У пошуках доіндустріального раю: публічні простори села та їхні трансформації у ХХ столітті

Брайченко, Олена

  • 03 травня 2019
  • 1899

Олена Брайченко

Поштовхом до написання цієї статті стали роздуми про культурний ландшафт села та передмістя (Брайченко 2016). Передмістям я почала займатися у 2005 році, коли ще більша частина його мешканців мріяли переїхати до міста й робилися тільки перші кроки до освоєння приміського простору містянами. Досліджуючи ці процеси, я зауважила, що приміські села почали «уявлятися» як оазиси спокою, екологічно чистих продуктів та власного будинку з чистим шматком землі. Таке іміджеве позиціонування передмістя активно пропагується й численними будівельними компаніями та рекламними агентствами, тоді як частина місцевих мешканців навпаки прагне потрапити до міста.

Ці міркування — про рухи із села в місто, а потім із міста до села — спонукали мене до глибшого аналізу та вивчення змін функцій сільських просторів та уявлень про них. Основу цієї розвідки складають спостереження за тим, яким насправді рухливим є простір, та думки про те, що вивчення простору дозволить інакше побачити культурні процеси. До прикладу, частина територій колишніх радгоспів сьогодні перетворилася на стихійні смітники, а пасовища на берегах річок та озер – на житлові квартали. Помпезні будівлі клубів 1970–1980-х років тепер стоять закинуті, облущені та нікому не потрібні, натомість біля невиразних «ларьочків-наливайок» вирує життя, зустрічається молодь та дізнаються про останні новини односельчани. Завдяки аналізу саме цих аспектів я спробую по-новому подивитися на село, дослідити його публічні простори й побачити, як вони змінилися за останнє сторіччя, як трансформувались їх соціальна роль, вигляд та призначення.

Село завжди перебувало в об’єктиві багатьох дослідників. Представники різних дисциплін (економісти, етнологи, соціологи та ін.) вивчали питання розбудови села, економічні зміни, ремесла, обрядовість тощо. Але сільський простір як соціокультурне явище досі комплексно не досліджувався. Якщо ж простежити, як він змінювався принаймні впродовж останніх ста років, стане зрозумілим, що комплекс змін, які пережило та переживає українське село, можна розглядати в зовсім іншій науковій площині. Цілком можливо відчути, які простори є важливими для громади й залишаються для неї незмінно цінними, а функціонування яких підтримується лише урядовими установами. Крім того, вивчення просторів дозволить простежити таке явище, як «поведінкова географія». Цей термін було введено британським ученим Дж. Р. Голдом (Голд 1990). У спрощеному варіанті він означає різні стилі поведінки людей у різних просторах.

Простір — це не архітектурна споруда, яку можна помацати, проаналізувати матеріал, з якого її зроблено, стиль, розташування, дізнатися хто, коли і для чого її збудував. І хоча дослідники й досі не дійшли спільної думки, чи може бути простір окремою дефініцією, цікаво розглянути публічний простір українського села як досить інформативний маркер соціокультурних змін.

У цьому матеріалі будуть розглянуті такі сегменти простору, як вулиця, кладовище, ліс/озеро, магазин та клуб, а також територія навколо них. Буде з’ясовано, як використовували їх селяни та які функції виконували ці місця впродовж останніх ста років, яке значення, роль та функції кожна з цих просторових одиниць мали чи мають для сільської громади, призначення яких з них залишилося незмінним, попри історичні перетворення, а яких кардинально трансформувалося.

Період дослідження охоплює час від 20-х років ХХ століття (перехід від традиційного суспільства до модернізації) до нинішніх днів. Такий довгий хронологічний відрізок дозволить у загальних рисах визначити роль простору українського села в житті його мешканців та простежити динаміку змін.

Багатьом українцям і досі здається, що село змінюється повільно, а селяни продовжують сумлінно зберігати «скарби» народної культури. Уявний образ села як ідеального місця відпочинку використовують туристичні агенції, фірми-забудовники. Багато містян їде до села в пошуках спокою, усамітнення, екологічного відпочинку чи фізичного вдосконалення. Іноді уявлення про село базуються на творах літератури, зокрема на романтичній ідеалізації  українського села, властивій ХІХ століттю. Та досі мало кому відомо, як у минулому відбувалася комунікація між селянами, де вони зустрічалися, про що спілкувалися, як вирішували спільні питання. Тож погляньмо на публічні простори та їх функції в динаміці змін ХХ століття.

 

Церква

На майдані коло церкви революція іде.

1918

П. Тичина

У цьому матеріалі ви не знайдете міркувань про конфесії, стан релігійності населення тощо. Під словом «церква» ми будемо розуміти архітектурну споруду та територію навколо неї, тобто пов’язаний із нею соціокультурний простір. До 1930-х років церква була чи не єдиним місцем у селі, де щонеділі та у свята можна було побачити більшу частину його мешканців. Приміщення церкви та територія навколо неї займали ключове місце як у фізичному ландшафті села (церква зводилася на узвишші як найвища точка села, обов’язково на центральній вулиці; будівля церкви входила до різноманітних урядових описів, де максимально повно вказувалися дані про неї — від матеріалу, з якого збудована, до опису начиння), так і в ментальному (у творах живопису, літературних творах, спогадах тощо). «Вище — школа, коло церкви —  найбільш людне місце. Тут пожежна команда міститься й сільрада. З одного боку вулиці під муром є лавочка, де часто збираються люди, сідають на лавочку й балакають. Під вечір виходжу я до цього місця послухати дещо. Сиділо кілька чоловіків та кілька бабів, дівчат і дітей. Гурток такий чималий був»[1].

Навіть у випадках, коли церкви фізично не існувало (особливо після 1930-х рр.), коли багато церковних приміщень було зруйновано, перетворено на клуби, хати-читальні, колгоспні будівлі, корівники, це місце продовжувало зберігатися у людській пам’яті. Багато церковних споруд, зведених після проголошення незалежності, відновлювалися чи то наново будувалися саме на місцях колишньої церкви.

 

 

У роки боротьби з релігією, окрім фізичного нищення будівель, здійснювалися спроби «затерти» суспільну пам’ять та порушити всі табу, пов’язані з церковно- та навколоцерковним простором. Зміна призначення будівлі, зрізання куполів, зняття дзвонів та ікон уже було порушенням традиційних норм та уявлень про церкву[2].

 

"Навіть у випадках, коли церкви фізично не існувало (особливо після 1930-х рр.), коли багато церковних приміщень було зруйновано, перетворено на клуби, хати-читальні, колгоспні будівлі, корівники, це місце продовжувало зберігатися у людській пам’яті."

 

Здавна церква була не лише місцем «зустрічі з Богом», але й майданчиком для спілкування. Пригадаймо перші кадри культового фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова, де розгортається конфлікт між Онуфрієм та Петром у церкві під час богослужіння. З них стає зрозуміло, що, з одного боку, церква та територія навколо неї визнавалися сакральними місцями, а з іншого — слугували простором активної взаємодії громади, де паралельно могли існувати суспільне схвалення та осуд, народні магічні уявлення та Божі закони.

Ще одним не менш сакральним сегментом простору українського села є кладовище.

 

Кладовище

Як помре багатир — іде цілий мир,

як помре бідняк —  ідуть піп та дяк.

Народне прислів’я

У першу чергу цвинтар має практичне значення як місце для поховання. Але щодо простору кладовища застосовуються й багато інших маркерів. У більшості населених пунктів України цвинтарі розташовано за межами села, на узвишшях, їх зазвичай обгороджено воротами. Таке розміщення відбиває символічне значення та статус цього простору — замкненого та відмежованого від світу живих[3].

У традиційному суспільстві існувало чимало вірувань, уявлень, заборон, пов’язаних як із самим місцем поховання, так і з землею та рослинами з цвинтаря. Примітно, що ці вірування залишилися досить стійкими й до нині.

 

"З часом, коли населення сіл ставало мобільнішим і працездатна молодь все частіше почала перебиратися на постійне місце проживання до міст, кладовища почали перетворюватися на місця суспільної моралі."

 

У комплексі з численними магічними уявленнями кладовище набувало символічного значення. Поведінка людей на кладовищі була і лишається чітко регламентованою. Згідно з цим своєрідним регламентом існують дні, коли могили можна прибирати, коли дозволено вживати їжу. Не втратив сьогодні своєї актуальності й набір заборон, а саме: наступати/переступати могили, руйнувати хрести, розкопувати надгробки чи нищити огорожу, брати землю з могил. З часом, коли населення сіл ставало мобільнішим і працездатна молодь все частіше почала перебиратися на постійне місце проживання до міст, кладовища почали перетворюватися на місця суспільної моралі. Адже за станом доглянутості могил предків можуть давати характеристику нащадкам, їхньому ставленню до померлих родичів.

 

Кладовище, поле, ліс, с. Глібівка, 2015 р.

Фото: Леся Гасиджак

 

Політика радянської влади залишила свій слід і на цьому сакральному просторі. У багатьох селах після Другої світової війни було встановлено пам’ятники невідомим солдатам, куди піонери  й партійне керівництво в пам’ятні дати покладали квіти та вінки. Споруджувалися також пам’ятники з комуністичними символами. У роки існування радянської влади кладовища ставали просторами контролю та втручання у приватне життя селян. У зв’язку з антирелігійною пропагандою висміювались та заборонялися релігійні практики, поминання після Великодня, вживання їжі на кладовищах: «От на кладбіща забороняли ходити на Проводи, визивали на лінійку і клєймілі позором, запитували: “Чого ти там був? Чого ти яйцями там христосувався?”. Були вчителі, що самі не знали, як їм поступити, бо на кладбіщі були поховані їхні батьки. Їм теж хотілося піти»[4].

Нині в поминальні дні на кладовищі збирається більша частина села разом із тими, хто давно вже в ньому не живе. У цей період «могилки» перетворюються на простір, де обмінюються новою інформацією, зустрічаються з родичами, сусідами, обговорюють особисті справи знайомих, з’ясовують стосунки та оцінюють моральні якості членів родин похованих на цвинтарі односельчан. Останнє найчастіше передбачає активне обговорення розміру та якості надгробків, їх занедбаний чи доглянутий стан.

Тож кладовища є не просто місцями поховання людей, а й продовженням громади. І хоча в цьому світі небіжчики вже не існують фізично, комунікація з ними продовжується через прибирання місць поховання, покладання квітів, вживання їжі поруч із могилами, прикрашання могилок до Нового року (ялинковими прикрасами, гілочками ялинки). Водночас цвинтарі можуть бути й місцями зведення особистих рахунків. З власних польових матеріалів можу навести кілька прикладів, коли односельчани умисно завдавали шкоди місцю поховання колишніх керівників, які за життя були несправедливими чи надміру жорстокими. Зведення рахунків могло відбуватися шляхом розкидання надгробку, пошкодження написів на пам’ятнику чи дефекації на могилі. І, навпаки, є чимало свідчень про те, що до шанованої за життя людини в поминальні дні приходять чужі люди, залишаючи на могилі квіти, цукерки та печиво, чим засвідчують свою повагу.

Сьогодні нам видається цікавим факт швидкого та катастрофічного засмічення сільських громадських просторів, коли місця біля магазинів, непрацюючих клубів і навіть природні красоти — озера, ліси, річки, яри —  перетворюються на справжні сміттєзвалища, тоді як кладовища практично завжди доглядаються й залишаються чистими, хоча їхні території централізовано і систематично майже не прибираються.

Про ставлення українців до кладовища як до сакрального і надважливого простору зустрічаємо інформацію у свідченнях переселенців із Чорнобильської зони: «Після того [після переселення із зони відчуження. – О.Б.] люди наші ще щороку їзділі на кладбіща, наймалі автобуси. Тьотка моя з Макарова їзділа, бо єдна сестра її померла»[5].

Слід розглянути також простір, який є абсолютно в кожному селі, але який зазвичай не вивчають окремо. Мова йде про вулицю. Детальніше знайомство з цим місцем як із суспільним простором, особливо активним в доіндустріальний період, дозволить поглянути на нього по-новому.

 

Вулиця

На вулиці скрипка грає,

Мене мати не пускає.

З української народної пісні

Вулиця сьогодні навіть у найвіддаленіших селах є найчастіше простором для авто. Поети та письменники поетично описують вулицю як частину рідного села в ліричних оповідях про дитинство чи роки юності. Те саме стосується і народних мотивів картин, де вулиця зображується як місце дії – зустрічі закоханих, проводів на війну, шляху до церкви тощо.

Тож, окрім своєї безпосередньої функції – шляху сполучення, вулиці українських сіл як місця активної дії мали додаткове соціальне навантаження. Вони були простором спільного користування, зокрема через криниці, пізніше колонки, які забезпечували водою кілька садиб. Невипадково місця біля криниць могли ставати як точками комунікації з сусідами, так і точками конфлікту. Конфлікти виникали, наприклад, при необхідності ремонту криниці чи лагодження відра. До середини ХХ століття подекуди в селах поширеною була давня традиція тримати біля криниці розщеплену видовбану колоду з водою для напування коней. Тому образ криниці, де часто зустрічались дівчина, яка пішла по воду, та хлопець, котрий там напував коня, і досі залишається досить популярним.

 

"Невипадково місця біля криниць могли ставати як точками комунікації з сусідами, так і точками конфлікту."

 

Вулиці були простором для молоді. Часто саме на них збиралися для танців, забав чи просто спілкування в теплу пору року і аж до пізньої осені: «Ідуть хлопці з гармонією та бухалом через село, спиняються де-небудь під тином, на дереві, чи пеньках і зберуть біля себе всю молодь, що танцює без спочину»[6].

Вулицею урочисто слідувала весільна чи поховальна процесія. Таким чином вона була включена в соціальний простір села як місце комунікації, взаємодії, масового оповіщення громади про знакові, важливі події. Додаткове соціальне навантаження на вулицю зберігалось і в радянський час. Першотравневі марші, церемонії, як в селах, так і в містах, урочисто рухалися вулицею, мимоволі сповіщаючи всіх про дійство. Цікаво, що, хоч сьогодні існують десятки способів оповіщення людей, вулиці великих міст (на відміну від сільських) і досі зберігають цю функцію, тимчасово перетворюючись на простір для святкування, організації ярмарків, парадів чи перфомансів, виголошення своїх ідентичностей, боротьби.

Зі встановленням радянської влади соціальні функції вулиці частково перемістилися до клубу. Радянська влада зосереджувала місця громадського спілкування спершу в хатах-читальнях, червоних куточках, а значно пізніше, з кінця 1960-х – до початку 1970-х років — у спеціально збудованих приміщеннях — клубах. До того часу клубами називали хати заможних селян, які було відібрано ще у революційні роки та в період колективізації у господарів: «Та танці були, що як підемо танцювати, то вже сонце сходить, а ми ще танцюємо… Ніколи п’яних не було, оце якось хлопці сходились з усіх сіл. То ніч така гульня, гармошка грає, ми танцюємо, вискочили поспівати, поспівали й знову танцюємо, в нас була така куркульська хата, і в тій хаті був клуб»[7].

 

 

Та незалежно від форми або типу нового, організованого радянською владою, простору існував чіткий розподіл ролей між учасниками чи то зборів, чи то святкування. Були ті, хто організовував/виступав, та пасивні споживачі дійства. Як середовище активної взаємодії селян вулиця залишалася у своєму природному вигляді, на відміну від місць, де існувала чітка регламентація поведінки, схема пересування в будівлях чи на площах, спеціально для цього відведених.

Разом із будівництвом чи виокремленням приміщень для червоного куточка та клубу здійснювалась розбудова адміністративних будівель сільської ради, пошти, крамниці, школи, бібліотеки, дитячого садочка, відводилися місця для пам’ятників Леніну, а також для забудов побутового призначення — пекарень, їдалень, чаєн, кравецьких майстерень тощо. Переважно всі ці будівлі знаходилися поряд, утворюючи певну площу та формуючи новий центр села. Якщо поглянути на більшість нинішніх сіл, усі вони матимуть дуже подібну структуру – адміністративний центр з площею, де є пам’ятна дошка/знак/монумент невідомому солдату, загиблому в роки Другої світової війни, а також місця, де раніше були пам’ятники Леніну. Тут варто зробити невеликий відступ, згадавши про політику радянської влади в адміністративній галузі, що ознаменувалася процесом упорядкування поселень і ліквідацією неперспективних сіл та проведенням заходів, спрямованих на подолання відмінностей між містом та селом. Створювалися взірцеві поселення, укрупнювалися великі села, будувалися багатоповерхові житлові масиви в межах села, кількість дрібних сіл поступово скорочувалася. Змінювалася й система забудови сіл, запроваджувалося нове планування вулиць[8]. Усі ці заходи суттєво позначилися і на зовнішньому вигляді села, і на значеннях та функціях вулиці як простору. Нині ці площі частково втратили своє колишнє призначення – на них уже не проводяться мітинги та першотравневі демонстрації. Проте, часом за ініціативи сільського голови встановлюються новорічні ялинки, або організовуються концерти, публічні виступи, святкування Івана Купала та інших подій.

 

Клуб, село Кривошиїнці

 

Базар, крамниця, кооперація, ларьок   

Ярмарок гуде й далі. Вже закінчено торг за порося,

продавець із покупцем заїдають кавуном гендель.

Юрій Яновський, I, 1958, 584

Базар, крамниця, кооперація, ларьок традиційно мали на меті не лише забезпечення потреб селян у купівлі чи обміні товарів, а й залишалися одними з найактивніших просторів обміну інформацією. Вони водночас могли бути майданчиками для заворушень, з’ясування стосунків, знайомств, крадіжок, імпровізованого розпиття алкоголю тощо.

 

 

Для сіл місця торгівлі здавна мали важливе значення – і не лише з економічної точки зору. У ХІХ – на початку ХХ ст. багато українських сіл обходилися без крамниць. Натомість селяни відвідували щотижневі або щоквартальні (залежно від регіону) ярмарки, під час яких відбувалися обмін товарами, новинами, соціальна взаємодія (знайомства, досвід, пошук роботи тощо) не на рівні села, а вже на рівні кількох сіл або й цілої округи, губернії. Зі встановленням радянської влади через скасування приватної власності на засоби виробництва та заборону приватної торгівлі колишня система торговельних відносин розсипалася. Ярмарки перестали виконувати свою колишню комунікативну функцію. Натомість формувалося централізоване розподілення товарів через державну бюрократичну систему. Разом із тим, приватна торгівля існувала, але набула статусу незаконної, що відповідно призвело до змін відчуття цього простору.

 

Школа

Одним із просторів, що набув нового звучання у селі, стала школа. Це була не просто будівля, не просто місце навчання дітей чи дорослих (вечірня школа). Зі встановленням радянської влади та впровадженням радянської системи освіти школи стали місцями, де збиралася громада села, велась агітаційна робота, проводилися вибори та навіть танці. До прикладу, матеріали протокольних засідань сільської ради 1920-х рр. с. Глібівка, що на Київщині, свідчать про постійне використання шкільного приміщення для різноманітних засідань: «Завідувач школи Кальницький зазначає, що в помешканні школи щодня провадяться різні зібрання та засідання, після яких не провадять уборку, ламають парти. За останній час зламано три парти»[9].

 

"Практично впродовж усього минулого століття приміщення школи могли використовувати для розміщення партійних чи культурних працівників, котрі приїжджали в літній час до сіл з агітаційними заходами."

 

Зростання кількості учнів у селі сприяло залученню громади до шкільного життя. Значну частину вільного від навчання часу учні радянської доби приділяли організації мітингів, святкувань, польовим роботам, суботникам, соціальній праці. З 1960-х рр. розпочався рух щодо створення учнівських виробничих бригад, яким виділяли ділянку поля в декілька гектарів, щоб старшокласники звикали до праці у колгоспі. Школярі були залучені до вивезення та розкидання гною на полі, прополювання буряків або кукурудзи (Борисенко 2014). Така система зберігалась і в перше десятиріччя незалежності України. «Знаєш, в старших класах, може, 8-й клас, нас водили яблука збирати, там моркву рвати чи буряки. Ну хтось хотів прогуляти це діло, за це, правда, потім вичитували на лінійках. Мені нравилось, ну робили канєшно, але там і буряками кидались, і яблука надкушували, і веселіше, ніж на уроках, ти, тіпу, офіційно їх прогулюєш»[10].

Додатково слід вказати, що практично впродовж усього минулого століття приміщення школи могли використовувати для розміщення партійних чи культурних працівників, котрі приїжджали в літній час до сіл з агітаційними заходами. Або ж це були науковці – геологи, біологи, етнографи, яким дозволяли тимчасово оселитися на території навчального закладу. Лише в 1970-х рр. в українських селах масово розпочався процес побудови спеціальних приміщень – Будинків культури та клубів, які мали забезпечувати політику формування нової радянської обрядовості.

Отже, школа як механізм впливу на громаду та молодь стала важливим соціокультурним простором як для селян, так і для державного апарату.

Сьогодні в багатьох містах території шкіл знаходяться під охороною, а подвір’я зачинені для сторонніх. У селах ситуація інакша: спортивні майданчики, шматки заасфальтованої доріжки біля школи, невеликі сквери та парки біля пам’ятників радянської доби є простором, привабливим для молоді у час відпочинку. Це територія, де можуть збиратися, щоб пограти з м’ячем, побігати на майданчику чи просто поспілкуватися, послухати музику, заховатися від батьків, аби попиячити та випалити кілька цигарок.

 

Місця-простори

Ще одним цікавим об’єктом дослідження є так звані місця-простори, де люди знаходяться тимчасово, під час очікування транспорту. До розбудови залізничного сполучення одним із найбільш доступних засобів відносно швидкого й економного пересування були річкові артерії. Відповідно вздовж річки, починаючи з ХІХ і до першої половини ХХ ст., ходили пароплави, баржі. Якщо ви містяни, то ваше очікування проходило в належних умовах, на відміну від мешканців сіл. Так, наприклад, селяни з Київщини виїжджали на сезонні підробітки до міста чи на південь України у пошуках роботи. У першій третині ХХ ст., зійшовши з пароплава, необхідно було добратися до села. Через негоду доводилось чекати просто неба, шукати курінь або того, хто міг на конях відвезти додому, чи насамкінець йти пішки: «До Києва то літом більше їздять не возом, а більше водою. А возом, то у нас же коней мало, а волами як виїдеш, то це сорок верст, як літом, то цілу ніч треба їхати. А зімою вже як замерзне, шо водою ходу немає, – ні човном, ні пароходом. То вже тоді доводиться саньми їхати, та воно тоді ні коні, ні воли не в роботі, то воно й можна їхать»[11]. Переважно для перечікувань, тимчасових ночівель, використовували курінь – дерев’яну халабуду, яка була споруджена спеціально з цією метою. У кращому випадку можна було попроситися в найближчий дім. І дійсно, господарі такого дому нерідко дозволяли зупинятися у себе гостям за певну плату.

 

 

Селяни, віддалені від водних артерій, долали великі відстані пішки, рідше конем. Адже коней необхідно було забезпечувати їжею, оглядати на спеціальних станціях, а це собі міг дозволити далеко не кожен.

 

"Свого часу деякі вчені вважали, що народна культура безпосередньо залежить від навколишнього природного ландшафту."

 

Сьогодні роль місць очікувань виконують зупинки. А розвиток інфраструктури та сучасні транспортні засоби дозволяють спланувати поїздку так, щоб не ночувати просто неба, на зупинці чи в найближчій хаті. Але подібні місця і досі виконують важливу комунікативну функцію. Разом із тим, це завжди простір надмірної напруги та небезпеки. Напруга зазвичай пов’язана з невизначеним статусом очікування – чи вдасться подолати дорогу без перешкод. Відчуття ж небезпеки продиктоване тим, що збирання «у дорогу» завжди супроводжується певними очікуваннями, тривогами та надмірними острахами перед невідомим.

Унікальним для дослідників є простори, створені природою, які перебувають в тісному контакті з людиною. Свого часу деякі вчені вважали, що народна культура безпосередньо залежить від навколишнього природного ландшафту. І хоча ця теорія була багатьма дослідниками розкритикована, факт взаємовпливу здається беззаперечним. Не будемо надто заглиблюватися, але поміркуємо над тим, яку роль відігравали природні простори у житті селян.

 

Ліси, озера, річки, поля, балки, яри, вигони, мочарі, гори, луки

Залежно від регіону України кожне з цих місць мало важливе значення для його мешканців. Це місцини, котрі одночасно були і небезпекою, і подарунком долі. Наприклад, ліси (за умови, що до них був необмежений доступ) забезпечували місцеве населення певним асортиментом продуктів, дозволяли займатися збиральництвом, утримувати на вільному випасі свиней. Чимало жителів сучасних великих міст вважають ліс та збиральництво в ньому своєрідним відпочинком, релаксом, а різноманітні комерційні компанії, формуючи туристичні тури, називають ліс ще й «місцем сили». І дійсно, якщо розглядати збиральництво як самозабезпечення, то сила вам неодмінно знадобиться. У традиційному суспільстві, а то й значно пізніше, сільські діти з 7 років уже ходили збирати ягоди, гілля, гриби, випасати худобу. Серед архівних матеріалів виявлено польові етнографічні записи, зібрані впродовж 1–12 вересня 1925 р. у с. Перга Олевського району Житомирської області, де цей факт знаходить чітке підтвердження: «Які гарні, світлі очі у дітей, але запрацьовані, од 6 літ уже це робітник, а як 12 – то вже хазяїн»[12].

 

 

Але й у наступні десятиріччя зайнятість дітей у підсобному господарстві та навіть у полі була високою: «Я із 10 год пішла, і не тільки я, ішли всі, бо хотіли їсти, йшли на ланку… Платили нам, що палочку за трудодень. А за ті трудодні потім город виорють, а то пізніше ходила в огородню-садову бригаду. Баби старі яблука ріжуть. Вже побільшали трохи, не знаю, скільки нам було, то треба яблука посортувать, отправить машину при колгоспі. Машини отправляли на Київ. При колгоспі солили в бочки і огірки, і помідори, а вже як совхоз, то консервувати почали. З самого досвітка, з часов 2-х ночі вже діжуриш, спиняєш машину, бо міліція перестрічала, ну щоб поділилися. То вставали пораньше, щоб вспінути. Батько нас покинув, а я сама старша. Ідуть діти в школу, а я йду, і з собою вірьовку беру, іду додому, щоб даром не йти зі школи, наламаю ще дров. Таке моє було ходіння, і така була моя наука. Мати моя заболіла та й каже: “Кидай цю школу, бо нічо воно не буде, ти сама себе замучуєш так”; бо нас же іще двоє було, був брат, покойний тепер, 1937 году, і сестра – 1941, були ж ще мале, а я наче трохи старша. Все було, на мені. Покинула я, потім трохи походила, заставляли ж у вечірню. Я трохи походила, наче в мене счіталось, що я кончіла 6 класів. Ото й все»[13].  Залучення дітей до праці не було поодиноким явищем, вже після Другої світової війни дітям, що працювали влітку в колгоспах, почали платити та забезпечувати харчуванням.

 

"Сьогодні існує велика проблема з нелегальним видобутком бурштину на Поліссі, у якому беруть участь школярі – чи то за власним бажанням, чи то через заохочення з боку батьків."

 

Для дорослого населення збиральництво й досі є частиною додаткового прибутку. Ліщину, ожину, суниці, чорниці, гриби, лісові трави сьогодні повсюдно можна зустріти у продажу. Але збиральництво завжди було дуже складним та виснажливим заняттям: «Мовчки надіне коробку з дитиною на спину і піде собі в постолах по коліна в болоті, і бовтається собі дитина на плечах, перед себе коробка з грибами або ягодами, оце й журавлина “наспелі”»[14]. Інші місцевості, зокрема урочища та яри, були джерелом видобутку глини, руди тощо. До копання та носіння глини, як в доіндустріальний період, так і після, також часто залучали дітей. Хоча це не є новиною і для сучасників. Як відомо, сьогодні існує велика проблема з нелегальним видобутком бурштину на Поліссі, у якому беруть участь школярі – чи то за власним бажанням, чи то через заохочення з боку батьків.

 

 

Якщо торкатися питання дитячих сільських просторів, то вони безпосередньо пов’язані із залученням дітей до допомоги по господарству. У доіндустріальний період сільські діти з 6 років (переважно хлопці) ставали пастушками гусей, а згодом – і погоничами великої худоби. Улітку, навесні та восени фактично весь день вони могли проводити на вигоні, луках, стежачи за худобою. Тому ці простори уявно належали тваринам та дітям, які їх випасали. Примітно, що випасання череди, як в радянську добу, так і сьогодні, було і залишається вагомим, і здається беззаперечним аргументом на користь пропуску навчання в школі.

Вищезгадані місцини здавна були також і частиною міфологічних уявлень місцевих мешканців. Мавки, Боровики, Лісовики, Чугайстри та ін. – це ті образи, з якими нерозривно пов’язаний природній простір у людській уяві.

 

Вигін, c. Глібівка, 2015 р.

Фото: Леся Гасиджак

 

А що ж ми маємо сьогодні? Сьогодні ми можемо констатувати, що важливі та доглянуті у минулому, витворені радянською владою простори, неймовірно швидко перетворилися на занедбані. Як відбувався цей процес – важливе питання для сучасних дослідників. Побіжно лише скажемо, що роль та значення одних просторів (наприклад, кладовища) залишаються незмінними вже не одне сторіччя. Кілька разів на рік більша частина односельчан бачиться на кладовищах, вшановуючи померлих родичів, зустрічається в церкві на Великдень чи Різдво, а також на ярмарках/базарах (1–2 рази на тиждень, у різних селах по-різному) чи в сільській раді в дні виборів. Інші простори (як то вулиця) – втратили своє соціальне, дозвіллєве навантаження. Натомість у сучасному селі формуються нові як реальні (крамниці, місцеві магазинчики), так і віртуальні сегменти простору. Сільська молодь має свої улюблені місця для зустрічей – біля клубу, магазину чи на шкільних спортивних майданчиках, створює пабліки або сторінки села у «Фейсбуці», «Твіттері», «Вайбері» тощо. І хоча нові засоби комунікації ще тільки набирають популярності серед селян, але вже зараз помітно, наскільки вони є дієвими для вирішення оперативних питань. Так, до прикладу, односельчани одного з приміських сіл, дізнавшись із соцмережі, що до їхнього села заїхали вантажівки зі сміттям, аби несанкціоновано його скинути біля лісу, скооперувались і не дозволили цього зробити.

 


Посилання

Біліченко, Я., 1972. Зримі обриси нового побуту. В: Народна творчість та етнографія, 1, с. 92.

Борисенко В., 2014. Культура повсякдення села Хиженці (1950–1960-і рр.). Київ: Дуліби.

Брайченко, О., 2016  “Культурний ландшафт: історія наукового пошуку”. В: Гримич М. (ред.) Антропологія простору: збірник наукових праць у 4 т. Т.1.Культурний ландшафт Києва та околиць. Київ: Дуліби, с. 95–103.

Буйських Ю., 2014. “Кара Божья” и “Чудо Господнее” в рассказах об осквернении святынь в текстах современной украинской крестьянской традиции. В: Acta Baltico-Slawica, 38, s. 263 – 278.

Голд, Д., 1990. Психология и география: Основы поведенческой географии / пер. с англ. Москва: Прогресс.

Келембетова, В., 1974. Побут і релігійні пережитки (етнографічно-соціологічне дослідження). Київ: Наукова думка.

Компанієць, І. (ред.), 1967. Історія селянства Української РСР. Київ, Наукова думка.

Маланчук, В., 1971. “Традиційне й нове в інтер’єрі сучасного житла колгоспників”. В: Народна творчість та етнографія, 5, с. 3-9.

Несен І., 2015. Поліські кладовища: традиції та сучасність. В: Гримич М. (ред.). Народна культура Українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне дослідження у 5-ти томах. Т. 5. Старість. Смерть. Культура вшанування небіжчиків. Київ: Дуліби, с. 288–297.

Примітки

  1. Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики, та етнології імені М. Т. Рильського НАН України (АНФРФ ІМФЕ). Ф. 1-2 дод. Спр. 301, Арк. 27. 
  2. Детальніше про ставлення селян до нищення церковного майна, культових об’єктів див. Буйських 2014. 
  3. Докладніше див. Несен 2015. 
  4. Записано автором у с. Заріччя Ружинського району Житомирської області від Любові 1947 р. н. 
  5. Записано О. Брайченко у с. Кривошиїнці Сквирського району Київської області від переселенки із с. Товстий Ліс Чорнобильського району Київської області Галини Степанівни 1947 р. н. 
  6. Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики, та етнології імені М. Т. Рильського НАН України (АНФРФ ІМФЕ). Ф. 1-2 дод. Спр. 283, Арк. 6. 
  7. Записано автором у с. Воронківка Вишгородського району Київської області від Ніни Петрівни 1931 р. н. 
  8. Детальніше див. Компанієць 1967; Келембетова 1974; Біліченко 1972;  Маланчук 1971. 
  9. Державний архів Київської області. Ф. 124, Оп. 1, Спр. 258. – Протокол №3. Засідання глібівської сільської ради Димерського району в с. Глібівка 18 березня 1927 р. – Арк. 3. 
  10. Записано у с. Бузова Києво-Святошинського району Київської області від Олени 1983 р. н.. 
  11. Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики, та етнології імені М. Т. Рильського НАН України (АНФРФ ІМФЕ). Ф. 1-2 дод. Спр. 301, Арк. 44. 
  12. Інститут Рукопису Національної бібліотеки ім. В. Вернадського. Ф. Х, № 12159 (Архів АН УССР, Етнографічна Комісія. Матеріали Олевського району, с. Перга (невідома записувачка)). 
  13. Записано автором у с. Бузова Києво-Святошинського району Київської області від Софії 1932 р. н.. 
  14. Інститут Рукопису Національної бібліотеки ім. В. Вернадського. Ф. Х, № 12159 (Архів АН УССР, Етнографічна Комісія. Матеріали Олевського району, с. Перга (невідома записувачка) Арк.8. 

Рекомендовані

Залишити коментар