Тиранія безструктурності

  • 07 вересня 2012
  • 2524
Тиранія безструктурності

Джо Фрімен

Пропонуємо читачам та читачкам переклад статті Джо Фрімен, американської дослідниці та відомої активістки руху за громадянські права і жіноче визволення. З часів публікації на початку 1970-х «Тиранія безструктурності» стала справжньою класикою соціологічного дослідження суспільних рухів і, водночас, яскравим прикладом активістського аналізу і рефлексії. На цей момент цей текст перекладений вже, мабуть, десятками мов у тисячах активістських видань. І це не дивно, адже написана в рамках полеміки у жіночому русі США, стаття аналізує надзвичайно типові організаційні проблеми, з якими стикаються багато прогресивних рухів, особливо «новолівого» спектру, що з недавніх часів зароджуються і в Україні. Джо Фрімен переконливо пояснює, чому так часто неформальні мережеві групи, що   фетишизують виклик формалізації і бюрократизації державних та капіталістичних інституцій, виявляються навіть більш авторитарними, непрозорими, безвідповідальними і, водночас, менш ефективними, ніж формальні «бюрократичні» організації.

 

Передмова авторки:

Перша версія цієї статті була представлена на конференції, скликаній Південним союзом прав жінок у містечку Б’юла, Міссісіпі, США, у травні 1970 року. Згодом статтю було подано для «Записок Третього року» (Notes from the Third Year, 1971), проте редактори не використали її. Після цього її надіслали до кількох активістських видань, але лише в одному з них спитали дозволу надрукувати текст, інші ж зробили це без згоди авторки. Перша офіційна публікація була в другому томі першого номеру «Другої хвилі» (The Second Wave, 1972) під псевдо Джорін. Різні варіанти друкувалися в  Berkeley Journal of Sociology, Vol. 17, 1972-73, p. 151-165 та в журналі Ms. за липень 1973, p. 76-78, 86-89, підписані вже як Джо Фрімен. Цей текст поширився по всьому світу. Чимало людей редагували, передруковували, обрізали та перекладали «Тиранію» для журналів, книг і веб-сайтів, зазвичай, без згоди чи відома автора. Поданий нижче варіант статті є поєднанням трьох тут згаданих.

___________________________________________________

Протягом років розвитку руху жіночого визволення багато наголошувалося на так званих безлідерних, безструктурних групах як головних – якщо не єдиноправильних – організаційних формах. Ця ідея постала з природної реакції на надструктуроване суспільство, в якому більшість з нас проживає зараз, на неминучий контроль окремих людей над нашими життями, а також на тривалий елітизм лівих і близьких їм груп, тобто тих, хто мусив би, очевидно, боротися з надмірною структурованістю.

Тим не менше, ідея «безструтурності» перетворилася зі здорової протидії таким тенденціям на священну корову. Саму ідею настільки ж мало досліджують, наскільки широко вживають, проте вона вже встигла стати дійсним та безсумнівним атрибутом ідеології жіночого визволення. На ранньому етапі розвитку руху це не було надто важливо. Спершу рух визначав підвищення самосвідомості як свою головну ціль та головний метод, а «безструктурні» групи росту самосвідомості чудово підходили для такої мети. Їх гнучкість та неформальність заохочувала брати участь в обговореннях, а атмосфера підтримки часто сприяла особистісному перетворенню. І якщо нічого більш конкретного з цього не вийшло, то зрештою це і не було великою проблемою, оскільки їхня мета насправді і не виходила за ці рамки.

Основні проблеми не проявлялися аж поки окремі групи росту самосвідомості не вичерпали свого призначення і не захотіли займатися чимось більш конкретним. На цьому етапі більшість з них зазвичай розпадалися через небажання змінювати структуру при зміні завдання. Жінки повністю прийняли ідею «безструктурності», не усвідомлюючи обмежень її застосування. Намагалися використовувати «безструктурні» групи та неофіційні зустрічі для завдань їм не відповідних з сліпого переконання, що будь-які інші форми організації можуть бути лише репресивними.

Якщо рух мусить перерости цю початкову стадію розвитку, то він повинен звільнитися від ілюзій та упереджень щодо організації та структури. У своїй суті жодна організаційна форма не являє собою нічого поганого. Їх можна неправильно використовувати і так часто роблять, проте заперечувати їх на підставі неправильного сприйняття означає відмовляти собі в необхідних інструментах для подальшого розвитку. Ми повинні зрозуміти, чому «безструктурність» не працює.

 

Формальні та неформальні структури

На противагу тому, у що нам би хотілося вірити, не існує нічого такого, як безструктурна група. Будь-яка група людей, які збираються разом протягом певного тривалого часу, неминуче структуруватимуться в певний спосіб. Структура може бути гнучкою, вона може змінюватися з часом, може рівномірно чи нерівномірно розподіляти повноваження, владу і ресурси поміж членами групи, але вона сформується незалежно від можливостей, особистостей чи намірів залучених осіб. Сам факт того, що ми є особистостями з різними талантами, схильностями та походженням, робить це неминучим. Лише у тому випадку, якщо ми взагалі відмовимося об’єднуватися та взаємодіяти між собою, тоді ми зможемо досягнути безструктурності, але це не в природі людських груп.

Це означає, що орієнтація на безструктурні групи є настільки же непрактичною та оманливою, як і націленість на «об’єктивні» новини, «вільні від оціночних суджень» суспільні науки або «вільну» економіку. Laissez faire групи є приблизно настільки ж реалістичними, що й laissez faire суспільство. Ця ідея стала димовою завісою для сильних або везучих, аби встановити незаперечне панування над іншими. Панування легко здійснюється через те, що ідея «безструктурності» не допускає утворення лише формальних структур, але допускає утворення неформальних. Подібно, філософія laissez faire не запобігає встановленню контролю економічно сильних над заробітною платою, цінами і розподілом благ, а лише не дозволяє це робити урядові. Звідси безструктурність стає шляхом для маскування влади, а поміж жіночих рухів її найчастіше захищають найбільш впливові, незалежно від усвідомлення чи неусвідомлення власного впливу. Доки структура групи є неформальною, доти правила прийняття рішень відомі лише кільком і влада належить тим, хто знає правила. А хто не знає правил і не є обраним для посвячення в них, той лишатиметься в сум’ятті або ж страждатиме від параноїдальних маній, наче щось відбувається за його спиною.

Аби кожен мав можливість долучитися до конкретної групи і приймати в ній активну участь, структура повинна бути явною, а не неявною. Правила прийняття рішень мають бути відкритими та доступними для всіх, а це можливе лише у випадку їх формалізації. Проте, це не означає, що формалізація зруйнує неформальну структуру групи. Зазвичай, цього не стається. Але вона зможе перешкодити неформальній структурі отримати панівний контроль та уможливить деякі засоби для протидії цьому, якщо виявиться, що причетні до неформальної структури особи не є відповідальними перед інтересами групи в цілому. «Безструктурність» є організаційно неможливою. Ми не можемо вільно обрати мати нам для себе структуровану або ж неструктуровану групу. Ми можемо лише обрати чи мати нам формально структуровану групу. Отже, сам термін не використовуватиметься в подальшому, хіба що для посилання на ідею, яка за ним стоїть. Означення «неструктуровані» буде стосуватися тих груп, котрі не були свідомо структуровані в певний спосіб. Означення «структуровані» буде стосуватися тих груп, які були свідомо структуровані. Структурована група завжди має формальну структуру, а також може мати й неформальну, або ж приховану. Саме неформальна структура, особливо в неструктурованих групах, стає основою для формування еліт.

 

Природа елітизму

«Елітистський» є оцінкою, якою, мабуть, найбільш часто зловживають в жіночому русі. Її  вживають так само часто, і з тих же ж причин, що й «pinko» 1 у п’ятдесятих. Але при цьому рідко коли вживають у коректний спосіб. Всередині руху ця оцінка, зазвичай, застосовується до окремих осіб, хоча їх особисті характеристики і практичні дії помітно відрізняються між собою. Особа як індивід ніколи не може бути елітистською, тому що єдине вірне вживання терміну «еліта» стосується груп. Жоден індивід, не зважаючи на те, наскільки відомим він є, ніколи не може бути елітою сам по собі.

У коректний спосіб поняття «еліта» вживається у стосунку до маленької групи людей, які мають владу над більшою групою, частиною якої вони є, часто без прямих обов’язків перед ними і без їх відома чи згоди. Особа стає елітистом будучи членом чи захищаючи панування малої групи, незалежно від того, наскільки ця особа є відомою взагалі. Відомість не є ознакою елітизму. Найбільш підступні еліти складаються з осіб невідомих широкій громадськості в принципі. Розумні елітисти, зазвичай, є достатньо кмітливими, аби не ставати широко відомими. Як тільки про них дізнаються, за ними починають слідкувати і приховувати свою владу стає вже набагато складніше.

Еліти не є конспіративними. Дуже рідко коли маленька група збирається разом і змовляється взяти більшу групу під контроль заради самого контролю. Еліти є нічим іншим, як групами друзів, що спільно беруть участь в політичній діяльності. Вони, ймовірно, підтримували б дружні стосунки незалежно від того, чи займалися б політичною діяльністю. Як і, скоріш за все, були б політично активними, не зважаючи на свою дружбу. Саме збіг цих двох явищ створює еліти в будь-якій групі та ускладнює їх подолання.

Такі групи друзів функціонують як комунікаційні мережі незалежно від звичайних каналів комунікації, які може використовувати група. Якщо колектив не встановлює для себе жодні інші канали, то саме дружні зв’язки функціонують як єдина мережа комунікації. Оскільки учасники є друзями, оскільки вони поділяють схожі погляди та цінності, спілкуються і радяться між собою при прийнятті спільних рішень, залучені в такі мережі особи мають більше влади в групі, ніж не залучені. І дуже рідко трапляються такі групи, в яких не утворювалися б неформальні мережі комунікації на основі сформованих у них дружніх зв’язків.

Залежно від розміру деякі групи можуть мати більш як одну неформальну комунікаційну мережу. Ці мережі можуть навіть перетинатися. Якщо існує лише одна мережа, то вона стає елітою в усіх інших відношеннях не структурованої групи, незалежно від того, хочуть учасники цієї мережі бути елітою чи ні. Якщо це єдина мережа структурованої групи, то вона стане елітою уже в залежності від композиції і природи формальної структури. Якщо ж існує дві чи більше мереж друзів, то вони можуть конкурувати між собою за владу всередині групи, утворюючи таким чином фракції, або ж одна може добровільно вибути зі змагання, звільнивши місце еліти іншій. У структурованій групі дві чи більше мережі друзів, зазвичай, змагаються між собою за формальну владу. Часто це найбільш здорова ситуація, оскільки інші члени мають змогу бути арбітрами між конкурентами за владу і, таким чином, мають змогу ставити вимоги тим, кому тимчасово надають підтримку.

Неминуче елітистська та ексклюзивна природа комунікативних мереж друзів не є ані новим явищем, характерним для жіночих рухів, ані новим для жінок в принципі. Подібні неформальні стосунки століттями виключали жінок з участі в інтегрованих групах, членами яких вони були. У будь-якій професії чи організації такі мережі формують «кулуарну» («locker room») ментальність і зв’язки «старої школи», які не дозволяли жінкам як групі (так само, як і деяким чоловікам індивідуально) мати рівний доступ до джерел влади чи соціальних винагород. Багато енергії попередніх жіночих рухів витрачалося на побудову структури прийняття рішень і формалізованого процесу виборів для того, аби дати пряму відсіч виключенню жінок. Як ми добре знаємо, ці спроби не запобігли виключно чоловічим неформальним мережам дискримінувати жінок, проте вони суттєво ускладнили таку дискримінацію.

Хоча еліти є неформальними це не означає, що вони невидимі. На кожному зібранні будь-хто з гострим оком і гострим слухом може визначити, хто на кого має вплив. Члени групи друзів будуть більш пов’язані між собою, ніж з іншими учасниками. Вони слухають один одного уважніше, менше перебивають, повторюють зауваги один одного та дружньо кивають, вони схильні ігнорувати або критикувати «аутсайдерів», чия підтримка не є необхідною для прийняття рішення. Але для «аутсайдерів» важливо бути в добрих зв’язках з «інсайдерами». Очевидно, межа не є такою чіткою, як може здаватися. Це – нюанси взаємодії, а не прописані сценарії. Проте їх можливо помітити і вони  мають справді значимий ефект. Як тільки стає зрозуміло, з ким важливо перетнутися перед прийняттям рішення, чия прихильність є ключовою, стає очевидним, хто задає тон в усій групі.

Якщо активістські групи не приймають свідомих рішень щодо того, хто може здійснювати владу всередині них, то у хід ідуть різні критерії. Більшість з них відповідають традиційним фемінним характеристикам. Наприклад, на початку історії жіночого руху заміжжя, зазвичай, було передумовою для членства в неформальній еліті. Згідно з традиційними настановами заміжнім жінкам слід дружити, насамперед, між собою і вони дивилися на незаміжніх як на надто небезпечних для близької дружби. У багатьох містах цей критерій було вдосконалено, аби залучати лише тих жінок, чиї чоловіки були активістами нового лівого руху. За цим стояли, однак, не лише норми традиційної моралі. Оскільки такі чоловіки мали доступ до ресурсів необхідних для активізму – списків розсилки, друкарських станків, контактів, інформації – жінки використовували ці ресурси для своїх цілей за посередництва чоловіків, а не напряму. З часом заміжжя стало менш розповсюдженою передумовою для ефективної участі, але всі неформальні еліти встановлюють критерії для включення, яким задовольняють жінки лише з певними матеріальними та особистісними характеристиками. Такі передумови часто передбачають: походження з середнього класу (не зважаючи на всю риторику стосовно пов’язаності з робітничим класом); бути заміжньою; бути незаміжньою, але жити з кимось; бути або вдавати з себе лесбійку; мати від двадцяти до тридцяти років; закінчити коледж або провчитися там хоча б з кілька років; бути «хіповою»; не бути надто «хіповою»; мати певну політичну орієнтацію або ідентифікувати себе як «радикалку»; мати дітей чи хоча б любити їх; не мати дітей; мати певну «жіночну» особистість, скажімо, бути «милою»; правильно одягатись (чи то в традиційному стилі, чи то в нетрадиційному) тощо. Існують також певні ознаки, за якими особу майже завжди віднесуть до «девіантів», з якими не потрібно зв’язуватися. Це включає: бути надто старою; працювати повний робочий день; особливо надто перейматись «кар’єрою»; не бути «милою»; жити одною, не перебувати ні в гетеро-, ні в гомосексуальних стосунках.

Можуть задіюватися й інші критерії, але всі вони мають спільні риси. Передумови для членства в неформальній еліті стосуються походження, особистих рис чи вільного часу. Вони не включають критеріїв особистої компетенції, відданості фемінізму, талантів чи потенційного внеску для руху. Першою групою критеріїв, зазвичай, керуються при виборі друзів. Другою групою критеріїв повинні керуватися всі рухи та організації, якщо вони збираються бути ефективними політично.

Критерії членства можуть варіюватися поміж групами, але способи стати членом неформальної еліти у випадку відповідності цим критеріям дуже схожі. Основна відмінність полягає в тому, чи особа є учасником групи від її виникнення, чи приєднується до неї пізніше. Якщо особа є учасником групи від самого початку, важливо мати стільки особистих друзів, скільки можливо приєднати до групи. Якщо ніхто з учасників близько не знайомий з рештою групою, у такому випадку необхідно зав’язати тісні зв’язки з вибраними членами групи і започаткувати неформальну модель спілкування, необхідну для утворення неформальної структури. Як тільки неформальна модель сформується, вона буде здатна самовідтворюватися, а однією з найуспішніших тактик такого відтворення є постійне залучення нових людей, які «нам підходять». Вступ до такої еліти дуже сильно нагадує складання присяги в жіноче товариство (sorority). Якщо якусь особу розглядають як потенційне поповнення, члени неформальної структури «форсують» спілкування з нею і, зрештою, або виключають, або приймають її в свої ряди. Якщо ж неформальна структура ще недостатньо свідома своїх політичних інтересів, аби активно прискорювати процес інтеграції потенційного поповнення, то його може розпочати й аутсайдер, діючи аналогічно до вступу в який-небудь приватний клуб. Спершу потрібно знайти спонсора, наприклад, якусь добре шановану членкиню з-посеред еліти та намагатися подружитися з нею. Зрештою, вона, цілком імовірно, запросить вас до внутрішнього кола.

Усе це, звісно, забирає час. Тому для того, хто працює повний робочий день або має аналогічні суттєві зобов’язання, вступ до еліти стає неможливим через елементарний брак часу на відвідання усіх зібрань і роботу над особистими зв’язками, необхідними для отримання власного голосу у прийнятті рішень. Саме тому формальні структури прийняття рішень сприяють участі завантаженим роботою особам. Прописаний процес прийняття рішень гарантує, що кожен зможе брати участь хоча б якоюсь мірою.

Хоча цей аналіз процесу формування еліт у малих групах був зроблений з критичної перспективи, я не вважаю, що такі неформальні структури є нібито обов’язково поганими – вони просто-напросто неминучі. В усіх групах утворюються неформальні структури як неминучий наслідок взаємодії між членами групи. Такі неформальні структури можуть бути дуже корисними. Але лише неструктуровані групи повністю підконтрольні їм. Якщо ж до утворення неформальних еліт додати ще й міф про «безструктурність», то можна опинитися в ситуації, коли не буде робитися жодної спроби обмежити їхню владу. Влада стане свавільною.

Ми повинні усвідомлювати два потенційно негативних наслідки. Перший полягає в тому, що неформальна структура прийняття рішень працює дуже подібно на жіноче товариство – таку групу, в якій учасниці слухають одна одну з особистої симпатії, а не через те, що мова йде про важливі речі. Доки рух не займається важливими справами, це не має значення. Але якщо він виростає з зародкової стадії, таким явищам слід протидіяти. Іншим наслідком є те, що неформальні структури не мають жодних зобов’язань бути відповідальними перед групою в цілому. Їхня влада не була їм дана, її не можна від них забрати. Їх впливовість не заснована на їх роботі заради групи, а отже група не може впливати на них. Це необов’язково робить неформальні структури безвідповідальними. Усі зацікавлені в підтримці власного впливу, зазвичай, намагатимуться бути відповідальними. Однак, група не може цього проконтролювати, усе залежить від власних інтересів еліти.

 

Система «зірок»

Ідея «безструктурності» дала початок системі «зірок». Ми живемо у суспільстві, яке очікує, що політичні групи приймають рішення і обирають представників для представлення цих рішень громадськості. Преса та громадськість не розуміють, як всерйоз слухати жінок як окремих жінок; вони хочуть знати, що думає вся група. Поки що існують тільки три методи визначення позиції широких мас: референдум, опитування громадської думки та вибір речника групи на вповноважених зібраннях. Рух жіночого визволення не використовував жодного з цих методів. Ані рух в цілому, ані більшість з численних груп в його межах не обрали засобів для пояснення своє позиції з різних питань. Тим не менше, широка громадськість налаштована дослухатися до вповноважених речників.

Свідомо відмовляючись обирати речників, жіночий рух, тим не менше, вивів на сцену багатьох учасниць, котрі з різних причин змогли привернути увагу громадськості. Ці жінки не представляють конкретної групи або чіткої позиції, вони це знають і, зазвичай, попереджають про це. Але оскільки немає жодної офіційної представниці або ж уповноваженого органу, до яких преса могла б звертатися з приводу уточнення позиції руху з певних питань, цих жінок починають сприймати як обличчя руху. Тому хочуть вони цього чи не хочуть, подобається це рухові чи ні, ці жінки виконують для громадськості роль офіційних речниць руху за замовчуванням.

Це є основною причиною гніву в бік жінок, яких сприймають як «зірок». Оскільки їх ніхто не обирав для представлення поглядів руху, на них обурюються, коли преса припускає, що вони говорять від імені руху. Але поки рух не обере власних речниць, преса і громадськість призначатиме когось на цю роль, незалежно від їхніх побажань.

Це має кілька негативних наслідків як для руху, так і для «зірок». По-перше, оскільки рух не обирав їх на роль речниць, він не може і усунути їх з цієї ролі. Їх обрали ЗМІ і лише ЗМІ можуть вирішити слухати їх чи ні. Журналісти продовжуватимуть розглядати «зірок» як речниць доти, доки у них не буде офіційної альтернативи для звернень за авторитетними заявами. Рух не зможе контролювати вибір власних речниць доки переконаний, що речниці йому нібито в принципі не потрібні взагалі. По-друге, жінок, поставлених у таку позицію, часто агресивно сприймають їхні ж соратниці. Ніякої користі від цього для руху немає, а є лише деструктивні наслідки для причетних осіб. Через ці закиди речниці-не-з-своєї-волі або полишають рух повністю, часто гірко розчаровані, або ж припиняють відчувати відповідальність перед сестрами. Вони можуть зберігати якусь абстрактну лояльність рухові, але більше не зважають на тиск решти учасниць. Ніхто, не будучи мазохістом, не захоче відповідати перед людьми, які приносять такий біль, і такі жінки, зазвичай, надто сильні, аби піддаватися подібному тискові. Негативна реакція на систему «зірок» призводить лише до стимулювання особистої безвідповідальності, яку рух сам же і засуджує. Накидуючись на соратницю за її «зірковість», рух втрачає будь-який контроль над цією особою, яка тепер стає вільною чинити усі ті індивідуалістські гріхи, в яких її звинувачують.

 

Політична імпотенція

Неструктуровані групи можуть бути дуже ефективними для того, аби жінки в них поговорили про своє життя, але вони не є надто добрими для розв’язку проблем. Як тільки їх учасницям набридає «просто говорити» і вони хочуть зайнятися чимось більшим, такі групи опиняються на межі краху, якщо тільки не змінюється природа їх функціонування. У деяких випадках неформальна структура, яка розвинулася в групі, може відповідати нагальним потребам групи, і тоді складається враження ніби неструктурована група «працює». Інакше кажучи, група випадково розвиває саме той тип структури, який найбільше підходить для реалізації певного проекту.

У той час як робота в подібних групах може бути дуже яскравим досвідом, таке трапляється дуже рідко і його дуже важко відтворити за інших обставин. Майже завжди така група відповідає чотирьом наступним умовам:

  1. Така група націлена на конкретне завдання. Функції групи є дуже вузькими та специфічними, як-от організація конференції чи випуск газети. Саме це завдання здебільшого і задає структуру групі. Відповідно до нього визначається, що і коли має бути зроблено. Воно виступає вказівником, за яким учасниці можуть оцінювати свої дії і планувати майбутню діяльність.
  2. Така група відносно мала та однорідна. Однорідність необхідна, аби учасниці знаходили спільну мову між собою. Різне походження жінок збагачує групу росту самосвідомості, де кожна може навчитися з досвіду одна одної, але надто велика різниця між членами групи, орієнтованої на виконання конкретного завдання, призведе лише до того, що вони безперестанно сперечатимуться між собою. Різні особистості інтерпретують слова та вчинки по-різному. Вони мають відмінні очікування стосовно поведінки один одного і оцінюють результати згідно з різними критеріями. Якщо всі знають одна одну доволі добре для розуміння нюансів, з відмінностями можна впоратися. Але, зазвичай, вони призводять до непорозумінь і нескінченної витрати часу на залагоджування непрогнозованих конфліктів.
  3. У таких групах існує високий рівень внутрішньої комунікації. Інформація мусить надаватися усім, суб’єктивні погляди слід перевіряти, працю варто розподіляти, а також забезпечувати участь у прийнятті важливих рішень для всіх. Це можливо лише в тому випадку, коли група є достатньо малою, а її учасниці фактично живуть разом під час найважливіших стадій виконання завдання. Буде зайвим додавати, що кількість необхідної комунікації зростає геометрично при зростанні числа учасниць. Це неминуче обмежуватиме кількість учасниць до близько п’яти осіб або ж у протилежному випадку виключатиме деяких з них з процесу прийняття рішень. Успішні групи можуть налічувати десять, а то й п’ятнадцять учасниць, але тільки в тому випадку, якщо вони поділені на кілька менших підгруп, котрі виконують конкретні частини завдання, а членство в різних підгрупах перетинається достатньою мірою, аби інформація про стан речей легко поширювалася по всім підгрупам.
  4. У таких групах присутній низький рівень спеціалізації навичок. Не кожен мусить уміти робити все, але в будь-якому разі все мусить уміти робити більш ніж одна особа. Таким чином, ніхто не є незамінним. Певною мірою люди стають взаємозамінними частинками.

Хоч ці умови можуть виникати цілковито випадково в малих групах, це є неможливим у великих. Як наслідок, у зв’язку з тим, що в більшості міст ширший рух є таким ж неструктурованим, як і групи росту самосвідомості, він не є набагато ефективнішим за окремі групи у здійсненні конкретних завдань. Лише зрідка неформальна структура забезпечує достатню згуртованість чи близькість для ефективної роботи. Тому рух спричиняє багато шуму, але мало результату. На жаль, наслідки цього шуму не є настільки же невинними як результати, а їх жертвою стає сам рух.

Деякі маленькі групи, що працювали в малих масштабах, перетворилися на проекти місцевого рівня. Однак, така форма працює лише на місцевому рівні, її не можна використовувати на регіональному чи національному рівнях. Крім того, аби успішно функціонувати, групи часто мусять звестися до неформальних груп друзів, які займалися всім на самому початку. А це виключає від участі багатьох жінок. Доки єдиним шляхом для жінки приймати участь у русі буде членство в малих групках, усі незгуртовані опинятимуться у вкрай невигідному становищі. Доки групи друзів є головною формою організаційної активності, елітизм залишатиметься інституціоналізованим.

Для груп, які не знають, якому проекту присвятити свою діяльність, лише бажання триматися разом стає єдиною причиною триматися разом. Коли у групи немає конкретного завдання (а ріст самосвідомості є завданням), її учасниці починають витрачати власну енергію на контролювання інших в групі. Це відбувається не стільки з підступного бажання маніпулювати іншими (хоча часом буває й так), як з браку якоїсь кращої справи для застосування власних талантів. Здібні люди з вільним часом і потребою виправдати свої зустрічі вкладають енергію в особистий контроль та витрачають свій час на критику характерів членів групи. Панують внутрішні склоки та особисті владні ігри. Якщо група працює над якимось завданням, її учасники вчаться лагодити один з одним і переступати через особисті антипатії заради важливішої мети. Манія переробити усіх за нашими мірками отримує якесь обмеження.

Вичерпання груп росту самосвідомості залишає активістів ні з чим, а брак структури не дає жодного способу досягнути чогось більшого. Жінки в русі або замикаються на собі та на своїх сестрах, або шукають альтернативну діяльність. Декотрі просто «займаються своєю власною справою». Це може призвести до вагомого розвитку особистої креативності, яка здебільшого дуже корисна для руху, проте це не є реальною альтернативою для більшості жінок і навряд сприяє вихованню духу колективної роботи в групі. Інші ж повністю випадають з руху, тому що не хочуть займатися індивідуальними проектами і не знайшли або не змогли приєднатися чи розпочати цікаві для них колективні проекти.

Багато хто звертається до інших політичних організацій, аби долучитися до організованої ефективної діяльності, яку жіночий рух не може їм запропонувати. Для цих політичних організацій справа жіночого визволення є лише одним із багатьох інших питань, яким слід присвячувати час, а жіночий рух розглядається як середовище рекрутингу нових членів. Цим організаціям немає потреби інфільтруватися до руху, хоча цьому й не запобігають. Бажання вагомої політичної діяльності, яке виникає у жінок після приєднання до жіночого руху, є достатнім для стимулювання мотивації вступити в інші організації, коли жіночий рух не надає їм можливостей реалізувати власний потенціал та ідеї. Жінки, котрі вступають в інші політичні організації, залишаючись при цьому в жіночому русі, або ж які приєднуються до жіночого руху, уже будучи членами інших політичних організацій, самі по собі створюють кістяк для нових неформальних структур. Такі мережі друзів згуртовані радше їхньою спільною нефеміністичною політичною діяльністю, аніж описаними вище критеріями походження, життєвого стилю і т.п., але при цьому вони функціонують в подібний спосіб. Завдяки спільним цінностям, ідеям та політичній орієнтації ці жінки також стають неформальною, незапланованою, необраною, безвідповідальною елітою – прагнуть вони цього чи ні.

Еліти, що сформувалися в різних жіночих групах раніше, бачать загрозу у нових неформальних елітах. Вони не помиляються. Такі політично налаштовані мережі рідко хочуть залишатись всього лише «жіночими товариствами», якими були багато старих груп, і хочуть пропагувати як свої політичні, так і феміністичні ідеї. Це все природно, але наслідки цього для жіночого руху ніколи як слід не обговорювалися. Старі еліти рідко бажають виносити на публіку подібне різноманіття поглядів, тому що це викрило б природу неформальної структури в групі.

Багато хто з неформальних еліт ховався за гаслами «антиелітизму» і «безструктурності». Аби ефективно протидіяти конкуренції з боку інших неформальних структур, вони мали б «вийти з тіні», а ця можливість переповнена небезпечних моментів. Тому, аби підтримувати владу, набагато легше раціоналізувати виключення членів інших неформальних структур за допомогою цькування «червоних», «реформістів», «лесбійок», «натуралів» і т.д. і т.п. Єдиною можливою альтернативою може бути лише офіційне структурування групи в такий спосіб, аби інституціоналізувати початкову владну структуру. Це не завжди можливо. Це стало б можливим, якби неформальні еліти були б самі добре структуровані і якби мали в руках чималу владу. Подібні групи продемонстрували певну політичну ефективність в минулому завдяки тому, що герметичність неформальної структури змогла бути адекватною заміною формальній структурі. Структурування не змінює кардинально функціонування групи, хоча інституціоналізація владної структури відкриває формальні можливості кинути виклик елітам. Саме групи, котрі найбільше потребують структури, є найменш спроможними створити її. Їхні неформальні структури так само не були вдало сформовані, а їхня прихильність до теорії «безструктурності» не мотивує змінювати тактику. Чим більш неструктурованою є група, чим більш слабкою вона є в неформальній структурі і чим більше вона симпатизує ідеології «безструктурності», тим більш вразливою вона є перед захопленням групою політичних соратників.

Оскільки рух жіночого визволення в цілому є таким ж неструктурованим, як і більшість його складових груп, він так само стає вразливим до непрямого впливу. Але в цьому випадку явище проявляється по-іншому. На місцевому рівні більшість груп може функціонувати автономно, однак єдиними групами, котрі здатні розгорнути національну діяльність, є такі, що організовані на національному рівні. Тому часто саме структуровані феміністичні організації задають національну стратегію для феміністської діяльності, а зміст цієї стратегії визначається пріоритетами даних організацій. Такі групи як NOW 2, WEAL 3 та окремі лівоналаштовані жіночі комітети є всього-на-всього єдиними існуючими організаціями, що здатні проводити національні кампанії. Чимало неструктурованих груп за права жінок можуть вирішити підтримувати або не підтримувати конкретні національні кампанії, але вони не в змозі розпочати свої власні. Таким чином, їхні учасниці опиняються в ролі рядових активісток під керівництвом структурованих організацій. Підкреслено неструктуровані групи не здатні використовувати значні ресурси руху для проведення власних пріоритетів. Вони навіть не мають способу визначення, якими ці пріоритети є.

Чим більш неструктурованим є рух, тим менше контролю він має над напрямками, в яких він розвивається, і політичною активністю, в якій він задіяний. Це не означає, що його ідеї не поширюються. Завдяки певному рівню зацікавленості з боку медіа та сприятливим соціальним умовам, ідеї продовжуватимуть широко розповсюджуватися. Але поширення ідей не означає їх втілення, воно означає лише їх обговорення. Тією мірою, якою їх можливо втілювати індивідуально, вони реалізовуватимуться, але якщо для їх утілення необхідна координована політична влада, вони не реалізовуватимуться.

Доки рух за права жінок залишається прихильним організаційним формам малих, неактивних дискусійних груп друзів, найгірші вади неструктурованості не відчуватимуться. Проте такий спосіб організації має свої обмеження. Він політично неефективний, виключає і дискримінує жінок, які не входять або не можуть долучитися до мереж друзів. Усі, хто не підходить існуючим неформальним структурам через клас, расу, рід занять, освіту, батьківський чи подружній статус і т. д., неминуче будуть знеохочені брати участь у діяльності та прийнятті рішень. А ті ж, хто підходить під задані критерії, матимуть чималий інтерес у збереженні статус кво.

Інтереси неформальних груп підтримуватимуться існуючими неформальними структурами і рух не матиме жодного способу визначення, хто повинен здійснювати владу в його рамках. Якщо рух свідомо продовжуватиме відмовлятися обирати тих, хто має застосовувати владу, він таким чином аж ніяк не кладе їй край. Все, що він робить, це відмовляється від права вимагати відповідальності від тих, хто здійснює владу та вплив. Якщо рух продовжує зберігати владу настільки розсіяною, наскільки можливо, бо знає, що не може домогтися відповідальності від осіб, що здійснюють владу, він запобігає тотальному пануванню окремої групи чи особи. Але водночас це гарантовано знижує ефективність руху до мінімуму. Золота середина між домінуванням та неефективністю може і повинна бути знайдена.

Ці проблеми опиняються на порядку денному саме зараз, оскільки природа руху невідворотно змінюється. Підвищення самосвідомості як головна функція руху жіночого визволення відживає себе. Через пильне висвітлення пресою протягом останніх двох років та численні книги та статті, що зараз передаються з рук в руки, жіноче визволення стало побутовим висловом. Обговорюються проблеми, які з ним пов’язані, повсюди створюються дискусійні неформальні групи росту самосвідомості навіть тими людьми, котрі не мають жодного зв’язку з будь-якою групою руху. Рух має переходити до інших завдань. Зараз він повинен встановлювати пріоритети, формулювати чіткі цілі та досягати завдань у скоординований спосіб. Для цього він має добре організуватися на всіх рівнях: місцевому, регіональному та національному.

 

Принципи демократичних структур

Як тільки рух припинить чіплятися зубами за ідеологію «безструктурності», він зможе розвинути такі організаційні форми, котрі найкраще пасуватимуть його здоровому функціонуванню. Це зовсім не означає, що ми повинні впадати у іншу крайність та сліпо наслідувати традиційні організаційні форми. Проте також ми не повинні сліпо відмовлятися від них усіх. Декотрі з традиційних практик зможуть стати корисними, хоч і не ідеальними. Декотрі допоможуть зрозуміти, що слід чи не слід робити для досягнення конкретних цілей з мінімальними затратами з боку учасниць руху. Здебільшого нам необхідно буде експериментувати з різними типами структур і підбирати різноманітні методи розв’язку проблем у різних ситуаціях. Система жеребкування є однією з тих ідей, які народилися в русі. Її не можливо застосовувати в усіх ситуаціях, проте для деяких вона корисна. Потрібні й інші ідеї. Але перед тим як перейти до продуманого експериментування, ми мусимо прийняти ідею, що структурі самій по собі не притаманно нічого поганого – погане притаманне лише її надуживанню.

Діючи таким методом спроб і помилок, ми мусимо зважати і на деякі принципи обов’язкові для демократичних структур, які прагнуть бути політично ефективними:

  1. Делегування спеціальних повноважень окремим особам для виконання конкретних завдань за допомогою демократичних процедур. Припускати, що робота чи завдання самі собою розподіляться між людьми, означає, що не буде забезпечено їх надійне виконання. Якщо ж особу обирають для здійснення чого-небудь, а надто після висловлення особистої зацікавленості чи бажання виконувати її, вона бере на себе зобов’язання, яке не зможе так просто ігнорувати.
  2. Вимагати від усіх, кому була делегована влада, бути відповідальними перед виборцями. У такий спосіб група контролює уповноважених осіб. Вони можуть здійснювати владу, але тільки група має останнє слово щодо того, як влада здійснюється.
  3. Розподіл повноважень серед раціонально обґрунтованої та максимально можливої кількості людей. Це запобігатиме монополізації влади і вимагатиме від обраних представників консультуватися з багатьма в процесі здійснення повноважень. До того ж це дасть можливість іншим взяти на себе обов’язки у виконанні окремих завдань і отримати в процесі різні корисні навички.
  4. Ротація завдань поміж людьми. Обов’язки, покладені на одну особу протягом надто довгого часу, офіційно чи неофіційно, починають розглядатися як «власність» тієї особи і групі стає не так легко їх контролювати або передати комусь іншому. І навпаки, якщо ротація обов’язків відбувається надто часто, бракує часу на вивчення своєї роботи та отримання відчуття задоволення від її успішного виконання.
  5. Розподіл завдань за раціональними критеріями. Обрання когось на посаду через симпатії групи або навантаження чорновою роботою через антипатії в довгостроковому періоді шкідливо як для групи,  так і для особи. Вміння, інтерес і відповідальність повинні бути вирішальними критеріями при розподілі праці. Учасники мусять мати нагоду отримувати нові для себе навички, але це найкраще робити через певний етап «учнівства», аніж за принципом «кинули в воду й пливи». Виконання непосильних обов’язків деморалізує. І навпаки, не допускати людей до роботи, яку вони вміють робити добре, не дозволяє їм розвивати свої вміння. Жінок наказували за компетентність протягом більшої частини історії людства, тому рух жіночого визволення не має потреби повторювати цей досвід.
  6. Якнайчастіше поширення інформації серед  усіх учасників. Інформація – це влада. Доступ до інформації зміцнює владу. Коли неформальна мережа поширює нові ідеї та інформацію між собою за межами групи, вона уже впливає на формування позиції – без участі групи. Чим більше кожен знає про те, як що працює і що відбувається, тим більш політично ефективними він або вона можуть стати.
  7. Рівний доступ до ресурсів потрібних групі. Це не завжди можливо, але до цього потрібно прагнути. Учасник, котрий володіє монополією доступу до необхідного ресурсу (як-от друкарський станок у власності чоловіка або ж темна кімната для фотографій), може надмірно впливати на використання ресурсу. Навички учасників поширюватимуться рівномірно лише у випадку, коли вони воліють ділитися наявними знаннями.

У разі застосування ці принципи забезпечуватимуть підконтрольність та відповідальність перед групою будь-яких структур, що виникли в межах руху. Уповноважена група людей буде розпорошеною, гнучкою, відкритою і тимчасовою. Їм нелегко буде інституціоналізувати свою владу, тому що остаточне рішення прийматиметься групою в цілому. Саме група матиме можливість визначати, хто зможе здійснювати владу всередині неї.

Переклад Ірини Світящук за редакцією Володимира Іщенка

Оригінал публікації на сайті Джо Фрімен

 

Notes:

1. Від англ. pink – рожевий. Використовувалося в США в 1950-х рр. для позначення тих, хто симпатизував комуністам. – Прим. перекл.

2. National Organization of Women – Національна організація жінок – найбільша феміністська організація в США ліберального спрямування. Нараховує близько 500 тис. членів. – Прим. ред.

3. Women’s Equity Action League – Жіноча ліга за рівні права – консервативний відкол від NOW, який зосередився на рівних можливостях для жінок у освіті та економіці, ігноруючи питання абортів та сексуальності. – Прим. ред.

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери