Не забуваймо про сільський Донбас

Брайан Мілаковськи

Війна вдарила по підконтрольних українському уряду селах Луганської області. Тут майже не помітні поліпшення ситуації та відповідні заходи.

Збройний конфлікт на українському Донбасі розділив регіон на території, підконтрольні українському уряду та сепаратистам. У Луганській області майже вся лінія фронту проходить вздовж річки Сіверський Донець, що є також історичним кордоном.

На південь від неї лежить багата на вугілля Донецька височина — «справжній Донбас», що майже не був заселений до індустріального освоєння в XIX столітті. Зараз він практично весь належить до невизнаної «Луганської Народної Республіки». На північ від річки розташовані три невеликі промислові міста й великий сільський район чорноземів та крейдяних пагорбів. Це все контролює уряд України. Історично ця місцевість більше пов’язана зі Слобожанщиною — краєм вільних українських селян довкола Харкова. Коли місцеві їхали в Луганськ працювати на заводах, то часто казали, що «переїжджають на Донбас».

Саме про ці села є найкращі й найгірші новини про економіку Донбасу.

Кілька великих агрохолдингів і тонкий прошарок успішних середніх селян виграють у боротьбі за сильні глобальні ринки зерна та соняшникової олії. 2017 року врожай зерна в Луганській області був найкращим за останнє десятиліття, навіть коли промислове виробництво сягнуло найнижчого порогу — 20% від довоєнних показників. Звісно, через руйнацію доріг та втрату великої кількості елеваторів на окупованих територіях ціни на зерно в Луганській області найнижчі в Україні. Попри це, великі фермери-виробники зерна стали новою економічною елітою області, де раніше переважали промислові інтереси.

Близько 45 тисяч родин, що мають дрібне господарство, живуть у маленьких селах посеред цих широких пшеничних полів. Більшість із них мають по кілька гектарів землі. Раніше вони продавали овочі, м’ясо та молоко в промислові міста на півдні регіону. Але зараз 11 із 14 міст підконтрольні сепаратистам, тож дрібні селяни відрізані від звичного ринку.

"Нововведення ігнорують реалії українських сіл, особливо в депресивній Луганській області."

Згідно з Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН, вони зменшили вдвоє площу посівів та стрімкими темпами забивають худобу. Середні місячні доходи скоротилися у 2,7 раза з 2013 року — з 390 до 144 доларів США. Більша частина цих господарств живе в монетарній бідності^[1], а ще третина — в абсолютній^[2]. У кожному третьому господарстві хтось поїхав на заробітки до Росії чи ЄС.

До цих економічних злиднів приєдналося ще сильне почуття невизначеності. Влада планує впровадити більш суворі санітарні норми для харчових продуктів — як частину Угоди про асоціацію з ЄС. Ці реформи цілком слушні та мають захистити споживачів. Зокрема, вони забороняють продавати молоко низької якості молокозаводам або неперевірене домашнє м’ясо. І все ж нововведення ігнорують реалії українських сіл, особливо в депресивній Луганській області.

Згідно з Управлінням аграрної політики області, дрібні господарства вирощують тут три чверті рогатої худоби. На підконтрольних уряду територіях залишилося кілька ліцензованих скотобоєнь, тож більшу частину м’яса виробляють в домашніх умовах. У Києві та серед міжнародних донорів багато говорили, що треба заохочувати інвестиції в нові м’ясопереробні підприємства. Втім, складно залучити приватний капітал в прифронтовий регіон із депресивним ринком і розбитими дорогами.

Дрібні господарства також постачають 70% від усього молока. Воно зараз переважно не відповідає новим стандартам через антисанітарні умови в корівниках, недостатнє охолодження продукту й порушення покупцями правил перевезення. Кожну з цих проблем можна вирішити: з компетентними сільськогосподарськими службами та канадським фінансуванням сімейні виробники молока в Дніпропетровській області суттєво покращили якість молока й збільшили прибутки. Такі зміни в Луганській області варто починати якомога швидше. З початку війни через низькі ціни та хитке становище дрібні господарства були вимушені забити третину своїх молочних корів.

Руслан Марков, експерт із розвитку сільських регіонів для донорських програм на Донбасі, зазначає, що до труднощів, пов’язаних із підвищеними санітарними вимогами до м’яса та молокопродуктів, додається низька поінформованість і деморалізованість дрібних господарств. Коли 2016 року в кількох районах Луганської області виявили африканський свинячий грип, перелякані селяни масово забили свиней, продавши м’ясо собі в збиток. Великою мірою це сталося через чутки й погані поради. Марков стверджує, що цей ж ефект «снігової кулі» можливий і серед дрібних виробників молока, якщо вони не отримають технічної та матеріальної допомоги.

Сільське господарство на лінії фронту

Місто Станиця Луганська — чудовий приклад того, яку роль в економічному виживанні селян може відіграти політика. Це селище розташоване за кілька кілометрів від Росії, а через річку Сіверський Донець лежить нині окупований Луганськ. Станиця традиційно постачала овочі. Сотні дрібних господарств вирощували помідори, огірки, солодкий перець та полуницю в пластикових теплицях. Навіть на гербі міста над козацькою фортецею зобразили символічний помідор.

"У 2015 році обсяг виробництва овочів становив не більше 15% від довоєнного."

Влітку 2014 року в Станиці Луганській настало пекло. Майже дев’ять місяців місто бомбардували з легкої та важкої артилерії: спочатку українські війська, що намагалися вибити звідти сепаратистів, а потім — сепаратисти, коли місто перейшло під контроль України. Селяни працювали в теплицях, доки не чули поблизу гуркіт великокаліберних кулеметів. Тоді вони бігли до погребів чи імпровізованих бомбосховищ. Десятки людей загинули.

Сотні жителів виїхали зі Станиці до Росії або інших областей України. У 2015 році обсяг виробництва овочів становив не більше 15% від довоєнного. Селяни могли й зовсім перестати виробляти. Мар’яна Нещерет, неформальна лідерка й речниця селян, пояснює, що 2015 року заборонили торгувати з Луганськом, а майже ніхто з покупців із найближчих підконтрольних Україні міст не наважувався піти на ризик. Селяни згодовували овочі свиням чи закопували бульдозером у траншеї. «Сама надія лишалася», — каже Мар’яна. Втім, 2015 року, коли я був волонтером у Станиці, я бачив її вкрай мало.

Джерело: Громадське радіо

Але 2016 року українська влада вирішила дозволити продавати сільськогосподарську продукцію через пішохідний перехід від Станиці Луганської до окупованих територій. Зубожілі тепличні господарства раптом отримали доступ до великого ринку з незадоволеним попитом. Ця торгівля спрямувала вкрай потрібний капітал до міста, спустошеного війною. За два роки більшість селян повернулися, підлатали пошкоджені теплиці й вивели виробництво на нормальний рівень.

Спочатку взаємини між селянами та солдатами й прикордонниками були напружені. Останні бачили у фермерах латентних сепаратистів, що «годують терористів». І все ж згодом стосунки покращилися. 2017 року двоє селян-ветеранів сказали автору, що «зараз на цьому боці до нас ставляться спокійно. Нас більше зневажають з іншого (сепаратистського) боку. Вони таврують нас ворогами народу через те, що ми залишилися в Україні, а бабці в черзі на перетині кордону обзивають спекулянтами».

Отже, зміна політики стала корисною й у відновлення економіки в спільноті, що постраждала від війни, й у боротьбі за людські серця.

Фермери-інвестори?

Щоб допомогти сільській економіці Донбасу вийти з глибокої кризи, потрібна адекватна політика. І дуже багато грошей. Автор запитав двох успішних середніх фермерів, чи можна використати капітал, накопичений такими підприємцями, як вони, для розвитку села.

Микола Золотопуп і Володимир Каращук керують фермою «Золоте» — господарством із 2800 гектарами озимих і соняшнику неподалік селища Нижня Покровка. На них працюють 49 із 700 місцевих мешканців — набагато більше, ніж винайняв би великий агробізнес для обробки такої площі. Каращук каже, що вони намагаються зайняти якомога більше молоді, бо еміграція вже поставила селище на межу зникнення. У місцевій школі навчаються лише 56 дітей.

Микола Золотопуп і Володимир Каращук

Джерело: Opendemocracy

У колгоспі, що тут був раніше, працювало у вісім разів більше людей. Окрім зерна, його робітники вирощували 9 тисяч свиней та 800 молочних корів. Зараз колгоспні загони для худоби заростають бузиною. Поголів’я в кілька сотень утримують в дрібних господарствах. Сили ринку невблаганно змушують «Золоте» вирощувати лише пшеницю та соняшник. Ця характерна для країни тенденція разом з механізацією поступово знищують робочі місця в сільській місцевості.

"Якщо влада хоче урізноманітнити сільську економіку та підвищити рівень зайнятості, то має бути готова інвестувати свій капітал."

Золотопуп із Каращуком багато разів намагалися урізноманітнити свою продукцію: вирощувати овочі, бройлерних курчат, свиней, а віднедавна яблука. Ті спроби, що не були згорнуті, продовжуються як «соціальні проекти», що оплачуються з прибутків від вирощування зернових. Великі агрофірми, що не мають такого заступницького ставлення до сусідніх сіл, просто не роблять таких інвестицій.

Ці підприємці — одні з небагатьох українських селян, що процвітають за ринкового капіталізму. Втім, пропоновані ними рішення для відродження сільського Донбасу передбачають керівну роль держави.

Каращук каже: якщо влада хоче урізноманітнити сільську економіку та підвищити рівень зайнятості, то має бути готова інвестувати свій капітал. Золотопуп переконаний, що підприємницький потенціал жителів Нижньої Покровки можливо реалізувати лише шляхом всебічного навчання та консультацій держави. Говорячи про готовність селян відкривати малий бізнес, він переходить на типовий для цього регіону суржик: «Як ето всьо зробить?» Каращук пропонує повернутися до радянської практики гарантованих державних закупівель продукції малих підприємців. Це додасть людям, що мають мізерні заощадження, впевненості для інвестицій.

Час діяти

На жаль, дуже ймовірно, що економічна буря пронесеться по дрібних господарствах регіону й призведе до їхнього краху, добивши виробництво й прискоривши трудову міграцію. За цим сценарієм, у майбутньому регіон залишиться без агробізнесу, а жити тут будуть пенсіонери у селах, що вимирають.

"Влада може підтримувати дрібні господарства матеріальними й технічними ресурсами."

Та це не єдиний сценарій. Уряд міг би розширити регульований збут продукції до окупованих територій та покращити ринкову інфраструктуру в містах на підконтрольних Україні територіях. Влада може підтримувати дрібні господарства матеріальними й технічними ресурсами. Так вона допоможе їм підвищити якість м’ясо- та молокопродукції, щоб ті відповідали новим стандартам. Це перетворить можливу загрозу на можливості для розвитку. Можна запропонувати й державне співфінансування для урізноманітнення сільськогосподарської продукції. Це допоможе активізувати капітал комерційних фермерських господарств.

Залишилося обмаль часу, щоб вжити ці заходи й припинити небезпечну занедбаність донбаського села.

Переклала Настя Правда за публікацією: Milakovsky, B., 2018. "Don’t forget Ukraine’s rural Donbas". In: openDemocracy. Available at: [link]

Читайте також:

Мораторій і концентрація земель: якою має бути справедлива земельна політика (Михайло Амосов)

Путешествие на «Близкий далекий восток» Филипа Ремунды: Украина как страна-парадокс (Александр Земленит)

«Чмо середньостатистичне»: уривок із книжки Артема Чапая «The Ukraine» (Артем Чапай)