Умберто Еко
Не можна стверджувати, що кілька гарних сторінок самі по собі можуть змінити світ. Уся творчість Данте не допомогла повернути імператора Священної Римської імперії до італійських міст. А втім, згадуючи про такий текст, як «Маніфест комуністичної партії» 1848 року, що, ясна річ, суттєво вплинув на події двох століть, думаю, що його варто перечитувати з огляду на літературну вартість чи бодай – навіть якщо не читати його німецькою – з огляду на його виняткову риторико-аргументативну структуру.
У 1971 році вийшла друком книжчина венесуельського автора Людовіко Сільви «Літературний стиль Маркса», переклад якої опублікувало видавництво Бомп’яні у 1973 році. Здається, ця книжка вже стала бібліографічною рідкістю, і її варто було б перевидати. Поряд із викладом історії літературного формування Маркса (мало хто знає, що він писав вірші, хоча й, за словами тих, хто їх читав, – жахливі) Сільва заходився докладно аналізувати всю його творчість. Як не дивно, він присвятив лише кілька рядків «Маніфестові», – либонь тому, що Маркс написав цей твір у співавторстві. А шкода: йдеться-бо про дивовижний текст, у якому вміло перемежовано апокаліптичні інтонації та іронію, дієві гасла й виразні пояснення, до того ж (хоча саме капіталістичне суспільство прагне помститися за клопоти, яких йому завдали ці нечисленні сторінки), його слід було б аналізувати з регілійним запалом у вузах, де готують спеціалістів з реклами.
Текст починається з приголомшливого удару литавр, ніби П’ята симфонія Бетговена: «Привид блукає Європою» (і не забуваймо, що на час публікації «Маніфесту» ми були ще досить близькі до розквіту доромантичного та романтичного готичного роману, а привиди є сутностями, до яких слід ставитися серйозно). Після цього відразу починається історія про політ орла над соціальними конфліктами з часів античного Риму до народження й розвитку буржуазії, а сторінки, присвячені досягненням цього нового «революційного» класу, – це поема про заснування, яка й досі подобається прихильникам лібералізму. Як бачимо (я саме це хочу сказати – «як бачимо», у майже кінематографічний спосіб), ця нова нестримна сила, що, натхненна потребою в нових ринках збуту для власних товарів, охоплює всю земну кулю (як на мене, тут єврей та месія Маркс міркує про початок Книги Буття), збурює й трансформує далекі країни, тому що низькі ціни на її продукти – це важка артилерія, за допомогою якої вона руйнує будь-який китайський мур та змушує капітулювати найчерствіших варварів із їхньою ненавистю до іноземця, засновує та розвиває міста як символ і фундамент своєї влади, поширюється на весь світ, ґлобалізується, ба навіть засновує вже не національну, а радше світову літературу.
Вражає, як «Маніфест» за сто п’ятдесят років передбачив народження доби ґлобалізації, а також альтернативних сил, які вона породила. Як нас запевняють, ґлобалізація не є випадковістю, що сталася під час капіталістичної експансії (лише тому, що впав мур і виник інтернет), – це фатальний проект, що його новонароджений клас не міг не скласти, навіть якщо найзручніший (і найкривавіший) шлях експансії ринків називався колонізацією. Варто також ще раз подумати (і бажано не буржуа, а всім, незалежно від політичного забарвлення) над застереженням, що будь-яка альтернативна сила в темпі ґлобалізації на своєму початку видається окремішньою та хаотичною, схильною до чистого луддизму, і супротивник може її використати задля боротьби з власними ворогами.
Як завершення цієї хвали (вона підкорює, адже нею щиро захоплюються) настає драматичний поворот: відьмак виявляється неспроможним дати раду підземним силам, які він вивільнив, тому переможець, задушений власним перевиробництвом, змушений породжувати з власного лона своїх же могильників – пролетарів.
Тепер на сцену виходить ця нова сила, яка, спочатку окремішня й хаотична, слабне під гнітом машин, буржуазія її використовує як ударну масу, змушену боротися проти ворогів власного ворога (абсолютних монархій, землеволодіння, дрібної буржуазії). Поволі вона вбирає частини власних супротивників, що їх пролетаризує велика буржуазія, – на кшталт ремісників, крамарів, селян-власників, а бунт перетворюється на організовану боротьбу. Робітники налагоджують взаємозв’язки за допомогою іншої сили, яку буржуазія розвинула задля власної вигоди, – комунікацій. І тут «Маніфест» покликається на залізницю, але має також на увазі нові масові комунікації (не забуваймо, що Маркс та Енґельс у «Святій родині» вміло використовували телебачення тієї доби, тобто роман із продовженням, як модель уявного колективу, а також критикували ідеологію, використовуючи мову та ситуації, які цей роман популяризував).
У цей момент на сцену виходять комуністи. Перед тим як заявити про себе й свої цілі за допомогою програми, «Маніфест» (завдяки зухвалому риторичному жестові) порушує деякі жахливі (з погляду буржуа, який їх боїться) питання: то ви хочете скасувати власність? Хочете спільних жінок? Прагнете вируйнувати реліґію, батьківщину, родину?
Тут гра стає витонченою, тому що «Маніфест», як видається, на ці всі питання відповідає заспокійливо, ніби підтакуючи супротивникові, а потім, несподіваним жестом, б’є його під дих, здобуваючи оплески пролетарської публіки… Чи хочемо ми скасувати власність? Та ні, стосунки власності завжди були предметом трансформацій, чи не скасувала Французька революція феодальну власність на користь буржуазної власності? Чи прагнемо ми скасувати приватну власність? Та що це за дурниця, її не існує, адже це власність однієї десятої частини населення на шкоду дев’ятьом десятим. Тож ви закидаєте нам, що ми прагнемо скасувати «вашу» власність? Атож, саме це ми й хочемо зробити.
Спільні жінки? Та годі вам, ми радше прагнемо позбавити жінку ознак знаряддя виробництва. Але ви прагнете мати спільних жінок? Спільних жінок винайшли ви, ті, хто, крім власних жінок, користувалися жінками робітників, а як найвищу розвагу практикували мистецтво спокушання жінок рівних собі чоловіків. Руйнувати батьківщину? Але як можна позбавити робітників того, чого вони не мають? Ми радше прагнемо перемоги робітників, яка перетворить їх на націю…
І так далі, аж до шедевра недомовки, яким є відповідь щодо реліґії. Можна здогадатися, що відповідь така: «ми хочемо зруйнувати цю реліґію», але в тексті цього не сказано; коли заходиться про таку делікатну річ, він дає зрозуміти, що всі трансформації мають ціну, але взагалі ми не порушуємо надто дражливих тем.
Після цього йде частина доктринальніша – програма руху, критика різних соціалізмів, – але на цей момент читача вже спокусили попередні сторінки. І якщо програмна частина може видатися надто складною, то ось удар фінальної частини: два гасла, покликані приголомшити, прості й незабутні, яким, мені здається, готували бурхливу долю: «Пролетарі не мають чого втрачати, крім кайданів» і «Пролетарі всіх країн, єднайтеся».
Окрім його суто поетичної цінності як джерела метафор, що врізаються в пам’ять, «Маніфест» залишається шедевром політичного красномовства (й не тільки), і його слід вивчати в школі разом із «Катілінаріями» 1 та шекспірівською промовою Марка Антонія над трупом Цезаря. Зокрема й тому, що, з огляду на добру класичну освіту Маркса, не можна виключати, що саме ці тексти він мав на думці.
З італійської переклав Іван Іващенко за Umberto Eco: uno spettro (di Marx) si aggira nella globalizzazione
