Український психоаналітик, психіатр і психотерапевт Роман Кечур на форумі «Колективні стійкість, зцілення та зростання у відповідь на досвід колективної травми» (1 липня 2024 року), коментуючи бажані обрії української відбудови, зазначив: «Звичайно, ми нікуди не втечемо від ідеї конкуренції… Але крім конкуренції нам потрібна ідея солідарності. Бо якщо людина втратила здоров'я, рідних… Якщо дитина сиділа під бомбами і погано вчилася, і та дитина буде конкурувати з іншою дитиною, яка не сиділа під бомбами і добре вчилася, — коли ми підемо лише цим шляхом конкуренції, то збудуємо суспільство, де неможливо буде жити навіть після перемоги: конфлікт між нами буде неподоланний».
Імовірно, сам того не знаючи, він вторив «поету-соціологу»[1] Івану Франку, який, полемізуючи із соціологічними інтерпретаторами теорії Чарльза Дарвіна 1888 року, підкреслив, що перевага людського виду над іншими у процесі еволюції була наслідком не стільки слідування інстинкту боротьби, як «здруження» — свідома кооперація та солідарність стали тим соціальним винаходом, який забезпечив вирішальну видову та групову перевагу людині. І ця перевага має часто більше значення для суспільного поступу, ніж одинична боротьба, а остання не є «законом» навіть для тварин.
Отже, думка Романа Кечура, яка прозвучала несподіваним інсайтом і була захоплено підхоплена аудиторією, виявляється вмонтованою у вітчизняну соціологічну традицію ще з XIX століття. А що ще цінного ми могли б там віднайти, якби ці інтелектуальні традиції були нам достатньо відомими?!
Кількома тижнями раніше до згаданого форуму, на факультеті соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка спільно з всеукраїнським соціологічним часописом «СВОЄ» відбулася конференція «Потенційна класика: витіснене, забуте та віднайдене в історії української соціології» (5-6 червня 2024), що зібрала фахівців не лише з України (Києво-Могилянська академія, Інститут соціології НАН України, Київський міжнародний інститут соціології, Український католицький університет тощо), але й з Німеччини, Франції, Іспанії та Канади. Два дні були наповнені секцією різнопланових доповідей, круглим столом та двома панельними дискусіями: одна була присвячена розвитку діаспорної української соціології у Канаді, тоді як інша — розвитку «християнської соціології» початку ХХ століття.
Афіша конференції «Потенційна класика: витіснене, забуте та віднайдене в історії української соціології»
На здивування багатьох, виявилося, що це була перша конференція в історії України такого спрямування. Якщо переглянути програми регулярних соціологічних конференцій, що відбуваються в українських науково-освітніх закладах, то ми не побачимо навіть окремих секцій, що були би присвячені історії вітчизняної соціології, не говорячи вже про окремі профільні заходи. Це досить легко пояснити. Соціологія після Другої світової війни розвивалася переважно як імпортоване знання. У СРСР, де суспільствознавче знання було поставлене на службу ідеології, чимало фахівців, що займалися соціологією чи соціальною антропологією, були знищені впродовж переважно 1930-х років або витіснені із науки. Посталінське «відродження» соціології відбувалося наче на порожньому полі зі здебільшого запозиченням, а подекуди прямим плагіатом ідей і методик із США (яскравим прикладом є радянська структура соціологічного знання: марксизм-ленінізм як загальна соціологічна теорія // спеціальні/ галузеві соціологічні теорії // емпіричні дослідження, яка була адаптацією трирівневої схеми Роберта Мертона (1910-2003), лише без зазначення авторства). Професійна траєкторія соціологів не вимагає особливого звертання до українського спадку. Це, звісно, ускладнює залучення нових дослідників до такої кар’єрно самовбивчої проблематики. Але чому, попри вкрай несприятливу кон’юнктуру, ми маємо до неї звертатися?
З опорою на досвід конференції я дозволив би собі сформулювати кілька вихідних питань: 1) Як писати історію української соціології? 2) Як її потрібно викладати студентам?
Довгий час факультет соціології Київського університету був чи не єдиним профільним підрозділом у закладах вищої освіти (де існували соціологічні факультети/ кафедри) з історією української соціології як окремою дисципліною. Згодом вона була вилучена з програма й перетворена на модуль в межах більш загального курсу «Теорія та історія соціології», що викладається на 1-2 курсах бакалаврату. Відмова від окремого викладання пов’язана не в останню чергу з тим, що академічна спільнота не змогла знайти відповіді для себе: навіщо нам історія української соціології? Яка мета такого курсу? Але відповідь на це питання потребує його більш загальної постановки.
Соціологія в Україні формувалася з двох джерел: місцевих інтелектуальних стимулів і запозичень з-за кордону. До моменту парсонівського синтезу 1930-х років, коли сформувалося те, що ми називаємо класичною соціологічною традицією (спрощено, Дюркгайм+Вебер+ дещо із політекономії, А. Маршалл або К. Маркс), національні традиції розвивалися доволі автономно. Від часів Огюста Конта термін «соціологія» ще не мав глибинного методологічного та теоретичного наповнення, таким чином ідея соціології, поширюючись Європою, набувала найрізноманітніших обрисів. Фактично до кристалізації того, що сьогодні ми називаємо «класикою» у соціології, відбувалося запозичення базової інтуїції, яка лежала в основі соціологічного мислення, а не лише й стільки цілісної теорії.
Фото з конференції «Потенційна класика: витіснене, забуте та віднайдене в історії української соціології»
Це суттєво відрізняло процес розповсюдження соціологічних знань сьогодні, коли об’єктом запозичення зазвичай є цілісно теорія/методологія з усім допоміжним апаратом понять, моделей і методик. Таким чином, рання соціологія містила в собі зародки множини концепцій, з яких лише частина «проросла» стійкими теоріями або складовою якихось у подальшому більш загальноприйнятих дослідницьких стратегій. Реконструюючи цю множину, ми, говорячи в термінах Пауля Феєрабенда, забезпечуємо проліферацію соціологічного знання — ми формуємо значний набір альтернатив, які суттєво розширюють обрій нашого дослідницького вибору, а отже, посилюємо конкуренцію теорій і підходів. У протилежному випадку лишатиметься порівняно невеликий перелік конвенційних підходів, що з більшою ймовірністю робитиме дослідження тавтологічними.
Сьогодні теоретичний поступ у соціології відбувається здебільшого на рівні того, що Роберт Мертон назвав «теоріями середнього радіусу дії». Наприклад, нові знахідки дозволяють щось переосмислити у соціології злочинності, в природі ідентичності тощо. Епістемологічні та метатеоретичні підстави науки дуже рідко переглядаються й стають предметом переосмислення. Хтось може сказати, що це свідчення того, що наука вже «стабілізувалася» на відміну від початку ХХ століття, і в неї наявне конвенційне епістемологічне ядро, котре більше не підлягає сумніву. Однак бесіда з Жоаном Мартинесом-Альєром у ході конференції засвідчила, що ми насправді потребуємо такого перегляду, а ставити під сумнів конвенційне часом доречно. Соціологія від проєкту Еміля Дюркгайма (1858-1917), який задав дисциплінарну ідентичність цій науці, розвивалася через відмежування соціальності від інших форм реальності (принцип розгляду соціальної реальності sui generis). Природа виносилася «за дужки» соціологічного аналізу. Але ця думка, сформована наприкінці ХІХ століття, у донафтову еру, коли ще не вся планета була освоєна людством і природні ресурси здавалися безмежними, сьогодні вже застаріла. Почасти такий підхід, у якому природа — «непомітна» і не є чинником соціальних відносин, робив свій внесок у руйнівне освоєння довкілля. Сьогодні дедалі частіше суспільствознавці ставлять питання, що зв’язок між суспільством та природою мусить бути перевинайдений; тож цілком можливо, що ми на порозі відмови від принципу sui generis. Деякі наукові школи, які доклалися до екологічного повороту у соціальній теорії, активно рухаються у цьому напрямку. Наприклад, Барселонська школа.
Але жодні теорії середнього радіусу в цьому не допоможуть, бо вони сформовані відповідно до постдюркгаймівського метатеоретичного консенсусу. Отже, де шукати підстав? У ХІХ столітті були різні погляди на те, як має розвиватися соціальна теорія. Барселонська школа сформувалася наприкінці ХХ століття під впливом ідей українського соціолога та економіста Сергія Подолинського (1850-1891), який у своїх працях проводив альтернативне дюргаймівському бачення суспільства як нерозривно пов’язаного з природою. І виявилося, що ця думка зберігає свою евристичність для тих соціальних дослідників, які прагнуть нових пізнавальних підстав для своєї роботи. Саме спадок Подолинського ми й обговорювали у згаданому інтерв’ю із проф. Мартинесом-Альєром — фундатором Барселонської школи. Це ілюструє, що ми можемо несподівано для самих себе віднайти в історії нашої соціальної думки ідеї та концепції, альтернативний дух яких резонує із сучасними викликами та потребами оновлення соціальних наук. Таким чином, історія української соціології та соціальної теорії стає не просто місцевим дивацтвом, але потенційно важливою складовою ширших теоретичних дискусій у світі, в які ми можемо приходити з оригінальними підходами — свого часу забутими, а відтепер віднайденими.
Сергій Подолинський. Портрет художника Геннадія Небожатка
Приклад зі спадком Подолинського найбільш яскравий, але не єдиний. У ході конференції французький соціолог та економіст Філіп Адер презентував також доробок Михайла Туган-Барановського (1865-1919) із акцентом на тому, що його теорія соціального розподілу може суттєво доповнити соціальною складовою сучасні погляди на ґенезу економічних криз, які домінують у неокласичній теорії, котра схильна розглядати економічні явища ізольовано від соціальних, а економіку мислить замкненим циклом. Михайло Туган-Барановський більш відомий науковим колам в Україні, ніж Подолинський, однак це не значить, що він належним чином прочитаний. На відміну від сучасних економістів, Туган-Барановський дуже «соціологічно» мислив економіку й ніколи не розглядав її ізольовано від соціальної структури суспільства. Оскільки економічний мейнстрим базується на неокласичній теорії, яка схильна розглядати економіку sui generis, то виходить, що і спадок Туган-Барановського економісти не залучають, обмежуючись здебільшого анотативними згадками у підручниках і довідниках.
Стратегічно слід відмовитися від викладання українського соціологічного спадку «сегрегаційним» способом, коли є якийсь історичний курс, де ми згадуємо цих авторів і ці концепції. Минуле працює лише в теперішньому. Необхідно інтегрувати цей спадок у галузеві курси. Певні спроби цього є на факультеті соціології. Наприклад, тема «Довкільна справедливість і соціальний розподіл екологічного тягара», де фігурує звернення до спадку Подолинського у межах дисципліни «Соціальні нерівності сучасних суспільств». Також екологічна тематика розглядатиметься у курсі з політики добробуту. Однак такий шлях можливий, коли згаданий спадок є належним чином вивченим.
Отже, історія української соціології та соціальної думки має стати постійним напрямком досліджень, яким наразі займаються ентузіасти ледь не на дозвіллі. Це вивчення відбуватиметься у два етапи: систематизації та диференціації. Ти наче відкриваєш велику шафу, до якої довгий час ніхто не зазирав. Звідти випадає купа паперів, і ти не знаєш, що із них корисне — де конверт із забутими грошима, а де вицвілі чеки дворічної давності. Систематизація означає, що спершу слід зробити контекстний опис постатей і концепцій, без чого неможливо перейти до диференціації — відокремлення того, що вже стало перегорнутою сторінкою в історії науки, від того, що потенційно зберігає свою евристичність для її сучасних потреб.
Коли ми пишемо історію української соціології, слід враховувати дві обставини: перервність і витіснення. Ці риси можна знайти і в інших царинах української культури: мистецтві, літературі тощо. Однак, якщо у цих царинах робота історика нагадує роботу реставратора — слід зняти «соцреалістичне» чи інше ідеологічне нашарування й відкрити світові приховане, витіснене, адже зрештою література не переривалася цілком, як і гуманітаристика, вона зазнала вторгнення та спотворення, але сяк-так існувала. Історична наука не зникала з радянських інститутів та університетів цілком. Із неї зникала науковість, але сама дисципліна існувала; натомість соціологія — переривалася й зникала цілком.
Робота історика соціології, на відміну від, скажімо, історика літератури, нагадує більше роботу археолога, а часом палеонтолога — про настільки віддалені пласти йдеться. І коли ми ці пласти підіймаємо, то є ризик екстраполювати сучасні уявлення про науковість, її межі та стандарти на зовсім інші соціокультурні реалії, що суттєво збіднить наш погляд. Стандартне написання історії української соціології передбачає, що ми беремо когось із тих, хто в подальшому втрапив до конвенційних попередників і класиків, і шукаємо їх «послідовників» у нас. Наприклад, хто слідував Конту в Україні, а хто цікавився Спенсером? За таких обставин ми завжди будемо сліпими, скажімо, до Подолинського, який інтегрував початки термодинаміки у соціальну теорію, бо тут не дотриманий принцип sui generis. Така екстраполяція сучасних меж збіднює розуміння історії соціології. Під час акустичного семінару[2], що передував конференції, з піаністом та музикознавцем Павлом Лисим на тему «Соціологія та мистецтво: забутий діалог», де крізь призму двох членів Українського соціологічного інституту у Празі 1920-х років — соціолога Микити Шаповала та композитора Федора Якименка — ми показали взаємні перетини модерністського мистецтва та ранньої української соціології.
Акустичний семінар «Соціологія та мистецтво: забутий діалог»
Шаповал починав свою кар’єру як натхненний модернізмом критик і поет, натомість його доробок соціолога аналізується ізольовано за 1920-ті роки, ігноруючи ту інтелектуальну траєкторію, яку він пройшов. Із історії західної соціології відомо, що, наприклад, інтуїтивізм Анрі Берґсона вплинув однаково як на літературу (Марсель Пруст), так і на соціологію (Альфред Шюц), але що ще ми знаємо про зв'язок модернізму та соціології в Україні зокрема? Ключовий наш висновок полягав у тому, що історія ранньої української соціології має писатися як історія культури, у реконструкції тісної взаємодії її із поза- та ненауковими формами знання, так як вона автентично розвивалася, а не через перенесення сучасних уявлень про наукові межі та конвенційну класику на її минуле. Це відкриє для нас принципово нову епістемологічну оптику, яка може мати дуже далекосяжні наслідки, обговорення яких тут, звісно, передчасне.
На конференції також вперше було порушено проблему співучасті соціології радянського періоду у підтримці тоталітаризму. Серед учасників круглого столу були доволі відмінні думки щодо цього питання, яке наразі лишається малодослідженим.
Я не беруся давати вичерпний перелік всіх тез, а також складових консенсусу, який був погоджений учасниками конференції у дискусіях під час секції і круглого столу, лише зазначу найбільш принципові речі:
- переосмислені межі української соціології. Через найрізноманітніші, передусім політичні, чинники українська соціологія часто розвивалася поза межами України. Достатньо згадати, що дві з трьох перших соціологічних інституцій України з’явилися після Першої світової війни за кордоном. До української соціології слід відносити також осіб і середовища, які працювали не в Україні (діаспора). Плинні межі — просторові, темпоральні — це неодмінна риса історії української соціології, яка формувалася паралельно з плинним самоозначенням у культурних та географічних координатах модерної української нації;
- соціологія розвинулася з різних інтелектуальних джерел, не лише запозичених, але й локальних — ми не можемо екстраполювати сучасні уявлення про межі соціології на більш ранні періоди, а отже включення того чи іншого автора або середовища має здійснюватися контекстно;
- деякі імена у професійному середовищі прозвучали вперше, зокрема Євген Спекторський — колишній ректор Київського університету, який писав про протосоціологію та соціальну епістемологію, і Роман Роздольський — провідний історик марксизму, майже невідомий соціологам;
- мало що так сприяє міждисциплінарному співробітництву, як вивчення історії української соціології. Ранні соціологи дуже часто працювали на перетині різних галузей, що відкриває можливості до подолання загумінковості стандартних дисциплінарних меж і вільнішої циркуляції знань. Вивчення історії української соціології робитиме нас більш сприйнятливими до міждисциплінарного співробітництва;
- історія української соціології — це також історія, крізь неї ми більше дізнаємося про наше суспільство, бо вона шлях цього суспільства відображає на власній інтелектуальні траєкторії. Вона здатна підсилити соціальну, політичну та історію ідей.
Вивчення історії української соціології також може допомогти українській лівій думці — як тій, що спирається на західні взірці, так і тій, що досі шукає себе в радянській ідеології — перевинайти свої власні підстави, які могли би стати точкою обʼєднання зусиль. Чимало ранніх українських соціологів були людьми лівих поглядів, немало з них належали до альтернативних тим напрямкам і течіям, що в подальшому дали початок більшовизму. Двоє з трьох згаданих у статті — Подолинський та Шаповал — послідовно поєднували ліву програму та національне визволення (Франко мав складнішу інтелектуальну траєкторію). Зараз найкращий час для того, щоб (пере)відкрити для себе багатство лівої думки, яка органічно розвивалася в українському суспільстві, відповідаючи на його потреби та пошуки. Це може стати новим інтелектуальним стимулом, наслідки якого спроможні вийти далеко за межі академії.
Іншим важливим наміром конференції було створення відносно стійкої мережі дослідників, зацікавлених у цій проблематиці. Під час організації виявився парадокс: двоє дослідників працювали над однієї темою, але не знали про працю одне одного й схожість своїх висновків. Це наслідок того, що нам бракує форуму, де ми могли б обмінюватися своїми напрацюваннями. Тож конференція стала важливою нагодою для зустрічі та обміну думками, що здається, вдалося. Лишається сподіватися, що вона стане регулярною та проводитиметься кожні 4-5 років. Якщо ви зацікавлені у цій проблематиці, проводите дослідження, дотичні до неї, або хочете більше дізнатися про можливі напрямки роботи на майбутнє й долучитися до них, будь ласка, повідомте про себе сюди: [email protected]
