У незалежній і демократичній Україні, кажуть нам постійно, ми отримали можливість вільно критикувати владу, чиновників, державні інституції і взагалі всіх, із ким незгодні. За СРСР, з його однопартійною системою, ідеологічним контролем та сильним репресивним апаратом, такої можливості не було і бути не могло. Та чи справді в Україні з можливістю відкритого висловлення свого невдоволення владою все настільки добре?
Дивлячись про яку владу йдеться. Соціологи підтверджують, що критичне ставлення до органів державної влади і конкретних можновладних осіб люди справді висловлюють в опитуваннях значно частіше, ніж за часів СРСР. Але є інші можновладці, критичне ставлення до яких люди всіляко приховують. Цими можновладцями є роботодавці. В опитуваннях на підприємствах, як я дізнався від соціолога одного з великих індустріальних підприємств України, на питання типу «Чи задоволені Ви діями Вашого роботодавця?» більшість відповідає «так» або «важко сказати». Причому чим ближчим до робітниці чи робітника є начальство, чим безпосередніше воно керує ними, тим менше готовність висловлювати критику. Так, зі звіту Центру дослідження суспільства за результатами проекту «Дослідження дискурсу громадянської освіти та його вплив на політичну культуру молоді» видно, що незадоволення вчителів якістю управління освітою зростає з віддаленням адресатів незадоволення від безпосереднього робочого місця опитаних: школою буцімто незадоволені менше, ніж районним керівництвом, районним – менше, ніж обласним, обласним – менше, ніж державним (с. 16, діаграма 4). І анонімність не надто допомагає отримати щирі відповіді. Сподіваюся, в тому, що отримані відповіді часто не відповідають реальним настроям людей, сумнівів ні в кого немає. В СРСР тенденція була інша – на безпосередніх начальниць і начальників могли скаржитися у «вищі інстанції». Зараз таких «вищих інстанцій» над роботодавцем, крім судів, із якими люди рідко готові зв’язуватися, немає. Тож у нашому суспільстві притлумлюють своє незадоволення начальством і каналізують його, переносячи найчастіше на центральну владу в особі президента або урядовців чи на абстрактних «політиків». (Це в кращому разі. У гіршому люди зганяють свою злобу і незадоволення начальством на своїх ближніх або знаходять цапів-відбувайлів у певних соціальних групах).
Знаючи це, неважко пояснити і стереотипний «конформізм бюджетників» – мовляв, вони більше бояться критикувати владу і частіше використовуються як «гарматне м’ясо» на провладних заходах, ніж інші групи населення. Наприклад, ці вчителі і лікарки, яких звозять на громадські слухання, щоб не пускати справжню критичну громадськість. Ні, я не думаю, що їхній конформізм більший за конформізм решти. Просто в них інший роботодавець – держава, репрезентована в конкретних випадках використання адмінресурсу директоркою школи, районним управлінням освіти, головним лікарем або начальником відділу в будь-якій державній установі. І ті, хто отримує зарплату з держбюджету, так само побоюються іти проти свого роботодавця, як і всі інші трудящі. Ніхто не хоче втратити своє робоче місце, бо як потім прогодуватися?