Студентський торт

  • 01 вересня 2016
  • 2018
Студентський торт

Вікторія Мулявка

Дискусія «Як подачку студентам перетворити на стимул? Можливі варіанти зміни державної політики щодо стипендій та думка ключових зацікавлених сторін про це» мала на меті не публічне обговорення запланованих реформ, а констатацію попередньо ухваленого рішення. «Все одно ми праві!» – репліка заступника міністра фінансів на критичні вигуки студентів. Необхідність скорочувати кількість отримувачів стипендій ні в кого зі спікерів не викликала сумнівів, а орієнтація «дискусії» на переконання в цьому широкої громадськості читається навіть у самій назві заходу, що промовисто нарікає стипендії «подачками» для студентів.

Серед запрошених представників мінфіну та МОНу, а також провладних експертів ні в кого не виникло думки, що урізання стипендій може мати негативні соціальні наслідки. Представників від студентства, судячи з тенденційних запитань модераторки (яка довела свою «обізнаність» у темі вигуками про те, що гуртожитки для бюджетників в Україні нібито є безкоштовними), було запрошено лише для того, щоб витягнути з них зізнання: стипендій ні на що не вистачає і вони не мотивують краще вчитися. Цього, на щастя, так і не вдалося досягти, але ж думка студентів виглядала наївно на фоні досвідчених і обізнаних експертів.

Дискусія велася лише між учасниками заходу, а відведеного насамкінець часу – по 30 секунд на кожен коментар – не вистачило на всіх, хто хотів висловитися. Навіщо взагалі враховувати думку студентів? За словами одного зі спікерів, не вони мають вирішувати, адже «стипендії – гроші платників податків, а не студентів».

В умовах такої «відкритості» до альтернативних думок радикальні дії з тортом на обличчі заступника міністра фінансів і вигуками «Немає стипендій – їж міністрів» – єдиний спосіб висловити свою незгоду та привернути увагу до справжніх причин і потенційних наслідків соціальних урізань.

«У бік організаторів і учасників перфомансу лунають закиди про відірваність від реальності, відсутність комплексного бачення і слабкість альтернативної позиції. Водночас мало кого хвилює слабкість позиції спікерів, котрі навіть не мають єдиної думки щодо того, як перерозподілятимуться кошти, вивільнені від зменшення кількості отримувачів стипендій. Профіт від цього обіцяють витратити й на збільшення розміру стипендій, і на перерозподіл цих грошей на будівлі, обладнання та гуртожитки. Слухаючи прибічників реформи, на секунду починаєш вірити, що економія на стипендіях вирішить усі проблеми української освіти. Але ж очевидно, що зекономлених грошей не вистачить ані на підвищення українських стипендій до європейського рівня, ані на появу «сильних університетів», як на Заході (на який постійно посилаються експерти). У чому ж тоді реалістичність аргументів? Чому більшість студентів мають жертвувати гарантованим, хоч і невеликим, щомісячним доходом заради абстрактних ідей щодо перерозподілу цих грошей на покращення, про спосіб досягнення якого урядовці ще навіть між собою не домовилися? Незважаючи на старання експертів, економія на стипендіях виглядає як самоціль, котрій вигадують виправдання, а не обґрунтований і необхідний захід, без якого українська освіта скотиться у прірву.

Водночас урядовці впевнені, що 825 грн на місяць для більшості студентів непотрібні лише тому, що результати студентського опитування показали досить очевидну річ – стипендія є основною часткою доходів для менш ніж 25% студентів. Але можливо, проблема в тому, що стипендія занадто низька, щоб стати основною часткою доходу, а не в тому, що вона зайва? Адже, навіть попри надзвичайно малий її обсяг, для близько 10% студентів наявність стипендій є критично важливою. Чи отримуватимуть ці студенти стипендію за умов реформування системи її розподілу?

За пропозицією міністерства фінансів, стипендії мають отримувати лише пільгові категорії населення: діти-сироти та позбавлені батьківського піклування, діти-інваліди та діти з малозабезпечених сімей. Тут важливо завважити, що малозабезпеченими згідно з законодавством України вважаються сім’ї, місячний дохід яких є нижчим за прожитковий мінімум. В умовах, коли 80% населення України згідно з даними ООН живе за межею бідності (що за міжнародними стандартами значить менше ніж на 5 доларів на день), такий підхід до забезпечення доступу до освіти соціально вразливих категорій населення не дозволить надати допомогу всім, хто її потребує.

Реформа розподілу стипендій не мала би таких соціальних ризиків лише за умови, що студентам надавалися б безкоштовні гуртожитки, їжа та транспорт. За інших обставин урізання призведе до необхідності  або збільшувати витрати домогосподарств батьків у контексті підвищення цін і комунальних тарифів, або шукати додаткові джерела заробітку, що навряд посприяє покращенню якості навчання.

То що є реалістичним поглядом на реформу: застереження про соціальні наслідки – чи необґрунтовані обіцянки про покращення якості освіти? Чия позиція є комплексним поглядом на проблему і закликом до раціональності: експертів, котрі не можуть вирішити, як перерозподілити кошти в межах освітньої інституції, – чи активістів, які вказують на те, що життя не покращиться, поки ми не припинимо війну й не закриємо офшори? Можливо, ще навіть не до кінця усвідомлюючи, у цьому протистоянні студенти займають виграшну позицію і з моральної, і з раціональної точки зору, питання лише у подальшому веденні боротьби за власні права.

 

Залишити коментар

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери