ОДНІЄЮ ДОРОГОЮ — В ПРОТИЛЕЖНИХ НАПРЯМАХ: аналіз інтерв’ю з двома українками — трудовими мігрантками

  • 11 лютого 2013
  • 2172
ОДНІЄЮ ДОРОГОЮ — В ПРОТИЛЕЖНИХ НАПРЯМАХ: аналіз інтерв’ю з двома українками — трудовими мігрантками

Дві історії, якими я хотіла би поділитися, можуть зацікавити когось із вас своєю типовістю, а когось — незвичністю. Типовість сюжету в тому, що респондентки належать до двох поколінь однієї сім’ї, більшість дорослих членів якої в різні періоди, з різною тривалістю, з різним успіхом працювали за кордоном. У цій родинній історії можуть впізнати свою сім’ю багато українців. Втім, за кордоном респондентки потрапили в кардинально різні ситуації. Жінки поїхали в протилежні сторони світу — одна в Буенос-Айрес, інша в Шанхай. Класове становище першої погіршилося, друга ж несподівано для себе опинилася у вищому класі. Однак найцікавіше те, що при цьому між їхніми новими становищами виявилося досить багато спільного. Історії Анжеліки та Магдалини — це історії про карколомні зміни класової належності й ідентичності.

Обидві респондентки виїхали з домівок з однієї причини — через погану ситуація на батьківщині, неможливість заробити собі на життя. Ось як описує це Магдалина:

Дома я робила, але я вже, так як була я на пенсії, то собі думала, що може є десь міста за границею, де можна ліпше заробити, як у нас, бо у нас оті дві тисячні роки були тяжкі, економічно тяжкі у нашій державі 1.

Вдома жінки займали дуже схожі становища: Магдалина працювала рентгенологом у районній лікарні для залізничників, а Анжеліка — інспектором у державній митній службі. Тож в обох респонденток була невелика зарплата, яка ледве дозволяла зводити кінці з кінцями, зате робота була стабільна й досить поважна. Після переїзду ж обидві жінки почали працювати у сфері обслуговування: Магдалина працювала масажисткою і доглядала за старими, а Анжеліка працює кухарем для робітників на підприємстві. Хоч їхні заняття в нових країнах також схожі й обидві вони, безумовно, належать до робітничого класу, однак по суті їхні становища дуже різнилися.

Магдалина з респектабельної працівниці державного сектору перетворилася на прекаризовану нелегальну робітницю-мігрантку. В Буенос-Айресі вона жила в робітничому гуртожитку вдвох із односільчанкою в одній кімнаті («Там гуртожитки були, сто доларів на місяць платилося — койка у гуртожитку, у таких умовах поганих, там по троє, по четверо в малих кімнатках сиділи ми, у темних, у незатишних»), тоді як вдома у неї була власна хата, великий город і двір. Вона прожила в Аргентині всього два місяці, і їй так і не вдалося інтегруватися в нове суспільство:

Побачила я, що нічого не вийде, та поїхала додому, доки ще в мене були гроші на білет… [Нічого не заробила,] лиш розтратила. […] Я не знала мови, не знала, куди піти, де шукати клієнтів… не вміла себе там організувати без мови, та й узагалі держава [Аргентина] дуже бідна, там дуже тяжко. Якраз ото такі були в них роки, коли, значить, починало все в них розпадатися…

Як бачимо, сама респондентка називає дві причини такого результату. По-перше, протягом усього інтерв’ю вона наголошує на мовному бар’єрі та браку інформації. Іншими словами, їй забракло культурного капіталу, щоб конкурувати на ринку праці. Скажімо, про це свідчить ось ця історія:

Я робила там по догляду за двома престарілими людьми, але потім там найшлася чилійка, яку порекомендували хазяйці, що і мову буде знати, і варити буде знати їхні страви, що най вона мене звільняє, ото ліпша… То вона мене звільнила, взяла чилійку на моє місце, і потім я після того вже не могла знайти роботи і приїхала додому.

Також Магдалині бракувало соціального капіталу — простіше кажучи, вона не мала достатньо зв’язків, щоб знайти роботу. Вона спілкувалася виключно з земляками-мігрантами і в своїх відповідях згадувала лише випадки комунікації з ними. Тісні зв’язки з земляками відігравали надзвичайно важливу для Магдалини, вона фактично замкнулася у цій групі, й це — поряд зі згаданим мовним бар’єром і браком культурного капіталу — не сприяло її соціалізації в новому суспільстві. З реплік Магдалини складається враження, що серед мігрантів прийнято допомагати одне одному:

Ми дві поїхали з села. Одна молода була жінка, то її в кафе взяли робити офіціанткою. Тоді вона мене там і підкормлювала мало, і каву давала, і щось і їсти дала мало, я все надіялася, що найде мені якусь роботу.

Старі такі, вони були тоді в такому віці, як я тепер, може й старші, чоловік із жінкою. Та вони там жили при церкві… […] А я вже, наприклад, мала білет на літак, а дожити мені треба было ще пару днів, то вони мене сховали, взяли мене до себе у свою квартиру у церкві, та щоб ніхто не бачив сховали мене там у таке підпілля… То там мене ховали пару днів, щоб мене там ніхто не бачив, щоб мене не виселили… Дожити до літака, бо вже сто доларів давати ще раз не хотілося.

З іншого боку, Магдалина розказує і про випадки зумисної шкоди, завданої одним мігрантам бездіяльністю інших:

У нас із села там пару хлопців працювало, то вони нам (тим, хто лише мав намір приїхати до Аргентини. — Прим. авт.) ніхто не сказали правду, що там їм погано. Вони сказали, що добре, робота є, а поїхати — одержати візу — було запросто, і не дуже дорого, але вони нам не сказали правду, що вони сидять переважно без роботи, як їм там тяжко, як біда.

Однак це сталося до того, як Магдалина виїхала, з часів же перебування в Буенос-Айресі вона переказує лише випадки солідарності та взаємодопомоги серед робітників-мігрантів.

Магдалина не склала для себе ніякої думки про місцевих мешканців. Вона залишилася поза аргентинським суспільством, і з тамтешніх спілкувалася хіба що з роботодавцями, та й то, вочевидь, переважно не словами. Втім, цікаво, що загалом вона вважає Аргентину бідною країною, хоча спілкувалася лише з тамтешніми багатіями і нічого не згадує про те, як живуть там інші люди.

Анжеліка ж, попри фактичний статус робітниці сфери обслуговування, завдяки опосередкованій належності до «вищого середьнього класу» (її чоловік — висококваліфікований інженер з дуже рідкісною спеціальністю) переходить в новий для себе статус людини великого достатку. Вона чітко усвідомлює цей стрибок:

А, то взагалі — навіть ніякого порівняння. Якщо дома ми двоє працювали, вважай, і один, і другий, і якась там покупка вибивала тебе на цілий місяць із колії, якась там чи одежина, чи я вже не кажу про холодильник або ще щось, про меблі я вже і не говорю, то треба було збирати і збирати і збирати, то тут навіть і на себе я скільки трачу — позволила собі, кажу, і цикл косметичних процедур, і тепер масаж почала робити на спину — китаянка, до речі, до мене приходить додому робить масаж — і нарешті, як то кажуть, як без оглядки можна. Плюс продукти — ми їмо все, що хочемо, фруктів їмо — і полуницю цілий рік, ананаси, апельсини, мандарини постійно, тільки закінчуються — ідеш і купляєш, дома ми собі такого не могли позволити, не могли взагалі.

Для Анжеліки зміна статусу виражається в основному в зміні побутових умов і способу споживання. Однак вона зовсім не змінила свого габітусу найманої працівниці: робота для неї все ще становить одну з найбільших турбот та інтересів (особливо з урахуванням, що її нова робота менш відчужена та більше відповідає її зацікавленням), і — що особливо цікаво — її ставлення до роботодавця так само вороже, як було і в Україні, і вона практикує повсякденну класову боротьбу. Наприклад, вона намагалася добитися від босів більшої зарплати, коли збільшилася кількість людей, для яких вона мала готувати. У неї не було жодних офіційних важелів для цього, адже вона працює нелегально, без контракту. Однак їй вдалося добитися підвищення зарплати, пригрозивши, що вона піде працювати з цієї фірми в інше місце, — а роботодавці були надто зацікавлені в комфорті її чоловіка, щоб це допустити. Крім того, їй допомогла солідарність робітників, яких вона годувала:

Казали колеги, яких я кормлю, що за 500 баксів я можу їм поставити суп на стіл, нарізати хліба і все. І вони мене зрозуміють 2

Знову-таки, в мігрантській спільноті довкола Анжеліки прийнято допомагати одне одному:

Одна сім’я живуть у нашому компаунді, поруч найшли тут квартиру, і ми з ними більше спілкуємся, ходим часто в гості, було так, що чоловік тої жінки, що тут поруч живе, їздив у відрядження надовго, і вона лишалася сама з дитиною… і я їм помагала: і продукти возила, і коли хворіла — жінка один раз захворіла — я їм купляла продукти, там, такі, поточні, і для лікування носила малинове варення, мед, лимон і так далі. Ну і бувало так, що ішла з роботи і дзвонила або вона, або я їй дзвонила, що їй занести, ну там, погода чи погана була, чи що. Бо коли мала дитина, то вийти кудись — то дуже складно, правда? Треба і її одягати, і кудись виходити… Одним словом, все проблематично. Так що помагали друг дружці.

З другого інтерв’ю також бачимо, що мігрантську спільноту в цьому випадку об’єднує не стільки матеріальна взаємодопомога і трудова солідарність, скільки потреба в соціалізації. Ймовірно, що причина тут у більш неоднозначній класовій позиції мігрантів зі спільноти Анжеліки. Скажімо, Анжеліка висловлює солідарність зі своїми співробітниками, а також з іншими земляками, з якими безпосередньо знайома. Класова ідентичність тут тісно переплітається з ідентичністю мігранта — тут важко вжити термін «національна ідентичність», бо справа значно складніша. Для обох респонденток в силу проживання в мультинаціональному регіоні, змішаності сім’ї і суттєвими етнічними відмінностями від основної маси титульної нації країни національна ідентифікація не відігравала важливої ролі під час мешкання на батьківщині. Однак по виїзді в іншу країну національна ідентифікація раптом стала суттєвою, зокрема через описані тут сильні зв’язки всередині емігрантських спільнот. Перша респондентка не уточнювала національності належних до її діаспори, вона називала їх просто «наші». Частина «наших» були з одного регіону чи навіть з одного села, інші, ймовірно, були з України, оскільки користувалися підтримкою греко-католицької церкви. Друга ж респондентка зараховує до однієї спільноти на рівні українців і росіян, хоча іноді зазначає навіть, з якого міста ті, про кого вона говорить — зокрема, у зв’язку з мовною ідентифікацією. Дуже цікаво, що у Китаї в Анжеліки виробилася ідентифікація себе та своїх земляків як «європейців» — за належністю до іншого етнічного типу та радикально іншої культури, ніж китайці. Протягом інтерв’ю Анжеліка кілька разів означає як «європейські» різні явища: «європейська зовнішність», «європейці» — мігранти рівного з респонденткою статусу. Водночас вона так само в цьому контексті вживає займенник «наш»: «наша шкіра», «наша їжа». Парадоксальним чином вона переймає також точку зору корінних мешканців на себе і вживає, наприклад, словосполучення «наші іноземці» — ідентифікація себе як «іноземки» взагалі переважає, тоді як означники «український» та «російський» майже взаємозамінні.

При сильному відчутті спільності з колегами-мігрантами до робітників-китайців Анжеліка ніякої солідарності не відчуває і постійно протиставляє себе їм. Вона сприймає як належне ситуацію сегрегації на ринку праці між робітниками з китайських провінцій та кваліфікованими робітниками-європейцями:

Інтерв’юерка. А ти казала, що Шанхай — місто приїжджих. Ти мала на увазі приїжджих з їхніх провінцій, так?
Респондентка. Їхніх, їхніх. Їхніх приїжджих, да. Їхніх, їхніх.
І. А іноземців мало, так?
Р. Нє, є іноземців теж багато, тому що, кажу, що таке бізнесове місто, але не настільки, щоб перемогти мільярдний Китай. Нє, нє, то їхніх більше приїжджих. Хоча, дуже багато тут, як кажуть, понаєхало — росіяни, українці, але не настільки… Мало, мало.
І. А ти не помічала, на таких простіших роботах — більше китайців, іноземців нема, не бачила, так? На роботі тих же прибиральників у парках, укладчиків дороги.
Р. Нє-нє-нє, нема там таких… європейців там нема. Європейці — ті що я знаю, ті що поприїжджали — чим займаються? Ну, наприклад, ті, що у чоловіка на фірмі — то ти знаєш уже: інженери, комп’ютерщики, так от. Потім, є такі, що ресторанним бізнесом: менеджери, там, посередники якісь між фірмами, допустимо, російською і китайською якоюсь фірмами посередники — шукають товар, слідкують за погрузкою, за якістю, отаке. Перекладачі, викладачі є, потім, хто ще… Перукарі, тут знаю одну, що відкрила свою перукарню. Потім… косметолог одна знаю, тренери… Та що такого, обслуговуючого персоналу нє, тут нема смислу їхати, тому що такі… тут дуже багато китайців, які згодні робити за маленьку зарплату, а іноземець за таку зарплату тут не проживе просто: знімати квартиру, і… Тут іноземець проживе лише такий, який має якусь або специфічну професію таку, рідкісну, або такий, що найде клієнтів серед таких же іноземців… у такій сфері, що іноземці не можуть задовольнити свої потреби в китайській такій же аналогічній сфері. Кажу, наприклад, той же перукар. Перукарень дуже багато, але… По-перше, мовний бар’єр, по-друге, волосся друге, вони привикли до їхнього, китайського волосся, так же до шкіри, ті ж косметологи для нашої шкіри не дуже підходящі. Такі тут іноземці виживають, які можуть багато заробити. Бо на ту зарплату, яку отримують такий от середній обслуговуючий персонал, іноземець не проживе. Дуже мала зарплата. У них дуже малі зарплати.

В іноземців навіть більші зарплати, ніж у більш привілейованих китайців — знову-таки, Анжеліка каже про це, не відрефлексовуючи несправедливість ситуації:

А тута чоловік заробляє набагато більше. Навіть він заробляє, як то сказати, в порівнянні з іноземцями не так вже сильно й багато, але в порівнянні з китайцями, такими, котрі нормально заробляють, нормально…

Анжеліка так само, як і Магдалина, спілкується переважно з іншими мігрантами й дуже погано знає мову країни призначення. Однак у новому суспільстві вона не маргіналізована, а навпаки, займає високу позицію і привертає до себе увагу багатьох людей, що сприяє настанові на ширшу соціалізацію. Тому, на відміну від Магдалини, вона робить спроби зрозуміти нову культутру і виробила певне ставлення до тамтешніх мешканців. Це ставлення досить поблажливе, Анжеліка робить багато узагальнень щодо китайського національного характеру й звичок, на основі спостережень формує власні стереотипи. На сприйняття впливає те, що респонднетка бачить китайців переважно в нижчому соціальному статусі, ніж вона сама:

Ну, настільки народ, ну, в принципі трудолюбивий і бере кількістю. Дуже багато тут таких, що прибирають, садять, будують, місто будується сильно, багато, і бистро, дуже бистро, ще далі розбудовується, і… місто контрастів. От ідеш, ідеш, ідеш, такі хмарочоси, що голову піднімаєш і верха не бачиш, у небо прям упирається, а чуть-чуть ідеш квартал у сторону — і трущоби. От Шанхай, понятя «Шанхай» — це, як кажуть, у багатьох містах України є поняття «Шанхай» — трущоби означає… І чуть-чуть квартальчик в сторону — і дійсно, справжні трущоби, двоповерхові халупи, сміття, бруд, на вулиці просто дітей миють, готують їжу там же, висять труси, все, що хочеш, народ дуже відкритий, такий… як казати, в нас більше закрита сім’я, закрита від очей, а вони дуже публічні… Для мене взагалі був шок, коли я перший раз побачила, як мужчина просто серед білого дня відвернувся до паркану і пісяє — це тут нормальне явище. Дуже поширене. От йому нада — він пішов, навіть за кущ не зайшов, відвернувся і, да… Смішно не смішно, але це тут на кожному кроці сприймається нормально. Потім, спортзали. Мене вразило, спортзали у них такі, прямо супер… ну, великий-великий «Бренд молл», супермаркет такий шестиповерховий, на одному з поверхів спортзал, вікна на всю стіну, бігові дорожки, там, тапчани і то все, народ ходить мимо, а у залі займаються, бігають і так далі — ну, все, все назовні. Тобто народ дуже чудернацький у цьому плані. Дуже відкритий. Публічний. Нема нічо такого… І стадний інстинкт у них дуже великий: де там якщо хтось один-двоє зберуться — всьо, там уже і черга, і один пішов щось купляти — двадцять пішло купляти.

Також сприйняття забарвлене усвідомленням етнічних відмінностей:

Взагалі дуже багато народу, це теж дуже напрягає, тому що на людей європейської зовнішності дуже багато уваги. І вони настільки простодушні, що більшість просто даже не намагаються приховати свій інтерес, а, як кажуть, пяляться. То тут теж тяжко психологічно. Особливо на початку дуже було тяжко. Потім уже якось звик, уже не звертаєш увагу, але йдемо на роботу — і сто тисяч пар очей на тебе… тяжкувато психологічно.

Однак відверто дискримінаційних суджень Анжеліка не висловлює ні щодо традицій, ні щодо соціального становища, ні щодо расових особливостей китайців — загальне її ставлення доброзичливе і скероване на інтеграцію.

Щодо соціалізації в мігрантських групах, слід звернути увагу також на інститути, які цю соціалізацію опосередковують. У випадку спільноти українських мігрантів у Буенос-Айресі таким інститутом однозначно названо церкву. Однак цікаво, що Магдалина сприймає благодійність на користь мігрантів не як необхідну функцію церкви, а як особисту доброчесність конкретного діяча:

Любомир Гузар, коли він там був, він очолював церкви оті аргентинські, то він там поселив майже всіх таких, хто не мав роботи, він їм шукав роботу, він їм дуже багато допомагав, дуже багато допомагав! Почав там будувати гуртожиток, триповерховий гуртожиток почав будувати для таких емігрантів, аби їх там поселяти, аби мали де жити, аби роботу їм шукати… Але потім його відкликали з Аргентини, то там хтось прийшов другий, якийсь такий прийшов, що він той особняк у три поверхи для себе оформив і нікого туди не приймав, перестав людям помагати, і ото були найгірші часи з двотисячного року для емігрантів із України.

У розповіді Анжеліки також фігурує церква — дитина однієї з її подруг ходить в недільну церковну школу, де вивчає російську мову. Однак соціалізація мігрантів її кола обертається радше довкола закладів послуг — скажімо, перукарень та ресторанів для слов’ян. Цю відмінність можна пояснити на перетині двох чинників: у Магдалининому випадку церква і важлива для самих мігрантів — вихідців із західноукраїнських сіл, і водночас є легітимним інститутом в Аргентині; у випадку ж Анжеліки церква не була частиною життя мігрантів і на батьківщині — вони переважно вихідці з міст, мають вищу освіту і радянське виховання — і в Китаї вона не є прийнятим місцем соціалізації.

Цікавим є гендерний аспект еміграції обох респонденток. Магдалина виїжджає сама, а її чоловік залишається вдома. Однак в еміграції вона виконує типово жіночу роботу: доглядає за старими, робить масажі. Її колежанки з тих, кого вона назвала, так само працюють на типово жіночих роботах: офіціантка, прибиральниця. В той же час чоловіки працюють так само стереотипно: «Слабо вони говорили [іспанською], вони робили на таких роботах на заводах, що можна було на мигах домовитися. Некваліфіковану роботу, столяра, там щось таке. Якщо він був столяр, то він оту роботу знав робити сам, без того, щоб йому там пояснювали». У цьому інтерв’ю чоловіки постають також більш авантюрними: лише вони наважувалися здійснити втечу з-під нагляду в Лондоні і залишитися в Англії у якості нелегальних мігрантів.

Анжеліка виїжджає до Шанхаю вслід за чоловіком, який отримав там роботу як висококваліфікований спеціаліст. Вона так само має типово жіночу професію: працює кухаркою у цеховій їдальні. Її ставлення до чоловіків-інженерів (так, серед інженерів немає жодної жінки) — материнське, вона багато піклується про них понаднормово і саме за рахунок цієї жіночої поведінки стає незамінним членом колективу:

…Отримую дуже велике моральне задоволення від роботи, що стосунки нормальні, пам’ятаю, був такий випадок, що… У нас як, у нас люди ходять по змінах взагалі-то, ну, багато людей там в ніч, у день, хтось там перед ніччю приходить просто на обід, я не кажу, що нє, ти сьогодні не працюєш, і ти на обід не приходи — нє, ні в якому випадку, я все навпаки кажу, що приходьте-приходьте, і навіть якщо хтось там не може прийти, і сама пропоную, що лишу тобі у коробочках. У них там є мікрохвильовка у цеху, в лабораторії, і вони собі можуть погріти. І додому їм передавала, там, якщо хтось із ночі спить, не може прийти, а його сусід по кімнаті обідає, кажу йому — візьми з собою, візьми йому додому, щоб погрів там та поїв. Тобто стосунки нормальні — то раз, а по-друге… Був такий випадок раз, що теж був хтось на зміні, не прийшов на обід, я передала додому і потім уже на другий день розказував той, хто передавав, що разом вони з’їли з тим, котрий не приходив на обід, їли-їли і казали, що от нам повезло із Анжелікою, що… і їжу нормальну — я їх балую, я не роблю таку столовську їжу — по-перше, по-друге і смачно, і по-домашньому, і… То був просто пройшов уже якийсь період, і вони казали, що ми думали, що в тебе тільки на трошки ентузіазму стане, але до цих пір не розчарувалися. Так передавав, що повезло їм зі мною, що я не іспсилася, ні в кількостях, ні в якості — так їх балую, як і з самого початку.

Інші українські жінки, про яких згадувала Анжеліка, так само приїхали разом зі своїми кваліфікованими чоловіками. Одна з них взагалі присвятила себе вихованню дитини і не намагається знайти роботу. Однак дається взнаки і належність цих жінок до вищого середнього класу — інша колежанка Анжеліки так само, як і респондентка, не бажає сидіти склавши руки і прагне заробляти сама, зайнятися бізнесом:

…Друга дитина дома сидить із мамою. Там мама більше така домашня. А ця дитина, що в садок ходить, мама шукає, теж хоче чимось занятися, бізнесом, і дитину дала в садок.

Маємо в другому інтерв’ю згадки про двох жінок — китаянок. Одна з них — помічниця респондентки на кухні; респондентка сприймає як належне те, що її помічниця-китаянка підлегла їй і, вочевидь, отримує меншу зарплату. Інша китаянка — це «сестра-хазяйка», жінка, відповідальна за побут іноземців. Характерна сама назва, яку цій працівниці дає респондентка (нагадує «сестру-жалібницю», медсестру та інші професії, пов’язані з типово жіночими функціями догляду, які через цей зв’язок навіть не мають питомого чоловічого відповідника), а також те, що професія цієї жінки так само пов’язана з улаштуванням побуту і доглядом, хоч вона й займає дещо вищу позицію в професійній ієрархії.

З іншого боку, роль, яку грає чоловік Анжеліки, також досить стереотипна. При цьому в його становищі є певна суперечність: він заробляє на рівні найбільш високооплачуваних іноземних фахівців, виконує адміністративні й представницькі функції — і водночас є активно експлуатованим, працює надміру багато й ненормовано. Суперечність становища цього чоловіка відбивається і в його свідомості — він усвідомлює себе робітником і водночас бере на себе відповідальність за підлеглих. Частково його класова свідомість є також наслідком суто пролетарського минулого (тривалий час він працював механіком на заводі). Лише після тривалого періоду інтенсивної експлуатації (після періоду «чоловічого» терпіння) чоловік респондентки наважується на боротьбу і ставить власні умови роботодавцю:

…Зараз якраз іде — буквально от ці дні, да — утряска цих питань. Тому що він робив-робив, робив-робив, настільки вже втомився, що то вже просто неможливо стільки робити, і нерви здають, розумієш… Він не бачить перспективу, що щось поміняється. Тепер на фірмі десь місяць тому дали підписувати договори, і він відмовився писати договір, поки не організують нормально роботу. Так що тепер тута така катавасія якраз проходить, що дуже його хотіли відправити у відпустку, бо думають, що це все через накопичення втоми він такий знервований, такий накручений… Коротше, він дав зрозуміти, що йому так не подобається. Не то що дав зрозуміти, а навіть відкрито заявив керівництву, що якщо вони нічого не поміняють, то він із цьої фірми піде. Навіть так. І тепер, вчора буквально чи позавчора приїхав цей керівник, росіянин із Сінгапура, мав із ним розмову окремо, вияснив ці всі питання, що йому не подобається — він сказав, що, по-перше, організація роботи… Дуже багато понаднормових цих годин, людина просто не витримує стільки працювати. По-друге, почалася економія сильно на фірмі, почали по-іншому нараховувати, наприклад, за понаднормові години в менший бік — при чому заднім числом, нічого не було сказано, а просто поклали розрахунок у лютому за січень уже по-новому, нараховували по нових тарифах, менших, за ці понаднормові години. Це його теж дуже розізлило… Це спеціалістів по росту кристалів, таких, як він, таких тут лише двоє, третій тепер почав теж затравлятися, а чоловік четвертий. І вони не встигають, значить, на їхні об’єкти, тому приходиться понаднормово працювати. І, по-друге, китайців побільше, таких, що не затравляються, а котрі просто можуть слідкувати за процесом росту, тобто на зміни щоб більше народу можна порозставляти. Ну, що фірм-покупців, у принципі, є багато на ці установки, але мало людей, щоби забезпечити всю роботу. Ну і пообіцяло керівництво, що цих вірмен запросить, тоді може буде полегше. Може, тоді поїдем у відпустку. Ну, сказав він, що підпише договір лише, може, тоді, коли цих вірмен привезуть сюди й буде полегше… Так що тепер якраз у нас така незрозуміла обстановка. Але я думаю що все буде нормально. Надіюся, що… Бо фірма дуже зацікавлена у ньому, дуже. Видно по їхній реакції на його цю забастовку. Дуже переживають і за здоров’я його, бо раз було так, що тиск скакав. І привезли йому апарат, привезли йому бігом, вчора-позавчора привезли апарат для вимірювання тиску, таблєтки якісь там бог знає які тоже, і дуже допитують, чого він не хоче підписувати, що зробити для того, і відпустку, і… коротше, бігають коло нього, як не знаю коло кого. Але обіцяють дуже багато, та чим то закінчиться — чи зроблять висновок, що то, що він просить, це нормально для роботи… Але надіємся, принаймні надіємся. Ну якщо вони откажуться, то прийдеться шукати другу… Знаєш ти його, що він — для нього якісь переміни то тяжкий процес. Хотіло би ся, щоб тут щось наладилось.

Сама ж респондентка, як я вже писала, веде активну класову боротьбу проти роботодавців, не зважаючи на неофіційність працевлаштування. Вона вважає протистояння роботодавцям і боротьбу за умови своєї праці цілком нормальними і справедливими, тоді як її чоловік довго вагався, перш ніж почати боротьбу.

Історії Магдалини й Анжеліки показують, як долі матері й доньки внаслідок переплетення численних чинників, випадково й зумисне набутих культурних і соціальних капіталів, опосередкованої «сімейної» класової належності тощо можуть розійтися в протилежних напрямах. Ці інтерв’ю ілюструють як висхідну, так і низхідну мобільність. Однак водночас можна спостерігати, як звички і моделі поведінки, набуті за попереднього становища, тривають і в новому. Крім того, класова належність респонденток, зрештою, не змінилася: Магдалина врешті просто повернулася додому, а Анжеліка не думає про жодну зміну, «власний бізнес» чи щось таке, а хоче й далі бути робітницею. Попри зміни в рівні споживання, підходи та ідеологія респонденток залишилися такими, які сформувалися разом з першими ідентичностями.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЗАХІДНИЙ КОРДОН ОЧИМА УКРАЇНСЬКИХ «ЧОВНИКІВ»

КІМ ВОС: «Довгий час панувала хибна думка, що робітників-мігрантів нізащо не вийде організувати на захист їхніх прав»

КЛАС МАЄ ЗНАЧЕННЯ

НЕГРАЖДАНЕ КАЛЕ

Notes:

  1. Цитати з інтерв’ю з Магдалиною — це переклад розмови на українську зі специфічного закарпатського діалекту, який може бути не всім зрозумілий. — Прим. авт.
  2. Цю репліку взято не з усного інтерв’ю, а з розмови в інтернет-чаті. Розмову задокументовано в архівах чату.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери