Роздуми над антикомунізмом

Лібман, Марсель

Мілібенд, Ральф

  • 31 січня 2018
  • 1762

Марсель Лібман, Ральф Мілібенд

Передмова редакції «Jacobin»

Може здатися, що антикомунізм втратив свою гостроту.

Традиційні «античервоні» забобони не затьмарювали передвиборчу кампанію Берні Сандерса. А молодим людям, які зовсім смутно пам'ятають Радянський Союз, антикомунізм видається затхлою старою доктриною, антикваріатом без реального сенсу.

Але протягом більшої частини ХХ століття міжнародні відносини були просякнуті антикомунізмом. Американському суспільству демонстрували  картину світу розколотого на два табори — свободи й тиранії. Збуджена антикомуністична свідомість породжувала образ метастатичного зла, одержимого світовим пануванням.  

У цьому есеї, який вперше побачив світ 1984 року на сторінках журналу «Socialist Register», Марсель Лібман та Ральф Мілібенд[1] описали історію антикомунізму та розвінчали деякі з міфів, що лежать у його основі.

Лібмана та Мілібенда не можна зараховувати до апологетів СРСР. Вони засуджували відсутність у країнах радянського блоку демократичних прав, що в очах переконаних радикалів було нехтуванням базовими принципами соціалізму.

Але водночас вони розуміли, що найбільші капіталістичні держави, насамперед США, застосовують антикомунізм —  за кордоном для придушення народних рухів  та вдома для дискредитації найзатятіших опозиціонерів. Бенефіціарами антикомуністичних хрестових походів стають великі власники та антипрофспілкові боси, а зовсім не робітники та демократичні активісти.

До сторіччя революції 1917 року роздуми Мілібенда та Лібмана досі не втратили своєї актуальності.

 

Від жовтня 1917 року, коли сталася більшовицька революція, антикомунізм був лейтмотивом політичної війни, у якій консервативні сили змагалися проти лівиці — як комуністичної, так і некомуністичної. Після 1945 року, особливо на самому початку холодної війни, антикомунізм невтомно розповсюджували за допомогою всіх можливих засобів і джерел — газет, радіо, телебачення, фільмів, статей, памфлетів, книжок, промов, проповідей, офіційних документів — у масивній кампанії пропаганди й індоктринації. «Комунізм» отримав такий обсяг критики та засудження, який не отримувало жодне інше явище.

Залежно від місця та часу змінювалися сила та форми цієї пропаганди, але за інтенсивністю та всюдисутністю місцевої форми антикомунізму серед капіталістичних демократій постійно лідирували Сполучені Штати. У будь-якому разі після 1917 року антикомунізм посідав помітне, можна навіть сказати центральне, місце в політичному житті капіталістичного світу.

На вістрі критики в різний час опинялися різні комуністичні країни: під час Корейської війни — КНР, під час В’єтнамської — В’єтнам. Та головним і найнебезпечнішим ворогом завжди вважався СРСР, тому ми здебільшого розглядатимемо різновид антикомунізму, спрямований проти Радянського Союзу.

Антикомунізм набував різних форм, але завжди базувався на двох постулатах. По-перше, «комунізм» є абсолютним і беззаперечним злом: по-друге, радянські лідери намагаються накинути це зло решті світу. Саме ці твердження ми хочемо зараз розглянути. При цьому ми перебуваємо на незалежних соціалістичних позиціях, які є дуже критичними до багатьох аспектів радянського «комунізму», але водночас несумісні і з антикомунізмом.

 

Червона загроза

Від перших днів більшовицької революції антикомуністи зображували радянський «комунізм» у максимально похмурій тональності. Зі свого боку, у період від 1917 року до ХХ з’їзду КПРС і «таємної доповіді» Хрущова, комуністи та значна частина інших носіїв лівих переконань старалися описувати цей режим за допомогою якомога світлішої гами та рішуче відкидали будь-яку критику СРСР як звичайнісіньку буржуазну пропаганду, вигадки й брехню.

Певною мірою вони мали рацію: антикомунізм завжди спирався на фальшовану й тенденційну інформацію про СРСР, а частково й сам фабрикував її. Але немала частка негативних, іноді просто кричущих даних та умовиводів не були ані брехнею, ані наклепом. Абсолютне й беззастережне схвалення будь-яких дій радянського режиму було величезною помилкою прорадянських кіл, хоча б вже через те, що жоден політичний режим, якими б не були його інтенції та досягнення, не заслуговує на таке схвалення. Остання теза є правильною для всіх часів і народів та двічі правильною для років правління Сталіна (кінець 1920-х — 1953 років), коли режим здійснював численні злочини.

Щира підтримка, яку сталінська політика отримувала від комуністів та інших лівих, має пояснення, на якому слід детальніше зупинитися, адже воно зазвичай ігнорується антикомуністами. По-перше, одночасно з масовими репресіями/вбивствами відбувалися велике будівництво та суспільний прогрес; і перше неначе затулялося останнім. Хиби та злочини західного капіталізму й імперіалізму посилювали бажання вірити в те, що принаймні Радянський Союз, нужденний, оточений ворогами та оббреханий, лишається країною, де будують соціалізм. Отже, для негативних коментарів, які б послаблювали СРСР та посилювали його ворогів, не може бути жодного виправдання.

Такий погляд значно посилився в роки піднесення нацизму та політики умиротворення фашистських диктаторів з боку Великої Британії, Франції та інших капіталістичних держав. Неабияку роль у цьому відіграли й СРСР та підконтрольні йому комуністичні партії, просуваючи таку думку: будь-який лівий, що критикує радянський лад, «об’єктивно» стає союзником реакціонерів і фашистів, тому має бути нещадно засуджений. Після Другої світової війни мав значення величезний внесок, зроблений Радянським Союзом у перемогу над нацизмом. Тоді ж стара ідеологічна та політична боротьба відновилася в межах холодної війни, а Захід був рішуче налаштований протистояти натиску радикалізму[2], породженому війною.

Ці причини, перелік яких нескладно продовжити, пояснюють, але аж ніяк не виправдовують трагічне підпорядкування сталінізмові численної армії активістів робітничого руху, найбільш відданих і натхнених учасників класової боротьби свого часу. Пам'ятаючи очорнення, якого вони зазнавали, часто з боку тих, хто сам ще вчора був сталіністом, і тих, хто ніколи в житті пальцем не поворухнув задля жодної хорошої справи, зауважимо, що такі люди затято боролися по всьому світу проти консерваторів, реакціонерів і фашистів, не прагнучи жодної вигоди для себе, навпаки — сплачуючи високу ціну, часто власною свободою та життям.

Рефлекси, спрямовані на захист Радянського Союзу, жодним чином не щезли. Проте лівиця вже давно визнала реальне обличчя сталінізму; загальною стала думка, що постсталіністський режим є значно менш тиранічним, ніж його попередник, але все ж таки лишається вкрай нетерпимим до інакодумства, і його заходи в цій царині так само, як і в багатьох інших, мусять бути об’єктом суворої соціалістичної критики.

 

" Соціалістичний проект передбачає підпорядкування держави соціуму, саме це, безумовно, мав на увазі Маркс. Сутність радянської системи цілком протилежна."

 

Рівень такого критицизму значно варіюється залежно від течії лівиці, але щонайменше радянський лад не розглядають як «модель» для соціалізму — навпаки серед лівих дуже поширене ставлення до радянського ладу як до такої собі «антимоделі»

Хіба взагалі може бути інакше, з огляду на найбільш виразні риси цього ладу? Соціалістичний проект передбачає підпорядкування держави соціуму, саме це, безумовно, мав на увазі Маркс. Сутність радянської системи цілком протилежна.

Ба більше, домінування держави в цій системі забезпечує вкрай ієрархічна, жорстко контрольована та несамовито монополістична партія, яка спирається на моторошний поліцейський апарат. Поза межами цієї партії політичного життя не існує; та й всередині неї воно обмежене вузенькими рамками наказів і дозволів партійного керівництва, інакше кажучи, в самій партії політичного життя є обмаль.

Основні особисті, громадянські та політичні свободи обмежені та не захищені. Свободи думки в жодному сенсі цих слів не існує; поводження з «дисидентами» всіх відтінків є непристойним та ганебним для країни, яка заявляє про відданість соціалізму й марксизму. З невеликими змінами це твердження можна повторити й щодо всіх інших «комуністичних» режимів. Називати це «соціалізмом» — зводити велику концепцію до рівня, який їй приписують її противники.

У лівому середовищі траплялися й представники різних конкуруючих течій, груп і партій, що різко критикували радянський режим починаючи з перших років його існування. Фактом є те, що найпереконливішими критиками радянського режиму були діячі марксистської лівиці, зокрема різних тенденцій троцькізму, включно із самим Троцьким. Але такі критики наполегливо заперечували проти ототожнення себе з антикомуністами, на чому наголошуємо й ми. Перейдімо до підстав, на яких ґрунтується це заперечення.

Однією з них є те, що антикомунізм — консервативна за своєю сутністю ідейна позиція, яка використовує критику досвіду режимів радянського типу як один (поруч з багатьма іншими) із своїх засобів атаки на будь-які проекти трансформації, що виходять за рамки «поступової соціальної інженерії», як на утопічні, абсурдні, небезпечні та згубні. Нині соціалісти добре усвідомлюють різнопланові труднощі, що стоять на шляху до створення кооперативної, демократичної й егалітарної спільноти.

Але це не змушує їх відмовлятися від власних переконань, і досвід СРСР, КНР, Кампучії та інших також не може стати вирішальним аргументом, тим паче в країнах, чиї економічні, соціальні, політичні й культурні умови кардинально відрізняються від тих, у яких запроваджувалися «комуністичні» режими. Більшість соціалістів не прагне відділити комуністичний проект, накреслений Марксом, від концепції соціалізму. Вони радше розуміють цей проект як реалізацію, нехай і у віддаленому майбутньому, соціалістичної перспективи.

Оглядаючи «комуністичні режими», антикомунізм є вельми вибірковим, тому систематично подає вкрай викривлену картину реальності. Позитивні сторони, економічні, соціальні та культурні досягнення відсуваються в глибоку тінь або й зовсім замовчуються. Але ж режимам радянського типу притаманна двоїста природа. Якщо не для всіх, то для більшості подібних режимів розвиток і прогрес властиві так само, як і диктатура з репресіями на кшталт сталінської доби в історії СРСР.

Антикомунізм не тільки применшує або відкидає ці досягнення, але й приділяє зовсім мало уваги (якщо взагалі приділяє) умовам та обставинам, у яких їх було досягнуто. «Комуністичні» режими приходили до влади в тих країнах, де переважна більшість населення історично страждала від різного ступеню економічної відсталості, часом максимальної, від жорстокої внутрішньої та чужинницької експлуатації, від тієї чи іншої форми авторитарного правління, зокрема колоніального. Ба більше, багато з цих країн були розколоті громадянською війною та іноземною інтервенцією напередодні або на самому початку «комуністичного» правління: це стосується Радянського Союзу, Китаю, Кореї, В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі; також проти таких режимів могла точитися під керівництвом США економічна війна — як у випадку Куби.

Іншими словами, всі «комуністичні» режими стартували, маючи чималий від'ємний гандикап. Недорозвиненість та експлуатація, з одного боку, поєднувалися з ворожістю й деструктивними діями капіталізму, з іншого, хоч це і не скасовує та не виправдовує негативні риси зазначених режимів. Але це важливо розуміти, аби адекватно оцінювати їхню природу та динаміку; у цьому світлі інакше виглядають і їхні досягнення.

Ще в одному аспекті антикомунізм є тенденційно вибірковим. Він засуджує порушення «комуністичними» диктатурами політичних і громадянських прав, але зазвичай дивиться крізь пальці на зловживання й злочини правих режимів. Останні, якими б тиранічними й злочинними вони не були, завжди можуть сподіватися на підтримку США та інших капіталістичних держав. Звісно, все заради захисту демократії та свободи в усьому світі.

Максимум, на який можна розраховувати, — формальна стурбованість тим, що праві режими могли скоїти щось недобре (хоча, звісно ж, все було не так однозначно), та обережне сподівання на те, що незабаром ці непорозуміння буде вирішено. Контраст між таким відпущення гріхів та палкими інвективами в бік «комуністичних» режимів попросту вражає та вказує, як мало антикомуністів насправді обходять права людини, демократія та все інше. До цієї проблеми ми ще повернемося.

Колишня професорка політології, а нині постійна представниця США в ООН, Джин Кірпатрік виправдовувала таку різницю в ставленні до правих диктатур і «комуністичних» режимів, між іншим, посилаючись на те, що перші є лише «авторитарними», а другі — «тоталітарними». Отже, авторитарні диктатури правих здатні до реформування та руху в напрямку «демократії», на відміну від комуністів та загалом лівих «тоталітарних» режимів. Це твердження слід проаналізувати.

По-перше, «авторитарні» режими, підтримувані Заходом, стають менш репресивними та більш «демократичними», тільки зіштовхнувшись із потужною кризою. Криза ж виникає в результаті протидії та боротьби, зокрема збройної, проти такого режиму. Останній намагається придушити цей виклик собі, застосовуючи найбільш варварські репресії та користуючись при цьому повною підтримкою Сполучених Штатів. Якщо ж знищити опозицію ніяк не вдається, нарешті переходять до реформ. Гірка іронія цієї історії полягає в тому, що поступки тиранічних режимів — це не успіх американської політики, це свідчення неспроможності США надати союзникам достатню підтримку.

По-друге, ці поступки зазвичай не зачіпають репресивних структур цих режимів, їхні поліцейський і військовий апарати та інші сили, на які передусім спирається авторитарний режим. Ескадрони смерті, систематичне застосування тортур, ув'язнення та вбивство опонентів можуть піти з «тренду» — і це вже само по собі велике досягнення. Але більшість осіб, відповідальних за злочини режиму, залишаються при владі та впливі, вони і далі є важливим актором у суспільному житті. Немає жодних підстав вважати, що вони не візьмуться за старе за першої-ліпшої нагоди.

Логічним продовженням стає третє зауваження: зміни в політичній сфері не зачіпають економічні та соціальні структури, що й формують невичерпне джерело «соціального пригнічення» переважної  більшості населення, а також зміни проходять осторонь панівної позиції іноземних інвесторів та міжнародного капіталу в цих країнах.

На долю переважній більшості лишаються експлуатація, підкорення, голод та недоїдання, хронічні хвороби та рання смерть — на все це практично не впливають «демократичні» зміни, що відбуваються у віддаленій та відчуженій столиці. Спроби пригнічених протидіяти та зменшувати соціальне пригноблення наштовхуються на не менш жорстоке придушення, ніж це бувало в роки відкритої диктатури. У такій ситуації сподіватися можна лише на революційну трансформацію економічного, соціального та політичного ладу, на повалення консервативних сил, які досі домінують у суспільстві та державі. Це, безумовно, стосується й потужних інтересів іноземних капіталістів. Для реального прогресу це не достатня, але принаймні необхідна умова.

Отже, метою місцевого олігархату та його іноземних протекторів є запобігання, стримання, нейтралізація або ж ліквідація спроб здійснити революційні зміни: неохоче запроваджені після краху політики відвертих репресій «демократичні» реформи розглядаються як засіб зберігати status quo, а зовсім не як інструмент реальних змін.

Коли ж революційні перетворення таки відбуваються, як це сталося на Кубі, то стають можливими репортажі агентства Reuter, на кшталт надрукованого The Times наприкінці 1983 року під заголовком «Як Кастро створив державу загального добробуту, якій можна позаздрити». Зацитуємо:

«Навіть найсуворішим критикам Фіделя Кастро важко буде  применшити принесений Кубі революцією, якій 1 січня виповнюється 25 років, прогрес у справі створення держави загального добробуту, якої б не посоромилася й набагато заможніша країна.

Забезпечення безкоштовної освіти та охорони здоров’я належали до одних з основних цілей комуністичного уряду Куби, що мав справу із суспільством дуже далеким від цього, коли 1959 року повстанська армія доктора Кастро взяла владу.
Фахівці ООН, які працюють на Кубі, підтверджують офіційну статистику, що ілюструє трансформації на цьому тропічному, переважно аграрному острові.

У 1950-х роках середня очікувана тривалість життя на Кубі складала близько 50 років, тоді як нині — 73 роки; дитяча смертність за цей час знизилася з 60 випадків на 1000 новонароджених до 16.

Покращення харчування, санітарних і житлових умов, а також поширення вакцинації привели до майже повного зникнення епідемічних хвороб, що досі спустошують більшість країн третього світу. Немає ані поліомієліту, ані малярії, ані дифтерії, ані дитячої тетанії — хвороби, що вбивали тисячі кубинських дітей, в останнє тут бачили в минулому десятиріччі.

Соціальний захист, який супроводжує кубинців від колиски до могили, дозволяє навіть найбіднішим родинам не лишатися голодними та мати рівноправний доступ до медичних послуг і навчання. Уряд витрачає на освіту та охорону здоров'я понад 20% національного бюджету. Кількість шпиталів і лікарень виросла втричі, а нова лікарня Hermanos Ameijeiras, розташована в центральній частині Гавани, стала символом одержимості (в хорошому сенсі) нової влади питаннями медицини».

Жодна капіталістична країна третього світу, яку можна порівнювати з Кубою, не могла б стати об’єктом подібного репортажу; але це такий аспект «комуністичної» реальності, про який антикомуністи воліють не говорити зовсім.

 

Кубинська молодь, яка після революції взяла участь у волонтерській кампанії з ліквідації неписемності. Global Exchange

 

Крім цього, ярлик «тоталітаризму», який застосовують до «комуністичних режимів», радше слугує осудженню, ніж розумінню. Незалежно від намірів партійних лідерів, емпіричний досвід не підтверджує існування тотального домінування, на яке натякає цей термін.

«Комуністичні» режими не тільки постійно зіштовхуються з опозиційними рухами, але, хоч і лишаються репресивними, розробляють механізми участі й обговорення, що уможливлюють на низовому рівні висловлення різноманітних вимог, побажань, суплік, незгод. Щось із перерахованого чують та виконують, щось — ні. Але орвелліанська картина, змальована антикомуністами, є вкрай неточною.

 

"Орвелліанська картина, змальована антикомуністами, є вкрай неточною."

 

У цих суспільствах життя порушників ліній ортодоксії, що коливаються разом із партією та державою, дійсно стає жахливим і нестерпним — і це неодмінно увійде до обвинувального акту подібним режимам. Водночас у своїх загальних рисах це зовсім не такі режими, де б скорене населення жило, немов «проли» Орвелла, під дієвим «тоталітарним» контролем. Таке зображення є елементом ідеологічної війни, де правда, як і в будь-якій іншій війні, падає першою жертвою. Одна з цілей такої пропаганди — «оспівування» (термін Чарльза Райта Міллса) капіталістичної демократії, більше відомої як просто «демократія», та затушовування того примусу, через який досягається відповідність нормам у капіталістично-демократичних режимах.

Важко погодитися з тим, що режими радянського типу, будучи «тоталітарними», зовсім не здатні до змін. Це «модернізаційні» режими; звісно, деякі з їхніх фундаментальних проблем викликані «продуктивістською» мегаломанією, помноженою на брак дієвих важелів політичного контролю. У будь-якому разі динаміка, що просуває ці суспільства вперед, вимагатиме від них експерименту, змін, адаптації. Рух хоч кудись від стану стагнації, притаманної світові станом на 1984 рік, є неминучим.

З іншого боку, ми бачимо, що різноманітні реформи, які вже відбулися, зазвичай не доходили до ерозії не кажучи вже про ліквідацію, монополістичної позиції Комуністичної партії, так званої «керівної і спрямовуючої ролі». Але на цьому треба зупинитися детальніше. Річ у тім, що випадки ерозії «керівної ролі» усе ж таки траплялися, попри спротив партійного проводу.

Так, навесні 1968 року Чехословаччина продемонструвала, що від системи, негнучкість якої стала притчею во язицех, можна домогтися великих змін; також і Польша у 1980-му та наступних роках довела можливість змін, але водночас і проблематичність їх збереження в ситуації, коли Радянський Союз проти. Празька весна була розчавлена радянськими танками, а заворушення в Польщі завершилися новітньою формою «комуністичного» бонапартизму, запровадженою під тиском Москви та уможливленою — важливо це розуміти — нереформованістю самого СРСР. Але все це не може нівелювати значення такого досвіду для розуміння майбутнього.

Помилкою буде недооцінювати масштаб змін, що після смерті Сталіна відбулися в самому Радянському Союзі. У найбільш сутнісному вимірі система не змінилася; але від часу відвертої тиранії багато що трансформувалося всередині цієї жорсткої структури, отже, навряд чи говорити нині про можливість повторення в СРСР «чеського» або «польського» досвіду (звісно, враховуючи місцеву специфіку) зовсім нереалістично або ж «утопічно».

Ярлик «тоталітаризм» є елементом ідеологічної війни ще в одному аспекті: він охоплює і «комуністичні», і фашистські режими, має на увазі, що це аналогічні системи. Коротко кажучи, стверджується, що комунізм і нацизм більш-менш рівноцінні.

Це, можливо, хороша пропаганда, але геть нікчемний політологічний аналіз. Подібність між сталінізмом і нацизмом полягає у використанні масового терору та скоєнні масових вбивств. Але між ними існує величезна різниця. Сталінізм був «революцією згори», що мала на меті модернізацію колишньої Російської імперії зверху вниз та спиралася на державну власність на засоби виробництва (більшість із цих засобів виробництва й були породжені «революцією згори»). Радянські республіки були трансформовані, але сплатили надто дорогу ціну.

Нацизм же, попри всю його трансформаційну риторику, залишався контрреволюційним рухом, а згодом режимом, який консолідував капіталістичну власність, а також економічні й соціальні структури, успадковані Гітлером від Ваймарської республіки. Беззаперечним фактом є те, що за дванадцять років абсолютного правління нацистської партії не відбулося й навіть не планувалося жодних ґрунтовних змін у соціальній системі, яка існувала на момент приходу Гітлера до влади. Змішувати нацизм та сталінізм, ототожнювати їх як споріднені «тоталітарні» рухи й режими, створені відповідно ультраправими й ультралівими — значить унеможливлювати адекватне розуміння їхньої природи, змісту та цілей.

Стосовно рухів, які стали головною мішенню антикомуністичних атак і звинувачень, треба зробити ще два зауваження. Перше полягає в тому, що в тих революційних рухах, які після Другої світової війни вийшли на перший план, комуністи не лідирували й не домінували. Революційна сцена другої половини ХХ століття в цьому плані кардинально відрізняється від першої половини.

У першій половині цього століття, точніше після 1917 року, ліві революційні рухи по всьому світу здебільшого очолювали комуністи, які, зі свого боку, визнавали верховенство Комуністичного Інтернаціоналу, а фактично — радянських лідерів цієї організації; вони вважали, що це відповідає чи принаймні не суперечить їхній відданості справі національної боротьби. Ті, хто вважав інакше, просто не могли надовго втриматися на провідних позиціях.

Натомість революційні рухи другої половини століття геть відрізнялися в цьому аспекті, хоча комуністи найчастіше були однією з їхніх складових. Наприклад, кубинські революціонери не були комуністами, коли розпочинали свій шлях до Гавани у 1959 році. Це стосується і сандиністів у Нікарагуа, і національно-визвольних сил в Сальвадорі.

Ба більше, нині жоден революційний рух у світі — хоч називається він «марксистсько-ленінським», хоч ні — не вважає себе зобов’язаним бути вірним Москві, не ототожнює власні інтереси з інтересами СРСР. Навпаки, ці рухи мають потужний націоналістичний сентимент. Найсильніший імпульс, який покликав їх до життя — це, безумовно, бажання звільнити свою країну від іноземного панування, найчастіше з боку США.

Сама думка, що хтось прагне змінити одну форму чужинницького панування на іншу, одну залежність на іншу, є абсурдною та частково походить від досить расистської переконаності в тому, що залежні народи третього світу не можуть так прагнути свободи від іноземної влади, як це можуть народи США або Британії, а їхні уряди заради власного ж блага мають перебувати, хочуть вони того чи ні, під зовнішньою опікою.

Через ворожість та пряме втручання держав Заходу революційні рухи та режими змушені були просити радянської допомоги та входити з СРСР у близькі стосунки. Найкращим прикладом тут може слугувати випадок Куби: абсолютно все вказує на те, що Гавана ніколи б не встановила настільки тісних зв’язків із Москвою, якби уряд Кастро не зіштовхнувся з твердим наміром Сполучених Штатів максимально нашкодити цій країні та скинути її нову владу. Те саме можна сказати й про інші революційні рухи та режими, що звернулися за допомогою до СРСР через вороже ставлення до них США.

Друге наше зауваження стосується тих комуністичних партій, які функціонують у розвинених капіталістичних країнах. Вони залишаються революційними, але тільки в досить слабкому сенсі — вони лишилися прихильними до ідеї фундаментальних перетворень у напрямку соціалізму у своїх країнах. Але в такому сенсі й значна кількість соціал-демократичних партій може претендувати на «революційність».

 

Масова церемонія похорон Енріко Берлінгуера, секретаря Італійської комуністичної партії

 

Подібні компартії й надалі заявляють про відданість класовій боротьбі, використовують значно емоційнішу мову, ніж їхні соціал-демократичні конкуренти, та постулюють приналежність до «марксизму-ленінізму» або як мінімум марксизму. Але водночас вони явно налаштовані діяти виключно в конституційних рамках, а їхня стратегія віддає пріоритет електоральній та парламентській політиці.

Як вже зазначалося, більшість таких партій вже давно відмовилися танцювати під дудку Радянського Союзу та всіма можливими способами підкреслюють: вони рухаються до соціалізму власним шляхом, який враховує національні традиції, обставини й потреби. Звісно, одночасно з такими прокламаціями більшість цих партій зберігає тісні та навіть інтимні стосунки з СРСР та його союзниками. Але форпостами влади Москви, що воліють підпорядкувати їй власні країни, вони є тільки в фантасмагоричному світі антикомуністів.

Але саме такий погляд застосовують з планетарним розмахом для того, щоб легітимізувати контрреволюційні дії проти революційних рухів і режимів. Останні зовсім не обов'язково мусять бути «офіційними» комуністами — все одно їх виставлять троянськими конями чи то п'ятою колоною. Будь-який революційний лівий рух/режим є таким —  і крапка.

На цьому ґрунті Білий дім намагається зображувати сандиністську Нікарагуа як безпосередню загрозу національній безпеці США. Це трактування виводиться з безпідставного твердження, немовби сандиністи хочуть привести у свою країну радянські сили. Подібне твердження можна назвати функціональною нісенітницею.

І воно йде пліч-о-пліч з постулатом про те, що СРСР рішуче налаштований займати одну країну за іншою, задовольняючи той самий «експансіонізм», що є, як вже зазначалося на початку, другим «китом» антикомунізму. Тепер ми поговоримо про цей «експансіонізм» детальніше.

 

Радянський експансіонізм

Після завершення Другої світової війни громовий хор антикомуністів вколотив у суспільну свідомість думку, що СРСР є імперіалістичною та експансіоністською силою, а радянські лідери прагнуть панування над планетою, тому їхній потяг до гегемонії є загрозою не лише для сусідів, але й для цілого світу.

Інтерпретації точних меж та причин позірного радянського «експансіонізму» можуть різнитися, так само як і концепції реагування на нього, але всі вони мають спільний знаменник: СРСР є постійною загрозою для вільних країн, і ця загроза навіть серйозніша, ніж раніше була нацистська, тому що вона більш підступна та всепроникна. Як мінімум треба цю загрозу стримувати та відлякувати за допомогою військової сили Сполучених Штатів та їхніх союзників в рамках НАТО і поза межами альянсу, постійно пам'ятаючи про доведену історією небезпечність політики «умиротворення».

Перш за все, не забуваємо, що різка ворожість була основним принципом дипломатії великих держав щодо радянських республік  ще задовго до постання гіпотетичного «експансіонізму». Вже на самому початку існування радянської влади армії дюжини чи навіть більшої кількості країн вдерлися в колишню Російську імперію, маючи на меті, за словами Вінстона Черчилля, «задушити більшовицький режим у колисці».

У «Маніфесті Комуністичної партії» 1848 року Маркс і Енгельс написали: «Привид бродить по Європі — привид комунізму». Але тепер не було ніякого привиду «комунізму» — він уже став грізною реальністю. Вперше в історії якась держава заходилася втілювати «комунізм», тим паче ця держава претендувала на суверенітет у найбільшій за площею країні світу. Немає нічого дивного, що представники старого ладу намагалися знищити її, а коли їм це не вдалося, то воліли принаймні стримувати та зменшувати її впливи у світі, не відчуваючи особливої потреби посилатися при цьому на відбиття радянського «експансіонізму». Для них цілком вистачало класичного антикомунізму, так би мовити, без домішок.

У книзі «Політика і дипломатія миротворців. Стримування і контрреволюція у Версалі» професор Арно Маєр зазначає: «Паризька мирна конференція ухвалила низку рішень, і всі вони різною мірою були спрямовані супроти більшовизму». Антикомунізм можна розглядати як лейтмотив британської та французької дипломатії в міжвоєнну добу; в будь-якому разі неможливо написати адекватну дипломатичну й політичну історію цього періоду, не відвівши цьому фактору центральне місце. Особливо це стосується британської дипломатії: стримування поширення Британською імперією «комунізму» переймало її набагато більше, ніж питання, пов’язані з піднесенням нацизму.


Французький антикомуністичний плакат 1930-х років

 

Так само стратегія Західних альянтів у Другій світовій війні значною мірою була продиктована їхнім антикомунізмом. Навряд чи хоч один значний епізод цієї війни починаючи з 1942 року можна пояснити, не залучивши фактор страху союзників перед соціальним вибухом, який може статися наприкінці війни, а також перед тим, що військові успіхи та наступ Червоної армії сприятимуть революційним трансформаціям у визволених країнах. Безумовно, йшлося не тільки про порятунок Європи від «комунізму»: цей острах мав справді планетарний масштаб і стосувався так само британських, французьких та інших колоніальних володінь, де в цей час розквітали надії національного й соціального визволення.

У реальності наприкінці війни на порядку денному стояв зовсім не «комунізм», а радикальні зміни, у яких комуністи відігравали б помітну, але зовсім не монополістичну роль. Комуністичні партії стали вирішальним фактором стабілізації Західної Європи в цей момент великих соціальних і політичних хвилювань, відмовившись від «авантюристської» політики, інакше кажучи, від будь-яких дій, що загрожували б подальшій участі комуністів в буржуазних урядових коаліціях, до складу яких вони щойно увійшли. Стратегія західноєвропейських компартій полягала в підтримці соціальної дисципліни в лавах робітничого класу, і ця стратегія здійснювалася окремими партіями зі схвалення лідерів СРСР: усі прекрасно розуміли, що будь-яка інша стратегія наштовхнеться на жорстку протидію Москви.

Наприкінці війни СРСР не наполягав навіть на «сталінізації» Східної Європи: тільки 1947 року, з посиленням холодної війни, у тих країнах, які Сталін отримав як радянську сферу впливу, було встановлено однорідні «комуністичні» режими, а в Чехословаччині  комуністичний переворот відбувся аж 1948 року. Звернімо увагу й на той факт, що Сталін був готовий полишити грецький комуністичний Опір на поталу місцевим реакціонерам, підтримуваним Великою Британією, та віддати Грецію у сферу британського, а згодом — американського впливу.

Наприкінці Другої світової війни держави Заходу прагнули того самого, що й наприкінці Першої світової, — відновлення та стабілізації старого ладу, який війна похитнула та поставила перед загрозою радикалізму, викликаного нею до життя. Це прагнення проявлялося в багатьох різних формах, і воно ж спричиняло конфронтацію з Радянським Союзом на багатьох різних відтинках. Саме це, а не якийсь радянський «експансіонізм», запустило діалектику ескалацій та контрескалацій, що зрештою визначала цілу історію повоєнних років.

Сам термін «холодна війна» дещо дезорієнтує — натякає на антагонізм двох потуг, який, звісно, мав місце й досі існує, але затушовує той факт, що коріння цього антагонізму сягає наміру держав Заходу стримувати повсюдно революційні рухи (а під цю гребінку — часто й реформістські), для чого Радянський Союз, що рухався за власною траєкторією й мав окремі інтереси, періодично слугував перешкодою. Концепт «міжнародної громадянської війни», який використовує, серед інших, і професор Маєр, набагато краще, ніж «холодна війна», передає реальну сутність протистояння.

Починаючи з 1939 року Радянський Союз поглинув Східну Польщу, західні частини України та Білорусі, Прибалтику тощо. Так, перераховані території були частиною Російської імперії до 1917 року. Це не може слугувати виправданням захоплення таких країн, як Литва, Латвія, Естонія, що отримали незалежність внаслідок краху царизму. Водночас це є фактом, який допомагає зрозуміти, що було в голові у радянського керівництва: у цьому разі суміш націоналізму, піклування про безпеку власної держави, тотальна байдужість до думок і бажань місцевого населення, а також, певно, віра в те, що це населення незабаром оцінить переваги повернення до лона оновленої Російської держави — СРСР.

Після 1945 року Радянський Союз також отримав як сферу впливу Польщу, Угорщину, Болгарію, Східну Німеччину та Чехословаччину. Його стосунки з Румунією були не такими однозначними та не передбачали прямого контролю. У 1979 році СРСР відреагував на загрозу своєму контролю над Афганістаном, увівши туди війська, як до того зробив в Угорщині (1956) та Чехословаччині (1968). Союз також зберігає тісні зв'язки з В’єтнамом і Кубою.

Його взаємовідносини з іншими «комуністичними» державами є досить непевними, коливаючись від більш-менш дружніх, як у випадку Північної Кореї та Югославії, до відверто ворожих — з Китаєм і Албанією. Його стосунки з самопроголошеними «марксистсько-ленінськими» державами, такими як Південний Ємен, Ефіопія, Мозамбік та Ангола, є приязними, але безмірно далекими від якогось ступеню контролю над цими країнами.

Про що все це нам говорить? Антикомунізм дає вишукану у своїй простоті та зрозумілості відповідь: усе це вказує на поєднання новітнього радянського імперіалізму з традиціями Російської імперії, на невгамовний тоталітаристський експансіонізм, на комуністичну агресію та невмирущу волю до панування над світом.

Але існує й відмінний погляд, реалістичніший та заснований на історичному аналізі, а не на ідеологічних фантазіях. Він полягає в тому, що в радянській зовнішній та оборонній політиці переважало прагнення керівництва СРСР досягти безпеки в оточенні, яке вони вважали вкрай ворожим і загрозливим.

 

"Капіталістичні держави виявляли невпинну ворожість до радянських республік від самої Жовтневої революції. Ця ворожість то посилювалася, то послаблювалася, але ніколи не зникала із ставлення Заходу до СРСР."

 

На Заході радянську переконаність в існуванні ворожого та загрозливого капіталістичного оточення висміюють як «невроз», «патологію» та цілковиту нісенітницю, але історичні джерела говорять про зовсім протилежне: капіталістичні держави виявляли невпинну ворожість до радянських республік від самої Жовтневої революції. Ця ворожість то посилювалася, то послаблювалася, але ніколи не зникала із ставлення Заходу до СРСР.

Естафета лідерства в антикомуністичному таборі переходила від однієї капіталістичної держави до іншої: від Британії та Франції до нацистської Німеччини, а далі — до США. Немає нічого дивного в тому, що в СРСР краще, ніж на Заході, пам’ятають про те, як дорого коштувала ця ворожість, принаймні під час двох історичних подій: першою була інтервенція, влаштована капіталістичними державами проти більшовицького режиму через деякий час після революції; другою та більш травматичною — війна, розв'язана проти СРСР Німеччиною та її союзниками.

Воленс-ноленс Британія та США були тоді союзниками СРСР. Однак саме Радянський Союз взяв на себе протягом 1941—1944 років головний удар німецької потуги та виніс на собі тягар знищення німецької військової машини, що могло бути виконане тільки коштом таких людських і матеріальних втрат, які годі й уявити.

Вже одного цього достатньо, щоб зрозуміти: ворожість капіталізму (а нацистська Німеччина була капіталістичною державою, яка зберігала цілком дружні стосунки з іншими капіталістичними державами, доки її експансіоністські апетити не стали надмірними) — це не якийсь параноїдальний фантазм, а жорстока реальність. І ця ворожість не просто епізодично виявлялася під час військових конфліктів, але постійно була присутньою в економіці, дипломатії, політичній стратегії.

Антикомуністична пропаганда зображує вороже ставлення до Радянського Союзу, що червоною ниткою проходить крізь політику Заходу у повоєнну добу, як цілковиту «провину Совєтів». У реальності ця ворожість існувала від самого початку. За провину СРСР, крім репресій всередині власної держави, можна поставити те, що задля своєї зовнішньої безпеки він діяв у такій манері, яка полегшувала лідерам Америки та інших країн Заходу завдання переконати своє населення у виправданості антирадянської ворожості. І досі вкрай відразливі риси режимів радянського типу полегшують життя західним політикам.

У цьому випадку спрацьовує алогізм, що має величезне значення та несе в собі серйозну небезпеку. Через те, що радянський режим є репресивним, вірять і навіть вважають цілком доведеним, що він мусить бути імперіалістичним та «експансіоністським». Однак одне зовсім не випливає з іншого. Режим цілком може бути тиранічним і водночас позбавленим імперіалістичних амбіцій.

 

Антикомуністичний плакат часів Третього Рейху. Reddit

Коли ж Сполучені Штати — капіталістична демократія (що в очах як лідерів, так і народу Америки —  єдина форма демократії), то звідси майже автоматично випливає погляд, що вони не можуть мати імперіалістичних і гегемоністських інтенцій. Але насправді це не так. На користь капіталістичної демократії зразка кінця ХХ століття можна сказати, що вона певним чином ускладнила здійснення імперіалістичної політики, генеруючи до неї внутрішню опозицію. На жаль, повністю зупинити імперіалізм вона не здатна.

Акти радянської зовнішньої політики, що їх зазвичай наводять як приклади радянського «експансіонізму» (сталінізація східноєвропейських держав, вторгнення до Угорщини, Чехословаччини, Афганістану), краще можна пояснити, зважаючи на радянське розуміння зовнішньої безпеки. Це стосується й «авантюристичних» дій, до яких радянське керівництво часом вдавалося в повоєнну добу — наприклад, блокада Західного Берліна 1948 року або ж встановлення ракет на Кубі 1962 року.

У цьому контексті варто розглядати й обережність дій Сталіна під час протистояння «дезертирству» Югославії з комуністичного блоку в 1948 році: радянська відповідь обмежилася засудженням югославських лідерів всіма компартіями світу як ренегатів, фашистів і агентів західного імперіалізму, а також  окремими спробами «дестабілізації» влади Тіто. Так само радянське керівництво сприйняло «втрату» КНР після радянсько-китайського розколу: припинило надання допомоги, намагалося організувати «дестабілізацію» та видало потік прокльонів (на останні не поскупився й Пекін).

Але все це зовсім не схоже на відповідь вождів, керованих нестримним потягом до територіальної експансії та військових авантюр. Радше це доволі обережний підхід до міжнародних відносин, на ділі набагато менш «ідеологічний» та інтервенціоністський, ніж той, який застосовують США в своїй зовнішній політиці після 1945 року.

Після завершення Другої світової війни Сполучені Штати неодноразово вдиралися в інші країни в різних частинах світу задля того, щоб знищувати революційні рухи та зберігати сприятливий для себе status quo. США вчиняли інтервенції не тільки проти революційних рухів і режимів, але й проти поміркованих реформістів, як це було в Гватемалі 1954 року та в Чилі протягом 1970—1973 років. Тоді Штати зробили все можливе, щоб «дестабілізувати» ситуацію в цих країнах, скинути конституційні плюралістичні уряди та привести до влади військові хунти, які Вашингтон надалі непохитно підтримував. Усе це було зроблено, звісно, в ім’я національної безпеки, свободи, демократії тощо. Останньою, але не остаточною мішенню американської ворожості став реформістський уряд Нікарагуа.

Якщо не оминати увагою всі ці випадки антиреволюційних інтервенцій в ім'я безпеки США, то переймання радянського керівництва питаннями своєї «безпеки» не видаватиметься чимось паранормальним, хоча концепція та методи радянської зовнішньої політики гідні всілякого засудження. Зрештою, історія говорить нам про те, що радянське керівництво рідше, ніж американське, застосовувало «захист національної безпеки» для просування власних інтересів.

СРСР часто виявляв зразковий рівень стриманості під час криз. Цю тезу добре ілюструє радянська діяльність, а точніше бездіяльність, під час кризи, викликаної вторгненням Ізраїлю до Лівану, що контрастує з втручанням Штатів.  Звернімо увагу й на те, як мляво відреагував СРСР на сучасний аналог «перевертання альянсів» — принизливе вигнання радянських впливів з тих країн, яким до цього надавалася величезна допомога. Тут найвідомішим прикладом буде Єгипет; з більш недавнього — Сомалі.

Зрозуміло, що радянське керівництво прагнуло знаходити друзів та посилювати свій вплив будь-де, де це було можливим; воно розглядало як великий успіх перемогу революційного режиму в будь-якій точці світу —  хоч цей режим  називав себе «марксистсько-ленінським», хоч ні. Головна причина подібного ставлення дуже проста: як було сказано вище, такі революційні режими, незалежно від власного ідеологічного відтінку, насамперед намагалися вивести свою країну з американської сфери впливу, яку в більшості випадків можна навіть назвати сферою панування. Радянське керівництво, звісно, сприймало як власний виграш послаблення американської присутності у світі.

Дивуватися, насправді, слід не тому, що СРСР надає значну допомогу революційним рухам та новоутвореним революційним режимам, а тому, що СРСР у цьому плані досить стримано поводить себе. Але в будь-якому разі допомога надається, і це створює противагу могутності США, противагу їхнім намірам на міжнародній арені.

Це часом має далекосяжні наслідки. Наприклад, без радянської підтримки й матеріальної допомоги режим Кастро на Кубі не вижив би. Згодом військове втручання Куби до Анголи переломило ситуацію на користь місцевих революційних сил. Не так вже важливо, діяла Куба з власної ініціативи чи за радянським дорученням — без отриманої у свій час допомоги СРСР вона б точно там не діяла.

У цьому сенсі цілком справедливим буде твердження, що існування СРСР, його активна присутність на міжнародній арені є «підривними», адже він часто руйнує антиреволюційні плані США та їхніх союзників. Зникнення всіх революційних рухів або їхнє перетворення на нереволюційні у випадку припинення жахливих і шкідливих впливів СРСР — наївна ілюзія найпримітивніших адептів антикомунізму. Але те, що з цими рухами легше буде впоратися, якщо СРСР зникне або чомусь припинить допомагати —  чиста правда. Тут антикомунізм має рацію — з консервативної точки зору.

 

Чилійські феміністки мітингують під демократичними гаслами в Сантьяго часів диктатури Августо Піночета. Wikimedia Commons

 

Будь-яка спроба переглянути «баланс провини» зрештою приводить до різкої критики антикомунізму, тому той, хто зважився на це, автоматично зазнає атаки як апологет ГУЛАГу, сталінізму, каральної психіатрії та всього поганого, що притаманне радянському режимові. Не треба піддаватися цій формі морального тероризму та політичного шантажу.

Звернувши увагу опонентів на нашу відданість пошуку істини, а не відтворенню міфів, також хочемо поставити тим, хто ототожнив віру в радянський «експансіонізм» з політичною розсудливістю, порядністю, моральністю тощо, одне просте питання: які докази антикомуністи наводять на користь того, що мотивами дій керівництва СРСР є «експансіоністські» амбіції та цілі? Інакше кажучи, як можна пояснити ці «експансіоністські» амбіції?

Якщо вдуматися, то стандартні пояснення виглядають не дуже переконливо. Скажімо, стверджують, що радянські лідери мають невситиме бажання володарювати. Але питання полягає не в тому, чи мають радянські лідери бажання володарювати. Звісно, що мають, але це не їхня унікальна риса. У всьому світі лідери завжди мають бажання володарювати: інакше б вони не ставали лідерами. Але радянські лідери вже досягли всієї влади, що можна уявити, та навіть більшої; немає жодних вказівок на те, що цю псевдосоціологічну конструкцію можна ефективно залучати для пояснення зовнішньої політики СРСР.

Насправді, як зазначалося вище, існує багато прикладів того, як радянські лідери відмовлялися підтримувати поглиблення революції, яке б у підсумку посилило їхню владу за межами СРСР, та різко критикували так званий «революційний авантюризм», бо він шкодив інтересам безпеки СРСР.

З цього приводу не завадить нагадати, що і Югославська, і Китайська революції заглухли б, якби місцеві лідери дослухалися до порад СРСР: останні полягали в тому, що Тіто та Мао слід створити коаліцію з їхніми супротивниками. Якби поради Москви реалізувалися, то її влада б не зросла, а зменшилася. Сталін був готовий прийняти це, як не заперечував і проти вже згадуваної поразки комуністів у Греції.

Підозріле ставлення до революційних рухів та острах «авантюризму» не були особистими примхами Сталіна. Адже те саме демонстрували і його наступники — наприклад, абсолютно прохолодним ставленням до «Червоного травня» 1968 року у Франції та схваленням політики Французької комуністичної партії, яка засуджувала «авантюризм» протестувальників.

Ці приклади ставлять під сумнів й інше пояснення радянського «експансіонізму»: мовляв, радянськими лідерами рухає непереборний ідеологічний прозелітизм, і вони не зупиняться та застосовуватимуть за потреби силу, доки весь світ не буде навернено до їхньої «марксистсько-ленінської віри».

Але факти не підтверджують це припущення. Так, радянські лідери вітатимуть проголошення тим чи іншим революційним режимом своєї прихильності до «марксизму-ленінізму». Але, як ми вже зауважили, це схвалення ґрунтується не на великій ідеологічній любові, а на прозаїчному розрахункові: таке проголошення, незалежно від того, чи приведе воно до хороших стосунків із СРСР (бо може й не привести), майже гарантовано означатиме погіршення стосунків нового режиму із США.

«Марксизм-ленінізм» може, так би мовити, надихати радянське керівництво, як «демократія» або «свобода» — західних лідерів. Незважаючи на це, ідеологічні моменти завжди відігравали в радянській зовнішній політиці підпорядковану роль; ідеологія ніколи не могла вдержати радянське керівництво від дій, просякнутих духом Realpolitik чистої води. Найвідомішим, але далеко не одиничним прикладом цього є пакт Молотова-Ріббентропа, який діяв від 1939 року до моменту нападу гітлерівської Німеччини на СРСР (1941).

У будь-якому разі в «марксизмі-ленінізмі» (не говорячи вже про марксизм) годі й шукати вимоги до адептів розповсюджувати його на багнетах. Радше навпаки: одним з головних постулатів марксистського вчення є те, що революцію не можна експортувати, її можна лише зробити у власній країні. Пролетарський інтернаціоналізм, звісно, спонукає підтримувати революційні рухи за кордоном, але це аж ніяк не дорівнює експорту революції.

Якщо вірити антикомуністам, то, виходить, радянські лідери є прихильниками троцькістської доктрини «перманентної революції». Це не відповідає істині. СРСР підтримує революційні рухи з цілком інших міркувань, серед яких переважають «національні інтереси» (як їх розуміє радянська верхівка) та зовнішня безпека країни. Усі вони безмірно далекі від того глобального «експансіонізму», що, на думку антикомуністів, є головною метою існування Радянського Союзу.

 

Проти антикомунізму — за демократію

Увесь цей час ми говорили про антикомунізм так, наче існує лише одна його версія. Насправді, їх дуже багато, тому згодилося б окреслити різноманітні позиції, акценти й нюанси, що співіснують у річищі антикомунізму.

Почнімо з того різновиду, в основі  якого лежить абсолютизована позиція: вона виражається в різних формах, але всі вони мають спільний знаменник — повне, нерозбірливе, рішуче заперечення «комунізму» як втілення зла, промислу Сатани, продукту найтемніших і найзліших поривань людської душі, відмови від цивілізації й просвіти та багато іншого в такому ж дусі.

Цей штиб антикомунізму використовує вкрай моралістичну термінологію, ще часто й із сильними релігійними конотаціями, та розцінює СРСР як матеріальне втілення та головне джерело поширення зла. Відповідно, його зникнення з лиця землі — це першоумова відродження та спасіння людства, це те, про що треба молитися й заради чого треба працювати, воювати й навіть гинути.

Привабливість цієї позиції в тому, що вона визнає та заохочує всілякого роду гіперболи, водночас не вимагаючи підтвердження через докази, аналіз тощо.  Достатньо просто виголосити, бажано з відповідною екзальтованою риторикою. Нащо обтяжувати себе розсудливістю, компромісом, діалогом чи погодженням. Усе це є ознакою зіпсованості, слабкості та збоченості. Як можна прагнути компромісу із суцільним злом?

Цієї абсолютизованої позиції дотримуються дуже різні кола: від примітивних антикомуністів з «Товариства Джона Берча» та схожих праворадикальних організацій США й інших капіталістичних країн, до витончених американських та європейських інтелектуалів, багато з яких самі були сталіністами, маоїстами, ультралівими революціонерами чи різного ґатунку квазіреволюціонерами, а тепер демонструють у лавах правиці той самий відчайдушний запал і завзяття, що раніше виявляли зліва. Їхні ряди постійно поповнюють мігранти із СРСР та Східної Європи, чиї зрозумілі гіркота й злість приносять додаткові бали цій секції антикомуністичного табору.

Абсолютизована позиція знаходить неабиякий відгук у політикумі. Але все ж таки це не та позиція, яку західний консерватизм міг би реально прийняти, яка відповідала б цілям ідеологічної війни, що ведеться на засадах визначення СРСР як «імперії зла», як це каже президент Рейган. Навіть риторику останнього політики використовують мінімально з огляду на власний електорат, який не хоче жодних небезпечних і витратних хрестових походів. Західний консерватизм насправді є не менш антикомуністичним, ніж ультраправі, але його лідери мусять мати справи з СРСР на, звісно, більш реалістичних умовах, із яких не можна виключити ані діалогу, ані компромісів.

 

Американський антикомуністичний комікс. Wikimedia Commons

 

Існує також низка позицій, чиї поборники прагнуть досягти повсюдного стримування революційних рухів, обмеження або припинення допомоги цим рухам з боку Радянського Союзу.  На одному, консервативному, полюсі цього спектру жевріє надія, навіть віра, що з часом стане можливим дещо більше, ніж стримування, і «комунізм» буде повалено там, де він нині панує, і що колись це станеться навіть у самому СРСР.

На протилежному,  «ліберальному», полюсі панує цілком справедлива переконаність у тому, що подібні настрої, безумовно, породять таку політику й такі дії, що радше призведуть до збройного конфлікту, зокрема ядерної війни, ніж дозволять уникнути цього. На цьому полюсі панує надія, що можна переконати Радянський Союз відігравати «помірковану» роль у світі (та спонукати до поміркованості інших) на таких умовах, що будуть економічно й політично вигідні для нього самого. Радянський Союз треба «стримувати», але «стримувати» від надання допомоги революційним рухам поза його межами, а не від військового нападу на Захід, у який жоден серйозний політик насправді не вірить.

Поряд із консервативним антикомунізмом від перших днів більшовицької революції існував могутній соціал-демократичний антикомунізм. І це мало серйозні політичні наслідки.

У капіталістичних країнах робітничий рух був глибоко розділений на власних «правих» і «лівих», вороже налаштованих одне до одного, ще тоді, коли про Леніна ніхто й не чув. Але перемога більшовиків значно посилила цей розкол й надала йому нових інституційних форм; репресивна природа радянського режиму у поєднанні з «комуністичними» нападками на соціал-демократичних лідерів, лише зміцнила серед останніх тенденцію, що вже й так була непогано розвинена — схильність до такого штибу «соціалізму», який не несе жодної загрозу панівним порядкам.

Антикомунізм відіграв ключову роль у включенні соціал-демократичних рухів до чинного ладу, забезпечивши міцне ідеологічне підґрунтя для згоди між соціал-демократичними лідерами та їхніми консервативними опонентами. Починаючи з 1945 року він також слугував базисом для широкого консенсусу, що існував між ними у сфері оборонної та зовнішньої політики, а соціал-демократичні провідники відіграли велику роль у легітимації холодної війни та мобілізації робітничих рухів під знамена антикомунізму.

У багатьох країнах антикомунізм став цінною зброєю в руках соціал-демократичних профспілкових та політичних босів у боротьбі всередині спілок та партій проти комуністів, а також тих лівих активістів, що намагалися похитнути їхні позиції. На виклик своїй владі стало зручно відповідати антикомуністичними інвективами, особливо коли останні підкріплювалися зміщенням критиків із керівних посад та позбавленням їх партійних  квитків.

Проте консервативні сили в капіталістичних країнах використовують антикомунізм у боротьбі проти всієї лівиці, у тому числі й соціал-демократії. Це чи не найулюбленіша  їхня зброя: після 1918 року на кожних парламентських або президентських виборах у капіталістично-демократичних режимах (не говоримо про «вибори» в капіталістично-авторитарних) консерватори приплітали тему комунізму та радянської «загрози» навіть до тих опонентів, з ким «комунізм» і близько не був пов’язаний, і навіть тоді, коли комуністи були майже або повністю відсутні на політичній сцені (як, скажімо, в США).

А коли вже «комунізм», хоч і без реальних на то підстав, ставав предметом обговорення, будь-які аргументи можна було відкинути, натомість спрямувавши прокльони та звинувачення проти тих, хто не був так само свято відданий ідеям антикомунізму або ж не підтримував якісь ідеї й практики, що була до вподоби антикомуністам. Соціал-демократи та лібералів могли скільки завгодно змагатися в антикомунізмі зі своїми консервативними опонентами, але останні на цьому полі залишалися непереможними.

Ба більше, той факт, що «комунізм» можна було ототожнити із СРСР, а СРСР після 1945 року був проголошений жахливою та невідступною загрозою «національній безпеці», дозволяв антикомуністам обливати брудом кожного, хто їм протистояв, називаючи його не тільки безбожним, аморальним, непатріотичним підривником суспільних підвалин (таку характеристику часто озвучували після 1917 року, проте з’явилася вона набагато раніше), але й посіпакою, спільником чи агентом найзатятішого ворога —  Кремля. Деякі антикомуністи великодушно готові буди визнати: не всі, кого вони атакували, є справжніми «зрадниками», частина — просто слабкодухі й наївні дурні, але це, звісно, не скасовувало того, що їх треба засудити за ці погляди.

Ототожнення «комуністів» із радянським ворогом набуло великої ваги під час легітимації полювання на відьом на державному рівні. Існування «відьом» вимагало ефективних «мисливців», і цей факт відіграв чималу роль у виправданні посилення таких функцій держави, як контроль та стеження, а також збільшення повноважень спецслужб.

 

Голова ФБР Джон Едгар Гувер (1961). Бібліотека Конгресу

 

Антикомунізм дуже тісно пов’язаний із концептом «сильної держави»: що більш всепроникним та екстремістським є перший, то дужчим стає рух до останньої. Коли «комунізм» проголошено відвертим і беззаперечним джерелом підриву держави зсередини та військової агресії ззовні, набагато простіше заявити, мовляв, такі вже настали часи, що всілякі свободи — це розкіш.

Ті самі аргументи застосовують для суспільства загалом. Зіштовхуючись із комуністичною загрозою, не лише держава повинна ставати сильнішою та пильнішою, але й всі суспільні інститути, тобто ЗМІ, школи, університети, підприємства — оборонні та навіть «цивільні», адже саме для них ця загроза є найбільш підступною та небезпечною.

Остракізм осіб, які здаються політично «ненадійними», «ненормальними», потенційно «підривними», інакше кажучи, просто є надто лівими, не обов'язково мусить бути експліцитним. З погляду антикомунізму важливо, щоб такий остракізм практикувався і це ставало попередженням для інших. Ці практики видозмінюються залежно від країни та часу; але навіть якщо найгостріші форми маккартизму зараз підлягають осуду, то його полегшена версія  стала частиною звичного життя в багатьох, якщо не в більшості, капіталістичних країнах.

 

"Поборники свобод та прав людини в «комуністичних» режимах часто водночас є ревними адептами згортання громадянських і політичних свобод у власних країнах."

 

Останнім часом антикомунізм добряче користався з риторики, у якій багато місця відведено правам людини, політичним та громадянським свободам тощо. Це справді великі цінності, тому їх і можна віднайти в самісінькій серцевині соціалістичного проекту. З іншого боку, антикомуністи за своєю сутністю не можуть бути справжніми захисниками таких цінностей.

Ми вже говорили про їхню вибірковість, коли йдеться про права людини та політичні свободи, а також про індульгенцію, яку вони охоче надають найрепресивнішим режимам, якщо ті не є «комуністичними». Слід зазначити, що ці поборники свобод та прав людини в «комуністичних» режимах часто водночас є ревними адептами згортання громадянських і політичних свобод у власних країнах, а також поборниками інтервенцій для підтримки правих тираній.

Є ще дещо, про що слід згадати в контексті антикомуністичного погляду на права людини, крім його вибірковості в співчутті порушенню цих прав. Антикомуністи мають дуже обмежене розуміння прав людини.

Права людини цілком справедливо вважаються порушеними, коли люди позбавлені можливості мати елементарні громадянські та політичні права, коли їх переслідують за опозиційність до чинної влади або панівного режиму. Але права людини також порушені, причому грубо порушені, коли чоловіки, жінки та діти позбавлені можливості задовольняти свої основні життєві потреби, як часто це буває в країнах третього світу і не тільки там.  Голод, хвороби, підсилені бідністю, відсутність чистої води, рання смертність — усе це грубі порушення прав людини.

Але це не ті порушення, за які антикомуністичні захисники прав людини будуть ставати на прю чи принаймні визнають ці факти. Навпаки, їхній антикомунізм призводить до того, що вони терплять або навіть схвалюють той соціальний лад, що несе відповідальність за такі порушення, а також засуджують рухи, що намагаються змінити status quo. Ці хрестоносці претендують на звання борців за права людини, але їхня боротьба, по суті, зводиться до підтримки всього того, що ці права заперечує.

У згаданому антикомуністичному хрестовому поході ключову роль відіграє жупел радянської військової загрози всесвітнього масштабу. Це легітимізує американські та інші інтервенції в будь-якій частині світу проти революційних та навіть реформістських рухів: мовляв, якщо дати цим рухам розвинутися й перемогти, то це означатиме «впустити росіян», а це може призвести до «ефекту доміно», що, зі свого боку, неодмінно поставить під загрозу ключові економічні та стратегічні інтереси Заходу.

Для того, щоб цього не допустити, будь-які засоби дозволені — аж до масової різанини чоловіків, жінок та дітей під час військових операцій.

 

Жертви різанини, влаштованої 1981 року в Ель-Мозоті урядовими силами, які США підтримували під час громадянської війни в Сальвадорі

 

Радянське страшило також відіграло унікальну роль в легітимації гонки озброєнь. Ніщо інше не могло б змусити населення капіталістичних країн підтримувати це дороге, марнотратне та ризиковане змагання. Зброя сама по собі не призводить до війни. Але потреба виправдати гонку озброєнь породжує кампанії антикомуністичної пропаганди, що вносять свою лепту до підвищення градусу в міжнародних відносинах. Саме в такому кліматі зіткнення Сполучених Штатів й Радянського Союзу стає все більш імовірним та більш небезпечним.

Небезпека такої конфронтації в будь-якому разі вже висока. А ідея антикомуністів про те, що будь-який виклик панівному ладу має бути стриманий США та зупинений американською інтервенцією, матиме в реальному світі, де не припиняють кидати виклики, такий наслідок: уникнення зіткнення «наддержав» залежатиме від поступливості СРСР під час американських інтервенцій. Досить хитка основа для підтримання миру в усьому світі.

З антикомунізмом потрібно боротися. Природа радянського режиму, його політика та конкретні дії — від ставлення до Сахарова й інших дисидентів  до вторгнення в Афганістан — дуже ускладнили цю боротьбу. Одна це є неминуча боротьба заради миру, демократичних прав та перемоги соціалізму.   

 

Переклали Максим Казаков та Леся Бідочко за публікацією: Liebman, M. and Miliband, R., 2017. "Reflections on Anti-Communism". In: Jacobin. Available 31.01.2018 at: [link].


 

Примітки

  1. Марсель Лібман (1929—1986) — бельгійський історик-марксист, один з ініціаторів ізраїльсько-палестинського діалогу. Ральф Мілібенд (1924—1994)— видатний соціолог-марксист, один із засновників британських «нових лівих», критично налаштованих до СРСР. Батько діячів Лейбористської партії — лідера лейбористів (2010—2015) Еда Мілібенда та міністра зовнішніх справ Великої Британії (2007—2010) Девіда Мілібенда. — прим. перекл.
  2. У західній політичній традиції під радикалізмом мають на увазі не крайню форму будь-якої ідеології (як-от ліворадикали, праворадикали тощо), а максимальну прихильність до ліберальних ідей, яка має тенденцію переростати в соціалізм. — прим. перекл.

 

Залишити коментар