Люк Севедж
«Нові атеїсти» набрали обертів завдяки тому, що надають інтелектуальне прикриття західному імперіалізму.
Пояснюючи свій перехід від радикального полеміста до неоконсервативного яструба, Крістофер Гітченс наполягає на тому, що його політичні погляди не змінилися. На його думку, цілком послідовним було противитися В’єтнамській війні на антиімперіалістичних засадах і безкомпромісно підтримувати вторгнення до Іраку; цілком послідовним було відкинути товариство Ноама Хомського та Едварда Саїда і пити шампанське в Білому домі в якості гостя Пола Волфовіца.
Гітченс любив казати, що його переконання поєднані єдиною інтелектуальною ланкою, а саме опозицією до «тоталітаризму»: «Тоталітарне, як на мене, є ворогом – абсолютним ворогом, який прагне контролювати твій розум, а не лише твої дії та податки».
Та попри всі його гучні про-імперські нападки, саме наступ Гітченса на релігію зрештою приніс йому міжнародну славу. Цей наступ, як він стверджував, теж був фундаментально «антитоталітарним», аналогічним до спротиву Північній Кореї або Йосифу Сталіну. Провідне світило руху «нових атеїстів», цей колишній соціаліст провів останні десять років свого життя у війні з релігією і у мирі з імперіалізмом.
Як відмічає Річард Сеймур у своїй книжці Unhitched, перетворення Гітченса, бодай і неортодоксальне, не було безпрецедентним:
Функція [Гітченсового] антитеїзму була структурно тотожною тому, що Ірвінг Хау охарактеризував як сталінофобія… Бабай і цап-відбувайло сталінізму виправдав новий союз із правицею, ігнорування перманентних несправедливостей капіталістичного суспільства і толерантність до репресивних практик, що здійснювалися в ім’я «вільного світу». Приблизно таким саме чином захоплення Гітченса релігією… виправдовувало не просто сліпе ігнорування несправедливостей капіталізму та імперії, а ще і їхню енергійну підтримку.
«Новий атеїзм» здобув масову увагу завдяки полеміці на кшталт тієї, що розгорнулася довкола Гітченсової книжки «Бог не великий». Поряд із ним, два інших провідних апостоли руху, Сем Гарріс («Кінець віри») та Річард Докінз («Бог як ілюзія») брали участь в незчисленних публічних дебатах з релігійними фігурами, що подвоїло їхній вплив як Інтернет-знаменитостей і популяризаторів атеїзму.
На перший погляд, і за власним розумінням, новий атеїзм є сповненим сил перевтіленням просвітницького сцієнтизму, представленого в роботах мислителів на кшталт Бекона і Декарта: критичним дискурсом, який піддає релігійні тексти і традиції раціональній оцінці шляхом емпіричного дослідження і захищає універсальний здоровий глузд від сил провінціалізму.
На практиці ж він являє собою є грубу, редуктивістську і дуже вибіркову критику, яка майже повністю завдячує своїм масовим та комерційним успіхом «війні з тероризмом» і власній функції інтелектуального інструменту імперіалістичної геополітики.
Тоді як деякі давніші атеїстичні традиції відкидали насильство і підіймали ліві гасла – Бертран Рассел, в якості очевидного прикладу, був і соціалістом, і унілатералістом 1 – сучасна плеяда, представлена Гітченсом, Докінзом та Гаррісом у різний спосіб приймала, підтримувала або прихильно розглядала: військову агресію, державне насильство, згортання цивільних прав, тортури, і, у випадку з останнім, геноцидальні попереджувальні ядерні удари по арабських країнах.
Провідні прихильники цього руху мають різноманітне ідеологічне забарвлення, але політики, яких вони підтримують, варіюються від лібералів з ухилом вправо до протофашистських демагогів європейської крайньої правиці.
Ісламська винятковість
Назва бестселера Гітченса дещо говорить про пріоритети і фокус нового атеїзму (назва «Бог не великий» цілком очевидно задумувалася як смішна інверсія популярної арабської фрази «Аллаху Акбар», що перекладається як «Бог великий» – факт, який він без сумніву вважав і дотепним, і антирелігійним). Зосередженість на ісламі переважає у цьому дискурсі, хоча він і позиціонується як незаангажована наукова критика релігії як такої.
Дійсно, широко обговорювана жовтнева поява Сема Гарріса у передачі «Наживо з Білом Меєром» – примітивна вистава, в якій він прирівняв більшість мусульман до «джихадистів», «ісламістів» або «консерваторів» – лише доповнює довгий перелік ісламської демонології від нього та інших провідних фігур нового атеїзму.
Наприклад, наприкінці «Кінця віри» він стверджує: «Іслам, більше за будь-яку іншу релігію, вигадану людськими істотами, має всі ознаки пронизливого культу смерті». В іншому місці він пише: «Тоді як інші великі світові релігії були плідним джерелом нетерпимості, цілком зрозуміло, що доктрина ісламу ставить унікальні проблеми на шляху постання глобальної цивілізації». І, захищаючи війну в Іраку як гуманну, цивілізаторську місію: «Ми воюємо не з тероризмом. Ми воюємо з ісламом».
Тоді як погляди Гарріса є, без сумніву, найбільш радикальними, вони явно перетинаються з Гітченсом і Докінзом. В інтерв’ю у 2007 році Гітченс стверджував: «Якщо ви спитаєте, що не так з ісламом – то він робить ту ж помилку, що й [інші] релігії, але припускається ще однієї помилки – того, що він є незмінним. Помітьте, як ліберали говорять «якби лиш в ісламі відбулася Реформація» – в ньому її не може відбутися. Він сам стверджує, що не може. Через це він неймовірно небезпечний».
На додачу до кричущого шовінізму подібного твердження, воно не є навіть віддалено точним історично, і може називатися лицемірним навіть саме по собі. Ісламський фундаменталізм – в реальному існуванні якого, між іншим, ніхто не сумнівається – є підступним не через дотримання якоїсь закостенілої середньовічної традиції, а радше через його охоче і ефективне прийняття модерністського динамізму.
Не відстає від Гітченса і Річард Докінз, який назвав іслам «найбільшою силою зла на сьогодні» (на диво, у тій самій фразі, у якій визнав, що ніколи не читав Корану). В інших випадках Докінз був ще більш вульгарним, пишучи в Твіттері: «Для мене жахливість Гітлера супроводжується здивуванням від овечої дурості його послідовників. Все більше почуваюся так стосовно ісламізму» і роблячи висновок, що тодішній колумніст New Statesman Меді Хасан не може бути кваліфікованим журналістом через те, що він є також і мусульманином. Чи, розглядаючи ще один приклад, «Серед усіх мусульман світу менше нобелівських лауреатів ніж у випускників Триніті-коледжу в Кембріджі. Втім, вони робили чудові речі у середньовіччі».
Отож, для нових атеїстів всі релігії однаково погані – проте іслам гірший від усіх.
Служниці імперії
Неможливо уявити комерційний та інтелектуальний успіх нового атеїстичного проекту у світі до 11 вересня, без зростання антимусульманських настроїв у західних суспільствах і неоконсервативної геополітики. Саме в умовах війни з терором, з її жорстоким та руйнівним авантюризмом, ідея монолітного зла під назвою «іслам» знайшла багато прихильників у поважних ліберальних колах.
Під час своїх появ у Наживо як Гарріс, так і Меєр висували знайомий аргумент, що їхня позиція є захистом «ліберальних принципів», які інші – через страх, скромність або, можливо, релятивізм – застосовують вибірково. Меєр:
Ліберали мають ставати на захист ліберальних принципів… таких, як свобода слова, свобода сповідувати релігію без загрози насильства, рівність для меншин, включаючи гомосексуалів… Це ліберальні принципи, які ліберал би підтримував, але якщо скажеш «в мусульманському світі не вистачає цих властивостей», його це зачіпає… [Іслам є] єдиною релігією, яка поводиться як Мафія.
Гарріс підтримав це твердження і розвинув його далі:
Ліберали дійсно не розібралися з теократією. Вони критикують білу теократію, критикують християн… Вони й досі непокояться через атаку на клініку абортів, яка відбулася у 1984… Нас переконали у цьому понятті “ісламофобії”, згідно якого будь-яка критика доктрини ісламу невіддільна від сліпої ненависті до самих мусульман… ми повинні мати можливість критикувати погані ідеї… [а] іслам зараз – це корінь поганих ідей.
Про ці твердження можна сказати дуже багато, та давайте спершу розглянемо, як цей шляхетний і сміливий захист «ліберальних принципів» виглядає на практиці.
Політичні позиції провідних мислителів нового атеїзму не є уніфікованими. Докінз виступав проти вторгнення до Іраку 2003 року, тоді як Гітченс був одним з головних його апологетів. Гарріс виправдовував тортури як етичну необхідність у «війні з тероризмом», тоді як Гітченс, який добровільно пішов на катування водою, їх не підтримував. Як Гітченс, так і Гарріс були схильні до агресивних викидів жорстокої, майже кровожерливої риторики, чого не скажеш про Докінза.
Попри це, всі вони поєднані кількома спільними інтелектуальними ланками. Кожний сповідує бінарну картину світу, в якій цивілізований, космополітичний і прогресивний Захід протиставляється варварському, моністичному і реакційному Сходу. Хоч і маючи відмінні політичні позиції, Гарріс, Гітченс і Докінз публічно та відверто загравали з правими, висловлюючи або відкриту симпатію, або захоплене схвалення деяких їхніх найбільш відразливих та ганебних дій.
Кожний ззовні видається культурним лібералом, який в першу чергу звертається до ліберальної аудиторії – будучи «шанованими» серед міських жителів «блакитних» штатів 2 , якими ніколи не могли б бути Шон Геніті або Раш Лімбо – але в той самий час приймаючи позиції та мотиви, які є явно не-ліберальними у найпоширенішому розумінні цього слова.
За багатьма шарами інтелектуального оздоблення – пересічний текст нового атеїзму сповнений сентиментальними відсилками до Дарвіна, Ньютона і Галілея – ми знаходимо сприйняття світу, близько знайоме кожному, хто вивчав мову імперій минулого: культурний супрематизм, есенціалізація і відчуження інакшості, поблажливість і патерналізм, а також легітимація насильства, здійснюваного заради власних цілей.
У «Кінці віри» Гарріс припускає, що ядерні удари на випередження можуть бути необхідними, якщо відбудеться ескалація удаваного конфлікту між «ісламом» та «цивілізацією»: «Що ми робитимемо, якщо режим ісламістів, у яких очі сльозяться від однієї згадки про рай, якось отримає дистанційну ядерну зброю?… Єдиним, що зможе забезпечити наше виживання, може виявитися наш власний випереджувальний ядерний удар».
У своєму захисті однієї з логік виправдання війни в Іраку, Гарріс описує її як шляхетний і самовідданий хрестовий похід, в який вирушає цивілізований Захід заради подолання ісламського варварства. У кінці 2004 року він написав у Washington Post: «Цивілізовані люди [західні] зараз намагаються, значною ціною для себе, покращити життя іракцям».
В іншому місці у «Кінці віри» він стверджує:
Ми не можемо дати нашим докорам сумління щодо побічної шкоди паралізувати нас, адже наші вороги не знають таких докорів. Їхній підхід до війни – «вбивати дітей першими», і ми на власний ризик ігноруємо фундаментальну відмінність між їхнім насильством та нашим. Враховуючи поширеність зброї у нашому світі, у нас більше немає варіанту вести війну за допомогою меча. Немає сумнівів у тому, що побічна шкода різних видів буде частиною нашого майбутнього ще багато років.
Ця книжка активно зображає арабські країни як відсталі, а мусульман всередині них – як примітивних і таких, що потребують патерналістської опіки. «Час нам визнати, що не всі культури знаходяться на однаковій стадії морального розвитку», – стверджує він у тоні, гідному етнографа дев’ятнадцятого сторіччя, – «Дайте більшості мусульман на даному етапі їхньої історії свободу вибору, і вони вільно проголосують за повне викорінення власних політичних свобод».
Те, що, на його думку, є потрібним – ніщо інше, як насадження «милостивої» тиранії:
Потрібна буде якась форма милостивої диктатури… Але ключовою є милостивість, і якщо вона не може постати зсередини держави, вона має бути насадженою ззовні. Засоби такого насадження мають бути грубими: вони включають економічну ізоляцію, військову інтервенцію (відкриту або приховану) або якесь поєднання цих двох методів.
У своїй добровільно зайнятій ролі провідного пропагандиста «війни з тероризмом», Гітченс – який раніше жорстко критикував Генрі Кіссінджера за його керівництво у бомбардуванні Камбоджі у 1969 році – прийняв риторику насильницького мілітаризму з іще більш агресивним завзяттям.
Говорячи про атаку у 2004 році на іракське місто Фаллуджа, тоді зайняте антиамериканськими бойовиками, Гітченс заявив, що «кількість вбитих недостатньо велика» на підставі того, що «забагато джихадистів втекли». (Кількість загиблих цивільних під час битви за Фаллуджу і досі не визначена, але групи гуманітарної підтримки на місці подій називали її «гуманітарною катастрофою», а місцеві жителі зараз страждають від неймовірно високого рівня вроджених вад розвитку, а також раку – можливо спричиненими використанням американцями білого фосфору та іншої хімічної зброї. Збільшення кількості випадків лейкемії перевищує результати від атомного бомбардування Хіросіми у 1945).
Гітченс також схвалював використання касетних бомб в Афганістані як «досить добре, адже ці сталеві кульки пройдуть крізь когось, вилетять з іншого боку і пройдуть ще крізь когось іншого. І якщо ці люди над серцем носитимуть Коран, крізь нього вони теж пройдуть».
На тему джихадистів він заявив: «Вбивати цих людей – свого роду задоволення, а також обов’язок». Ще в одному випадку, Гітченс приголомшив навіть однодумців в аудиторії в Медісоні, Вісконсін, сказавши про Іран, країну з майже вісімдесятьма мільйонами мешканців: «А стосовно цієї темної країни, я б і сльози не зронив, якби вона була стерта з обличчя Землі».
Ця тенденція з відразою ставитись до насильства обраних ворогів, в той самий час виправдовуючи і відносно трактуючи власне насильство, є невід’ємною частиною будь-якої імперської чи колоніальної ідеології, а також послідовною властивістю риторики як Гітченса, так і Гарріса.
Ісламофобія і раса
Ще одна річ, яка турбує провідних нових атеїстів, є відображенням кількох тем, експлуатованих європейською неофашистською правицею.
У дуже зловісний спосіб Гарріс розмірковував про рівень народжуваності серед європейських мусульман і уявну загрозу їхнього плідного розмноження. Ідею про демографічну «загрозу» з боку мусульман у Європі легко спростувати емпірично.
Навіть якби це було не так, огидний підтекст цих коментарів підтверджується прихильним ставленням Гарріса до певних крайніх правих, які відкрито говорять про демографічну загрозу з боку мусульман. У «Листі до християнської нації» Гарріс відкрито декларує свої симпатії, заявляючи: «З небагатьма винятками, єдиними публічними фігурами, кому вистачило сміливості чесно говорити про загрозу, якою для європейських суспільств є іслам, здається, є фашисти».
Гарріс поділяє цю позицію з неоконсерваторами на кшталт Марка Стейна, який писав: «Кожний континентальний європеєць, молодший за 40 років – точніше 60, якщо не всі 75 – абсолютно точно завершить свої дні, живучи в ісламізованій Європі».
У позитивному огляді книжки Стейна «Америка на самоті: кінець світу, яким ми його знаємо» Гітченс висловив свою незгоду з профашистськими переконаннями Гарріса, але не заперечував припущення про «демографічну загрозу». Він також виправдовував свого близького друга, письменника Мартіна Еміса, який заявив журналу Time:
Є чітка потреба – хіба у вас її немає? – сказати «нехай мусульманська спільнота страждає, допоки вони не приведуть свій дім до ладу». Від чого страждати? Не дозволяти їм подорожувати. Депортувати – у подальшій перспективі. Згортання свобод. Детальні обшуки людей, які виглядають як вихідці з Близького Сходу або Пакістану. Дискримінативні речі, аж поки це не зашкодить всій їхній спільноті і вони не почнуть жорстко працювати над своїми дітьми.
Сприйняття Гаррісом мусульман як окремої демографічної категорії і ризику для міжнародної безпеки змусило його захищати расове профілювання і ставати на один бік з такими, як Сара Пейлін і Fox News у питанні «мечеті на Граунд-Зіро» 3.
Докінз із ентузіазмом підтримував крайнього правого голандського політика Ґерта Вільдерса, який закликав до заборони Корану – книги, яку він порівнював з Mein Kampf – разом із мечетями та іміграцією з мусульманських країн. У 2009 Вільдерс постав перед судом за використання «мови ворожнечі», а його фільм 2008 року «Фітна» рясніє расистськими зображеннями на кшталт голови Мухаммеда, приєднаної до бомби з часовим механізмом. Докінз каже: «На основі однієї лише «Фітни», я вітаю Вас [Вільдерса] як сміливого чоловіка, що має волю боротися із жахливим ворогом».
Гарріс, Гітченс і Докінз відкидають ідею про те, що подібні заяви і рецепти, які так часто з них виходять, є будь-яким чином расистськими – а фраза «мусульмани – це не раса» є особливо заїждженою в риторичному репертуарі нового атеїста. Гарріс і Гітченс також відкидають термін «ісламофобія» як інструмент приглушення їхніх аргументів. Згідно з останнім, «Дурний термін – ісламофобія – було введено у вжиток, щоб натякати, ніби за будь-якими побоюваннями стосовно безпомилковості меседжу ісламу ховається огидне упередження».
Враховуючи, що «раса» є цілковитим соціальним конструктом, а історія пов’язана з систематичною расовізацією різноманітних національних, етнічних і релігійних меншин, цей захист дуже хиткий. Надмірну зосередженість на Ісламі як на одночасно монолітній і винятково поганій релігії, чиї відсталі послідовники заслуговують на обмеження своїх прав у демократичних суспільствах, а їхні країни мають підкоритися цивілізаторському процесу під керівництвом Заходу, не можна називати ніяк інакше, ніж расистською.
Парафіяльні універсалісти
Якщо імперіалізму і расизму недостатньо, інтелектуальні підвалини нового атеїзму є винятково слабкими. Чи вона спрямована проти католицизму, чи язичництва або ісламу, методологія, що використовується для викриття питомої «ірраціональності» усіх релігій видає принципове нерозуміння (або, можливо, хибне предствлення) природи релігійних дискурсів, вірувань і практик.
Типовий новоатеїстичний текст досліджує релігійні міфи без належної до них уваги, або навіть знання про велику кількість спровокованих ними соціальних і теологічних дебатів, різноманіття ідеологічних позицій їхніх тлумачів, або ж секулярних систем вірувань, на які вони вплинули.
Більше того, центральне припущення, яке формує дискурсивне ядро книжок на кшталт «Бог як ілюзія», «Бог не великий» і «Кінець віри» – а саме те, що релігійні тексти можуть читатися як буквальні документи, в яких містяться статичні ідеї, і що посталі з них практики є однотипними – не може бути виведене ані з реально існуючих релігій, ані з історичної реальності релігії як соціально та ідеологічно гетерогенного феномену. Як сформулював це Террі Іґлтон в обговоренні книжки «Бог не великий»:
Гітченс цілком серйозно стверджує, що в Книзі Буття не згадуються сумчасті; що євреї зі Старого Заповіту не могли сорок років ходити по пустелі; що захоплення величезного ліжка велетня Оґа, царя Васану, можливо, ніколи і не відбувалося, і таке інше. Це схоже на те, якби хтось пристрасно, з витонченою увагою до архітектурних і зоологічних деталей, намагався довести, що Кінг Конг не міг би видертися на дах Емпайр-Стейт-Білдінг, адже будівля обвалилася б під його вагою.
На противагу грубій епістемології раціонального сцієнтизму, релігії не є жорсткими «доктринами», яким слідують однаково, безвідносно до соціальних та матеріальних контекстів. Як писав Сеймур:
Релігія є інтерпретативною працею, символічним та ідеологічним виробництвом, в якому агенти знаходять значення, адекватні їхнім життєвим умовам. Крім всього іншого, сама лише невизначеність релігійних текстів зробила б неможливим існування у текстах послідовного, буквального значення: інтерпретація є незамінною.
Це особливо важливо в контексті засудження новими атеїстами того, що вони називають «доктриною ісламу», адже воно виносить на світло їхню хибну онтологію релігії – ту, яка більшою чи меншою мірою припускає, що фундаменталізм є продуктом поганих ідей, а не певних соціальних та матеріальних умов.
Критика насильства, здійснюваного фундаменталістами будь-якого штибу – вбивств честі, підривників-смертників, систематичного переслідування жінок або гомосексуалів, або ще чогось – не є ані послідовною, ані потенційно ефективною, коли ці феномени помилково приписуються якійсь монолітній ортодоксальності.
Новий атеїзм слугує імперіалізму багатьма шляхами. Він підсилює наратив «зіткнення цивілізацій», який використовувався для обґрунтування вторгнення в Ірак і необхідності репресивних заходів, таких як державне спостереження. Більше того, представляючи себе у якості незаангажованого захисту здорового глузду, він надає подібним аргументам достовірності, якої вони не мали б з вуст коментаторів з політичної або культурної правиці. Нарешті, він зміщує фокус з соціальних негараздів, породжених несправедливими економічними відносинами, на зовнішню сингулярність під назвою «релігія».
Отже, під своїм поверхневим раціоналізмом, новий атеїзм є нічим іншим, як інтелектуальним захистом імперії і димовою завісою для несправедливостей глобального капіталізму. Це парафіяльний універсалізм, політика якого полягає у його спроможності виглядати одночасно іконоборчим, незгідним і незацікавленим, в той самий час спрямовуючи вульгарні упередження, просуваючи імперські проекти і подаючи банальні трюїзми під видом глибоких спостережень.
Гітченс, Гарріс і Докінз можуть прикидатися інтелектуальними повстанцями, що ведуть хрестовий похід проти зрівняльної толерантності ліберальної політики. Але в кінцевому рахунку вони є апологетами деяких її найбільш руйнівних тенденцій.
Переклав Роман Дрямов
Перекладено за: Savage, L., New Atheism, Old Empire
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Зіткнення невігластва (Едвард Саїд)
Кілька думок з приводу расизму (Касторіадіс Корнеліус)
Вибух, що покладе край революції Каддафі: лівійський лабіринт (Віджай Прашад)
«Ніндзі», «терористи» і «привиди». Мусульман в Україні не люблять (Ганна Гриценко, Дарина Коркач)
