Славой Жижек
Від перекладача
Перший коментар словенського фрейдо-марксиста та ікони поп-філософії Славоя Жижека щодо сумнозвісного нападу 7 січня 2015 року на редакцію французького сатиричного щотижневика Charlie Hebdo було опубліковано через три дні після інциденту в газеті NewStatesman («Are the worst really full of passionate intensity?», переклад тут). Місяць потому Жижек вирішує ще раз висловитися з цього приводу в London Review of Books; на цей раз об’єктом аналізу стала вже не сама подія, а її ідеологічний вимір — сфера, у якій філософ відчуває себе «як вдома», чим, вочевидь, спричинене залучення до теми більшого числа контекстів. Проте не вичерпністю контекстуального аналізу цікава стаття українському читачеві, адже серед іронічних викривлень гасла «Je suis Charlie» ви не зустрінете «Я — Волноваха!» чи «Ми — з Дебальцевого!». На нашу думку, помітний «західноцентризм» пана Жижека не знецінює його досягнень, зокрема, через те, що в його судженнях виразно проартикульовано ряд тез, які можуть претендувати на достатній рівень загальності, а отже — бути поміщеними в інші географічні та культурні рамки.
Варто відзначити, що погляд на події навколо Charlie Hebdo з точки зору меншин (національних чи расових) вже висловлювався представниками екс-радянської лівиці (наприклад, тут і тут), і це досить яскраво висвітлює головне протиріччя самої ситуації: боротьба проти ісламізму та боротьба проти ісламофобії повинні бути моментами однієї і тієї ж боротьби, яку під силу вести тільки представникам лівої частини політичного спектру.
Надактуальними саме для українського читача є роздуми про те, яку потенцію небезпеки може містити в собі загальнонаціональна згуртованість навколо безперечно (самих по собі) жахливих злочинів, про легковажність союзів громадськості та силових структур, так само як і стосовно необхідності розрізнення справедливої критики політики окремих держав («…тінь Голокосту здіймається для того, щоб нейтралізувати будь-яку критику військових та політичних операцій Ізраїлю») та шовінізму.
«Екстатичні моменти паризьких демонстрацій були тріумфом ідеології: вони об’єднали людей проти ворога, чия захоплива присутність на мить знищила будь-які протиріччя». На ці й подібні тези свідомість миттєво відповідає паралелями з нашої повсякденності, у якій стає все менш очевидним, де критика влади, а де — інформаційна диверсія. Так само, як у сусідній країні тінь «націонал-зрадництва» і «русофобії» здіймається з тим, аби і далі покривати злочини авторитарного режиму. Зрештою, ми стаємо свідками того, як два ідеологічні спрути намертво сковують свідомість мільйонів, що все більше (втім, ілюзорно) згуртовуються по вертикалі і, забуваючи про власне жалюгідне становище, поляризуються по горизонталі, заряджаючись ненавистю до проекції своїх невирішених проблем на образ «ворога».
За словами Жижека, розрив між забороненим офіційно — себто, забезпеченим державним примусом — і таким, що лише вважається неприпустимим серед певних груп (хоча б і більшості) є сірою зоною. До сірої зони Жижек відносить гумор Charlie Hebdo. До роздумів у сірій зоні текстів самого Жижека ми запрошуємо і читачів «Спільного».
Формула патетичної ідентифікації «Я є…» (або «Ми всі є…») працює лише у певних межах, поза якими вона перетворюється на непристойність. Ми можемо скільки завгодно проголошувати «Je suis Charlie» 1, але все зводиться нанівець у таких прикладах, як «Ми всі живемо в Сараєво!» чи «Всі ми — з Гази!». Очевидна правда, що не всі ми — у Сараєво або Газі, є занадто кричущою, аби прикритися піднесеною ідентифікацією. Подібна ідентифікація стає просто безсоромною у випадку Muselmänner 2, живих мерців із Аушвіцу. Неможливо сказати: «Ми всі — Muselmänner» в Аушвіці: дегуманізація жертв зайшла так далеко, що ідентифікуватися з ними у будь-якому сенсі стає неможливим. (Й, з іншого боку, буде сміхотворним декларувати солідарність із жертвами 9/11 , проголошуючи «Ми всі — нью-йоркці!». Мільйони сказали б: «Так, ми б не відмовилися стати жителями Нью-Йорка, видайте нам візи!»).
Те ж саме — зі вбивствами минулого місяця: було відносно легко ідентифікуватися з журналістами Charlie Hebdo, але було б набагато складніше заявити: «Ми всі — з Баги!». (Для тих, хто не знає: Бага — це невелике містечко на північному сході Нігерії, де «Боко Харам» вирізали дві тисячі людей). Назва «Боко Харам» може бути грубо перекладена як «Західну освіту заборонено», зокрема, освіту жінок. Як пояснити дивний факт появи масового громадсько-політичного руху, головною метою якого є ієрархічне врегулювання відносин між статями? Чому мусульмани, які, безсумнівно, схильні до експлуатації, панування та інших руйнівних і принизливих аспектів колоніалізму, обрали мішенню у своїй реакції кращу частину (для нас, принаймні) західної спадщини: наш егалітаризм і особисті свободи, включно зі свободою висміювати всі авторитети? Можна було б відповісти, що їхню мішень обрано вдало: ліберальний Захід настільки нестерпний, що не тільки практикує експлуатацію і насильницьке домінування, але й представляє цю жорстоку реальність під маскою своєї протилежності: свободи, рівності та демократії.
Повертаючись до вистави, коли значимі політичні персони з усього світу тримались за руки у знак солідарності з жертвами паризьких вбивств, від Кемерона до Лаврова, від Нетаньяху до Аббаса: якщо був колись взірець лицемірної брехні, то це — він. Невідомий громадянин грав Бетховенівську «Оду до радості», неофіційний гімн Європейського союзу, коли процесія проходила під його вікнами, й додав дещицю політичного кітчу до огидної вистави, влаштованої людьми, які найбільшою мірою й відповідальні за те безладдя, у якому ми опинилися. Якби російський міністр закордонних справ, Сергій Лавров, приєднався до подібного маршу в Москві, де було вбито десятки журналістів, його б заарештували негайно. Спектакль було буквально зрежисовано: світлини, показані через засоби масової інформації, навіювали враження, ніби шеренга політичних лідерів очолює величезний натовп, який рухається уздовж алеї. Але на іншому фото, що охоплює загальний план зверху, чітко видно, що поза політиками було лише близько сотні людей і багато порожнього простору, патрульованого поліцією позаду та навколо.Справжнім жестом у дусі Charlie Hebdo було б опублікувати на першій сторінці журналу велику карикатуру, яка би жорстоко і нетактовно висміювала цю подію.
Поряд із плакатами з гаслами «Я — Шарлі» були також інші, на яких значилося «Я — поліцейський!». Національна єдність, урочисто відзначена і втілена у великих народних гуляннях, була тут не просто зібранням людей, в якому об’єдналися різноманітні етнічні групи, класи та релігійні спільноти, але також об’єднанням населення із силами контролю і правопорядку — не лише поліцією, але також із CRS 3 (одне з гасел Травня 1968 року було «CRS — SS»), секретною службою і апаратом державної безпеки загалом. У цьому новому Всесвіті немає місця для Сноудена або Меннінга. «Супротив поліції вже не той, яким був раніше, за винятком хіба що спротиву серед незаможної молоді арабського чи африканського походження», — писав Жак-Ален Міллер минулого місяця. «Річ, безсумнівно, ніколи не бачена в історії Франції». Коротше кажучи, терористичним атакам вдалося досягти неможливого: поєднати покоління 68-го року і його заклятих ворогів у чомусь на зразок французької популярної версії Патріотичного Акту 4, в межах якого громадяни самі пропонують комусь (поліції) наглядати над собою.
Екстатичні моменти паризьких демонстрацій були тріумфом ідеології: вони об’єднали людей проти ворога, чия захоплива присутність на мить знищила будь-які протиріччя. Громадськості було запропоновано гнітючий вибір: ти або поліцейський, або — терорист. Але як сюди вписується нечемний гумор Charlie Hebdo? Щоб відповісти на це запитання, нам треба встановити у свідомості взаємозв’язок між Декалогом та правами людини, котрі, як зазначають Кеннет Рейнгард і Джулія Рейнгард Люптон, у кінцевому рахунку, є правами на порушення Десяти Заповідей. Право на недоторканість приватного життя є правом на перелюбство. Право власності на майно — це право вкрасти (чи експлуатувати інших). Право на свободу слова є правом давати неправдиві свідчення. Право на носіння зброї є правом вбивати. Право на свободу віросповідання є правом поклонятися хибним богам. Звісно, права людини не прямо передбачають порушення Заповідей, але вони залишають відкритою маргінальну сіру зону, котра видається недосяжною для (релігійної або світської) влади. У цій тіньовій зоні я можу порушувати заповіді та, якщо влада втручатиметься в це, схопивши мене на гарячому, зможу закричати: «Це посягання на основні права людини!». Річ у тім, що для влади є структурно неможливим провести чітку лінію поділу і запобігти самим тільки зловживанням правами людини, не порушуючи при цьому їх добросовісного використання, тобто використання, яке не порушує Заповідей.
Саме до цієї сірої зони належить нечемний гумор Charlie Hebdo. Це видання було засновано в 1970 році в якості наступника Hara-Kiri, журналу, забороненого через висміювання смерті Генерала де Голля. Опісля читацького листа, яким Hara-Kiri було звинувачено в тому, що журнал є «тупим і злим» («bête et méchant»), цю фразу було прийнято в якості офіційного слогану видання і запущено у повсякденний слововжиток. І було би більш доречно для натовпу, що маршував у Парижі, виголошувати не пласке «Я — Шарлі», а радше «Я — тупий і злий».
Тонізуючий в деяких випадках ефект слогану «bête et méchant» Charlie Hebdo обмежується тим фактом, що сміх сам по собі не звільняє, натомість є явищем глибоко неоднозначним. За популярною точкою зору, у Стародавній Греції існував контраст між урочистими аристократичними спартанцями та веселими демократичними афінянами. Але спартанці, які пишалися своєю суворістю, помістили сміх у самий центр своєї ідеології й практики: вони усвідомили всезагальний сміх як силу, що допомагає збільшити славу держави. Спартанський сміх — жорстока насмішка над приниженим ворогом або рабом, яка з позиції сильнішого глузує з їхніх страху й болю — відлунням звучав у промовах Сталіна, коли той знущався над панікою і збентеженням «зрадників», і вижив аж до сьогодні. (До речі, його не слід плутати з іншим типом сміху можновладців — цинічною насмішкою, яка показує, що вони не сприймають свою власну ідеологію всерйоз). Проблема із гумором Charlie Hebdo не в тому, що він зайшов надто далеко у своїй нешанобливості, а в тому, що він був невинним надміром, який ідеально вписався в гегемонію цинічно функціонуючої ідеології наших суспільств. Він не становив жодної загрози для можновладців, натомість просто зробив їх владарювання більш терпимим.
У західних ліберально-секулярних суспільствах державна влада захищає громадянські свободи, але втручається в приватний простір: наприклад, тоді, коли існує підозра жорстокого ставлення до дітей. Але, як пише Талал Асад у своїй праці «Чи є критика секулярною? Богохульство, образа і свобода слова» (2009), «втручання в домашнє життя, руйнація приватних кордонів заборонені в ісламському праві, хоча конформізм у «публічній» поведінці може бути набагато суворішим… що має значення для спільноти, так це соціальні практики мусульманського суб’єкту (людини) — включно із вербальними виявами — а не його внутрішні наміри, якими б вони не були». Коран говорить: «Дозволяй тому, хто воліє мати віру, а також тому, хто хоче її відхилити». Але, за словами Асада, це «право думати, що заманеться … не включає право виражати свої релігійні чи моральні вірування публічно із наміром спонукати людей до хибної поведінки». Саме тому для мусульман «неможливо залишатися мовчазними, стикаючись із богохульством … богохульство це ані “свобода слова”, ані виклик нової істини, а те, що прагне розірвати живий зв’язок». Із західної ліберальної точки зору, має місце проблема з обома термінами цього ні/ні: що, якщо свобода слова повинна включати дії, які можуть порушити живий зв’язок? А що, якщо «нова істина» має такий самий руйнівний ефект? Що робити, якщо під кутом зору нових знань наявні стосунки перетворюються на несправедливі?
Якщо для мусульман не тільки «неможливо залишатися мовчазними, стикаючись із богохульством», але також неможливо залишатися неактивними — і жага вдіяти щось може включати насильницькі й криваві акти — тоді перше, що треба зробити, так це помістити таку позицію у сучасний контекст. Те ж саме стосується християнського руху проти абортів, учасники якого так само вважають «неможливим залишатися мовчазними» перед лицем смертей сотень тисяч плодів щороку — бійні, що вони її порівнюють із Голокостом. Саме тут і починається справжня толерантність: толерантність того, що ми переживаємо як неможливість-витримати («l’impossible-a-supporter», як її називає Лакан), і на цьому рівні ліберальні ліві наближаються близько до релігійного фундаменталізму зі своїм власним списком речей, стосовно яких «неможливо залишатися мовчазним, коли стикаєшся»: сексизмом, расизмом та іншими формами нетерпимості. Що сталося б, якби журнал відкрито потішався над Голокостом? Існує протиріччя у ліво-ліберальній позиції: лібертаріанська позиція всеохоплюючої іронії і глузування, що насміхається з усіх авторитетів, духовних та політичних (позиція, втілена в Charlie Hebdo), тяжіє до сповзання у свою протилежність — підвищену чутливість до болю і страждань інших.
Саме через це протиріччя більшість реакцій на паризькі вбивства зліва послідувала передбачуваному, прикрому шаблону: вони слушно запідозрили, що щось є глибоко неправильним у спектаклі ліберального консенсусу і солідарності із жертвами, проте обрали хибний напрям, коли спромоглися засудити вбивства після їх довгого та нудного оцінювання. Страх, що, однозначно засуджуючи вбивства, ми якимось чином будемо винні в ісламофобії — політично та етично хибний. Нема нічого ісламофобного в засудженні паризьких вбивств, так само, як немає нічого антисемітського в засудженні переслідувань палестинців Ізраїлем.
Так само, згадки про те, що ми повинні контекстуалізувати та «зрозуміти» паризькі вбивства, є суцільно оманливими. У «Франкенштейні» Мері Шеллі дозволяє монстру говорити від свого імені. Її вибір виражає ліберальне ставлення до свободи слова в найбільш радикальному її вимірі: точка зору кожного повинна бути почута. У «Франкенштейні» монстр повністю суб’єктивізований: жахливий вбивця розкривається як глибоко нещасна та відчайдушна особа, що жадає компанії та любові. Однак існує очевидна межа даної процедури: чим більше я знаю і «розумію» Гітлера, тим менше я можу йому пробачити.
Це також означає, що у підході до Ізраїльсько-Палестинського конфлікту ми повинні дотримуватися безжальних і безпристрасних стандартів: нам слід беззастережно протистояти спокусі «зрозуміти» арабський антисемітизм (там, де ми дійсно стикаємося з ним) як «природну» реакцію на сумну долю палестинців, або «зрозуміти» діяльність ізраїльтян як «природну» реакцію в пам’ять про Голокост.
Не повинно йтися про будь-яке «розуміння» стосовно факту, що у багатьох арабських країнах Гітлер досі вважається героєм, а дітей в початковій школі навчають антисемітським міфам, наприклад, що євреї використовують кров дітей у своїх жертвоприношеннях. Запевнення, що антисемітизм чинить, у збоченій формі, супротив капіталізму, ніяк його не виправдовує (те ж саме стосується нацистського антисемітизму: він теж черпав свою енергію з антикапіталістичного спротиву). Збочення тут — не вторинна операція, а фундаментальний жест ідеологічної містифікації. Що це твердження дійсно привносить нового, так це ідею, що у довгостроковій перспективі єдиний шлях подолати антисемітизм — не проповідувати ліберальну терпимість, а наголошувати на антикапіталістичному мотиві прямо, у не викривлений спосіб.
Нинішні дії Армії Оборони Ізраїлю на Західному Березі не слід оцінювати на тлі Голокосту; осквернення синагог у Франції або деінде в Європі не повинно розглядатися як недоречна але зрозуміла реакція на те, що Ізраїль чинить на Західному Березі. Коли який-небудь публічний протест проти Ізраїлю категорично засуджується як прояв антисемітизму — тобто, коли тінь Голокосту здіймається для того, щоб нейтралізувати будь-яку критику військових та політичних операцій — недостатньо просто наполягати на різниці між антисемітизмом і критикою окремих дій держави Ізраїль; треба йти далі і говорити, що саме держава Ізраїль у даному конкретному випадку паплюжить пам’ять жертв Голокосту, маніпулюючи ними як засобом легітимізації політичних заходів сьогодення. Це значить, що ми повинні категорично відкинути поняття будь-якого логічного чи то політичного зв’язку між Голокостом і сучасною Ізраільсько-Палестинською напруженістю. Це два абсолютно різних феномени: один із них є частиною Європейської історії правого супротиву модернізації, що набирала оберти; інший — одна з останніх глав в історії колонізації.
Зростання антисемітизму в Європі безперечне. Коли, наприклад, агресивна мусульманська меншина у Мальме переслідує євреїв, так що вони побоюються ходити вулицями у своєму традиційному вбранні, — це повинно бути чітко і недвозначно засуджено. Боротьба проти антисемітизму й боротьба проти ісламофобії мають розглядатися як два аспекти однієї і тієї ж боротьби.
У пам’ятному пасажі з «Усе ще жива: Голокост у спогадах дівчини» (2001) Рут Клюгер описує розмову з «одним із передових докторантів» у Німеччині:
«Він повідомив, як в Єрусалимі познайомився з одним літнім угорським євреєм, який залишився живим після Аушвіцу, проте цей чоловік все одно проклинав і зневажав арабів. «Як може колишня жертва Аушвіцу говорити такі речі?» — питає німець. Я втручаюся у справу і починаю заперечувати, можливо, палкіше, ніж це припустимо: «А на що він очікував? Аушвіц був не навчальним закладом … Ви нічому там не навчилися, і менше за все — гуманізму й толерантності. Абсолютно нічого доброго не вийшло зі стін концентраційних таборів», — я чую, як кажу це, підвищуючи голос, а він вже на порозі катарсису, очищення, на кшталт того, що Ви отримуєте, відвідуючи театр. Концентраційні табори були наймарнішими, найбезглуздішими установами, які тільки можливо уявити».
Ми повинні відмовитися від ідеї, ніби існує якійсь визвольний потенціал в екстремальному досвіді, ніби він відкриває нам очі на істинну сутність подій в останній інстанції. Це, мабуть, — найсумніший урок терору.
Переклав Михайло Юдін за: Slavoj Žižek. In the Grey Zone. LRB Online. 17 February 2015
Читайте також:
Триколор і червоний стяг (Ален Бадью)
Що таке народ? (Ален Бадью, П’єр Бурдьє, Жак Рансьєр)
Як говорять пригноблені? (Джона Бірч, Вівек Чіббер)
Ерік Фассен: “Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобію знизу”
Дві новини (Андрій Рєпа)