Прогнозована катастрофа, яку старанно заклинають, позбавляючи конкретного життєвого значення на користь абстрактної натуралізованої необхідності, економічна криза ставить питання для тих, хто ще має можливість слухати. У медіа-просторі слово «криза» набуває ідеологічного поняття, яке виїдає її технічне значення, «криза» стає абстрактним негараздом, досадною дрібницею, над якою для здоров’я краще пожартувати. «Кризу» пов’язують із якимись смертними гріхами на зразок жадібності та зажерливості, вона стає майже єгипетською карою. Намагаються не згадувати, що йдеться про економічне явище, явище економіки капіталістичної і капіталізму нео-ліберального ізводу. Це мить небезпеки, яка дає можливість вловити ту картину минулого, яка з’являється в діалектичному образі. Мить небезпеки, за якою новий виток економічної гонитви або системний хаос, стабілізуюча перебудова економічної системи або перегрівання всіх потужностей, соціалізм або варварство?
Симптом як стратегія тлумачення руйнує спокій позитивістського уявлення про прогрес із його «порожнім часом» та грайливу резиґнацію «кінця історії» або ж втрати історії. Історія, сповнена затримок, перешкод, помилок у такті, анахронізмів, коротше кажучи – історія contretemps та історія Nachleben, історія пластів та подій – це те, що метафорично можна представити у фігурі крота на противагу фігурам локомотива та змії. «Кріт та локомотив» – це текст Даніеля Бенсаїда, французького філософа і політичного активіста, – одночасно і передмова до нещодавнього російського перекладу його статей[1], і післямова до книги «Спротиви[2]» (2001 р.). Старим кротом називає Гамлет привида, котрий з-під темряви сцени закликає поклястись друзів Гамлета: Well said, old mole! Canst work i’ the earth so fast?/A worthy pioner[3]! «В державі датській завелась гнилизна»: хіба це не передвіщає прорив кротової нори, яку він готував вже довго? Хіба заклик «клянись!» не є виявом «таємної змови між поколіннями»?. Геґель, після відкриття Шекспіра романтиками, апропріює цього «філософського персонажа» для ілюстрації «хитрості розуму»: «Про нього можна сказати так, як Гамлет говорить про дух свого батька: “гарно працюєш, чесний кріт”, – і ця робота продовжується до тих пір, доки він, зміцнившись в собі, не виявився тепер в стані штовхнути земну кору, щоб вона розверзлась і перестала відділяти його від його сонця, його поняття[4]». Геґелівська філософія – якій Розум завдячує самопізнанням – містить в собі моменти філософій кожної доби, які є необхідними, якими б дивними вони не здавались, адже це тяжка дорога Розуму, який через самовідчуження і «неісповідимі шляхи» досягає своєї мети. Історицизм – саме це звинувачення кидають ліберальні філософи, такі як Гаєк, Поппер чи Ґомбрих, Геґелівській філософії історії, а потім і Марксовій. На їхню думку, історія не може мати мети, або ж законів розвитку, подібних до законів природничо-наукових. Максимум про що можна говорити, це про тенденції та закономірності. Чи й справді Марксове уявлення про історію є історицистським? Маркс ставить «старого крота» із голови на ноги: «І коли революція закінчить цю другу половину своєї попередньої роботи, тоді Європа підніметься зі свого місця і скаже, торжествуючи: ”Ти добре, риєш, старий кріт!”»[5]. Першу частину своєї роботи революція закінчила до 1851 року, до перевороту Луї Наполеона, встановивши парламентський лад. Чи не закінчила вона свою другу частину 1871 року? Чи можливо 1917? Як писала Роза Люксембург: «Попри зради, попри всесвітню поразку робітничих мас, попри розпад Соціалістичного інтернаціоналу, великий історичний закон торує собі шлях – як гірський потік із загаченим руслом, що пішов під землю, він вибивається на поверхню в неочікуваному місці, із булькотом та переливами. Старий кріт. Історія, ти добре зробила свою справу![6]». Російська імперія – слабка ланка світового імперіалізму – це те несподіване місце, де кріт історії прорив свою нору. Що ж це за «закони історії», які не можуть передбачити перебіг події, а лише можливість її появи?
Отже, повертаємось до Бенсаїда як філософа історії асинхронностей. Ще у 1995 році він написав книгу «Маркс для наших часів». В першій частині, яка називається «Критика історичного часу», утверджується підривна концепція часу, яка протистоїть детерміністським – ортодоксальним або аналітичним версіям марксизму: історія, яка перемежовується подіями, вже не має смислової єдності універсальної Історії, яку веде союз порядку та прогресу. З її розломів виривається вир циклів та спіралей, революцій та реставрацій, світ вибухів, катаклізмі та криз, протиріччя якого вирішуються в насиллі рішучості[7] . Маркс трактується тут як філософ переривистого та нелінійного часу, темпоральності, в якій та чи інша епоха ніколи не йде в ногу сама з собою, в якій «давні часи, давно минулі часи й недавні часи все ще працюють анахроністично у вимірі теперішнього[8]». В статті «Історічний час та політичний ритм [9]» Бенсаїд вбудовує Маркса в ланцюжок своєрідних філософів історії: «Всупереч дуже поширеній ідеї, Маркс – це не філософ історії. Він, скоріше, іще до других “Несвоєчасних роздумів” Ніцше, “Вічності через зірки” Бланкі, “Кліо” Пеґі, тез “Про поняття історії” Вальтера Беньяміна чи посмертної книги Зиґфірида Кракауера про історію, є одним із перших, хто категорично пориває зі спекулятивними філософіями універсальної історії: божественним провидінням, природною телеологією, чи одисеєю духу». До шерегу цих мислителів можна було б додати й Леніна, а саме в тому тлумачення, яке йому дає Бенсаїд у «Стрибки! Стрибки! Стрибки!»[10]. Ключовою серед фігур, які вплинули на таке тлумачення марксизму Бенсаїдом є Вальтер Беньямін, його «Праця про пасажі» та «Тези про поняття історії». Цікавість Бенсаїда до Беньяміна, підкріплена його захопленням Франсуазою Пруст, можливо, найзначнішим із сучасних французьких читачів Беньяміна. Бенсаїд роздумує щодо різниці між утопічною та месіанською думкою. Утопія більше упідлеглена своєму результату, має чіткіший зміст, а відтак, більш вразлива щодо розчарування, ніж месіанізм, впевнений у відкритій невизначеності історії та який покладається на крихку стійкість надії[11]. У «Спротивах» Бенсаїд намагається обновити революційний потенціал месіанізму у критичному спротиві подвійній небезпеці: утопічному ескапізму з одного боку та цинічному детермінізму з іншого. Нагадаємо, якою є проблематика тез «Про філософію історії», останнього твору В. Беньяміна. Історичний матеріалізм потребує каркасу – і цей каркас є месіанською теологією. Позитивістське уявлення про історію, «як це було насправді», оманлива і прикриває історію переможців. Більше того, соціал-демократичне уявлення про історичну необхідність залишає пригноблений клас вічно чекати «у приймальні» та пливти за течією. Матеріалістичний історіограф – це не зніжене ледащо у саду знання, яке втішає себе ілюзією вічного образу минулого, матеріалістичний історіограф має завдання впіймати той образ минулого, який резонує із теперішнім у його «надзвичайному стані». Справжній образ минулого з’являється в мить небезпеки, із самого нашого досвіду боротьби. Не абстрактна історія прокладає шлях до революційної події, а ця подія викликає з мороку новий образ історії.
Таким поетичним рівнянням завершується «Кріт та локомотив»:
«Кріт – світський месія.
Месія – кріт, напівсліпий упертюх.
Криза – кротовий горбик, що вибухає ізсередини[12]»
Метафора «крота історії» вже міцно увійшла до концептуального бестіарію. Крім Рози Люксембург її використовував Л. Троцький; видання, в якому друкувався Ґі Дебор носила назву «Старий кріт[13]»; наступного разу кріт вийшов на поверхню у Сорбоні, згідно із відомим написом[14]. В першому бестселері М. Гардта та А. Неґрі «Імперія» автори роблять спробу поховати цього впертого звірка: «Кріт Маркса мав підійматися на поверхню під час відкритих класових конфліктів, а потім знову повертатись під землю — але не для того, щоб перебувати у сплячці, а для того, щоб рити далі, просуваючи історію вперед і вичікуючи нагоди (1830, 1848, 1870), коли він зможе знову вийти на світ. “Ти добре риєш, старий кріт!” Чесно кажучи, ми вважаємо, що старий кріт Маркса раз і назавжди помер. Насправді нам здається, що зараз, в процесі становлення Імперії, розгалужені ходи крота змінюються безкінечними вигинами змії. За пост-сучасної епохи глибини світу сучасності та його підземні ходи вийшли на поверхню[15]». Глава, що так і називається «Кріт та змія», розпочинається констатацією змін у структурі пролетаріату та виходу на перший план номінативної праці та праці пов’язаної із відтворенням афекту. Нові бунти якісно відрізняються від ситуації минулого століття. Між ними немає комунікації, немає спільного ворога, немає спільної мови. Великою мірою саме у полеміці з цими авторами пише Даніель Бенсаїд, відверто дискутуючи з ними в кількох працях, починаючи із «Спротивів»: «В такому вердикті є наліт тої хронологічної ілюзії, згідно з якою постмодерн нібито слідує за модерном, зданим до музею давньої історії. Попри те, кріт має подвійність. Він модерний і постмодерний. Він порпається в своїх підземних “ризомах”, щоб із гуркотом вилізти через зроблені ним кратери[16]». Крім того, Бенсаїд вбачає небезпечний історичний оптимізм у авторів імперії, адже вони відмовляються від організованих дій, від стратегії, вбачаючи можливість саморуйнування капіталізму[17].
Локомотив символізує «порожній та гомогенний» час технічного прогресу, що, врешті-решт, не має імунітету перед фашистським використанням, змія символізує постмодерну втрату історії, де середньовічна acedia повертається неможливістю вирішити на користь хоч якогось образу історії. Вальтер Беньямін розглядав революцію не як перегони, які виграє непереможна машина, а як сигнал тривоги, що спалахує, аби навпаки, спинити цю шалену гонку до катастрофи. Це означало: як очерет міцніший дуба, так і кріт бере гору над локомотивом. Але зараз кроту загрожують аморфним болотом, яке вже, нібито зробило марними будь-які надії на стратегію боротьби. У статті «Про книгу Голуея» Бенсаїд розгортає критикує певного варіанту «лібертарної чуттєвості», який ідеалізує риторику сапатистів, сподіваючись на безреволюційне перетворення дійсності[18].
Із власної історичної чутливості Бенсаїда випливають його «Тези спротиву», які варто процитувати: 1. Імперіалізм не зник із розвитком процесів товарної глобалізації; 2. Крах сталінізму не означає крах комінузму; 3. Класова боротьба не може бути зведена до політики ідентичностей суспільства; 4. Амбівалентна множинність не відміняє конфліктних відмінностей; 5. Політика не розчиняється в етиці та естетиці[19]. Так чи інакше вся книга побудована на наслідках та лемах цих «тез спротиву» (які доводяться у однойменній статті).
rtwokh