Derlugian 2005) не припиняли бої на Кавказі, багато зі спостерігачів затримали подих, звернувши погляд на Трансильванію та її столицю Клуж-Напоку. Колишні угорські території Румунії населяло змішане населення зі значною частиною угорськомовного населення, що, до того ж, досі відчувало глибоке обурення Тріанонським договором (1923; східний відповідник Версальського договору) і румунською державою, і яке ніколи повністю не приймало нав’язаних кордонів. Угорська держава теж, схоже, не задоволена урегулюванням після 1989 року. На щастя, крім великої сутички 1991 року в Тиргу-Муреш, було дуже небагато масового насилля.

Історичний соціолог, дослідник європейського націоналізму Роджерс Брубейкер у недавньому масштабному історичному та етнографічному дослідженні Клужа (Brubaker et al. 2006) пояснив цей неочікувано благодатний сценарій розвитку через критику панівних уявлень про етнічність. Він стверджує, що говорячи про етнічність, часто мають на увазі «групізм», і це рідко коли виправдано. Він рекомендує розглядати етнічність як «когнітивний репертуар», якого не слід уречевлювати і не слід виводити з нього наявність справжніх згуртованих груп, що конкурують з іншими групами. Хоч у своєму дослідженні Брубейкер позиціонує себе як етнографа, що базує свої спотереження на «аналізі бесіди» (conversational analysis), він не дуже зважає на праці з антропології етнічності, хоч антропологи, мабуть що, дійшли до приблизно схожих «негрупістських» концепцій задовго до нього. Тож небагато з його загальних висновків здивують антрополога. Але схоже, що його мішенню є сучасна популярна журналістська «групістська» конотація етнічності на Заході (і серед дослідників Світового банку тощо). Продукт більше паніки, ніж академічного аналізу.

Та є тут і ключові відмінності від антропологічних описів. Антропологи часто підходять до етнічності як до символічного репертуару, що функціонує в контексті наявних соціальних стосунків, стосунків, що їх слід вивчати етнографічно в їхньому історичному та ситуаційно контекстуалізованому розгортанні (приклад ясного недавнього викладу, див. Richards 2009). Іншими словами, вони схвалюють «реляційно реалістичний» (relationally realist) підхід до етнічності як один з символічних репертуарів серед інших. Брубейкер же, якщо порівнювати з цими антропологічними працями, робить подвійний ідеалістичний хід. Він це робить, трансформуючи наперед встановлений «символічний» акт — що відсилає до публічного процесу чи публічної події — у просто «когнітивний» акт, який, очевидно, виникає в індивідуальній свідомості; і далі замінюючи історичну етнографію «розмовним аналізом», що базується на інтерв’ю та фокус-групах. Як і можна сподіватися, його книга розпадається на частину, присвячену чисто міській історії Клужа, — вона бездоганна сама по собі, але слугує просто історичним тлом — і чисто синхронічну частину, присвячену використанню когнітивних етнічних категорій, що заснована винятково на розмовному аналізі. Розділення книги — це не нещасливий збіг: «Повсякденна етнічність», стверджує Брубейкер, перебуває в опозиції до широкомасштабних історичних сил та інституційних процесів, і останні мають невелику перевагу перед першою. Дещо дивно знову побачити цей конструкт повсякденного життя, позбавлений влади, політики і публічного, через тридцять років після розмивання меж антропології та історії та після того, як численні культурні студії почали пропонувати не такі наївні знаряддя. Але й справді, грубо кажучи, це ніяка не антропологія і не етнографія. Петровічі також відзначає, що цей підхід різко контрастує з реляційним підходом Брубейкра в його ранній праці (Brubaker and Cooper 2000), і він вміло використовує Бурдьє, щоб показати обмеження використання Бурдьє Брубейкером.

Хоч «когнітивний репертуар» Брубейкера може допомогти нам пояснити, як етнічність в Клужі залишалася в основному приватним досвідом, це поняття не може пояснити, чому крикливий і навіжений націоналіст Фунар здобув відомість, виграв тричі поспіль місцеві вибори і пішов тільки 2004 року після 12 довгих і неспокійних років правління. Брубейкер, зіткнувшись із цим фактом, дещо безпорадно висуває гіпотезу, що мешканці Клужа вважали Фунара «смішним». Може й так, заперечує Петровічі, але вони масово голосували за нього і не тому, що вважали його колективним посміховиськом. Точніше, голоси Фунара були зосереджені у великих сучасних робітничих кварталах, побудованих як житлові придатки до соціалістичної промисловості протягом сімдесятих-вісімдесятих. Петровічі має намір показати, що боротьба за владу над публічною політикою, публічними символами і публічним простором — це необхідне тло для пояснення зростання популярності румунського націоналізму в робітничих передмістях Клужа після 1989 року. Крім того, він доводить, що таку публічно боротьбу неможливо зрозуміти, не вивчаючи класових процесів, а особливо траєкторій та досвідів відчуження, якого зазнали промислові робітники.

У дослідженнях конкретних постсоціалістичних випадків у цій книзі підкреслюється, що не слід забувати про те, що основним здобутком соціалізму для значної частини східноєвропейського населення була можливість сучасного міського життя для колись в основній масі сільського і глибоко збіднілого населення. Не великим перебільшенням було би стверджувати, що міста Центрально-Східної та Південно-Східної Європи до 1940 року були призначені для німців, євреїв, угорців та панівних класів будь-якого штибу. Соціалізм привів селян у міста як сучасний і освічений пролетаріат. Крах соціалізму після 1989 року під егідою глобального неолібералізму загрожував їм поверненням до селянського життя. Петровічі детально вивчає, як колапс і приватизація фабрик і загальна втрата економічних ресурсів уразила гідність румунських робітників. Промислові передмістя, що влилися в угорське місто Коложвар (Клуж) протягом 1960-1980-х рр., колись втілювали надію, прогрес і сучасність. Тепер вони перетворилися на території зневіри для частково і тимчасово зайнятого субробітничого класу, яких часто знову називають селянами в місті. Як і в Кікінді Ветти, якраз за кордоном Сербії, постсоціалістичний колапс загрожував стерти життєві досягнення цих людей — проживання у міському й сучасному середовищі. Мешканці Клужа не порівнювали себе з африканцями, як мешканці Кікінди, але з глибоким смутком вони розуміли, що опустилися на найнижчий щабель у Європі. У той час, як у центрі Клужа досі мешкав здебільшого угорський середній клас, румунські робітники з декласованих приміських кварталів підтримували політика, який заявляв, що сучасна міська якість життя центру Клужа належить саме їм. Тому Петровічі стверджує, що значення Фунара полягало в тому, що він чітко висловлював право робітників на місто після краху промислової бази Клужа, від якої залежала їхня присутність у місті. Робітники перебували в підвішеному стані між селянським минулим і невизначеним постсоціалістичним майбутнім, не маючи гадки про свій можливий статус і перспективи на цей час. Іншими словами, одержимість міським простором і символами була зручним зміщенням, створеним Фунаром та іншими ідеологами, що відволікало від травматичної одержимості вкраденими фабриками, які ні в кого не було сили повернути.

Флорін Файє вивчає ту саму міську територію, але з точки зору змагань між двома футбольними клубами Клужа. Клуб із більшою репутацією «Universitatea» протягом 90-х усе більше присвоювали собі як символічну домівку непостійно зайняті чоловіки з приміських кварталів. Роблячись усе більш агресивними й націоналістичними, вони виштовхували з клубу вболівальників угорського і румунського середнього класу. Тоді ті обрали собі старший, але традиційно менш успішний клуб «CFR», куплений угорським підприємцем на початку 2000-х років і перетворений ним на капіталістичну футбольну машину, що скуповує гравців у Африці, Латинській Америці й деінде. Цей клуб урешті виграв національний чемпіонат і був прийнятий до загальноєвропейських змагань. Це й є Фрідманова прірва між космополітичними класами й локалізованими або ж небезпечними класами, бездоганно втілена в ритуалізованій ворожнечі між двома місцевими футбольними клубами та їхніми фанами. Знову ж таки, саме класовий досвід і новостворена класова прірва є рушіями процесу на народному рівні.

Дослідження Файє — добре нагадування, що публічний майданчик для популістської політики класу і неолібералізму — це публічна сфера як ціле, а не просто політика у вузькому розумінні. Важливо пам’ятати, що публічна сфера включає медіа і всі можливі види публічних сприйняттів, репрезентацій та подій. Міхал Буховскі показав, як публічні сфери постсоціалістичних країн і зокрема нові «вільні» ЗМІ стали театром фантазій про формування середнього класу, споживацтва і процвітання, як у озахідненій уяві Заходу. Водночас вони створювали і поширювали орієнталістські уявлення про робітників і селян як внутрішній і зовнішній «Схід», який урешті може становити загрозу зростанню постсоціалістичного середнього класу, і тому їм краще заткнути рота, принижуючи їх. У поняття відчуження є, без сумніву, тверде матеріалістичне ядро, але є ще й сильний культурний вимір, який не завжди достатньо визнають. Честь, достоїнство і престиж — це рідкісні публічні блага, які вам можуть надати політичні товариства, але можуть у вас їх і забрати. Якщо це трапляється, публічна політика починає карати бідних і звинувачувати жертв відчуження у їхній долі, як недавно показав, зокрема, Лоїк Вакан (Wacquant 2009). Справді, не можна уявити «тверді» процеси поступової інституціалізації відчуження без постійних публічних атак на репутацію (а також кредитоспроможність, див. Tilly 2008), честь і гідність відчуження. Постсоціалістичний «перехід» був таким двоспрямованим процесом.

Дослідження Кікінди та Клуж-Напоки дають ключ до розуміння того, як катастрофа зайнятості та приміських кварталів супроводжувалася ширшими формами публічного приниження, коли панівні ліберальні «класи-мовці», наближені до відповідних владних сфер, стали сприйматися як такі, що відверто зневажають «простих людей», їхній спосіб життя і міську інфраструктуру, від якої ті залежать. Натомість нижчі прошарки підозрювали їх у бажанні виштовхнути звичайних людей донизу, — хоча б уяві, — туди, звідки вони прийшли, тобто з недорозвиненого «східного» села (або «Африки» або «найнижчого рангу в Європі» тощо). Соціалізм і націоналізм — а також демократія до її шлюбу з неолібералізмом — були символічними репертуарами та інституційними комплексами, що історично допомагали де-юре підняти нижчі прошарки населення зі статусу підданих до статусу громадян і надати їм сучасне працевлаштування, права й обов’язки, що дозволило б їм стати громадянами соціально. Як ми доводили вище, за відсутності соціалістичних альтернатив популістський націоналізм в нинішніх умовах стає знаряддям, за допомогою якого відчужене населення бореться з символічними аспектами відчуження в надії на те, що матеріальні аспекти прийдуть потім. Гарним прикладом є інтерлюдія мерства Фунара в Клужі. Дослідження, проведені Галмаї та Барта на матеріалі, відповідно, Будапешта і Дьора в Угорщині, виводять аналіз на вищий рівень масштабності та точності, оскільки вони зосереджуються на самій межі «Заходу» і в країні, що віднедавна стала першокласним прикладом зростання робітничого популістського націоналізму.

Добрих 100 кілометрів на схід від Відня — взірця європейської міської величі, багатого й успішного регіонального банківського центру, що поширив свої мережі на схід далі, ніж коли-небудь Габсбурзька імперія — ми натрапляємо на перше місто за угорським кордоном, Дьор, одну з найуспішніших експортно-орієнтованих промислових зон, що розвинулися у постсоціалістичній Європі. Навіть більше, ніж Клуж після 2000 року, Дьор — це одне з двох чи трьох місць у Центрально-Східній Європі, що отримали найбільші обсяги транснаціональних промислових інвестицій, починаючи ще до1989 року. Базуючись на виробництві автомашин і електроніки, ці інвестиції не вбили попередню індустрію, як у Кікінді, а створили абсолютно нові заводи, що породжували значну кількість робочих місць і пропонували молодим освіченим працівникам одну з найкращих оплат праці в країні. Проте з довгими податковими канікулами у квазі-вільній торговій зоні й в ситуації залежності від міжнародних, а не місцевих постачальників, а також від високоякісного інтелектуального продукту інженерів з Німеччини, Австрії чи Нідерландів, а не Угорщини, вони небагато давали національній економіці як такій.

Опитані Естер Барта на повільно помираючому заводі RABA в Дьорі після двадцяти років [постсоціалістичного] «переходу» добре усвідомлюють, що ця форма розвитку не замінює собою всеохопного і глибокого національного розвитку, що його приніс із собою соціалізм і моторний завод RABA, який був одним із його національних символів. Кількості робочих місць не достатньо, аби замінити десятки тисяч, які пропонував завод RABA, а тепер вони в основному зникли; прибутки переправляють на Захід; податкові канікули не допомагають підтримувати муніципальні служби. Ще гірше те, що менеджери RABA присвоювали собі щораз більші зарплатні, а зарплатний фонд працівників і адміністраторів зменшували, постійно скорочуючи та реструктуризуючи їхні робочі місця. Менеджери активно демонтували і розпродали частини заводського комплексу, у тому числі вигідну нерухомість біля центру міста. «Історії занепаду», як розуміє Барта розповіді своїх опитуваних, мовлять про повзуче відчуження як у твердій, так і в м’якій формах. Як і в інших місцях, респонденти прямо говорять про «крадіжку» того, що колись уявляли і переживали як «народну власність». Їхні історії не просто про фабрику, вони й про стагнацію сімейних бюджетів зі зменшенням зарплатні, зменшення кількості робочих місць і недостатню підтримку від держави, що роблять соціальне відтворення щораз більш прекарним. Люди скаржаться, що те, що їм дав соціалізм, — шанс утворити й утримувати родину, побудувати кар’єру на чесній роботі й утримували власний дім, — зараз не так легко здобути.

Історії занепаду також оповідають про гостро відчутну ерозію солідарності й комунального життя. Барта, соціальний історик зі Східної Європи, нагадує нам про той важливий факт, що комуністичні партії Східної Європи та Радянського Союзу на 1980 рік добре усвідомлювали відносне економічне й технологічне відставання своїх суспільств щодо Заходу. Але, залежачи від постійної мовчазної підтримки промислових робітників, вони не могли допустити падіння стандартів життя. Нові еліти, що з’явилися після 1989 року, не мали таких обмежень своєї влади і дозволили знищити півтора мільйона робочих місць в Угорщині та катастрофічно збільшити соціальну нерівність між робітниками та новими управлінськими класами. Один із красномовних співрозмовників Барти проникливо зауважив: «Цей робітничий клас (був) частиною середнього класу, але (зараз) вони програли свою боротьбу. Їх полишили наодинці з проблемами, бо вони не просять про пільги. І якщо їх не записують, кого зацікавлять їхні проблеми?» Позбавлені голосу і відчужені, вони підтримують популізм, що підносить націю як вмістилище чесноти, яке слід захищати від паразитичних еліт в Будапешті та на нових менеджерських посадах, що їм здаються пов’язаними з розпродажем добра інтернаціональним капіталістичним хижакам, які, як каже інший опитуваний, «мають нас за ніщо». Як іще можна пояснити, чому умови життя видаються такими радикально відмінними всього за якихось півгодини їзди машиною на Захід?

Барта використовує порівняння з працівниками оптичних фабрик «Цейс» в Йєні в колишній НДР, щоб показати, що хоча відчуження набагато масштабніше в Дьорі, саме робітники з колишньої НДР підтримали критику капіталізму як такого, натомість робітники з Дьора вже не можуть говорити більш структурною мовою антикапіталізму. У чисто популістський спосіб останні мають виявляти і виводити на чисту воду спекулянтів, що обманюють народ і не дають йому жити в здоровому національному капіталізмі, що маячить прямо через кордон — в Австрії. Барта припускає, що пояснення відмінності між працівниками «RABA» і «Цейса» полягає в тривалій і таки відродженій присутності чітко заявленого антикапіталізму в публічному і політичному житті в Німеччині і зникненні цього всього в Угорщині. Для народного сприйняття також важливо, чи вас «приймають» на основі гарних стандартів ваші національні капіталісти чи «мають за ніщо» капіталісти інших країн, а ваші державні керівники задля власної вигоди укладають з ними несправедливу для вас угоду. Тут символ «нації» не так слугує заміщенням чогось іншого під назвою «економіка», як грубо віддзеркалює величезну глобальну нерівність на якій наживається капіталізм, а також конкретні капіталісти та їхні агенти.

У контексті розкриття суті діалектичного зв’язку між народним обуренням та трансльованими через ЗМІ повідомленнями крайніх правих, важливо, що Барта взяла інтерв’ю 2002 року. Один з її співрозмовників згадує націоналізм Іштвана Чурки, з яким він частково погоджується. На той час в Угорщині ще не було сильного націоналістичного правого руху, крім досить ізольованого Чурки. Це наводить на думку, що уявлення інформантів Барти ще не були додатково до інших факторів сформовані діячами національного рівня з чіткою позицією та популістською мобілізацією. Випадок Кікінди теж показує, що виборці перейшли на бік давно діючої націоналістичної партії тільки переживаючи відчутне і систематичне відчуження. Випадок Клужа більш амбівалентний у цьому сенсі, націоналістичні почуття зростають нібито одночасно з кампанією Фунара, так що їх ретроспективно важко розділити. Унікальність результатів Галмаї в зосередженні чітко на взаємодії кампаній та мобілізацій у формально політичному полі з одного боку і дискурсивній артикуляції народного досвіду з другого.

Галмаї представляє етнографічне дослідження нового руху «Громадянські кола», створеного Віктором Орбаном, угорським консервативним лідером, після програних виборів 2002 року. «Кола» — дуже децентралізований набір громадянських ініціатив, мобілізованих та схвалених партією Орбана — здобули понад сто тисяч членів за короткий проміжок часу і розвинули власну чітку логіку в той час, як нові активісти почали зсувати партію Орбана ще далі в напрямку націоналістичної правиці. Показово, що ця нова популістська правиця відкидає приватизацію соціальних і комунальних послуг усупереч натхненній світовим банком неоліберальній політиці соціал-демократів. Їхній світогляд більше націонал-соціалістичний у буквальному сенсі, ніж консервативний християнсько-демократичний західноєвропейського штибу, хоча саме останній має на думці Орбан. Галмаї показує, як «Кола», виносячи політику на вулиці й у квартали, урешті допомогли підготувати ґрунт для довгих циклів націоналістичних і ультраправих демонстрацій проти соціал-демократичного / постсоціалістичного уряду при владі в Будапешті в кінці 2006 року і пізніше. Галмаї брав участь в акціях та зустрічах «Кіл» з 2005 по 2009 рік. Він показує, як популістський націоналізм може поступово стати гегемонним, мобілізуючи людей проти колишніх соціалістів, що стали неоліберальними державними менеджерами. У своєму дослідженні він зосереджується на двох колись «червоних» районах Чепелі та Новому Пешті, центрах робітничо-радянського руху 1956 року. У цих робітничих районах, що їх після повстання міцно тримали в руках соціалісти, «Кола» поступово здобували глибокий вплив, у той час як деіндустріалізація, відтік інвестицій, приватизація, нерівність та явна корупція у сфері нерухомості все більше дискредитували порядок, що склався після 1989 року. На 2009 рік Орбан користувався найбільшою електоральною підтримкою серед європейських партій, доки його правий фланг непомітно скочувався в новий відверто антисемітський, антиромський націонал-соціалізм нової ультраправої партії «Йоббік». У союзі з «Угорською гвардією», що налічувала сотні озброєних і одягнених в уніформу людей, «Йоббік» став третьою за величиною силою в угорському політичному полі. «Громадянські кола» допомогли створити грамшіанську контргегемонію розлючених популістських правих проти транснаціонального класу та його компрадорських представників з одного боку і «небезпечних класів», ромів з другого.

Отже, Угорщина виявляється сучасним класичним зразком фрідманівської політики подвійної поляризації, яку ми обговорювали вище. Що ми можемо дізнатися з наших трьох західноєвропейських прикладів у світлі цих процесів на сході Європи? Гілфілланові мобільні й гнучкі працівники Файфа, колишнього шотландського шахтового району, і такі самі мобільні працівники-селяни Стакула в Трентіно, у північноіталійських Альпах, виглядають явно щасливими та спокійними порівняно з гірко розчарованими центральносхідноєвропейськими спільнотами робітників, досліджуваних у цій книзі. Власність на житло, прийнятні доходи, навіть хороші механізми раннього виходу на пенсію роблять життя досить терпимим, а іноді навіть дивовижно приємним для багатьох людей, як, зокрема, показує Гілфіллан. Та потребують уваги дві речі. По-перше, обидва райони мали значні популяційні спади, коли попередні місцеві політичні економії, організовані довкола вуглевидобування і складних економік альпійських сіл, зазнали краху через глобалізацію ринків. Це вказує на те, яким незабезпеченим сьогодні стало місцеве соціальне відтворення і яким крихким — самоутримання місцевої спільноти. По-друге, жодна з територій вже особливо не покладається на центральні держави чи політику метрополії, якщо не враховувати пенсії та витрати на охорону здоров’я. Водночас вони, схоже, дедалі більше залежать від локально адаптованих домовленостей про соціальну допомогу та підтримку з боку регіональних політичних центрів. Робітничий націоналізм у Шотландії зі своєю антибританською орієнтацією та робітничо-селянські «регіоналістські націоналізми» в Трентіно, з їхньою близькістю до антиримської політики Ліги Півночі та «Вперед, Італія», — це прямі вияви цих двох базових фактів. Політика пристрасно спрямована проти метрополій.

Це принаймні ще одна важлива спільна риса і одна значуща відмінність між цими двома випадками. В обох випадках локальна політична енергія походить від точної оцінки фізичного стану їхніх характерних форм праці. Це сила, яку треба підтримувати; яка зберігає те, що залишилося життєздатним у цих спільнотах, і яку через це гаряче відстоюють і протиставляють буржуазному життю й політиці. Але цей культурний наголос на фізичній роботі та лейборизмі політично означується абсолютно по-різному. У колишньому шахтарському селищі він заснований на лівому спадку і веде до антибританської лівої політики шотландського націоналізму, забезпечуючи сильну підтримку Шотландській національної партії та тенденцію шотландського парламенту до незалежності. Проте в Альпійській долині цей наголос допомагає вивести місцеву політику після колапсу національної партійної системи на початку дев’яностих із «соціальної» й робітничої течії у християнській демократії й перемістити її у дещо ксенофобський неолібералізм Берлусконі та Боссі. Гілфіллан майстерно описує, як антибуржуазна політика фізичної праці у Файфі тягне за собою відкидання панування Лондону, який звинувачують в неолібералізмі та імперіалізмі. Стакул детально показує, як «бути лібералом» в долині означає схилятися до «робітничого» Берлусконі проти лівого бюрократичного класу в Римі, який «ніколи не працював». І обидва популізми заявляють, що вони представляють національність відмінну від тієї, до якої належить ненависний центр; вони — паданці або шотландці.

Випадок, який розглядає Майкл Блім, розташований у високоіндустріалізованому регіоні Марче в Центральній Італії та дозволяє розставити інші акценти. У цьому випадку ксенофобні сили відкрито заявили про себе тільки в останні роки. У цьому регіоні експортна промисловість досі породжує процвітання, і багатство розподіляється навдивовижу рівномірно попри поступове зниження стандартів життя робітників за останнє десятиліття. Це історія успіху італійської лівиці, яка близько тридцяти років керувала цим регіоном разом із християнськими демократами та їхніми наступниками. Блім пояснює нещодавню появу масового протестного голосування за Лігу Півночі саме успіхом лівих. Не ліві історично зіткнулися з великим концентрованим капіталом, а скоріше розпорошена і значною мірою ремісницька й спеціалізована форма капіталу, тому ліві не мали сильних позицій на робочих місцях. Ліві скоріше зросли на основі електоральних здобутків і подальших політичних переговорів. З плином років це призвело до сильного місцевого і регіонального корпоративізму. Заплутавшись у політичних альянсах з дрібним капіталом і правими, ліві поступово втратили вирішальну перевагу. Їм не вдалося мобілізувати маси проти деіндустріалізації, систематичних порушень стандартів праці у відповідь на конкуренцію і поступове сповзання економіки донизу. Важливо й те, що вони так і не поширили свого впливу на велику частку (близько 20% робочої сили) робітників-іммігрантів, що допомагали місцевій експортній промисловості підтримувати глобальну конкурентноздатність. Слідом за настроями місцевих робітників, зсуваючись усе далі до самозахисного шовінізму, лівим не вдалося створити нової електоральної бази серед широких іммігрантських груп. 2010 року Ліга Півночі несподівано здобула 17% голосів у місцевому опитуванні, що відображає падіння рейтингу Демократичної партії (нова назва колишніх комуністів) приблизно на ті ж відсотки і виражає зростання антиіммігрантських настроїв, які Блім зауважував протягом багатьох років.

Між цими трьома західноєвропейськими прикладами і центральносхідноєвропейськими ситуаціями, представленими в цій книзі, є значні відмінності, що обмежують можливості порівняння для наших цілей. Останні менш урбанізовані, набагато менші за кількістю населення і менш економічно та соціально диференційовані. У той час як румунські націоналістично налаштовані робітники Клуж-Напоки вимагають права на місто, а робітники Дьора й Кікінди були би не проти заявити право бути європейцями, популістська політика колишніх альпійських лісорубів і робітничий націоналізм позбавлених сталої праці колишніх шахтарських спільнот Шотландії скоріше вимагає права не перебиратися до міста і права бути (з) самими собою, а не ким-небудь іншим. Тут явно важливими є масштаб, гомогенність і периферійність. Етнографічні дослідження Стакула та Гілфіллана дають чітке уявлення про антропологічні відмінності.

Але ці три західні випадки таки надають необхідну для порівняння інформацію: робітничі популізми на Заході — націоналістичні чи регіоналістські, ліві чи праві — часто позбавлені виміру критики (транснаціонального) капіталу та його уявних змов. Вони зосереджуються на корумпованих національних класах чи на експлуататорських структурах, зосереджених довкола столиці, але мають мало уявлення про транснаціональних капіталістичних хижаків, що чигають на них на задвірках, як іноді думають східноєвропейські робітники. Немає ні схожого відчуття, ні дискурсу «крадіжки». Безперечно, це відображає ближче розташування до джерел і національності капіталу. Транснаціональний капітал додається до національного або не приходить зовсім, але він явно не має наміру зруйнувати локальні варіанти сучасності, чого не скажеш, виходячи з реального досвіду та популістських уявлень Східної Європи. Звісно, попри неоліберальну реструктуризацію та відтік капіталу, досвід Заходу не знає таких глибоких розривів, які лежать в основі народного досвіду на Сході. Західноєвропейські популізми підозрюють у нестабільності локального досвіду місцеві панівні класи (хоча шотландський націоналізм у Файфі буде заперечувати, що вони місцеві). У не охоплених тут ситуаціях, наприклад у Нідерландах або Франції, предметом популістської недовіри можуть, звичайно, бути транснаціональні панівні класи Європейського Союзу, у тому числі за підозрою в змові та поплічництві національних політиків. Але хоча Ле Пен іноді прямо висловлюється проти нелояльності великого капіталу Франції (що зараз копіюють консервативні лідери на зразок Саркозі і Меркель), немає схожості з досвідом постсоціалістичних промислових робітників, таким як у Дьорі чи Кікінді. У робітничих областях вистачає історій занепаду, але постсоціалістичні робітники переживають неприховане відчуження й відкрито звинувачують капітал та класи своєї держави у «крадіжці» того, що колись більш-менш щиро вважалося «народною власністю» (див. Kalb 2009 a+b). Тим часом західноєвропейські робітники почуваються не так обікраденими, як покинутими напризволяще. Деякі популістські націоналізми, наприклад в Італії чи Нідерландах, де робітничий клас кооптований до неоліберальних націоналістичних альянсів, здійснюють класичну інверсію за Бурдьє, роблячи з необхідності чесноту і говорячи своїм державним класам, що вони самі хочуть, аби їх облишили, сподіваючись, що так вони матимуть більше шансів перемогти в глобальній конкуренції та відродити свої спільноти та місця проживання. Це неоліберальні шовіністські націоналізми зі своїми ксенофобськими придатками. В інших випадках, наприклад в Німеччині, Франції, Австрії та Бельгії, популістські неолібералізми часто не такі неоліберальні і скоріше закликають до відновлення державного соціального захисту для гідних цього громадян для протистояння примхам ринку, нелояльності капіталу і визискуванням євробюрократів. Це праві чи ліві націоналізми соціального захисту.

Усі ці націоналізми відкрито зосереджуються на уявних порушниках кордону національного тіла, але різні глибинні течії націоналізму відбивають різні публічні історії та політичні альянси, сприяють появі дещо відмінних популізмів. Загалом наші дослідження дозволяють висунути припущення, що популізми Центрально-Східної Європи відбивають глибоке відчуття відчуження на користь транснаціонального капіталу та компрадорських місцевих державних еліт, а західні випадки демонструють поступове позбавлення привілеїв, які раніше надавала держава. І обива типи популізмів пронизує відчуття, що еліти не схильні дослухатися до проблем простих людей. Присвоєне політиканами популістсько-націоналістичного штибу, публічне означування травматичних досвідів позбавлення привілеїв та прав власності гегемонізується і зміщується — а отже, знову озвучується й замовчується одночасно — під знаком, відповідно, антиімігрантських та антикомуністичних дискурсів, і проектується на уявних чужинців, що втручаються в цілісність нації.

Відмінності між цими випадками популістської мобілізації, породжені різними локальними траєкторіями та досвідами, що по-різному означуються в різних дискурсах, альянсах і групах на національних політичних аренах. Зокрема, таким означуванням займаються класові формації в процесі розвитку та конфігурації, які вони приводять в рух. Але важливіша наша теза полягає в тому, що структурні причинно-наслідкові зв’язки, які зумовлюють виникнення робітничих популістських націоналізмів різного типу, мають насправді спільне коріння. Йдеться про відчуження і позбавлення привілеїв, що пов’язані з подвійною кризою робочої сили та народної суверенності, до якої привів останній етап капіталістичної глобалізації. Вони відображають класову травму в контексті, що публічно відкидає клас-мовця, бо легітимні класи-мовці наразі зробили ставку на ліберальний космополітизм та продовження глобалізаційного проекту. Але де-факто вони, повертаючись до влучного зауваження Жижека, є сьогодні «найкращим аргументом на користь того, що класова боротьба триває, вона далеко не застаріла…» (Zizek 2008: 267).

Перекладено за: Kalb, D., 2011. Introduction. In: Kalb, D. and Halmai, G.(eds). Headlines of Nation, Subtexts of Class: Working Class Populism in Neoliberal Europe. Berghahn Books/EASA Series.

Переклав Володимир Артюх
Редагували Володимир Іщенко і Анастасія Рябчук

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Аліна Полякова. Праворадикальні партії в Центрально-Cхідній Європі: справа в економіці?

Інтерв’ю з Еріком Фассеном. «Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобію знизу»

Олексій Вєдров. Вороги навколо (про другий випуск Політичної критики «Слава ворогам!»)

Посилання:

Ali, T. 2002. The Clash of Fundamentalisms. London: Verso.
Anderson, P. 2009. The New Old World. London: Verso.
Arditti, B. 2005. ‘Populism as an Internal Periphery of Democratic Politics’, in F. Panizza (ed.). Populism and the Mirror of Democracy. London: Verso, pp. 72-98.
Arrighi, G. 1996. The Long Twentieth Century: Money, Power, and the Origins of our Time. London: Verso.
Appadurai, A. 1996. Modernity at Large. Minneapolis: University of Minnesota Press.
Appadurai, A. (ed.). 2001. Globalization. Durham: Duke University Press
Appadurai, A. 2006. Fear of Small Numbers: An Essay on the Geography of Anger. Durham and London: Duke University Press.
Barth, F. 1969. Ethnic groups and Boundaries. The Social Organization of Culture Difference. Oslo: Scandinavian University Press.
Bartha, E. 2007. ‘Alienating Labor: Workers on the Road from Socialism to Capitalism in East Germany and Hungary, 1968-1989,’ PhD dissertation. Budapest: Central European University.
Berezin, M. 2009. Illiberal Politics in Neoliberal Times: Culture, Security and Populism in the New Europe. Cambridge: Cambridge University Press.
Betz, H.G. 1994. Radical Right-Wing Populism in Western Europe. Houndmills: Macmillan.
Bourdieu, P. 2000. Acts of Resistance: Against the Tyranny of the Market. New York: The New Press.
Brenner, R. 2003. The Boom and the Bubble: The US in the World Economy. London: Verso.
Brubaker, R. et al. 2006. Nationalist Politics and Everyday Ethnicity in a Transylvanian Town. Princeton: Princeton University Press.
Brubaker, R. and F. Cooper. 2000. ‘Beyond Identity’, Theory and Society 29(1): 163-89.Buchowski, M. 2006. ‘The Specter of Orientalism in Europe: From Exotic Other to Stigmatized Brother’, Anthropological Quarterly 79(3):463-482.
Burawoy, M. et al. 2000. Global Ethnography: Forces, Connections, and Imaginations in a Postmodern World. Berkeley: University of California Press.
Burawoy, M. 2009. The Extended Case Method: Four Countries, Four Decades, Four Great Transformations and One Theoretical Tradition. Berkeley: University of California Press.
Buruma, I. 2006. Murder in Amsterdam: The Death of Theo van Gogh and the Limits of Tolerance. London: Atlantic Books.
Caciagli, M. and D. Kertzer (eds). 1996. Italian Politics: The Contested Transition. Boulder: Westview Press.
Canovan, M. 1999. ‘Trust the People! Populism and the Two Faces of Democracy’, Political Studies XLVII: 2-16.
Carrier, J. (ed.). 2006. A Handbook of Economic Anthropology. Edward Elgar.
Chakrabarty, D. 2000. Provincializing Europe: Postcolonial Thought and Historical Difference. Princeton: Princeton University Press.
Chevalier, L. 1981. Laboring Classes and Dangerous Classes in Paris through the First Half of the Nineteenth Century. Princeton: Princeton University Press.
Clarke, J. 2004. Changing Welfare, Changing States: New Directions in Social Policy. London: Sage.
Clarke, J. 2008a. ‘Living with/in and without neo-liberalism’, Focaal – European Journal of Anthropology, 51:135-47.
Clarke, J. 2008b, ‘Reply: Power, politics, and places – What’s not neo-liberal?’, Focaal – European Journal of Anthropology, 51:158-60.
Collier, R.B. and D. Collier. 2002. Shaping the Political Arena: Critical Junctures, the Labor Movement, and Regime Dynamics in Latin America. Notre Dame: University of Notre Dame Press.
Comaroff, J. and J. Comaroff (eds). 2001. Millennial Capitalism and the Culture of Neoliberalism. Durham: Duke University Press.
Cooper, F. 2005. Colonialism in Question: Theory, Knowledge, History. Berkeley: University of California Press.
Crouch, C. 2004. Post-Democracy. Cambridge: Polity Press.
Derluguian, G. 2005. Bourdieu’s Secret Admirer in the Caucasus: A World System Biography. Chicago: Chicago University Press.
Di Tella, T. 1997. ‘Populism into the twenty first Century’, Government and Opposition 32:187-200.
Drahokoupil, J. 2008. Globalization and the State in Central and Eastern Europe: The Politics of Foreign Direct Investment. London: Routledge.
Epstein, A.L. 1978. Ethos and Identity: Three Studies in Ethnicity. London: Tavistock Publications.
Eriksen, T.H. 1993. Ethnicity and Nationalism. Anthropological Perspectives. London: Pluto Press.
Eriksen, T.H. (ed.). 2003. Globalisation: Studies in Anthropology. London: Pluto Press.
Ferguson, J. 1999. Expectations of Modernity: Myths and Meanings of Urban Life on the Zambian Copperbelt. Berkeley: University of California Press.
Ferguson, J. 2006. Global Shadows: Africa in the Neoliberal World Order. Durham: Duke University Press.
Ferguson, J. and A. Gupta. 2002. ‘Spatializing States: Toward an Ethnography of Neoliberal Governmentality’, American Ethnologist 29(4):981-1002.
Frank, T. 2004. What’s the Matter with Kansas? How Conservatives won the Heart of America. New York: Owl Books.
Friedman, J. 1994. Cultural Identity and Social Process. London: Sage.
Friedman, J. (ed.). 2003. Globalization, the State and Violence. Walnut Creek: Altamira Press.
Friedman, K.E. and J. Friedman. 2008. Modernities, Class, and the Contradictions of Globalization. The Anthropology of Global Systems. Lanham: Altamira Press.
Fung, H. 2009. ‘America’s Head Servant: The PRC’s Dilemma in the Global Crisis’, New Left Review 60:5-25.
Gaspard, F. 1995. A Small City in France. Cambridge, Mass: Harvard University Press.
Geertz, C. 1972. The Interpretation of Cultures. New York: Basic Books.
Gellner, E. 1993. Nations and Nationalism. Ithaca: Cornell University Press.
Geschiere, P. 1999. ‘Globalization and the Power of Indeterminate Meaning: Witchcraft and Spirit Cults in Africa and East Asia’, in B. Meijer and P. Geschiere (eds), Globalization and Identity: Dialectics of Flow and Closure. London: Wiley, pp. 211-237.
Giddens, A. 1994. Beyond Left and Right. Cambridge: Polity Press.
Giddens, A. 2000. The Third Way and its Critics. Cambridge: Polity Press.
Gingrich, A. and M. Banks (eds). 2005. Neo-Nationalism in Europe and Beyond. Perspectives from Social Anthropology. New York and Oxford: Berghahn Books.
Gudeman, S. 2008. Economy’s Tension: The Dialectics of Community and Market. New York: Berghahn Books.
Halpern, J. and D. Kideckel (eds). 1997. Neighbors at War: Anthropological Perspectives on Yugoslav Ethnicity, Culture, and History. University Park: The Pennsylvania State University Press.
Handelman, D. 2005. ‘Microhistorical Anthropology: Toward a Prospective Perspective’, in D. Kalb and H. Tak (eds). Critical Junctions: Anthropology and History beyond the Cultural Turn. New York: Berghahn Books, pp. 29-52.
Hann, C. 2006. Not the Horse we wanted: Post-Socialism, Neo-Liberalism, and Eurasia. Muenster: LitVerlag.
Hann, C. and K. Hart (eds). 2009. Market and Society: The Great Transformation Today. Cambridge: Cambridge University Press.
Hannerz, U. 1991. Cultural Complexity: Studies in the Social Organization of Meaning. New York: Columbia University Press.
Hannerz, U. 1996. Transnational Connections: Culture, People, Places. London: Routledge.
Harvey, D. 2003. The New Imperialism. Oxford: Oxford University Press.
Harvey, D. 2005. A Brief History of Neoliberalism. Oxford: Oxford University Press.
Harvey, D. 2010. The Enigma of Capital and the Crisis of Capitalism. London: Profile Books.
Hobsbawm, E. and T. Ranger (eds). 1992. The Invention of Tradition. Cambridge: Cambridge University Press.
Hobsbawm, E. 1992. Nations and Nationalism since 1780: Programme, Myth, and Reality. Cambridge: Cambridge University Press.
Holmes, D. 2000. Integral Europe – Fast Capitalism, Multiculturalism, Neo-Fascism. Princeton: Princeton University Press.
Jessop, B. 2002. The Future of the Capitalist State. Cambridge: Polity Press.
Kalb, D. 2009a. ‘Conversations with a Polish Populist: Tracing Hidden Histories of Globalization, Class, and Dispossession in Post-Socialism (and Beyond)’, American Ethnologist 36(2):207-23.
Kalb, D. 2009b, ‘Headlines of Nationalism, Subtexts of Class: Poland and Popular Paranoia, 1989-2009’, Antropologica 51(2):289-301.
Kalb, D. 2005. ‘From Flows to Violence: Politics and Knowledge in the Debates on Globalization and Empire’, Anthropological Theory 5(2):176-204.
Kalb, D. 2002. ‘Afterword: Globalism and postsocialist prospects’, in C. Hann (ed.). Postsocialism: Ideals, Ideologies and Practices in Eurasia. London: Routledge.
Kalb, D. 1997. Expanding Class: Power and Everyday Politics in Industrial Communities, The Netherlands 1850-1950. Durham and London: Duke University Press.
Kalb, D. et al. (eds.). 2000. The Ends of Globalization: Bringing Society Back In. Boulder and London: Rowman and Littlefield.
Kalb, D. and H. Tak (eds). 2005. Critical Junctions: Anthropology and History beyond the Cultural Turn. New York and Oxford: Berghahn Books.
Katznelson, I. 1998. Liberalism’s Crooked Circle. Princeton: Princeton University Press.
Kaplan, R. 1994. Balkan Ghosts: A Journey through History. London: Vintage.
Klandermans, B. and N. Mayer. 2006. Extreme Right Activists in Europe. London: Routledge.
Little, P. 2008. ‘Comment: Reflections on neo-liberalism in Africa’, Focaal – European Journal of Anthropology, 51:148-50.
Mann, M. 1999. ‘The Dark Side of Democracy: The Modern Tradition of Ethnic and Political Cleansing’, New Left Review I/235:18-45.
Moore, B. 1978. Injustice: The Social Bases of Obedience and Revolt. White Plains, NY: M.E. Sharpe.
Mouffe, C. 2005. ‘The End of Politics and the Challenge of Right Wing Populism’, in F. Panizza (ed.). Populism and the Mirror of Democracy, London: Verso.
Mudde, C. 2007. Populist Radical Right Parties in Europe. Cambridge University Press.
Musante, P. 2005. ‘Prefiguring NAFTA: The Politics of Land Privatization in Neoliberal Mexico’, in D. Kalb and H. Tak (eds). Critical Junctions: Anthropology and History Beyond the Cultural Turn, New York: Berghahn Books, pp. 137-151.
Narotzky, S. and G. Smith. 2006. Immediate Struggles: People, Power, and Place in Rural Spain. Berkely: University of California Press.
Nonini, D. 2003. ‘American Neoliberalism, “Globalization”, and Violence: Reflections from the United States and Southeast Asia’, in J. Friedman (ed.). Globalization, the State, and Violence, Walnut Creek: Altamira, pp. 163-202.
Nonini, D. 2008. ‘Comment: Thinking about neoliberalism as if specificity mattered’, Focaal – European Journal of Anthropology 51:151-54.
Ong, A. 2006. Neoliberalism as Exception: Mutations in Citizenship and Sovereignty. Durham: Duke University Press.
Ong, A. and S. Collier (eds). 2004. Global Assemblages: Technology, Politics and Ethics as Anthropological Problems. London: Wiley-Blackwell.
Ost, D. 2005. The Defeat of Solidarity: Anger and Politics in Post-communist Europe. Ithaca: Cornell University Press.
Peck, J. 2004. ‘Geography and Public Policy: Constructions of neoliberalism’, Progress in Human Geography 28(3):392-405.
Peck, J. and A. Tickell. 2002. ‘Neoliberalizing Space’, Antipode 34(3):380-404.
Perelman, M. 2000. The Invention of Capitalism: Classical Political Economy and the Secret History of Primitive Accumulation. Durham: Duke University Press.
Piccone, P. 1993. ‘Confronting the French New Right: old prejudices or a new political paradigm?’, Telos 98/99:3-23.
Rebel, H. 2010. When Women Held the Dragon’s Tonque and other Essays in Historical Anthropology. New York: Berghahn Books.
Richards, P. 2009. ‘Against Ethnicity: Ring Composition and Conflict Resolution’, Focaal – European Journal of Anthropology 54:3-15.
Robertson, R. 1992. Globalization: Social Theory and Global Culture. London: Sage.
Robotham, D. 2009. ‘Afterword: Learning from Polanyi 2’, in C. Hann and K. Hart (eds). Market and Society: The Great Transformation Today. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 272-283.
Rogers, A. and S. Vertovec (eds). 1995. The Urban Context: Ethnicity, Social Networks and Situational Analysis. Oxford: Berg Publishers.
Rose, N. 1999. Powers of Freedom. Cambridge: Polity Press.
Sassen, S. 2007. A Sociology of Globalization. New York: Norton.
Sassoon, D. 1996. One Hundred Years of Socialism: The West European Left in the Twentieth Century. New York: The New Press.
Sassoon, D. (ed.). 1997. Looking Left: West European Social Democracy after the Cold War. London: Tauris and co.
Schneider, J. and R. Rapp (eds). 1996. Articulating Hidden Histories: Exploring the Influence of Eric R. Wolf. Berkeley: University of California Press.
Silver, B. 2003. Forces of Labor: Workers’ Movements and Globalization since 1870. Cambridge: Cambridge University Press.
Smith, A. 1995. Nations and Nationalism in a Global Era. Cambridge: Polity Press.
Smith, G. 2006. ‘When the Logic of Capital is the Real that Lurks in the Background’, Current Anthropology 47(4):621-39.
Smith, N. 2008. ‘Neo-liberalism – Dominant but Dead’, Focaal – European Journal of Anthropology 51:155-57.
Stavrakakis, Y. 2007. The Lacanian Left: Psychoanalysis, Theory, Politics. Edinburgh: University of Edinburgh Press.
Steur, L. et al. 2009. ‘Accumulation by Dispossession and Asia’s “modernizing” Left’, Focaal – European Journal of Anthropology 54:67-113.
Stolcke, V. 1995. ‘Talking Culture: New Boundaries, New Rhetorics of Exclusion in Europe’, Current Anthropology 36/1:1-24.
Szalai, E. 2008. New Capitalism – and What Can Replace It. Budapest: Pallas.
Tarrow, S. 2005. The New Transnational Activism. Cambridge: Cambridge University Press.
Tilly, C. 2008. Credit and Blame. Princeton: Princeton University Press.
Tilly, C. 2007. Democracy. Cambridge: Cambridge University Press.
Tilly, C. 2004. Contention and Democracy in Europe, 1650-2000. Cambridge: Cambridge University Press.
Tismaneanu, V. 1998. Fantasies of Salvation: Democracy, Nationalism, and Myth in Post-Communist Europe. Princeton: Princeton University Press.
Trehan, N. and N. Sigona (eds). 2010. Romani Politics in Contemporary Europe. Poverty, Ethnic Mobilization, and the Neo-liberal Order. London: Palgrave Macmillan.
Turner, T. 2003. ‘Class Projects, Social Consciousness, and the Contradictions of “Globalization”’, in J. Friedman (ed.). Globalization, The State and Violence. Walnut Creek: Altamira, pp. 35-66.
Wacquant, L. 2009. Punishing the Poor. Durham: Duke University Press.
Wallerstein, I. 2003. The Decline of American Power: The U.S. in a Chaotic World. New York and London: The New Press.
Wedel, J. 2009. The Shadow Elite. New York: Basic Books.
Westlind, D. 1996. The Politics of Popular Identity: Understanding Recent Populist Movements in Sweden and the United States. Lund: Lund University Press.
Wieviorka, M. 2003. ‘The New Paradigm of Violence’, in J. Friedman (ed.). Globalization, the State and Violence. Walnut Creek: Altamira, pp. 107-40.
Wilk, R. and L. Cligget. 2007. Economies and Cultures: Foundations of Economic Anthropology. Boulder: Westview Press.
Wolf, E. 2001. Pathways of Power: Building an Anthropology of the Modern World. Berkeley: University of California Press.
Wolf, E. 1990. ‘Facing Power’, American Anthropologist 92:586-596.
Wolf, E. 1982. Europe and the People without History. Berkeley: University of California Press.
Worsley, P. 1969. ‘The Concept of Populism’, in G. Ionescu and E. Gellner (eds). Populism: Its Meanings and National Characteristics. London: Weidenfeld and Nicholson, pp. 212-250.
Zizek, S. 2008. In Defense of Lost Causes. London: Verso.

 

Notes:

1. Хоча політологи і соціологи ще з початку обговорюють східноєвропейські націоналізми, найчастіше з відтінками тривоги (Tismaneanu 1998). Остання хвиля подібної дослідницької роботи стала менш алармістською і більше аналітичною, вона почала експериментувати і підтримувати етнографічні методи (Derluguian 2005; Ost 2005).