ОГЛЯД МАРКСИСТСЬКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ (весна 2013)

  • 30 липня 2013
  • 1294
ОГЛЯД МАРКСИСТСЬКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ (весна 2013)

Цей текст продовжує серію щоквартальних оглядів, покликаних ознайомити читачів «Спільного» з деякими актуальними марксистськими дослідженнями з соціальних наук, опублікованими в зарубіжних періодичних виданнях. Нагадаю, що повні тексти статей, висвітлених у цих оглядах, можна отримати за запитом на редакційну скриньку нашого сайту.

Необхідно зробити два невеликі застереження стосовно цього випуску оглядів. Перше з них дещо формальне: деякі зі статей у цьому випуску мають у вихідних даних попередній рік видання, що, здавалося б, суперечить заголовку цього тексту. Насправді ж відповідні випуски журналів таки вийшли навесні 2013 року — із запізненням. Друге зауваження більш принципове: цілком можливо, що деякі зі статей у цьому огляді можуть здатися комусь із читачів не зовсім марксистськими, бо не відповідають уявленню про методологію марксизму чи заперечують певні теоретичні висновки, що набули статусу політичних принципів. Проте ці огляди не мають на меті відтворення канону, вони є лише скромною спробою продемонструвати певні поточні тенденції теоретизування науковців, які вважають себе марксистами та яких вважають марксисами їхні колеги. Це пояснює мій інтерес до дискусійних питань, а не повторення загальників. З іншого боку, це не означає і моєї згоди або незгоди з авторами, думки яких я намагався передати.

I. Соціальна і політична теорія

1. Роберто Рокку. Девід Гарві на Майдані Тахрір: знедолені, незадоволені та єгипетська революція (Roccu R. David Harvey in Tahrir Square: the dispossessed, the discontent and the Egyptian revolution. In: Third World Quarterly. Vol. 34, № 3, 2013. P. 423-440)

Стаття Роберто Рокку є спробою адаптувати теорії неолібералізму та нерівномірного розвитку Девіда Гарві до дослідження конкретного національного досвіду. Тож вона актуальна не лише через чергове загострення політичної боротьби в Єгипті (якого вона зі зрозумілих причин не висвітлює, адже була написана раніше), але й має самостійне теоретичне значення. Через об’єктивні обмеження я змушений пропустити конкретні емпіричні дані, що характеризують єгипетські трансформації останніх десятиліть, і зосередитися на загальній логіці статті.

Рокку виходить із того, що дослідження процесів трансформацій класової влади (її відновлення, консолідації та утворення) і накопичення через позбавлення, що перебувають у центрі розуміння неолібералізму за Гарві, слід включити до загального контексту співіснування капіталістичної та територіальної логіки організації простору, пов’язаної з автономною роллю держави (це принципова ідея «Нового імперіалізму» Гарві, від якої він дещо абстрагувався в «Короткій історії неолібералізму»). Тож адекватне розуміння неолібералізму можливе лише за умови всебічного врахування його національної специфіки — тобто «неолібералізація Єгипту» була також «єгиптизацією неолібералізму».

Рокку виокремлює дві характерні форми цього процесу адаптації неолібералізму до територіальної логіки, які він називає гібридизацією та доместикацією («прирученням», «одомашненням»).

Гібридизація стосується випадків, коли логіка накопичення капіталу артикулюється з логікою підтримання влади.

Загалом, судячи з наведених прикладів, Рокку називає гібридизацією ті випадки, коли неоліберальні реформи призводять до економічного посилення груп капіталу, близьких до влади, або коли, навпаки, окремі сектори залишаються нереформованими, якщо це вигідно відповідним групам.

Доместикація більш специфічно стосується взаємодії між глобальним тиском, спрямованим на відкритість для прибуткового вкладення надлишкового капіталу, і самою національною логікою територіальності. У цьому плані можна визначити два способи, в які єгипетські інституції, зокрема уряд, змогли «приручити» й артикулювати тиск міжнародних фінансових інституцій та великих донорів. У слабших випадках дії (або бездіяльність) частини уряду впливали на те, коли почнуться зміни в політиці… У сильніших випадках уряд був здатен впливати на зміст зрештою ухваленої політики за рахунок включення суто єгипетських елементів, переплетених із вимогами міжнародних фінансових інституцій.

Втім, попри гібридизацію та доместикацію, зміни в Єгипті все одно доречно вважати неоліберальними, бо їх характеризує накопичення через позбавлення, що складається з чотирьох тісно пов’язаних процесів: приватизації державної власності, фінансіалізації економіки, управління та маніпулювання кризами та державного перерозподілу на користь вищих класів.

Неолібералізація призвела до кризи гегемонії режиму та часткового збігу інтересів двох груп населення, які склали основу опозиції режиму Хосні Мубарака і зрештою повалили його: «незадоволених», які не програли безпосередньо від реформ, проте мали претензії до політичного курсу (судді, армія, інтелектуали та ін.), та «знедолених», становище яких погіршилося внаслідок накопичення через позбавлення. Загалом, як і Гарві, Рокку розглядає протестний рух зі структурної, політекономічної точки зору, відводячи суб’єктивному чиннику другорядне місце у своєму викладі.

2. Джордж Комнінел. Критична думка та класовий аналіз: історичний матеріалізм та соціальна теорія (Comninel G. C. Critical thinking and class analysis: historical materialism and social theory. In: Socialism and Democracy. Vol. 27, № 1, 2013. P. 19-56)

Джордж Комнінел — один із провідних представників теоретичного напряму «політичний марксизм», до якого також належать Роберт Бреннер, Еллен Мейксінс Вуд, Чарльз Пост, Бенно Тешке та інші. Цей підхід завдячує своїй появі роботам Бреннера, у яких той стверджує, що становлення капіталізму в Англії було результатом унікального балансу сил між селянами та феодалами, якого не було більше ніде в Європі. Цей баланс зумовив спершу перехід до аграрного капіталізму в Англії, потім поширення капіталістичних відносин на англійське суспільство, а потім дуже повільний перехід до капіталізму в абсолютистських країнах континентальної Європи в результаті необхідності конкурувати з динамічним англійським капіталізмом. Політичних марксистів об’єднує як визнання цієї тези як незаперечного історичного факту та інтерпретація з його позицій різноманітних соціальних явищ та історичних подій (інституту держави за умов капіталізму та «старого порядку», революцій у Франції та Америці, міжнародних відносин, імперіалізму, історії політичної думки), так і відданість певним загальним методологічним принципам, зокрема запереченню детермінізму продуктивних сил та наполяганню на ключовій ролі класової боротьби в історичному розвитку. Політичний марксизм також заперечує протиставлення базису та надбудови, поєднуючи це із надзвичайно широким потрактуванням виробничих відносин. Стаття Комнінела — хороший приклад притаманного політичним марксистам способу теоретизування і цілком може слугувати для ознайомлення з цією досить впливовою зараз теоретичною перспективою.

Загалом ця стаття досить жорстко критикує більш традиційні концепції марксистського історичного матеріалізму за те, що політичні марксисти вважають неспроможністю зрозуміти специфіку капіталізму як унікального способу присвоєння додаткової праці. На відміну від докапіталістичних суспільств, у яких експлуатація відбувалася за допомогою позаекономічного примусу, за умов капіталізму виробництво додаткової вартості не потребує безпосереднього позаекономічного втручання. Наслідком цього є тенденція до поширення політичної та правової рівності — на противагу нерівності станів у докапіталістичних суспільствах. З цього політичні марксисти роблять дуже радикальний висновок: лише капіталізму властиве розмежування політичної та економічної влади, і говорити про окремі політичні та економічні відносини у докапіталістичних суспільствах просто неможливо. Відтак марксистські теоретики, що досліджують докапіталістичні суспільства за допомогою понять, специфічних лише для капіталізму, фактично зраджують найважливіші аспекти марксизму.

З цих позицій Комнінел критикує ідею прогресу, яка, на його думку, є спільною рисою лібералізму, марксизму (як реакція на лібералізм) та соціології (як реакція на марксизм). Він заперечує ідею прогресу як економічно-детерміністську та таку, що нав’язує загальну логіку зміни стадій суспільно-історичного розвитку. Комнінел наголошує, що марксистська концепція історії містить суперечності між економіко-детерміністським «смітівським» наголосом на розподілі праці («Німецька ідеологія») та історико-матеріалістичним наголосом на відчуженні («Економіко-філософські рукописи 1844 року»).

Ключовим процесом, що характеризував європейську історію, був не розвиток продуктивних сил, а поступове відокремлення класової влади від політичної — починаючи з Давньої Греції, яку Комнінел протиставляє «азійському способу виробництва». Зрештою цей процес зробив можливим перехід до капіталізму в Англії, але на всіх етапах його результати були не наперед заданими, а лише ймовірними наслідками класової боротьби. Якщо вважати це відокремлення політики та економіки ключовою рисою капіталізму, то в континентальній Європі не було буржуазних революцій, бо вони були випадками боротьби некапіталістичних класів за контроль над державною владою як механізмом присвоєння додаткового продукту, і перехід до капіталізму із відокремленням класової та політичної влади в Європі став результатом значно пізніших змін 1.

Повертаючись до проблеми соціальної теорії, Комнінел із цих позицій досить цікаво інтерпретує розбіжність між англосаксонською та континентально-європейською теорією: нормативність теоретизування на континенті — наслідок того, що воно несло на собі відбиток докапіталістичних відносин, поєднуючи прагнення до розвитку капіталізму та його заперечення.

3. Гарі Бленк. Переосмислюючи «інший перехід»: на шляху до альтернативної марксистської інтерпретації (Blank G. Rethinking the “other transition”: towards an alternative Marxist interpretation. In: Science & Society. Vol. 77, № 2, 2013. P. 153-178)

Ця стаття — приклад застосування методології політичного марксизму у дослідженні конкретної проблеми. Її предметом є перехід від рабовласництва до феодалізму, який Гарі Бленк називає «іншим переходом», апелюючи до більш відомої «полеміки про перехід» (transition debate) від феодалізму до капіталізму.

На думку Бленка,

історико-матеріалістичні автори поєднують вражаюче володіння історичними деталями з на диво вбогою соціальною теорією.

Опонуючи Перрі Андерсону, Бленк стверджує, що центральною суперечністю в його концепції було поєднання наголосу на важливості «політичних» відносин для докапіталістичних форм присвоєння додаткої праці із відданістю наперед заданому переліку способів виробництва, взятому в Маркса. Виходячи з того, що «політичні» відносини були одночасно економічними, Бленк стверджує, що слід відійти від наголосу на виробничих відносинах (адже загалом вони не відрізнялися в різних класових докапіталістичних суспільствах), натомість досліджувати конкретні «відносини експлуатації».

Класовий аналіз має також бути й політичним аналізом, бо політичні інституції задають параметри класово-специфічних «правил відтворення», закріплюючи конкретні соціальні режими власності та диктуючи певні правила та норми їх відтворення.

Як стверджує Бленк, Середньовіччя характеризували три форми відносин експлуатації: персональна або «домашня» влада («влада голови домогосподарства над залежними особами, що до нього належали» — ця форма включає і класичне рабство), влада над землею (що дозволяла економічну експлуатацію селян-орендарів) і баналітет або територіальна влада («суверенна політична влада на судочинство та начальство, що дозволяє оподатковувати сільських виробників та аристократичних землевласників»). Саме остання форма для Бленка є характерною для «класичного» феодалізму, і перехід до неї, на його думку, був результатом «феодальної революції» X—XI століть. Відтак замість одного переходу від рабовласництва до феодалізму слід говорити про два окремих переходи — від античних форм політико-економічної влади до маноріальних (у яких «селянське землеволодіння та свобода ґрунтувалися на здатності селян брати участь у політичному ладі мілітаризованої влади») та від маноріалізму до феодалізму. Бленк ілюструє ці тези розглядом франкського королівства меровінгівської та каролінгівської династій.

4. Зак Коуп. Глобальна градація заробітної плати та ліва ідеологія: критика Чарльза Поста у питанні «робітничої аристократії» (Cope Z. Global wage scaling and left ideology: a critique of Charles Post on the “labour aristocracy”. In: Research in Political Economy. Vol. 28, 2013. P. 89-129)

Ця стаття Зака Коупа — відповідь на роботу впливового політичного марксиста Чарльза Поста. Пост стверджував, що не можна пов’язувати існування привілейованого прошарку робітничого класу всередині розвинених капіталістичних країн із вигодою, яку він отримував або продовжує отримувати від колоніальної торговельної монополії (як стверджував Фрідріх Енгельс), вивезення капіталу до слаборозвивених країн (позиція, яку Пост пов’язує з іменем Володимира Леніна) чи надприбутками монополістичного капіталу (хоч цю тезу теж можна розглядати як ленінську, Пост головними її представниками вважає Макса Ельбаума та Роберта Сельтцера). Пост також вважає, що не можна пов’язувати високий рівень доходів певних прошарків робітничого класу з його політичним консерватизмом або пасивністю. У полеміці з Постом Коуп, автор книжки «Розділений світ, розділений клас» (2012), намагається довести правильність класичних положень про робітничу аристократію і її зв’язок з імперіалізмом та розширити цю теоретичну перспективу.

Розглядаючи проблему англійскої робітничої аристократії, до якої звертався Енгельс, Коуп частково погоджується із Постом у тому, що якщо вважати робітничу аристократію окремим прошарком усередині національного робітничого класу, то її становище справді досить хитке (хоча заперечувати існування таких прошарків також неможливо). Але, на його думку, робітничу аристократію слід також розглядати і в міжнародному масштабі, зокрема зважати на зростання реальних зарплат робітників Великобританії та інших країн Західної Європи у другій половині XIX — на початку ХХ століття як на результат їхнього статусу колоніальних метрополій, перетворення на центри промислового виробництва з одночасним імпортом надзвичайно дешевих товарів, що збільшували споживання робітників.

Коуп заперечує аргумент Поста про те, що вивіз капіталу на периферію (і, відтак, надексплуатація периферійної робочої сили) є незначним чинником для світової економіки, бо статистика показує, що більшість  прямих іноземних інвестицій (ПІІ) проходять між розвиненими країнами. Як показує Коуп, інвестиції у країни глобального Півдня йдуть переважно у реальне виробництво, на відміну від інвестицій всередині Півночі. Крім того, через значно нижчу ціну робочої сили суто монетарні показники викривляють реальне значення цих інвестицій — адже

тоді як у США 20 доларів дають можливість керувати працею людини протягом однієї години, в Індії тих самих 20 доларів вистачить, щоб десять людей працювали протягом десяти годин… На 19% глобальних ПІІ, що йшли з Півдня на Північ у цей період, припало 63% «керованої праці».

Нарешті, Коуп заперечує аргумент Поста про те, що робітничу аристократію не можна вважати пасивною, бо саме високооплачувані робітники беруть найактивнішу участь в економічній боротьбі. Проте ця боротьба не була боротьбою за соціалізм, і підтримка соціал-демократичних партій, які були не менш мілітаристськими та імперіалістичними, ніж консервативні, з боку робітничої аристократії була лише чинником стабілізації капіталізму. Більше того, Коуп звертає увагу на нещодавнє перетворення робітничого класу центрів на головне джерело електоральної підтримки фашистських партій, і вважає цю підтримку цілком закономірною спробою захистити своє привілейоване становище у глобальній ієрархії доходів за рахунок виключення іноземної робочої сили.

Загалом, Коуп стверджує, що не можна пояснити реформізм та расизм робітничого класу імперіалістичних країн, виходячи лише з хибної свідомості, гегемонії або зради з боку соціал-демократів та сталіністів, і що матеріалістичне розуміння цього явища вимагає врахувати його економічне підґрунтя.

5. Стівен Резнік та Річард Вульфф. Марксизм (Resnick S. A, Wolff R. D. Marxism. In: Rethinking Marxism.Vol. 25, № 2, 2013. P. 152-162)

Нехитру назву цієї статті пояснює те, що вона вийшла в рубриці «Ключові слова», присвяченій коротким потрактуванням важливих понять марксистської теорії. Вона написана з позицій напряму «антиесенціалістського» або «наддетерміністського марксизму», з яким значною мірою й асоціюється журнал Rethinking Marxism, і цікава саме як короткий вступ у цю не дуже відому українським читачам теоретичну перспективу, до провідних представників якої разом зі Стівеном Резніком та Річардом Вульффом належать Девід Руччіо, Стівен Кулленберг та інші. Для Стівена Резніка ця стаття стала вже посмертною публікацією, і номер журналу починається з меморіального вступу.

Поява «наддетерміністського марксизму» була пов’язана з незадоволенням деякими рисами того, що Резнік і Вульфф називають «традиційним марксизмом» — зокрема економічним детермінізмом та постулюванням телеологічності суспільного розвитку. «Традиційному марксизму» вони протиставляють ідеї самого Карла Маркса, а також Дьордя Лукача, Антоніо Грамші та особливо Луї Альтюссера. Резнік і Вульфф заперечують, що економічні відносини мають визначальні для інших сфер суспільного життя (як і спроби замінити економічний детермінізм політичним або соціокультурним), натомість стверджуючи, що «кожна причина також є наслідком» (нещодавно до подібного потрактування марксизму прийшов і Девід Гарві). З їхньої точки зору, економіка у марксизмі має грати роль не останньої інстанції пояснення, а «точки входу» при побудові теорії — тобто аспекту дійсності, з якого починається дослідження комплексних відносин.

Наступна важлива риса запропонованого ними підходу — визначення поняття класу. Резнік і Вульфф визначають клас у відношенні не до власності на засоби виробництва, а до процесу створення та розподілу додаткового продукту. Власність вони розглядають не як економічне, а як правове — тобто, зрештою, політичне — відношення, зв’язок якого із процесами розподілу додаткового продукту не прямий (із цих позицій вони досліджували Радянський Союз). Нарешті, сам клас для них є не групою людей, а одним із соціальних процесів, у якому людина бере участь паралельно з участю в некласових процесах.

Що ж у цьому альтернативному марксизмі нового та відмінного у порівнянні з іншими типовими відповідями на чергові капіталістичні спади…? По-перше, він не відволікає нашої уваги до контролю або навіть знищення ринків, колективізації власності на засоби виробництва або забезпечення мережі соціального захисту для населення. Він скоріше поєднує ці та інші гідні цілі з новою метою — знищенням класової експлуатації у суспільстві. Як цього досягти? Повернімося до економічного боку нашої аргументації: викорінення неоплачуваної праці має означати, що колектив робітників перебуває у (класовій) позиції, у якій робітники споживають власну робочу силу. Таким чином, той самий колектив робітників, що створює додатковий продукт, і споживає його. Коли колектив робітників займає обидві позиції — це і є те, що ми називаємо комунізмом.

II. Політична економія

6. Міхаель Гайнрих. Теорія кризи, закон тенденції норми прибутку до зниження та Марксові дослідження 1870-х років (Heinrich M. Crisis theory, the law of the tendency of profit to fall, and Marx’s studies in the 1870s. In: Monthly Review. Vol. 64, № 11, 2013. P. 15-31)

Стаття Міхаеля Гайнриха присвячена критиці уявлення про закон тенденції норми прибутку до зниження як Марксового пояснення природи криз за умов капіталізму. Ця стаття складається з двох частин: одна присвячена демонстрації того, що Гайнрих вважає логічними суперечностями цього закону, а інша пропонує «марксологічні» аргументи на користь альтернативних інтерпретацій.

Як відомо, норма прибутку (p) визначається як відношення додаткової вартості (m) до суми  постійного капіталу (витрат на засоби виробництва, c) та змінного капіталу (витрат на робочу силу, v). У класичному формулюванні тенденція норми прибутку до зниження є результатом того, що через зростання відношення постійного капіталу до змінного (яке також називається органічною будовою капіталу, c/v) знижується питома вага людської праці, яка є джерелом вартості, і це зрештою призводить до зниження норми прибутку. Тенденцією це явище є тому, що цей зв’язок вважається нелінійним, оскільки йому протистоять певні контртенденції, проте у довгостроковій перспективі все ж відбувається зниження норми прибутку.

Розділивши чисельник та знаменник на v, Гайнрих перетворює формулу p=m/c+v на формулу p=(m/v)/(c/v)+1. Щоб відбувалося зниження норми прибутку, чисельник m/v (тобто норма додаткової вартості) має лишатися незмінним, тоді як знаменник має зростати. Проте це не очевидно:

Вартісна будова капіталу зростає через виробництво відносної додаткової вартості, тобто у випадку зростання норми додаткової вартості. Всупереч поширеному уявленню, зростання норми додаткової вартості в результаті зростання продуктивності є не «чинником протидії», а скоріше однією з умов, з яких виводиться цей закон; зростання c відбувається саме через зростання відносної додаткової вартості, що призводить до зростання норми додаткової вартості.

У примітці Гайнрих додає, що зростання норми експлуатації може бути контртенденцією до уявної тенденції зниження норми прибутку в тому разі, якщо воно відбуватиметься також і шляхом виробництва абсолютної додаткової вартості, тобто збільшення тривалості робочого дня та інтенсивності праці — якщо йтиметься про «додаткову додаткову вартість» у порівнянні з тією, що утворюється за допомогою залучення машин. Таким чином, для Гайнриха цей закон є таким, який не можна довести або спростувати. Він вважає, що Марксове розуміння природи криз доречніше характеризувати через суперечність між тенденцією до безмежного виробництва додаткової вартості та тенденцією до її обмеженої реалізації (що не зводиться до «недоспоживання» робітничого класу, а включає в себе й інвестиції капіталу).

Для Гайнриха неможливість довести закон тенденції норми прибутку до зниження не є спростуванням Маркса, адже цей закон просто не передає його теорію адекватно. Наявність цього закону у третьому томі «Капіталу» є наслідком того, що цей том ґрунтувався на нотатках Маркса, скомпонованих Енгельсом. При цьому нотатки 1875 року, у яких Маркс припускав можливість різних напрямків руху норми прибутку, у тому числі й за умови зростання органічної будови капіталу, не увійшли в опублікований текст «Капіталу» (у якому відповідний розділ базувався на нотатках 1863—1865 років), а стали відомими лише завдяки повному зібранню творів Маркса та Енгельса (MEGA).

7. Джек Расмус. Роздвоєння марксистського економічного аналізу (Rasmus J. The bifurcation of Marxist economic analysis. In: World Review of Political Economy. Vol. 3, № 4, 2012. P. 410-443)

Тему попередньої статті продовжує стаття Джека Расмуса. На його думку, сучасні марксистські концепції кризи фактично розділилися на два великі табори: прихильників «зниження норми прибутку», що досліджують фазу Г — Т (гроші — товар) з повного колообігу, та тих дослідників, що приділяють увагу процесу реалізації вартості й зосереджуються на фазі Т — Г’. Расмус не заперечує наявності тенденції норми прибутку до зниження, проте стверджує, що кризи неможливо пояснити лише через неї.

Зокрема, він звертає увагу на труднощі авторів, що вважають тенденцію норми прибутку до зниження головною та єдиною причиною криз. Перш за все, важливою проблемою є визначення, що саме є прибутками і на які дані при цьому слід спиратись. У випадку США такі дані надають Служба внутрішніх доходів (СВД, американське податкове відомство), Комісія з цінних паперів, Міністерство торгівлі США, Бюро економічного аналізу (БЕА); ці дані також наявні в корпоративній звітності. Марксистські економісти, що належать до першого умовного табору, найчастіше використовують дані БЕА на підтвердження своїх теорій. Та з цими даними є певні проблеми. Дані БЕА, а за ними й марксисти, що цими даними користуються, виключають зі свого визначення корпоративних прибутків прибутки від приросту капіталу (відсотків та оренди); розділяють прибутки корпорацій та некорпоративного бізнесу (хоча це лише юридичний, а не політекономічний розподіл); виключають із прибутків видатки на амортизацію й обслуговання боргу та виплати дивідендів, що здійснюються з додаткової вартості; не враховують використання офшорів та трансфертного ціноутворення, що може систематично занижувати рівень прибутків. Якщо порівняти дані БЕА з даними СВД, то виявиться, що врахування приросту капіталу збільшує прибутки на 21%, витрати на амортизацію становлять ще 23%, дивіденди та борги разом — ще 24%. Якість даних щодо країн, які не входять в ОЕСР, набагато гірша, і не далеко не завжди ці дані можна можна безпосередньо співставляти. Нарешті, Расмус зупиняється на логічній проблемі: «…Прибутки є одночасно функцією трудової вартості (часу праці) та флуктуацій мінових вартостей та цін. Прибутки мають подвійну природу. Вони частково визначаються вартостями і частково — цінами. Прихильники тенденції норми прибутку до зниження зводять цю дихотомію до одинарного виміру. Вони припускають, що вироблена вартість та її цінове вираження в обміні є еквівалентами. Проте Маркс дуже чітко наголошував, що вартість та ціна є еквівалентними за дуже обмежених припущень та умов».

Расмус вважає, що необхідно також розглядати проблеми реалізації вартості, тобто фазу Т — Г’. Він зазначає, що Маркс вважав зниження заробітної плати контртенденцією до зниження норми прибутку, проте наголошує, що таке зниження може відбуватися й у «відкладеній» формі і становити таким чином «виправлення заробітної плати», формами якого є платежі до пенсійного фонду та фондів соціального страхування, податки, борги домогосподарств. Значною мірою йдеться про вторинний перерозподіл вартості на користь капіталу за допомогою держави, який Расмус називає «прибутками за рахунок вирахування».

З іншого боку, сучасному капіталізму властива значна роль фінансіалізації, яка породила те, що Расмус називає «фетишистським капіталом» (який Маркс називав фіктивним), який має самостійно динаміку.

Прибутки від виробництва вартості обмежені робочим днем, поширеними продуктивними силами та населенням. «Прибутки за рахунок вирахування» є додатковим визначальним чинником… Але прибутки від цін на фінансові активи — тобто фетишистського капіталу — потенційно безмежні. Більше того, непостійність у цінах на фінансові активи здатна утворювати значні диспропорції у процесі обігу капіталу, що здійснюють зворотній вплив на сам процес виробництва вартості.

Врахування цієї диспропорційності має доповнювати дослідження зниження норми прибутку, тенденція до якого не є хибною, проте дає неповну картину.

8. Мюррей Сміт та Джона Бутовський. Прибутковість та корені глобальної кризи: Марксів «закон тенденції норми прибутку до зниження» та економіка США, 19502007 (Smith M. E. G. and Butovsky J. Profitability and the roots of global crisis: Marx’s ‘law of the tendency of the rate of profit to fall’ and the US economy, 1950 – 2007. In: Historical Materialism. Vol. 20, № 4, 2012. P. 39-74)

На відміну від двох попередніх авторів, Мюррей Сміт та Джона Бутовський — прихильники закону тенденції норми прибутку до зниження як пояснення капіталістичних криз, і перший розділ їхньої статті повністю присвячений аргументам на користь цієї теорії — загалом досить відомим.

Стаття цікава одразу кількома аспектами. Зокрема, вона надає ґрунтовний огляд робіт прихильників цієї теорії та висвітлює суттєві відмінності між їхніми визначеннями прибутків (мова йде про таких авторів, як Фред Мослі, Анвар Шейх, Ердоган Бакір та Ел Кемпбелл, Саймон Мохун та Ендрю Кліман). Ці відмінності значною мірою стосуються того, береться за основу прибуток до сплати податків чи після. Сміт і Бутовський вважають, що при оцінці прибутків та зміни норми прибутку потрібно виходити з прибутку після сплати податків. Це складова  їхнього широкого визначення природи постійного капіталу, що є, напевно, ключовою ознакою підходу цих авторів і найбільш цікавою та оригінальною ідеєю статті.

Як стверджують Сміт і Бутовський, важливою рисою сучасного капіталізму є експансія «суспільно необхідної непродуктивної праці», тобто праці, що безпосередньо не створює вартості, проте є передумовою існування процесу виробництва вартості. Вони включають видатки на цю «суспільно необхідну непродуктивну працю» у постійний капітал, загалом визначаючи останній як «всі видатки та інвестиції, передбачені сукупним процесом капіталістичного виробництва та відтворення, за одним винятком живої продуктивної праці, яка єдина створює нову вартість». Відтак за цим визначенням про органічну будову капіталу фактично можна говорити лише на загальнонаціональному рівні, бо з точки зору сукупного суспільного капіталу цілі галузі являють собою постійний капітал. Ця суперечність між імперативами виробництва вартості та експансії непродуктивної праці для Сміта та Бутовського свідчить про історико-структурну кризу капіталістичного способу виробництва.

На основі наведеного вище визначення постійного капіталу Сміт і Бутовський дають свої оцінки основних тенденцій американського капіталізму. Зокрема, за їхніми оцінками, можна говорити про довгострокову тенденцію норми прибутку до зниження, проте її рух у часі досить нерівномірний: у 1950—1980-х роках відбувалось стабільне зниження, а з початку 1990-х років і до 2007 року відбувалося зростання норми прибутку. При цьому період 2002—2006 характеризувався рівнем норми прибутку, аналогічним післявоєнному буму. Сміт та Бутовський вважають пік норми прибутку перед «великою рецесією» наслідком «фіктивних прибутків» через фінансіалізацію, а відтак «ілюзорним та нестійким». Норма додаткової вартості та органічна будова капіталу при цьому демонстрували стабільне зростання протягом всього періоду 1950—2007 років.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ОГЛЯД МАРКСИСТСЬКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ (зима 2012/2013) (Юрій Дергунов)

ЧТО НЕ ТАК С СОВРЕМЕННЫМ МАРКСИЗМОМ? (Матейс Крюл)

НОРМА ПРИБУТКУ — ЦЕ КЛЮЧ (Майкл Робертс)

 

Notes:

  1. Слід зазначити, що Комнінел є автором книжки «Переосмислюючи Французьку революцію» — систематичного заперечення поняття буржуазної революції шляхом поєднання своєрідної історико-матеріалістичної теорії, притаманної політичним марксистам, із «ревізіоністською» історіографією буржуазних революцій.

Залишити коментар

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери