Іммануїл Валлерстайн
Я створив у 1970-х роках термін «антисистемний рух», щоб мати формулювання для об’єднання двох історично й аналітично різних і, багато в чому, протилежних видів народних рухів – тих, які називалися «соціальними», й тих, які були «національними». Соціальні рухи розумілися передусім як соціалістичні партії та профспілки; вони прагнуть розвитку класової боротьби у кожній державі проти буржуазії чи роботодавців. Національні рухи – це ті, які борються за створення національної держави, або через поєднання окремих політичних одиниць, які вважаються частиною однієї нації (як, наприклад, в Італії), або відокремлюючись від держав, які певною нацією вважаються імперіями та гнобителями (наприклад, колонії в Азії та Африці).
Обидва типи рухів виникли в якості значних, бюрократичних структур у другій половині дев’ятнадцятого століття та посилились із часом. Обидва вони, загалом, приписували своїм цілям пріоритет над будь-якою іншою політичною метою – й особливо над цілями свого національного чи соціального супротивника. Часто наслідком цього було гостре взаємне засудження. Два типи рідко співпрацювали між собою в політичному плані, а якщо й робили це, то розглядали таку співпрацю як тимчасову тактику, а не ґрунтовний союз. Тим не менш, історія цих рухів від 1850 по 1970 виявляє низку спільних рис.
2. По-друге, від самого початку обидва варіанти були доволі слабкими в політичному плані й мусили несамовито боротися просто за виживання. Їх репресували чи оголошували поза законом їхні уряди, їхніх лідерів заарештовували, а їхні члени часто потерпали від систематичного насильства з боку держави чи приватних сил. Багато початкових версій цих рухів було повністю знищено.
3. По-третє, за останні три десятиліття дев’ятнадцятого століття обидва типи рухів пройшли через низку паралельних дебатів стосовно стратегії, в ході яких «державно-орієнтовані» учасники виступали проти тих, хто вважав державу ворогом за замовчанням і натомість обстоював наголос на особистій зміні. В соціальному руху це був дебат між марксистами й анархістами, а в національному – дебат між політичними та культурними націоналістами.
4. Історично в цих дебатах – і це четверта подібність – отримала повальну перемогу «державно-орієнтована» позиція. Вирішальним аргументом в обох випадках стало твердження, що безпосереднє джерело реальної влади перебуває в державному апараті, та що будь-які спроби ігнорувати його центральну політичну позицію приречені на поразку, оскільки держава послідовно придушуватиме будь-які поривання до анархізму чи до культурного націоналізму. Наприкінці дев’ятнадцятого століття ці групи проголосили так звану двокрокову стратегію: спершу здобути владу всередині державної структури; потім змінити світ. Це стосувалося як соціальних, так і національних рухів.
5. П’ята спільна риса менш очевидна, але не менш реальна. Соціалістичні рухи часто включали до своїх аргументів націоналістичну риторику, а націоналістичний дискурс часто мав соціальну складову. Наслідком цього стало більше змішування двох позицій, ніж це будь-коли визнавали їхні прихильники. Не раз відзначали, що соціалістичні рухи в Європі часто діяли як джерело національної інтеграції ефективніше, ніж консерватори чи сама держава; а комуністичні партії, що прийшли до влади в Китаї, В’єтнамі та на Кубі, виразно служили як національно-визвольні рухи. На це було дві причини. По-перше, процес мобілізації змусив обидві групи намагатися залучити до своїх таборів усе ширші верстви населення, й розширення риторики дуже в цьому допомагало. Але по-друге, лідери обох рухів підсвідомо розуміли, що вони мали в існуючій системі спільного ворога – і що, таким чином, вони мали один з одним більше спільного, ніж моли собі дозволити визнати в публічних промовах.
6. Процеси народної мобілізації, розгорнуті цими двома видами рухів, були по суті дуже подібними. Обидва типи в більшості країн розпочинали як маленькі групи, які часто складалися зі жменьки інтелектуалів і невеличкої кількості активістів з інших верств. Ті, що досягали успіху – досягали його тому, що спромоглися довгі освітні й організаційні кампанії забезпечити собі базу в народі, у концентричних колах активістів, симпатиків і пасивних прихильників. Коли зовнішнє коло прихильників виростало достатньо, щоб активісти та бойові елементи могли діяти, за виразом Мао Цзедуна, як риба у воді – рухи ставали серйозними претендентами на політичну владу. Звичайно, ми мусимо також зазначити, що групи, які називали себе «соціал-демократичними», як правило, були сильними в державах, розташованих у центральних зонах світової економіки, тоді як ті, котрі себе описували як національно-визвольні рухи, зазвичай процвітали в напівпериферійних і периферійних зонах. Останнє значною мірою стосується й комуністичних партій. Причина цього видається очевидною. Групи у слабших зонах бачили, що боротьба за рівність залежить від їхньої спроможності вирвати контроль над державними структурами у імперських сил, незалежно від того, чи ті здійснювали пряме правління, чи непряме. Групи в центральних зонах уже перебували в сильних державах. Для того, щоб здійснювати поступ у своїй боротьбі за рівність, вони потребували вирвати владу у власних панівних верств. Але саме тому, що ці держави були сильними та багатими, повстання було тактикою з малою ймовірністю успіху, й ці партії використовували електоральний шлях.
7. Сьома спільна риса полягає в тому, що обидва рухи потерпали від несумісності «революції» та «реформ» як основних видів зміни. В обох рухах велися нескінченні суперечки довкола цього питання – але в обох випадках врешті виявлялося, що вони ґрунтувалися на хибному розумінні дійсності. Революціонери на практиці були не такими вже й революціонерами, а реформісти – не завжди реформістами. Безперечно, різниця між цими двома підходами ставала все більш невиразною з ходом політичної траєкторії рухів. Революціонери змушені були робити багато поступок заради виживання. Реформісти дізнавалися, що гіпотетичні законні шляхи зміни часто на практиці було міцно заблоковано, та що прорив крізь бар’єри вимагає сили, або принаймні погрози вдатися до сили. Так звані революційні рухи звичайно приходили до влади внаслідок воєнного знищення існуючої влади, а не через власні повстанські здібності. Як казали більшовики, в Росії в 1917 прці «влада лежала на вулицях». Закріпившись, рухи намагалися залишитися при владі, незалежно від того, як вони до неї дісталися; це часто вимагало віддати в жертву як войовничість, так і солідарність зі своїми союзниками в інших країнах. Народна підтримка таких рухів на початку була однаковою незалежно від того, чи перемогли вони силою зброї, чи в ході виборів – однакові вуличні святкування супроводжували їхній прихід до влади після тривалого періоду боротьби.
8. І нарешті, обидва рухи мали проблему зі здійсненням своєї стратегії двох кроків. Після того, як «першу стадію» було виконано й вони приходили до влади, їхні послідовники очікували, що вони виконають обіцянку щодо другої стадії – перетворенні світу. Але вони відкривали, якщо не знали цього раніше, що держава влада була більш обмеженою, ніж вони вважали. Кожна держава обмежена тим фактом, що вона є частиною міждержавної системи, в якій суверенітет жодної країни не є абсолютним. Яим довше вони залишалися при владі, тим більше, здавалося, відкладали здійснення своїх обіцянок; кадри активного мобілізаційного руху ставали функціонерами правлячої сторони. Змінювалося їхнє соціальне становище, а отже, з неминучістю, й індивідуальна психологія. В тій чи іншій формі в кожній державі, де якийсь рух приходив до влади, виникало те, що в Радянському Союзі називали номенклатурою – привілейована каста вищих посадовців, які мають більшу владу та більше реальнее багатство, ніж решта населення. Водночас, звичайним працівникам приписували пахать ще тяжче й віддавати в жертву все більше в ім’я національного розвитку. Активістська, профспілкова тактика, що була хлібом щоденним соціального руху, ставала «контр-революційною», її дуже несхвалювали й зазвичай придушували, як тільки діставалися до влади.
Аналіз світової ситуації в 1960х показує, як ці два види рухів мають іще більш подібний вигляд, ніж будь-коли. У більшості країн вони завершили «стадію один» стратегії двох кроків, прийшовши до влади практично скрізь. Комуністичні партії панували у третині світу, від Ельби до Ялу; національно-визвольні рухи були при владі в Азії та Африці, популістські рухи – в Латинській Америці, а соціал-демократичні рухи або їхні двоюрідні брати – в більшості пан-європейського світу, принаймні періодично. Однак вони не змінили світ.
1968 і потім
Саме поєднання вищезгаданих чинників лежало за основною рисою світової революції 1968 року. Революціонери мали різні місцеві вимоги, проте майже скрізь поділяли два основоположних аргументи. Передусім, вони протистояли як гегемонії Сполучених Штатів, так і змові в цій гегемонії з боку Радянського Союзу. По-друге, вони засуджували “старих лівих” як «не частину розв’язку, а частину проблеми». Ця друга спільна риса постала з масового розчарування народних прихильників традиційних антисистемних рухів у зв’язку з їхніми фактичними діями при владі.
Країни, в яких вони діяли, таки зазнали певної кількості реформ – зазвичай у них було певне зростання в галузі освіти й охорони здоров’я та гарантії працевлаштування. Але значна нерівність залишилася. Відчужена праця за зарплату не зникла; навпаки, вона поширилась, оскільки більший відсоток людей працював саме на таких умовах. Відбулося незначне, або жодного, розширення реальної демократичної участі, чи то на урядовому рівні, чи то на робочому рівні; а часто відбувалося ще й навпаки. На міжнародному рівні ці країни, як правило, відігравали в світ-системі дуже подібну роль до тієї, яку вони відігравали раніше. Так, Куба була країною-експортером цукру до революції, й залишалася такою опісля, принаймні до розпаду Радянського Союзу.
Коротко кажучи, змінилося недостатньо. Несправедливості могли трішки змінитися, проте вони були такими ж реальними та, зазвичай, такими ж значними. Рухи, що перебували при владі, закликали населення цих країн до терплячості, оскільки історія – на їхньому боці. Але їхній терпець уривався.
Висновок, який зробило населення світу з фактичної діяльності класичних антисистемних рухів рухів при владі, був негативним. Вони припинили вірити, що ці партії принесуть славне майбутнє або більш рівний світ, і більше не надавали їм легітимності; а втративши впевненість у рухах, вони перестали вірити також і в державу як механізм зміни. Це не означало, що широкі верстви населення більше не голосуватимуть за такі партії на виборах – але таке голосування стало захисним, голосуванням за менше з зол, а не ствердженням ідеології чи очікувань.
Від маоїзму до Порто Алегре
Тим не менш, від 1968 року відбувалася пауза заради пошуку кращого виду антисистемного руху – такого, який справді вів би до більш демократичного, рівного світу. Існувало чотири різних види спроб зробити це, деякі серед яких тривають досі.
Першою був буйний розквіт різноманітних маоїзмів. З 1960-х і приблизно середини 1970-х років виникло багато різних, конкурентних рухів, зазвичай маленьких, але часом і вражаюче великих, які заявляли про свій маоїзм; під цим вони розуміли, що їх певним чином надихав приклад Культурної революції в Китаї. По суті, вони стверджували, що “старі ліві” провалилися, бо вони не проповідували чисте вчення революції, яке ці групи тепер пропонували. Але всі ці рухи закінчилися пшиком, із двох причин. По-перше, вони їдко сварилися між собою щодо того, чим було чисте вчення – а тому швидко ставали малесенькими, відокремленими групами на кшталт сект; або ж, якщо вони були дуже великими, як в Індії, вони еволюціонували в новіші версії рухів на кшталт “старих лівих”. По-друге, і це більш докорінна причина, зі смертю Мао Цзедуна маоїзм розпався в Китаї, й джерело їхнього натхнення зникло. Сьогодні жодного такого руху, який мав би хоч якесь значення, більше не існує.
Другим, більш тривким різновидом претендента на антисистемний статус були нові соціальні рухи – «зелені» й інші захисники довкілля, фемініст(к)и, кампанії расових або етнічних «меншин», таких як чорні у Сполучених Штатах чи бери (араби) у Франції. Ці рухи заявляли про свою давню історію, але насправді вони або вперше стали відомими в 1970-х, або заново виникли тоді в оновленій та більш войовничій формі. Крім того, вони були сильнішими у пан-європейському світі, ніж в інших частинах світ-системи. Їхні спільні риси полягали передусім у різкому запереченні стратегії двох кроків “старих лівих”, їхньої внутрішньої ієрархії та їхніх пріоритетів – а саме, думки, що потреби жінок, «меншин» і довкілля були вторинними і до них слід звертатися «після революції». Й по-друге, ці нові рухи ставились із великою підозрою до держави й орієнтованих на державу діях.
До початку 1980-х років усі ці нові рухи внутрішньо поділилися на тих, кого німецькі зелені називали «фунді» та «реало». Це виявилося повторним дебатом «революціонерів проти реформістів», який уже відбувся на початку двадцятого століння. Наслідком стало те, що «фунді» в кожному випадку програли й більшою чи меншою мірою зникли. Переможні «реало» все більше набували вигляду свого роду соціал-демократичних партій, не надто відмінних від класичного різновиду, хоча й із більшою мірою риторики про екологію, сексизм, расизм або всі три з них.
Сьогодні ці рухи продовжують мати значення в певних країнах, але вони видаються не набагато більш антисистемними, ніж рухи “старих лівих” – особливо тому, що одним з уроків, вивчених “старими лівими” після 1968 року, полягав у тому, що й вони повинні ввібрати до своєї програмних тверджень стурбованість екологією, тендером, сексуальним вибором і расизмом.
Третім типом претендента на антисистемний статус стали організації з захисту прав людини. Звичайно, деякі з них, такі як Міжнародна Амністія, існували й до 1968 року, але загалом вони стали значною політичною силою тільки в 1980-х, чому допомогло прийняття президентом США Джимі Картером термінології прав людини у стосунках із Центральною Америкою, та підписання в 1975 році Гельсінського Договору стосовно комуністичних держав східної та центральної Європи. І те, й інше надало легітимності з боку істеблішменту численним організаціям, які тепер займалися громадянськими правами. В 1990-х роках зосередження ЗМІ на етнічних чистках, особливо в Руанді та на Балканах, призвело до значного громадського обговорення цих питань.
Організації з прав людини стверджували, що вони промовляють від імені «громадянського суспільства». Сам цей термін вказує на стратегію: громадянське суспільство за визначенням не є державою. Це поняття запозичене з розрізнення дев’ятнадцятого століття мі «легальною країною» та «реальною країною» – між тими, хто перебуває при владі, та тими, хто представляє народні почуття – ставлячи запитання: як громадянське суспільство може заповнити прірву між собою та державою? Як воно може досягти контролю над державою, або змусити державу відображати свої цінності? Це розрізнення, схоже, передбачає, що на даний час державу контролюють маленькі привілейовані групки, тоді як «громадянське суспільство» складається з просвітленого населення в цілому.
Ці організації мали вплив, змусивши деякі держави – можливо, й усі – схилити свою політику в напрямі справ, які стосуються прав людини; але в процесі цього організації стали більшою мірою придатками держав, ніж їхніми опонентами і, в цілому, навряд чи видаються дуже антисистемними. Вони стали «неурядовими організаціями», NGO, розміщеними в центральних зонах, однак прагнучи впроваджувати свою політику на периферії, де їх часто розглядають як агентів своїх держав, а не їхніх критиків. У будь-якому разі, ці організації рідко мобілізували масову підтримку, розраховуючи радше на свої можливості використовувати владу та становище своїх елітних активістів у центрі.
Четвертим і найбільш нещодавнім варіантом стали так звані антиглобалістські рухи – позначення, яке застосовують не стільки самі ці рухи, скільки їхні опоненти. Використання цього терміну засобами масової інформації практично не зустрічається до повідомлень про протести в Сіетлі на зустрічі СОТ у 1999 році. «Глобалізація», як риторика неоліберальних захисників вільної торгівлі товарами та капіталом, упродовж 1990-х стала, звичайно, потужною силою. Її фокусом у ЗМІ був Світовий економічний форум у Давосі, а його інституційне здійснення забезпечував Вашингтонський Консенсус, політика МВФ та посилення СОТ.
Зустріч у Сіетлі мала стати ключовим моментом у розширенні ролі СОТ, і значні протести, які фактично перешкодили проведенню зустрічі, застали багатьох зненацька. До складу демонстрантів входило багато мешканців Північної Америки, які прийшли від “старих лівих”, профспілок, нових рухів та анархістських груп. Справді, сам факт, що Американська федерація праці була готова діяти на одному боці з групами з захисту довкілля у такій войовничій акції, був чимось новим, особливо для США.
Після Сіетлу, постійні серії демонстрацій по цілому світу проти міжурядових зустрічей, натхненних неоліберальним порядком денним, призвели, своєю чергою, до створення Світового соціального форуму, перші зустрічі якого було проведено в Порто Алегре у Бразилії. На другу зустріч у 2002 році приїхало понад 50000 делегатів від понад тисячі організацій. Відтоді відбулася низка регіональних зустрічей на підготовку до Світового соціального форуму-2003
Характеристики цього нового претендента на роль антисистемного руху – доволі відмінні від характеристик попередніх спроб. Передусім, Світовий соціальний форум прагне об’єднати всі попередні типи – “старих лівих”, нові рухи, установи з захисту прав людини, та інших, яких нелегко віднести до цих категорій – та включає групи, організовані суто на місцевому, регіональному, національному та наднаціональному рівнях. Підґрунтям для участі є спільна мета – боротьба проти соціальних хвороб, які є наслідком неолібералізму – та взаємна повага до безпосередніх пріоритетів одне одного.
Що важливо, Світовий соціальний форум прагне об’єднати рухи Півночі та Півдня в єдиній структурі. Єдиним гаслом, наразі, є «Інший світ можливий». Ще більш дивно: Світовий соціальний форум прагне зробити це без створення всеохопної надструктури. На даний час він має лише міжнародний координаційний комітет, близько п’ятдесяти осіб, які представляють низку рухів і географічних місцевостей.
Хоча було певне бурчання з боку рухів “старих лівих”, що Світовий соціальний форум є фасадом для реформізму – наразі скарги були мінімальними. Ті, хто бурчить, ставлять форум під питання; вони ще не засуджують. Звичайно, всі визнають, що такий рівень успіху ґрунтувався на повному відкиданні неолібералізму як ідеології та інституційної практики.
Багато хто стверджував, що для Світового соціального форуму життєво необхідно йти до обстоювання чіткішої, більш позитивної програми. Чи зможе він це зробити і все ж зберегти той самий рівень єдності та відсутність всеохопної (неминуче ієрархічної) структури – велике запитання наступного десятиліття.
Якщо, як я доводив в іншому місці, сучасна світ-система перебуває в стані структурної кризи, й ми увійшли до «перехідної доби» – доби розгалуження та хаосу – то очевидно, що питання, які постають перед антисистемними рухами, постають зовсім по-іншому, ніж у дев’ятнадцятому та в більшу частину двадцятого століння. Стратегія двох кроків, орієнтована на державу, більше не підходить, що пояснює й незручність, із якою більшість існуючих спадкоємців давніх антисистемних організацій викладають довготривалі або безпосередні політичні цілі. Ті нечисленні з них, які намагаються це зробити, натикаються на скептицизм з боку тих, від кого вони сподівалися на прихильність; або, що ще гірше – із байдужістю.
Такий перехідний період має дві характеристики, що домінують над самою ідеєю антисистемної стратегії. Перша з них – що люди при владі більше не намагатимуться зберегти існуючу систему (яка все одно приречена на самознищення); натомість, вони намагатимуться зробити так, щоб перехід призвів до створення нової системи, котра відтворить найгірші риси існуючої – її ієрархію, привілеї та нерівності. Можливо, вони ще не використовують мову, яка відображує занепад існуючих структур, але вони впроваджують стратегію, що ґрунтується на таких припущеннях. Звичайно, їхній табір не об’єднаний, як це демонструє конфлікт між так званими правоцентристськими «традиціоналістами» й ультраправими мілітаристами. Але вони щосил намагаються здобути підримку для змін, які не будуть змінами, для нової системи, яка буде настільки ж поганою – або ще гіршою – ніж теперішня.
Друга основоположна риса полягає в тому, що період системного переходу – це період глибокої непевності, за якого неможливо знати, яким буде кінцевий результат. Історія – ні на чиєму боці. Кожен із нас може впливати на майбутнє, але ми не знаємо і не можемо знати, як діятимуть інші, щоб також на нього вплинути. Основна структура Світового соціального форуму відображує цю дилему – та підкреслює її.
Стратегічні міркування
Тому стратегія перехідного періоду повинна включати в себе чотири складники – кожен з яких легше назвати, ніж здійснити.
Перший – це процес постійного, відкритого обговорення щодо переходу та наслідків, на які ми сподіваємося. Це ніколи не було простим, і історичні антисистемні рухи ніколи не могли дуже добре впоратися з цим. Але сьогодні атмосфера більш сприятлива, ніж була будь-коли, й завдання залишається нагальним і неминучим – підкреслюючи в цій кон’юнктурі роль інтелектуалів. Структура Світового соціального форуму заохочує такі обговорення; побачимо, чи може від зберегти таку відкритість.
Другий складник має бути самоочевидним: антисистемний рух не може нехтувати короткотерміновими оборонними діями, включно з виборчими діями. Населення світу живе в теперішньому часі, і треба звертатися до його безпосередніх потреб. Будь-який рух, який нехтує ними, приречений втратити широку пасивну підтримку, необхідну для довготермінового успіху. Але мотиви та виправдання для захисних дій повинні полягати не в лікування системи, яка зазнає поразки, а в запобіганні негативним ефектам, погіршенню в короткій перспективі. Це цілком відмінно у психологічному та політичному плані.
Третім складником має бути встановлення тимчасових, середньотермінових цілей, які, як видається, штовхають нас у правильному напрямку. Я сказав би, що одна з найкорисніших – по суті, в політичному плані, у психологічному плані – це спроба руху до вибіркового, але все ширшого виключення зі сфери товарів.
Cьогодні ми постали перед фронтом неоліберальних спроб перетворити на товар те, що раніше рідко або й ніколи не підлягало продажу – людське тіло, вода, лікарні. Ми повинні не тільки протистояти цьому, але й рухатись у протилежному напрямі. Цілі галузі промисловості, особливо ті, які занепадають, повинні припинити бути товаром. Це не значить, що їх має бути «націоналізовано» – що переважно є просто іншою версією отоварювання. Це означає, що нам слід створити структури, діючи на ринку, метою якою є здійснення функцій і виживання, а не прибуток. Це можна зробити, як ми знаємо з історії університетів і лікарень – не всіх, але найкращих. Чому така логіка неможлива для тих же сталеливарних фабрик, яким погрожує переміщення?
І нарешті, нам треба розвинути сутнісне значення наших довготермінових наголосів, якими я вважаю: світ, який був би відносно демократичним і відносно рівним. Я кажу «відносно», бо це реалістично. Завжди існуватимуть провалля – але немає жодної причини, чому вони мають бути широкими, жорсткими або спадковими.
Це те, що колись називали соціалізмом, чи навіть комунізмом? Можливо – але може й ні. Це приводить нас назад до суті суперечки.
Нам треба припинити робити припущення про те, яким саме буде краще (не досконале) суспільство. Ми повинні обговорювати його, окреслювати його, експериментувати з альтернативними структурами, щоб здійснювати його; й ми повинні робити це водночас зі здійсненням перших трьох частин програми, призначеної для хаотичного світу, що перебуває у стані системної зміни.
А якщо ця програма недостатня – а ймовірно, так і є – тоді сама ця недостатність має бути частиною обговорення, що є першим пунктом програми.
Надруковано в New Left Review 18, 2002
Переклад: Артем Чапай