Василь Явір
За останні роки в Україні поширився культ Святослава. Звісно, «поширився» у досить вузьких, але помітних колах. Цей культ вийшов за рамки окремих гуртків і потрапив у публічний простір у вигляді пам’ятників, плакатів та організованих на його честь велелюдних маршів.
Усе починалося з позірно комічних і маргінальних проектів. Хроніку розгортання процесу можна почати від 1 вересня 2003 р., коли пам’ятник Святославу було відкрито на території Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП), яку очолював відомий своїми ксенофобськими поглядами Г.В. Щокін. Уже за рік, 2004-го, на Пейзажній алеї у Києві постав один із найкумедніших пам’ятників сучасної України, який охрестили «культуристом»: не тільки Святослава зображено нереалістично м’язистим, а й його коня.
Наступного, 2005-го року скульптура князя з’явилася в Запоріжжі. У 2008 році кінну статую Святослава встановили у с. Старі Петрівці під Києвом. Утім, найсерйозніший монумент з’явився 20 грудня 2015 року в Маріуполі. Замість знесеного Леніна тут було споруджено пам’ятник Святославу.
Упродовж останніх десяти років не раз віднаходили «мечі Святослава», уточнювали місце його загибелі. Нещодавно суспільство дізналося про повернення в Україну з Росії (унаслідок «спецоперації») печатки князя 1. Святослав перетворився на героїчний символ для багатьох традиціоналістичних організацій та військових формувань. Уболівальники київського футбольного клубу «Динамо» обрали його «патроном» і нарекли свій журнал іменем князя.
Нарешті, давньоруський правитель спромігся зайняти місце в щільному календарі українців і отримати день святкування своїх подвигів – 3 липня, що вважається датою перемоги Святослава над хазарами. Останні кілька років у цей день у центрі Києва (і деяких інших міст України) проводилися воєнізовані марші на честь князя.
Таким чином, завдяки зусиллям небайдужої громадськості Святослав вигризає собі місце у пантеоні національних героїв і збирає численних прихильників. Секрет успіху полягає у чеснотах і заслугах, приписуваних князю. В образі Святослава можна виокремити чотири ключові риси, що роблять його потрібним і привабливим для певних груп українського суспільства 2:
1) ідеал маскулінного воїна-козака (він суворий і простий, йому потрібні не гроші, а слава, ідеальне, а не матеріальне);
2) етнічно «правильний» герой-полководець (власне, переможець Хазарії; водночас уточнюється, що це була юдейська держава);
3) традиціоналіст-язичник (із виразно антихристиянським та антиюдейським шармом);
4) патріот (захисник своєї батьківщини, той, хто розширив її кордони до небачених розмірів).
У стороннього спостерігача не можуть не виникнути питання: звідки походить цей розтиражований образ? Чи відповідає він дійсності? З якими імпульсами пов’язане розкручування цього персонажа?
Про досягнення Святослава (як і всіх інших міфологізованих осіб) люблять розповідати так, ніби кожна деталь спирається на надійну історичну основу. Насправді ж піднятий на знамена Святослав – це збірний образ, досить недбала компіляція повідомлень із різних джерел. Мало того, у світлі українського націоналістичного забарвлення його культу походження сучасного образу князя виглядає скандально. Але про все по черзі.
Почнемо з того, що літопис, який описує діяння Святослава («Повість врем’яних літ»), укладено на початку ХІІ ст., тобто, він не сучасний подіям Х ст. Саме в ньому закорінено мотив князя-«нестяжателя». У відомій характеристиці, вміщеній у статті 964 р., Святослав постає ледь не волоцюгою, котрий навіть не має намета, ночує просто неба, не варить м’яса та їсть сире, як звір. Окрім того, йому зброя миліша за золото. Утім, не варто вірити на слово. Літопис містить наскрізну ідею: руські люди й князі – прості та чесні, греки – хитрі й підступні. І тут немає нічого оригінального, аналогічний риторичний хід застосовували у ті часи дуже активно: від ранньохристиянських апологетів (зокрема у полеміці з фарисеями) до авторів середньовічних латинських хронік. Сцена спокушання Святослава золотом, до якого вдаються налякані греки – одна з ілюстрацій зазначеної ідеї, не більше.
Значно ближчий до подій твір візантійського історика Лева Диякона, який не дає жодних підстав уявляти Святослава воїном-аскетом. Навпаки, тут змальовано ласого до золота ватажка русів, який, власне, і пішов до Болгарії, бо йому заплатили, а він захотів іще більше. У цьому образі не варто вбачати лише маніпуляцію «хитрого і підступного» візантійця. Руський літопис його підтверджує (всупереч своєму ж тексту, датованому 964 роком), розкриваючи мотивацію Святослава йти на Дунай: туди сходяться найкращі товари з усіх навколишніх країн. «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків – паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів – сéребро й коні, із Русі ж – хутро, і віск, і мед, і челядь» 3, – нібито сказав Святослав. Виходить, не цілком «традиційні» цінності сповідував князь, шукаючи не метафізичної слави, а «низьких» матеріальних благ.
Тому ж таки, згаданому вище, твору Лева Диякона ми завдячуємо хрестоматійним портретом Святослава – «козака» з вусами й оселедцем. Руський князь-«козак» Святослав ніби уособлює два твердження, важливі для націоналістичної концепції історії України: «українці – це козаки» та «Русь – це Україна». Про цей словесний портрет та його літературність написано багато. Звернімо увагу на іншу обставину. На противагу деяким русам-велетням візантійський автор наголошує, що Святослав мав середній зріст і не вирізнявся унікальними фізичними даними. Та й зачіска була в нього цілком стандартна, на що вказує зокрема те, що, згідно з текстом, від решти воїнів його відрізняла хіба що сережка у вусі.
У сучасному культі Святослава найважливішою заслугою князя вважається звитяга над хазарами 4. Якщо придивитися, то звеличення князя безпосередньо пов’язане із засудженням хазарів та викриттям їхньої «паразитичної» ролі в ранній руській історії. Разом із тим, зазвичай некритично використовують літописну легенду про бідних полян (та інших слов’ян), яких обкладали даниною хазари. Тут не можна не зауважити подвійних стандартів, адже такі самі «рекетирські» дії перших київських князів традиційно розглядать як позитивну роботу, спрямовану на зміцнення держави. І, на відміну від сумнівного «хазарського гноблення», руський «рекет» щодо слов’янського населення Східної Європи добре засвідчено джерелами.
Однак особливу неприязнь до хазарів викликано не тільки їхньою «зовнішньою політикою». Негативний образ цього тюркського народу пояснюється передусім його «юдейством», а отже, боротьба Русі з Хазарією є евфемізмом до протистояння «світового сіонізму» та «правильної» частини людства (яку можна визначати по-різному). Інакше кажучи, ідеться про перенесення в минуле образів сучасної політики, ідеологем відверто антисемітського та конспірологічного забарвлення 5. Найцікавіше, що така ідея – винахід радянського часу, що визрів під променями кампаній боротьби проти «безродних космополітів» та «сіоністів» 6. Пізніші автори перебували під упливом Лева Гумільова, який хвалив Святослава за «удар по иудейской державе». Історична міфологія русько-хазарського протистояння розквітла буйним цвітом у роки «Перебудови» і знайшла особливо теплий відгук у колах крайніх російських націоналістів та неоязичників, як показав у спеціальній статті знаний дослідник сучасної історичної міфології В. О. Шнірельман 7. Святослав став улюбленим персонажем для кількох впливових та одіозних авторів. Наприклад, окрему книгу йому присвятив російський націоналіст і неоязичник Лев Прозоров. Ідею «імперії Святослава», яку побудував князь-герой, активно підтримав, зокрема, О. Г. Дугін, про чиї погляди нагадувати зайве.
Для російських ультраправих та радянських консерваторів, зокрема тих, що сповідують агресивні імперські ідеали, образ Святослава має значний потенціал. Образ «завоювань» князя чудово вписується в контекст їхніх балканських та панславістських амбіцій. Княжіння Святослава і в Новгороді, і в Києві легко може використовуватися на захист тези про єдність північної та південної Русі. Войовничий князь стає символом боротьби «слов’ян» проти «єврейсько-олігархічної», «толерастичної» чи американської загрози сьогодні. Напрошується думка, що схожі функції (принаймні у плеканні імперських ідей та боротьбі проти «західних цінностей») виконує Святослав для його українських прихильників 8. Звідси – перевірене римське питання: кому вигідно?
Ключовим пунктом «пам’яті про Святослава» є точна дата перемоги над хазарами – 3 липня 964 року. У жодному середньовічному тексті ви її не знайдете. То звідки вона взялася? Мушу зізнатися: мені так і не вдалося знайти «автора» цієї дати та з’ясувати точний час і обставини її появи. Утім, можемо якнайближче підійти до відповіді.
У 2005 році низка російських неоязичницьких і націоналістичних організацій провела «всероссийское и всеславянское празднование» 1040-ліття перемоги Святослава. Датою святкувань було призначено день Святої Трійці, який того року припадав на 19 червня. Сама ідея святкування виникла як пародія чи наслідування Дня Перемоги у «Великій Вітчизняній війні», 60-річчя якої святкували 2005 року. Про 3 липня ще не йшлося, а роком перемоги над хазарами визначався 965 (у відповідності до літопису). Натомість до 2007 року концепція трохи змінилася 9. Рік перемоги перенесли з 965-го на 964-й, а датою почали вважати 3 липня 10. Відтоді у російському сегменті Інтернету присутня лише канонічна дата перемоги – 3 липня 964 року. У блогах навіть обговорювалося питання встановлення державного свята Росії 3 липня, яке мало би замінити (або доповнити) 9 травня.
Так, картина далека від завершеності. Виникає кілька питань, на які можна дати лише гіпотетичні відповіді. Чому пересунули рік перемоги? Однією з причин могло бути те, що у цьому разі Святослав уподібнювався до Олександра Македонського, який розпочав свій великий похід на схід у віці 22 роки. У низці списків «Повісті временних літ» роком народження Святослава вказано 942-й, отже йому могло бути 22 саме у 964 році. Можна припускати, що певну роль відіграв рефлекс недовіри до «офіційних істориків», поширений серед цільової аудиторії «святославового міфу»: навіть використовуючи літопис та праці академічних істориків, треба в чомусь із ними розійтися й отримати «свою правду». Утім, не варто виключати можливості простої помилки, швидко розтиражованої та зведеної в канон.
Чому 3 липня? За збігом обставин, це – переддень Незалежності США. Саме ця держава у певному сегменті літератури фігурує як «ідейний спадкоємець» ненависної Хазарії. Можна також згадати, що 3 липня 1941 року – це день звернення Сталіна до громадян СРСР вперше після початку німецько-радянської війни. У цій промові серед інших кліше, властивих добі «правого повороту» в СРСР, вперше ужито характеристику війни як «великої» та «вітчизняної». Окрім того, 3 липня – це День Незалежності Білорусі з 1996 року (цього дня у 1944 році від німецьких військ було звільнено Мінськ). Як би там не було, зрозуміло одне: дату перемоги над хазарами було штучно сконструйовано в період 2005-2007 років, і найімовірніше – не в українських, а в російських націоналістичних і неоязичницьких колах.
Те, що «хазарська кампанія» Святослава має особливу цінність для адептів його культу, зрозуміло – саме тут він показав себе справжнім переможцем! Під цим кутом зору воєн у Болгарії, на Дунаї явно не вистачало би для створення героїчного образу, адже у протистоянні з ромеями Святослав зазнав поразки. Про неї відверто і в деталях говорять візантійські джерела. Як не прикро, але про «героїчний чин» Святослава у Хазарії відомо тільки з літопису – джерела порівняно пізнього і не цілком надійного у цій частині. Мусульманські автори Х століття засвідчують навалу русів на країну хазарів у 969 році, однак імені їхнього ватажка, на жаль, не повідомляють. Мало того, вчені давно звернули увагу, що руси розорювали Хазарію того самого року, коли Святослав уже був на Дунаї. Цілком логічну думку висловлено в нещодавній книзі українського історика О. П. Толочка про ранню Русь: Святослав не має нічого спільного з тими русами (очевидно, не київськими, що торгували на Дніпровському шляху, а волзькими), що мечем і вогнем пройшлися по Хазарії 11. Інакше кажучи, головний «подвиг» Святослава міг йому не належати!
До того ж, існують серйозні проблеми не тільки з переможцем, а й із переможеним. Не відповідає гаслам із плакатів реальне «юдейство» Хазарії. Сучасна наука досить стримано ставиться до тези про переважання у хазарів юдаїзму, який сповідувала тільки частина еліти, над панівними релігіями регіону: християнством та ісламом. Зрештою, не руси були головними ворогами каганату, а радше печеніги. Вони ж були загрозою й для русів. Доказ цьому – сам Святослав, котрий загинув од їхніх рук. Якщо прийняти традиційну думку, що каганат стримував активність печенігів 12, то знищення Хазарії виглядало би не надто розумним політичним рішенням Святослава.
Таким чином, може виявитися, що вся помпезна історія зі святкуваннями може не мати жодної історичної основи: не Святослав, не переміг, не юдейську і не Хазарію.
Образ ревного язичника закріпився за Святославом без достатніх на те підстав. Тобто, язичником він, звісно, був, але вирізняти його за цією ознакою з-поміж решти руських ватажків було б необачно. Святослава відтінили дві канонічні християнські постаті – його мати Ольга та син Володимир. На їхньому фоні «войовничий» Святослав міг видаватися останнім сплеском язичницької доби на Русі. У пастку цього «зорового обману» потрапив, зокрема, радянський археолог Б. О. Рибаков, сумновідомий своїми «реконструкціями» слов’яно-руського язичництва 13. Він писав про «язичницький переворот» Святослава, у результаті якого нібито було усунуто від влади Ольгу та її «християнську партію». Але жодних підтверджень «поганській реакції» Святослава в джерелах немає.
Таким чином, образ героїчного язичника втрачає ґрунт. Та найбільш прикра обставина полягає в тому, що весь наведений комплект характеристик Святослава було створено в російській публіцистиці та в російському сегменті Інтернету. Українська сторона його вміло запозичила і швидко «обрізала пуповину». Найвиразнішим свідченням цього є популярний плакат зі Святославом. Його українська версія – це майже точна копія аналогічної російської картинки. Уже забулося й те, що до зміни влади в Україні на початку 2014 року активними провідниками «свята перемоги Святослава» були відверто проросійські організації, наприклад «Украинский выбор».
Але може українська сторона й не мала вибору? Можливо, Святослав – справді найбільш вдала історична постать, яку можна було пов’язати з націоналістичними та мілітаристичними ідеалами? Сумнівно. Навіть виходячи з позиції «шукачів героя», Святослав опиняється далеко не найкращим із можливих кандидатів. Спробуємо погратися і, забуваючи про строгу науку та некритично використовуючи джерела, порівняти Святослава з його колегами.
1) воїн-«козак». Чим гірші Олег Віщий або Володимир Святославич? Останній взагалі мав би приваблювати своєю вітальною міццю та чоловічою силою, що виразилася в нестримному сексуальному потягу (трійко Святославових синів не порівняти з майже двома десятками дітей Володимира). Великим воїном і взагалі «талановитим у всьому» виглядає в наших джерелах Володимир Мономах. Хоча ні, він занадто інтелігентний, учений, а ще й християнин та наполовину грек. Тоді все ж таки Олег. Це не менш «нордичний» чоловік, але, на відміну від Святослава, мудріший (бо як зрозуміти, що Святослав не дослухався розумних порад і не обійшов порогів, де й зустрів смерть?). Вуса й оселедець? – не питання. Це не унікальний стиль Святослава. Відомо, що для давніх русів і не тільки для них це звичний look.
2) переможець. Тут геть погано. Святослав виявляється чи не найбільшим невдахою серед ранніх руських князів. Єдину достеменно засвідчену кампанію (балканську) він програв. Куди краще виглядає Олег, котрий греків «поставив на коліна» без пролиття руської крові, та ще й застосував передову зброю (кораблі на колесах). Олег теж воював проти хазарів та підкорив значну частину Східної Європи. Не витримує Святослав і конкуренції з Володимиром – одним із найуспішніших київських князів, який переможно воював із візантійцями в Криму та примусив видати за нього царівну Анну.
3) язичник. Якщо вже покладатися на літопис, то значно завзятішим язичником виявляється Володимир у дохристиянський період свого життя. Та й Олег, за тим самим літописом, не спокусився на принади «грецької віри», коли візантійці показували йому християнські реліквії. Зрештою, хтозна, якби дунайські війни Святослава завершилися успіхом, може, ми вважали б саме його князем-хрестителем? І чи немає закономірності в цій іронії долі: переможений князь помер язичником, а князь-тріумфатор обрав християнство?
4) патріот. Як не дивно, але Святослав – єдиний, кого в літописі прямо звинувачено в непатріотичності. «Чужої землі шукаєш, а про свою забув», – нібито сказали йому кияни, ображені відходом князя на Дунай. Не дуже зручно має бути патріоту рівнятися на князя, який проміняв «рідну землю» на багатства Болгарії та Візантії. Зрештою, чи Київ для нього рідна земля? До загибелі батька він жив у Новгороді, пізніше пішов на Дунай (це цілком годиться для російського націоналістичного мейнстріму). Олег Віщий і в цьому пункті CV значно привабливіший. Саме він, як запевняє літопис, зробив своєю столицею Київ і проголосив його «матір’ю городів руських». Він же приєднував до Києва навколишні племена і змушував греків платити данину. Володимир Святославич за критерієм «державництва» взагалі поза конкуренцією.
Отож, якби з чистого аркуша взятися за справу творення «українського героя» з давньоруського матеріалу, значно більше шансів мали б Олег, Володимир або хтось інший, проте ніяк не Святослав.
Чому ж саме цей персонаж стає уособленням української героїчної архаїки? Відповідь проста: бо не треба вигадувати велосипед, не треба самостійно думати, докладати зусиль і бути оригінальним. Як казав герой одного радянського фільму, «всё уже украдено до нас». Сучасна героїчна візія Святослава в Україні – вторинна по відношенню до російської, second-hand. Без зайвих роздумів було запозичено вже готовий образ, залишалося тільки додали чітку атрибуцію: «Святослав – наш».
Читайте також:
