Новий бюджет і доля науки

  • 04 листопада 2016
  • 5292
Новий бюджет і доля науки

У досить бурхливому обговоренні в засобах масової інформації проекту державного бюджету України на 2017 рік чомусь надто мало уваги звертають на те, як у ньому відображено проблеми державної підтримки вітчизняної науки. А проблеми ці не тільки гострі й болючі, з точки зору вітчизняних науковців, але й загрозливі — ігнорування їх може мати фатальне значення для майбутнього нашої держави.

Про них чимало було сказано під час парламентських слухань «Про стан та законодавче забезпечення розвитку науки та науково-технічної сфери держави», що відбулися 2 липня 2014 року. Досить довго вагалося керівництво Верховної Ради України, перш ніж затвердило рекомендації цих слухань. Адже, попри загальну звичку влади до «оптимістичного позитиву», тут раптом довелося визнати:

«…до критичного рівня знизився показник вітчизняного науково-технічного потенціалу, що стало загрозою національній безпеці України.

Наразі частка науковців серед зайнятого населення України сягає 0,49 відсотка, а це в 3,5 рази менше, ніж 20 років тому. У 2011 році цей показник у Фінляндії становив 3,27 відсотка, у Данії — 3,16 відсотка, Ісландії — 2,96 відсотка, Туреччині — 0,68 відсотка. Втрачається зв’язок поколінь та перспективи сучасного розвитку науки». Крім того, було констатовано, що «втратили своє значення затверджені Верховною Радою України пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та інноваційної діяльності в Україні. Припинилося проведення конкурсів на виконання відповідних державних науково-технічних програм та розроблення нових державних науково-технічних програм. Втрачено систему конкурсного фінансування як основного механізму фінансування науки та інновацій».

Проте треба віддати належне наполегливості Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (тоді його очолювала Л. М. Гриневич, яка стала згодом міністром освіти і науки) — саме йому ми завдячуємо тим, що врешті-решт 11 лютого 2015 року рекомендації парламентських слухань було затверджено Верховною Радою України. У них було вказано на необхідність забезпечити:

 «поетапне збільшення фінансування наукових досліджень та розробок до показників Європейського Союзу з обов’язковим базовим фінансуванням наукових установ на рівні 0,5—0,7 відсотка ВВП та розподілом решти коштів шляхом проведення прозорих конкурсів із залученням експертів міжнародного рівня;

інструменти стимулювання залучення коштів реального сектору економіки для фінансування наукових досліджень та розробок;

принципи дольового фінансування наукових досліджень та розробок за рахунок коштів державного бюджету та суб’єктів господарювання;

розвиток грантової системи, у тому числі для молодих вчених, створення незалежного національного фонду досліджень (зі статусом самостійної юридичної особи та окремим рядком у Державному бюджеті України), що надаватиме гранти для фінансування наукових досліджень шляхом проведення прозорих конкурсів із високим рівнем незалежної експертизи».

У бюджетах 2015 і 2016 років такі рекомендації практично не було враховано, тож цікаво, як планують їх реалізувати у 2017 році (рис 1).

Рис. 1. Витрати державного бюджету на науково-технічну діяльність у постійних цінах 2011 року, млрд грн (за 2016—2017 рр. — прогнозні значення, що їх автори розрахували на основі даних, представлених у проекті державного бюджету на 2017 р.).

На жаль, нічого принципово нового проект бюджету не пропонує: наявні тенденції не блокуються. Усупереч процитованим вище рекомендаціям парламентських слухань, витрати на науку замість «поступового збільшення» навіть зменшуються, у кращому випадку можна задекларувати лише деяке сповільнення темпу ланцюгового зменшення. А самі ці тенденції є вкрай загрозливими: проти рівня 2013 року обсяг фінансування із загального фонду (тобто, більш-менш гарантовані витрати) скорочуються у 2,7 разу, зі спеціального — у 1,8 разу та за обома фондами — у 2,4 разу. І це — виходячи з помірної прогнозованої інфляції, тобто, за погіршення ситуації у науки взагалі не буде ніякої фінансової «подушки». А таке ставлення з боку держави — це, фактично, свідоме ухиляння від вирішення питань ресурсного забезпечення науки та відкладання необхідних дій на невизначене майбутнє. У свою чергу, й інші економічні суб’єкти не матимуть достатньої мотивації інвестувати в науково-технічну діяльність в країні. Умовна «стабілізація» рівня бюджетних витрат, навіть у постійних цінах, свідчить про байдужість уряду до можливості використати науково-технічний фактор для започаткування економічного зростання, і ця байдужість, у свою чергу, призведе до прискорення відтоку з вітчизняної науки фахівців молодого та середнього віку (про це буде окремо сказано нижче).

Виникає питання: може, негаразди з обсягом видатків у абсолютному вимірі є наслідком різкого скорочення державних видатків у цілому, і тому держава, за всього бажання, об’єктивно нездатна нічого зробити? Для відповіді розглянемо динаміку частки витрат на науково-технічну діяльність у всіх видатках бюджету (рис. 2).

Рис. 2. Частка витрат на науково-технічну діяльність серед усіх витрат державного бюджету (% науково-технічної діяльності у загальній сумі витрат відповідного фонду).

Факти свідчать про те, що ставлення попередньої влади до розвитку науки було навіть кращим: якщо у 2012 році частка наукових витрат за загальним та спеціальним фондами в сукупності сягала 1,59%, то у 2017 році її заплановано на рівні лише 0,75%. Водночас видатки з загального фонду виявляються ще меншими — 0,58% (а у 2012 році вони дорівнювали 1,49%). Тобто, держава має потенційні можливості для перерозподілу коштів на користь науки, але вважає за краще розглядати її як простір для економії. Зазначимо, що в багатьох розвинених країнах світу витрати на науково-технічну діяльність обсягом 3—5% від обсягу видаткової частини бюджету є звичайною практикою, а за необхідності цю частку збільшували до 7% (США у середині 1980-х років).

Певним компенсатором недостатнього фінансування є нарощування надходжень із позабюджетних коштів (саме це джерело називається в нас «спеціальним фондом»), проте наука має порівняно мало владного ресурсу, щоб використовувати його для надання ринкових послуг. Інакше вважати надходження від недержавних замовників коштами бюджету, як це вже звично роблять наші фінансисти, є, взагалі кажучи, некоректним. В останні роки частка науки у витратах за спеціальним фондом у кілька разів перевищує її частку за сукупними видатками: у 2015 році її значення було заплановано на рівні 4,62%, але пізніше дещо скореговано до «помірних» 2,97%. Збільшення видатків за рахунок спеціального фонду стало справжньою ідеєю-фікс урядів України: якщо у 2012 році вони дорівнювали 21,7% від обсягу асигнувань із загального фонду, то у 2017 році мають сягнути 39,1%. В абсолютному вимірі вони перевершують обсяги за такими статтями видатків, як субвенція місцевим бюджетам для реалізації проектів у рамках Надзвичайної кредитної програми для відновлення України, Фінансова підтримка виробників сільськогосподарської продукції та Реалізація програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав і міжнародних організацій. Витрати за спеціальним фондом у проекті бюджету на 2017 рік заплановано навіть для забезпечення міжнародного науково-технічного співробітництва, у тому числі внесків до «Горизонту-2020», та досліджень на антарктичній станції «Академік Вернадський». Фактично це означає, що уряд знімає з себе відповідальність за гарантування відповідних інвестицій.

Зміни у рівні бюджетного фінансування провідного елемента національної наукової системи — НАН України — багато в чому відтворюють динаміку на рівні країни (рис. 3). Відмінність у більш виразному зростанні у 2011—2013 роках та в тому, що скорочення за обома фондами порівняно з 2013 роком сягнуло 2,6 разу (тобто, більше ніж за всією наукою). Навіть у поточних цінах заплановані витрати за загальним фондом у 2017 році є меншими від показників 2015 року. Разом із тим, планові показники надходжень зі спеціального фонду зростають кожен рік: у 2016—2017 роках їхній обсяг сягнув 30% від надходжень із загального фонду (для порівняння, у 2012 році — 23%). Звісно, це до певної міри стимулює НАН як орендодавця, але остаточно руйнує академію внаслідок кількарічного ігнорування питання щодо забезпечення її базових потреб, обсяг котрих, навіть за зменшення кількості виконавців досліджень і розробок та з урахуванням збільшення комунальних витрат, є не меншою ніж 2 млрд грн у цінах 2011 року. У проекті бюджету на 2017 рік базові потреби навіть за обома фондами (тобто з довільними припущеннями щодо масштабу позабюджетного фінансування) будуть задовольнятися ледь більше ніж наполовину.

Рис. 3. Витрати державного бюджету на науково-технічну діяльність у НАН України у постійних цінах 2011 року, млрд грн (за 2016—2017 рр. — прогнозні значення).

Як уже згадувалося, у затверджених Верховною Радою рекомендаціях парламентських слухань 2014 року наголошено на необхідності здійснити «поетапне збільшення фінансування наукових досліджень та розробок до показників Європейського Союзу» — тож нагадаємо, що це за показники: країни ЄС для прискорення інноваційного розвитку своєї економіки поставили собі за мету вийти до 2020 року на рівень фінансування науки в середньому по союзу в обсягах, що відповідають 3% ВВП (а деякі з них уже зараз перевищили цей показник наукоємності ВВП), в Україні ж він дедалі знижується, і наразі скотився до 0,2% ВВП, а якщо запропонований проект буде ухвалено — скотиться нижче від рівня найбідніших країн Європи.

У світлі наведеного аналізу варто повернутися до питання, а чи справді українська наука перебуває в критичному стані, як це констатовано на парламентських слуханнях 2014 року. Шукаючи відповіді, зосередимося на кількох основних показниках.

Нечуваних втрат зазнав кадровий потенціал вітчизняної науки: кількість працівників основної діяльності в наукових установах зменшилася з 1991 р. по 2015 р. у 4,4 разу, а фахівців, які безпосередньо виконують НДДКР — у 4,6 разу. Найбільше потерпів галузевий сектор науки: у 6,2 разу скоротилася кількість працівників, і більше ніж усемеро (7,3 разу) кількість дослідників. Близькі значення цих «показників розгрому» і в заводському секторі науки — відповідно в 6,4 та 7,5 разів. Дуже значні втрати також у секторі вишів — відповідно в 4,9 та в 1,8 разу. Враховуючи, що на початку дев’яностих років МВФ рекомендував утричі скоротити українську науку, можна констатувати, що Україна сприйняла ці рекомендації аж надто запопадливо (як той, хто надто ревно бив поклони) і в кілька разів перевиконала поставлене завдання.

У результаті можна констатувати, що найближчу до потреб виробництва галузеву та заводську науку в Україні вже в основному знищено, і для її відновлення знадобиться не одне десятиліття. Лише невелика частина організацій, як, наприклад, КБ «Луч», НТК «Антонов» та КБ «Південне» продовжили працювати, хоча й переживають нелегкі часи.

Значних втрат зазнав також і академічний сектор науки: працівників основної діяльності стало менше в понад два рази, дослідників — майже вдвічі менше. Найприкріше, що нечувано скоротилася дослідно-виробнича база — той місток, що забезпечував безпосередній зв’язок академічних інститутів із виробництвом і здатен був залучити значні ресурси у вищезгаданий спеціальний фонд. Наприклад, у НАН України, яка нині об’єктивно стала основним ядром вітчизняної науки, загальна кількість співробітників установ зменшилася за роки незалежності у 2,5 рази, а на підприємствах дослідно-виробничої бази — навіть більше ніж у 23 рази!

Усе це кардинально трансформувало структуру кадрового потенціалу науки України: якщо на початку дев’яностих близько 70% у ньому посідала галузева наука, а академічний сектор — лише близько 18%, то наразі частка останнього стала найбільшою — понад 44%. А якщо врахувати рівень кваліфікації кадрів, авторитетність визнаних наукових шкіл, то стає зрозуміло, що саме він визначає обличчя української науки і є її найбільш потужною складовою

Декому здавалося, що скорочуючи кількість науковців, держава зможе належним чином підтримати тих, хто залишився. Проте насправді, незважаючи на такі безпрецедентні кількісні втрати дослідників, питоме фінансове забезпечення їхньої роботи не тільки не поліпшувалося, а навпаки — спадало. Нині витрати в розрахунку на одного дослідника в Україні менші майже в 40 разів, ніж у США, у 35 разів — ніж у Франції, у 18 разів — ніж у Південній Кореї, у десять разів — ніж у Бразилії.

На жаль, Україна, яка мала непогані показники розвитку свого науково-технологічного потенціалу, щоб розвивати економіку в інноваційному напрямі, не скористалася цими можливостями. Унаслідок зневаги державної влади до науки як ключової ланки національної інноваційної системи наука України зазнала катастрофічних втрат і опинилася на межі розвалу.

Надзвичайно важливим і тривожним наслідком описаних змін стала також еволюція вікової структури наукових кадрів. Детальні дослідження підтверджують: незважаючи на падіння престижності професії науковця, молодь у науку приходить, але біда в тому, що, набуваючи достатньо високої кваліфікації, молоді дослідники масово покидають наукові установи в пошуках гідної оплати праці, яка дала б можливість прогодувати сім’ю. Як результат, у віковій структурі наукових кадрів утворився «провал», що відповідає віковій групі від 40 до 49 років (див. рис. 4).

Рис. 4. Вікова структура дослідників НАН України та всієї України у 2015 році, % від загалу.

І провал цей наростає з року в рік. Наявність максимуму, що відповідає віковій групі 30—39 років, а також старшого покоління, здатного передавати знання й досвід молодим, поки що дає підстави сподіватися на можливість оздоровлення ситуації, проте лише за умови, що буде вжито рішучих заходів для закріплення в науці дослідників найбільш продуктивного віку (35—45 років). Якщо ж таких заходів не буде вжито, то вже в найближчі роки вітчизняна наука може остаточно втратити здатність до відтворення свого кадрового потенціалу. За об’єктивними даними, цей процес уже розпочався з 2013 р.

Якщо ще рік-два тому ми стверджували, що така вікова структура не стане серйозною перепоною для інтенсивного нарощування наукового потенціалу, за умови, що держава зважиться на серйозну його підтримку, то аналіз даних останніх років свідчить, що сама можливість такого нарощування стає дедалі проблематичнішою — крутіше падає крива, що характеризує кількість молоді, яка приходить у науку, і дедалі молодшими покидають її науковці.

Чи розуміють наші політики, що ми впритул підійшли до тієї межі, за якою сама можливість науково-технологічного та інноваційного розвитку України в майбутньому стає проблематичною?! Майбутнє держави безпосередньо залежить від того, чи візьме наша влада курс на кардинальне збільшення підтримки науки замість послідовного її зменшення, яке тривало протягом останнього десятиліття, чи почне вона реалізацію цього курсу вже з 2017 року. Адже для закріплення в науці дослідників середнього покоління не тільки підвищення заробітної плати необхідне, але й кошти на заміну застарілого обладнання та закупівлю матеріалів, доступних дослідникам передових країн (66,4% опитаних молодих науковців на питання, чого їм бракує для плідної наукової роботи, відповіли: устаткування).

І не варто говорити, що цього не витримає державний бюджет у нинішніх непростих умовах, адже навіть якби наша держава збільшила витрати на науку в наступному році вдвічі, це означало б, що вона витрачає на НДДКР лише 0,4% ВВП — суму, яка практично не вплине на баланс доходів і витрат держави.

Не можна не звернути увагу й на те, що передбачені в проекті бюджету на 2017 рік обсяги фінансування науки фактично реалізують зовсім інше ставлення держави до науки, ніж те, що відповідає зобов’язанням, які взяла на себе Україна, підписуючи угоду про співпрацю з ЄС. Адже стаття 374 цієї угоди однозначно проголошує: «Сторони розвивають та посилюють наукове та технологічне співробітництво з метою як наукового розвитку як такого, так і зміцнення свого наукового потенціалу для вирішення національних та глобальних викликів… Врешті-решт, Сторони розвивають свій науковий потенціал із метою дотримання глобальної відповідальності та зобов’язань у таких сферах, як охорона здоров’я, захист довкілля, зокрема зміна клімату та інші глобальні виклики». В статті 375 Угоди йдеться також про розвиток науково-технологічного потенціалу з метою сприяння забезпеченню конкурентоспроможності економіки та суспільства.

Отже, нинішня політика нашої влади щодо розвитку науки, відображена в проекті Державного бюджету, може стати серйозною перепоною також і в просуванні євроінтеграції. Адже підписуючи угоду, Україна зобов’язувалася зміцнювати свій науковий потенціал, а робить протилежне.

Останніми днями бурхливо обговорюють намір уряду подвоїти мінімальну заробітну плату. Звичайно, намір вивести заробітну плату з тіні правильний і заслуговує на підтримку. Але у наукової спільноти все ж викликає тривогу питання, а чи встоять наші фінансисти перед спокусою здійснити підвищення заробітної плати для науковців за схемою, яку вони добре відпрацювали останніми роками: підвищувати посадові оклади без виділення для цього необхідних коштів, що врешті-решт приводило до зниження реальної заробітної плати. Якщо це трапиться, українська наука навряд чи виживе.

16 листопада цього року відбудуться парламентські слухання «Про стан та проблеми фінансування освіти і науки в Україні». Невже народні депутати, ігноруючи свої власні рішення, погодяться з наміром перетворити бюджет 2017 року на бюджет остаточного знищення української науки?!

Попович О. С., д.е.н., головний науковий співробітник Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України

Булкін І. О., к.е.н., зав. Міжгалузевої лабораторії проблем формування та реалізації науково-технологічної політики в структурі Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України

 

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери