Європейською частиною міста Стамбул ходить трамвайчик. Хороший трамвай. Закуплений із Франції, з великими просторими вагонами, кондиціонером, екранами, що показують назви станцій, повністю пристосований до інвалідних візків. Все за євростандартом.
Ця артерія поєднує «нове» та «старе» місто. «Нове» місто — це та частина Стамбулу, що заповнена емансипованою молоддю, турецькою le petite bourgeoisie, співробітниками міжнародних компаній, що переїхали у Стамбул відкривати нові ринки, а також нереальною кількістю туристів. Саме у цій частині б’є ключем соціальне життя міста, тут проходять футбольні матчі «Бешикташа», тут зустрічаються із друзями, тут влаштовують протести та купують-продають все, що лиш можливо. Відправляючись із цієї частини Константинополя, французький трамвайчик стрімко біжить через міст Галата до так званого «старого» міста.
Далі на станції, що знаходиться поруч із всесвітньо відомими Айя-Софія та Голубою мечеттю, можна побачити туристів з усього світу. Хоча переважна більшість — громадяни країн капіталістичного Центру. Саме для них просто на станції англійською висить реклама якогось європейського банку: «У Стамбулі варто побачити багато цікавих місць — для всього Вам знадобиться кеш». Хвиля туристів викочується із вагонів, аби зробити селфі на площі Султанахмет, а ми їдемо далі — у напрямку міжнародного аеропорта імені Ататюрка.
На горизонті з’являються спальні райони — елітні спальні райони. Очевидно, що саме для поєднання цих районів із містом було досягнуто консенсусу між будівельними компаніями та міською владою про прокладення лінії трамваю.
Здавалося б, глобальне місто, що розвивається неймовірними темпами, — із центру додому 30 хвилин. Але якщо ви вирішите не їхати у спальні райони, а вийти на станції Місатпаша та пройтися до набережної над Мармуровим морем, то, наче Гаррі Потер, що пройшов через стіну на платформі 9 ¾, ви потрапите у іншу реальність. Про існування таких місць ми можемо здогадуватися, купуючи футболку із написом «GAP» і читаючи на бірочці «Made in Turkey».
Першими впадають у вічі жінки, що, сидячи просто на вулиці, вручну вставляють шнурки у футбольні труси, а на прохання сфотографувати їх за роботою відповідають гучним лементом. Далі — склади тканин, які продають оптом. І вже коли ми побачили у підвалі майже кожного будинку майстерню з вироблення одягу, ми зрозуміли, що цей район — місце, де виробляється додана вартість у її класичному вигляді. Назвати обстановку, в якій працюють тут і чоловіки, і жінки, умовами праці — важко. Із запилених, заставлених швейними машинками підвалів, куди повітря потрапляє лише через одні двері, робітники та робітниці часом виносять машинки на вулиці і працюють просто там, під палким субтропічними сонцем. Руками робиться та робота, яка б за планової економіки вже на 99% була автоматизована. Усе це можуть виконувати роботи.
На вузьких вулицях їздять машини і скутери та бігають юрби дітей. Певна річ, ані дитячих майданчиків, ані садочків у цьому районі не видно. Будувати садочки? А навіщо ж тоді мами? Ці «універсальні працівники» можуть однією рукою готувати та прибирати, а іншою — працювати у майстерні по виробленню одягу, час від часу поглядаючи у вікно, чи з їхніми дітьми ще не трапилась якась халепа. Мабуть, це і є щастя бути жінкою? Саме тому екс-прем’єр-міністр, а зараз вже президент Ердоган бажає кожній сім’ї мати по три дитини — щоб усі були щасливими.
Консервативність та закритість мешканців району помітно одразу. Молитви навколішки біля мечетей, національні прапори і постери Ердогана. Прийти в такий район у «невідповідному» одязі — велика помилка. Місцеві оглядають напівоголене жіноче тіло у кращому випадку зі здивуванням, у гіршому — із презирством та осудом. Хоча в центральних районах дівчата у шортах та майках — норма. Це свідчить про те, що ці дві реальності не перетинаються, хоча знаходяться так близько. Мабуть, вони неприємні одна одній. Саме існування таких гетто показує, що світ «білих людей» хоче закрити очі на існування такого стилю життя. Нехай це буде далеко від центру міста, нехай туди ходитимуть лише вантажівки, щоб вивозити за мізер вироблену продукцію.
Такі райони як Місатпаша, як сказав колись один мій друг, є реальною реальністю. Саме тут надмірно експлуатується праця, саме тут пролетаріат зачинений від навколишнього світу у свій анклав та не має жодної можливості виробити почуття солідарності. Часто відповідальність за такі «неблагополучні» райони перекладається на міську владу, містопланувальників та архітекторів. Вони вирішують питання просто. Намагаються джентрифікувати район: залучити інвестиції, забудувати високоповерхівками для середнього класу та витіснити тих «неблагополучних» мешканців кудись іще далі. Однак після глобальної економічної кризи до таких рішень вдаються не надто часто. Так звані «локальні» проблеми міст рідко пов’язуються із глобальною економічною ситуацією. Рутинна, «підвальна» зайнятість у гетто є невід’ємною частиною глобального ринку, де ефективне автоматизоване виробництво не потрібне.
Трамвай відвозить нас назад на Бешикташ із його рекламою, магазинами, барами. Ми можемо будь-якого дня повернутися у ткацький район, навіть переїхати туди, якщо заманеться. Але мешканців Місатпаша французький трамвай із великими просторими вагонами, кондиціонером, екранами, возить лише в одну сторону — до себе, у гетто.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЗАМАЛЬОВКИ КЛАСОВОЇ НЕНАВИСТІ (Альона Ляшева)
ЯКІСТЬ ЖИТТЯ ДЛЯ ОБРАНИХ (Анастасія Рябчук, Світлана Цуркан)
БОСНІЯ: УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ (Альона Ляшева, Оґнєн Шабат)