Участь крайніх правих у протестах Майдану: спроба систематичної оцінки

Іщенко, Володимир

  • 19 січня 2015
  • 4810

Володимир Іщенко

Вперше опубліковано в: Спільне, №9, 2015: Майдан. Погляд зліва.

 

Наскільки значною була участь крайньо правих у протестах Майдану? На жаль, це питання швидко стало жертвою надмірної політизації — з одного боку, завдяки активній пропагандистській дискредитації Майдану, що здійснювалася його опонентами, включаючи російські ЗМІ, а з іншого, – спробами його виправдання (ліво-)ліберальними і поміркованими націоналістичними прихильниками. Ретельний аналіз цієї дискусії (що велася не лише в формі статей, але й у соціальних мережах на кшталт Фейсбуку) ще має бути зроблений, втім уже можна навести кілька загальних спостережень. Тексти, що наголошували на значній присутності та помітній участі крайньо правої партії «Свобода» і «Правого сектору» – парасолькової коаліції крайніх праворадикальних організацій і партій, – часто в надмірно вразливий спосіб сприймались як такі, що беззастережно підтримували зневажливий ярлик «фашистського перевороту» (або, пізніше, «фашистської хунти», коли мова вже йшла про новий уряд у Києві), захищати котрий за визначенням не може жодна прогресивна людина. У відповідь, критики зазвичай наголошували на політичному різноманітті й плюралізмі в майданівському русі, заявляючи, що як участь «Свободи», так і «Правого сектору» не була ані домінуючою, ані важливою, ані навіть істотною (Лихачев 2014а, Лихачев 2014b). Досить часто ними також применшувався «фашистський» елемент в основних крайньо правих силах; наприклад, вони переконували, що «Свобода» є просто «етнічними націоналістами», в той час як «Правий сектор» — лише «націонал-консерватори» (Shekhovtsov 2014a). У відповідь на нападки проросійських авторів на Майдан критики часто стверджували, що Путін і Російська Федерація (широко підтримувані багатьма крайньо правими європейськими партіями після консервативного повороту) мають більше підстав вважатися «фашистськими», ніж Майдан чи новий український уряд — або, принаймні, вони до того прямують (Shekhovtsov 2014b). Відома петиція «Київський Євромайдан є визвольним і ненасильницьким масовим рухом громадянської непокори» проти сенсаційного перебільшеня участі крайньо правих у Майдані, ініційована Андреасом Умландом і підписана багатьма дослідниками українського націоналізму (хоча багато з них вивчали його лише в історичній перспективі (Shenfield 2014), містила майже всі ці аргументи в концентрованій формі (Umland 2014a) 1.

Незважаючи на запеклу полеміку, було зроблено дуже мало систематичних спроб оцінки участі крайньо правих у Майдані. Одними з найтиповіших аргументів, на які посилалися в цих дискусіях, були результати опитувань, проведених серед мітингарів і мешканців наметового містечка на київському Євромайдані Київським міжнародним інститутом соціології та Фондом «Демократичні ініціативи», які показали, що лише незначна частка протестувальників були членами політичних партій (3,9% у грудні 2013 і 7,7% у січні 2014 (Київський міжнародний інститут соціології 2014). Такий замір давав корисну інформацію, однак з очевидним обмеженням у можливості узагальнювати згадані показники для київських протестувальників у всеукраїнському масштабі. Більше того, результати цих опитувань не дають змоги оцінити роль активних організованих меншин, котра могла бути значно більшою, зокрема, у критичних моментах протесту, незважаючи на невелику частку їхніх учасників.

Іншими кількісними оцінками, на які часто посилалися в дискусіях щодо ролі крайніх правих на Майдані, були електоральні опитування, а також результати президентських і парламентських виборів, котрі показали незначну підтримку як «Свободи» і «Правого сектору», так і їхніх лідерів — Олега Тягнибока і Дмитра Яроша. Малося на увазі, що навіть якщо вони і відігравали якусь роль на Майдані, політичного зиску з того не отримали. Крайні праві мали лише незначний вплив без шансів мобілізувати більше прихильників чи отримати значущі важелі влади. Відповідно, тоді головна небезпека походила не стільки від самих крайніх правих, скільки від нібито невиправданих спекуляцій щодо їхньої значимості, які використовувалися Росією у своїх інтересах. Очевидно, що це лише оцінка політичних наслідків участі крайніх правих на Майдані, але не їх впливу на сам Майдан – було би помилковим виводити друге з першого. Важливішим є інше: електоральна підтримка – це лише один вимір політичного впливу крайніх правих і лише один із можливих шляхів приходу до влади. Вона показує лише здатність конкретної партії завоювати маси в конкретний момент у конкуренції з іншими партіями. Результати виборів нічого не говорять про потужність структур крайніх правих партій, динаміку мережі місцевих осередків і членства в них, мобілізацію ресурсів, потужність афілійованих парамілітарних і військових підрозділів та позапарламентський вплив на прийняття рішень. Електоральна підтримка сама по собі не вказує навіть на розподіл симпатій до крайніх правих ідей серед українців, принаймні не враховуючи результатів систематичного порівняння передвиборчої риторики інших партій (яка може бути не менш радикальною і націоналістичною, коли весь політичний мейнстрім зміщується вправо).

Тим часом, існують дані, які можуть допомогти кращому розумінню участі крайніх правих партій, організацій та ініціатив у протестах в Україні, в тому числі — у Майдані. Протягом п’яти років наша команда намагалася систематично збирати та аналізувати дані про про протестні події, слідуючи визнаній методології в дослідженнях суспільних рухів і конфліктної політики 2, створюючи базу даних усіх протестів, які, за повідомленнями, відбувалися на території України, та кодуючи ряд параметрів про кожну подію, в тому числі — всіх ідентифікованих учасників протестів, котрі згадувалися в повідомленнях про події. Ця стаття — лише перша спроба попереднього аналізу наших даних про протестні події, що, тим не менше, вказує на значний рівень участі крайніх правих у Майдані. Спочатку я поясню нашу методику збору даних, а потім наведу певну описову статистику щодо участі крайніх правих у протестах Майдану (зокрема, в насильницьких протестах), їхньої динаміки та важливих регіональних нерівномірностей. Стаття завершується обговоренням можливих інтерпретацій цих даних та майбутніх дослідницьких питань.

Стаття зосереджується переважно на двох найважливіших крайніх правих учасниках Майдану — ВО «Свободі» і «Правому сектору», однак робоче визначення «крайніх правих» стосується всіх партій, організованих і неформальних груп, що можуть бути охарактеризовані як українські ультранаціоналісти, тобто таких, які поділяють ідеологію радикального українського націоналізму (або інтегрального націоналізму) та вважають націю найвищою цінністю, а національну державу — засобом втілення волі нації. На противагу поміркованим націонал-демократам, крайні праві скоріше з осторогою ставляться до ліберально-демократичних цінностей, аніж поділяють їх.

 

Проект даних про українські протести та насильство (Ukrainian Protest and Coercion Data)

Наша команда, що спочатку працювала в Центрі дослідження суспільства, а наразі — в Центрі соціальних і трудових досліджень (обидва — незалежні некомерційні центри дослідження соціальних проблем і колективних протестів) розпочала збирати ці дані під моїм керівництвом у вересні 2009 року і продовжує це до сьогодні. В результаті, була створена систематична, постійно оновлювана база даних усіх протестних подій (незалежно від тематики та кількості учасників), а також негативних або позитивних реакцій на них (репресій чи поступок), що за повідомленнями відбувалися на території України з жовтня 2009 року. Джерелом даних є систематичний моніторинг стрічок майже 200 електронних медіа 3, що повідомляють місцеві новини всіх областей України, а також декількох провідних загальнонаціональних ЗМІ та активістських веб-сайтів. Понад 80% джерел містять місцеві новини обласного рівня. Ми починали з ручного моніторингу джерел, однак із квітня 2013 року використовується напівавтоматична система фільтрації новинних повідомлень за великим списком ключових слів українською і російською мовами. Відфільтровані повідомлення після цього опрацьовуються кодувальниками.

Дані включають дату і місце події, учасників і об’єкти протесту, форми протесту і репресій, тематику, кількість протестувальників і задіяні державні органи та іншу закодовану інформацію разом із повними текстами повідомлень про кожну конкретну подію, що зберігаються в окремій базі, пов’язаній із базою закодованих подій унікальним ідентифікаційним номером. Наші дані широко цитувалися ЗМІ, правозахисниками і політичними експертами в Україні, а також використовувалися в академічних дослідженнях 4. Бази даних і кодувальні книги з деталями методології та вибіркою джерел можна переглянути на сторінці Центру соціальних і трудових досліджень: cslr.org.ua.

Базова одиниця кодування – протестна подія – визначається за наступними критеріями:

  1. наявність політичних чи соціальних вимог або критики;
  2. дія повинна мати практичний, не лише вербальний характер;
  3. подія здійснюється однією людиною або групою, які не є частиною центральних органів державної влади;
  4. відомі населенний пункт на території України, в якому сталася подія, та її дата (принаймні з точністю до місяця) 5.

Кожна подія кодується окремо, навіть якщо вона пов’язана з попередньою, за винятком декількох дуже типових послідовностей подій. Так, наприклад, сутичка, що почалася з мітингу, а завершилася затримкою протестувальників, буде кодуватися як три окремі події. Хода, що закінчується мітингом, кодується як одна подія через типовість такої послідовності. Також введене правило агреації певних типів подій, які сталися в один день в одному населеному пункті за однією тематикою та з однакового приводу (наприклад, усі арешти в одному місті в той самий день за одним і тим самим приводом кодуються як одна подія). Кодуються лише ті події, які вже відбулися, відповідно до повідомлень ЗМІ, а також невдалі спроби протестних подій, попереджені силовими органами. Протестні заходи, скасовані організаторами через судову заборону, не включаються до бази даних. Кількаденний захід вважається однією подією незалежно від своєї тривалості.

На даний момент наша база даних складається з близько 30 тисяч подій, що за повідомленнями відбувалися в період із жовтня 2009 року до лютого 2014, а також — після деякої перерви — в серпні-листопаді 2014 року 6. Це означає, що наразі ми володіємо базою даних, яка охоплює всі повідомлені протестні події та репресії упродовж усіх років президентства Віктора Януковича, включаючи понад 6 тисяч подій протягом періоду Майдану.

 

Майдан: загальний огляд крізь призму даних про протестні події

Я буду використовувати операційне визначення «періоду Майдану» як проміжок між 21 листопада 2013 року, коли ввечері було розбито перші намети, і 23 лютого 2014 року – неділею останнього тижня правління Віктора Януковича. Очікувано, дані показують потужний сплеск протестних подій у цей період (див. рис. 1). Якщо протягом майже 11 місяців – від 1 січня до 20 листопада – було повідомлено 3 428 протестних подій, то протягом трьох місяців Майдану повідомлено про 3 949 протестних подій, що означає відносне зростання в більш ніж 4 рази.

Не всі з цих 3 949 протестів пов’язані з Майданом. Серед них 3 234 були справді спрямовані на підтримку Майдану (і згадуючи надалі «протестні події Майдану», я матиму на увазі тільки ті протестні події, що були спрямовані на підтримку, з тих же причин або на знак солідарності з Майданом), у той час як 365 можуть бути віднесені до Антимайдану. Як мінімум 350 подій протягом цього періоду не були пов’язані ані з Майданом, ані з Антимайданом.

Ці показники обраховані на основі робочої бази даних, створеної в кінці червня 2014 року, коли наша команда закодувала тільки ті повідомлення про події, які були опубліковані в наших джерелах до 23 лютого включно. Відповідно, події протягом періоду Майдану, про які було повідомлено пізніше, не були включені до цих і наступних розрахунків. Результати варто сприймати як попередні, однак, виходячи з тривалого досвіду роботи з нашими даними, події, про які повідомлено пізніше, практично ніколи не мають визначального впливу на результати.

 

1

Рис. 1. Динаміка протестів зафіксованих моніторингом від початку його існування (жовтень 2009) до закінчення Майдану (23 лютого 2014).

 

Фактом, що сам по собі потребує глибшого дослідження, але який також необхідно згадати для правильної інтерпретації викладених нижче даних про участь крайньо правих, є регіональний розподіл майданівських протестів (Рис. 2) 7. Тільки 13% із них за повідомленнями сталися в Києві, незважаючи на незрівняно більшу кількість уваги, прикутої до наметового містечка на Майдані Незалежності та подій навколо. Варто зазначити, що місцеві майдани в Західній і Центральній Україні не тільки склали дві третини всіх майданівських протестних подій, але й були принаймні не менш важливим фактором у поваленні Януковича. Як зазначає Сергій Куделя, «до лютого Янукович не тільки втратив контроль над частинами столиці, але й над більшістю Центральної та Західної України. Це особливо послабило його позиції, коли відбулася ескалація насильства в Києві» (Kudelia 2014). Частка київських протестів на Майдані була навіть меншою, ніж їхня частка в усіх протестах 2013 року перед початком Майдану (17%). Більше того, про понад 20% майданівських протестних подій повідомлялося з тих регіонів, де переважні симпатії не були на користь Майдану.

2Рис. 2. Регіональний розподіл протестів 2013 року до початку Майдану і 2013-14 під час Майдану.

 

Участь крайніх правих у Майдані

Для кожної події ми прагнули закодувати всіх учасників протесту, згаданих у відповідних повідомленнях ЗМІ. В багатьох випадках учасники позначались узагальнено, наприклад, «громадяни», «активісти», «протестувальники», або як структурні групи: «студенти», «робітники» тощо. Втім, також часто повідомлення ЗМІ згадували конкретні політичні партії, неурядові організації, неформальні ініціативи або їхніх членів, які організовували чи брали участь у протестах. Рисунок 3 показує найчастіше згадувані організації або неформальні ініціативи у протестних подіях Майдану.

3 аРис. 3. Найчастіше згадувані організації або неформальні ініціативи у протестних подіях Майдану.

 

Серед учасників Майдану, крайня права «Свобода» була найчастіше згадуваною в ЗМІ. Участь цієї партії була повідомлена у принаймні 18% майданівських протестів. Інші партії брали участь у меншій кількості протестів Майдану. Зокрема, участь партії «Батьківщина» за повідомленнями мала місце лише в 13% подій, «УДАРу» – у 10%, «Демократичного альянсу» – у 3%, Радикальної партії – в 1% протестів. Участь неконкретизованих «опозиційних партій» зафіксована у 2% подій, в яких імовірно також могла брати участь «Свобода». В 5% майданівських протестів повідомлялося про участь неідентифікованих політиків або місцевих посадових осіб. Загалом, участь політичних партій, індивідуальних політиків і місцевих посадовців згадується в 35% протестів Майдану. Серед позапартійних учасників та ініціатив найчастіше фігурували «Автомайдан», «Правий сектор» і «Самооборона Майдану» (6%, 6% і 4% відповідно).

Загалом, участь крайніх правих («Свобода», «Правий сектор» та інші ультранаціоналістичні партії, організації та ініціативи) згадувалася у 25% майданівських протестів. Ця частка є вищою для протестів Майдану, ніж для подій до 20 листопада 2013 року (переважно через активізацію «Правого сектору»). Натомість частка протестів за участі «Свободи» значно не зросла протягом подій, які розглядаються. Це можна пояснити тим, що «Свобода» і так була найактивнішою політичною партією у протестних подіях (принаймні з 2010 року), яка підвищувала свою активність із року в рік як в абсолютних (див. рис. 4) 8, так і у відносних показниках від загальної кількості протестних подій (з 12% у 2010 до 17% у 2013).

4Рис. 4. Динаміка участі найактивніших партій у протестах з 2010 по 2013 роки.

 

Наші дані також демонструють, що протестна коаліція крайніх правих із партіями поміркованої опозиції почала формуватися задовго до початку Майдану. Насправді, кожного року, починаючи з 2010, кількість протестних подій, в яких брала участь «Свобода» спільно з однією із провідних опозиційних сил («Батьківщиною», «УДАРом» або «Фронтом змін»), зростала як в абсолютному, так і у відносному вимірі.

5

Рис. 5. Частка ВО «Свобода» у протестах за участю партій.

 

Більше того, видимість «Свободи» та «Правого сектору» в конкретно насильницьких протестах Майдану була також значно вищою, ніж в інших ідентифікованих організацій/ініціатив.

За тактикою ми зазвичай класифікуємо всі протестні заходи за трьома категоріями: конвенційні, конфронтаційні та насильницькі. Насильницькі протести – це протестні події, що наносять (або погрожують нанести) безпосередню шкоду людям або майну. Під конвенційними протестами ми розуміємо відомі та загальноприйняті форми протесту, які не здійснюють безпосередній тиск на об’єкти протестів, — пікети, мітинги, демонстрації, перфоманси тощо. Під конфронтаційними протестами ми розуміємо події, що передбачають безпосередній тиск на об’єкти протесту («пряму дію»), однак не супроводжуються нанесенням безпосередньої шкоди людям або майну, – наприклад, блокування доріг, страйки, голодування 9. Загалом, абсолютні показники насильницьких протестів протягом Майдану значно зросли. За майже весь 2013 рік перед початком Майдану ми нарахували лише 263 насильницьких протестних події, а за три місяці між 21 листопада і 23 лютого повідомлялося про приблизно вдвічі більше їх число (498). Проте відносна частка насильницьких подій серед усіх протестів Майдану була не такою вже високою – лише 12% з них мали насильницький характер, 24% були конфронтаційними і майже 2/3 протестів Майдану (64%) мали конвенційну тактику. Як би там не було, хоча насильницькі події зазвичай приволікають непропорційну увагу ЗМІ, у випадку Майдану насильство дійсно мало значний причинно-наслідковий вплив на його успіх (принаймні, у вузькому розумінні повалення Януковича).

Серед ідентифікованих учасників «Правий сектор» був найбільш помітний у насильницьких протестних подіях Майдану: його участь повідомлялася в більше ніж 16% насильницьких протестів. Наступною була партія «Свобода» з повідомленою участю принаймні в 10% таких протестів. Участь «Самооборони Майдану» склала 7%, а інші партії та ініціативи були повідомлені в менше ніж 3% насильницьких протестів кожна. Учасники більшості насильницьких заходів були або описані узагальнено, або ж віднесені до груп «невідомих».

Загалом, крайні праві партії та групи були згадані у 26% насильницьких протестних подій Майдану. В порівняльній перспективі це не настільки великий показник. Наприклад, у період між 1 січня 2011 року та 20 листопада 2013 року різноманітні крайні праві ініціативи брали участь у 20% усіх насильницьких протестних подій. Конкретно «Свобода» була згадана у 12% таких протестів, складаючи відносно більшу частку, ніж у насильницьких протестах під час Майдану. Хоча рівень участь крайніх правих у насильницьких протестах до та під час Майдану суттєво не відрізняється, втім кардинально новим феноменом є постання «Правого сектору».

6Рис. 6. Найчастіше згадувані організації або неформальні ініціативи у насильницьких протестах Майдану.

 

Як слід інтерпретувати ці дані? Важливо мати на увазі, що вони демонструють рівень участі, який повідомлявся українськими ЗМІ (переважно місцевими, обласного рівня). Часто учасники протестів характеризувалися узагальнено, наприклад, «активісти Євромайдану». Саме тому для 50% майданівських протестів немає інформації про участь жодної політичної сили, організації, профспілки або ідеологічної ініціативи, хоча це може означати лише те, що журналісти не розпізнали або не вказали учасників події. Також важливо зазначити, що ці дані стосуються лише участі у протестах. Гуманітарні ініціативи, не орієнтовані на протестну діяльність – такі як «Євромайдан-SOS» або «Варта в лікарні», – відповідно не потрапляли до повідомлень про протестні події. Зрештою, ці дані не розрізняють ступені та форму участі в протестах. Ми не можемо вивести з них інформацію про кількість учасників від кожної організації або колективної ініціативи і визначити, якою саме була їхня роль у події. Найбільш надійно ці дані слід інтерпретувати як оцінку, наскільки видимою і впізнаваною була участь у протестах конкретної організації або ініціативи для ЗМІ.

Однак представлення у ЗМІ не є лише результатом журналістського бажання повідомити про той чи інший протест і не є лише продуктом особливостей роботи ЗМІ загалом. Такі представлення до певної міри відображають і дійсні варіації у протестній участі. Необхідним є глибший аналіз, проте навіть зараз ми можемо відкинути найбільш очевидні альтернативні тлумачення. Наприклад, вищий рівень видимості «Свободи» не може бути поясненим лише більшою загальною впізнаваністю партії, що представлена в парламенті з усіма відповідними перевагами для публічності від нього, порівняно з біднішими на ресурси позапарламентськими партіями або громадськими ініціативами. Про участь у протестах провідних опозиційних партій – «Батьківщини»/БЮТ та «УДАРу» – на чолі з чи не найбільш упізнаваними публічними особами в Україні повідомлялося менше і до, і впродовж Майдану. Більше того, «Свобода» була найчастіше згадуваною у протестах партією в період 2010–2012 років, тобто до того, як потрапила до Верховної Ради.

Іншим можливим поясненням є те, що висока згадуваність у ЗМІ є взагалі характерною для радикальних сил, оскільки вони набагато частіше за поміркованих учасників беруть участь у провокаційних і насильницьких діях, приваблюючи цим спраглих до сенсацій репортерів. Ми можемо зробити оціночну перевірку цієї гіпотези. Це пояснення може відповідати дійсності у випадку «Правого сектору», 34% протестів за участі якого мали насильницький характер, а 24% – конфронтаційний (порівняно з 12% і 24% в середньому серед усіх протестів Майдану). Однак це не стосується «Свободи»: лише 7% протестів за  участі «Свободи» мали насильницький характер і тільки 11% – конфронтаційний. Тобто «Свобода» вдавалася до привабливіших для ЗМІ насильницьких і конфронтаційних дій навіть рідше ніж в середньому для майданівських протестів. Переважна більшість протестних подій за участі «Свободи» (83%) були конвенційними, тобто не такими вже й привабливими для ЗМІ.

Моє попереднє пояснення найбільшої згадуваності участі «Свободи» у протестах полягає в тому, що ця партія справді структурно відрізняється від типової української політичної сили, маючи об’єктивно вищий потенціал для участі в численних локальних протестах по всій Україні, який вона широко реалізовувала як під час Майдану, так і до його початку. На відміну від типових українських політичних партій (включаючи колишню помірковану опозицію), які скоріше можна охарактеризувати як електоральні машини з низьким рівнем низової залученості партійних членів та які часто за незначні гроші наймали людей для відвідування мітингів під партійними прапорами, «Свобода» є дійсно мобілізаційною партією з широкою загальнонаціональною мережею локальних груп ідеологічно відданих активістів.

В наших даних можна також побачити цікаві тенденції в динаміці участі різних організацій та ініціатив у майданівських протестах. Рисунок 7 показує частку найбільш помітних учасників протестів Майдану для кожної його фази 10. Політичні партії (включаючи «Свободу») очевидно втрачали перевагу в протестах, коли останні ставали дедалі радикальнішими. Середня частка протестів за участі політичних партій та/або політиків була вищою на ранніх фазах Майдану (до 19-го січня), складаючи понад 30%, однак в останній фазі впавши до 20%. Водночас, участь «Правого сектора» і «Самооборони Майдану» стала особливо помітною якраз в останній фазі протестів.

7Рис. 7. Частки найбільш помітних учасників протестів Майдану для кожної його фази.

 

Зрештою, участь крайніх правих у подіях Майдану мала важливі регіональні варіації. Всупереч очікуванням, після Києва (32%) найвища частка участі крайніх правих у місцевих майданах була повідомлена не на Заході країни, а на Сході та на Донбасі (29%); найнижча (не рахуючи Криму) – у Центрі (24%) та на Заході (23%). Те саме стосується участі інших політичних партій та/або політиків на місцевих майданах. На Донбасі (54%), Півдні (51%) та Сході (40%) вона була вищою ніж у Києві (37%), в Центрі (34%) та на Заході (29%). Такі розбіжності, очевидно, відображають не підтримку політичних партій на місцях, а швидше місцеву підтримку Майдану. За винятком Криму, місцеві майдани мали більш низовий характер там, де існувала переважна підтримка серед місцевого населення. Однак там, де більшість була проти Майдану, місцеві майдани були більш залежними від організаційних структур опозиційних партій, включаючи «Свободу». Водночас, опозиційні партії та крайні праві, котрі і так мали дуже низький рівень довіри серед мешканців Півдня і Сходу, могли відштовхувати цих людей від Майдану ще більше, зводячи нанівець потенціал для розвитку дійсно всеукраїнського руху проти Януковича й роблячи загальнонаціональне схвалення результатів Майдану майже неможливим.

8

Рис. 8. Регіональний розподіл участі часток крайніх правих, а також політичних партій і місцевої влади у протестах Майдану.

 

Висновки

Хоча, очевидно, необхідні більш детальні дослідження участі крайних правих у протестах Майдану, регіональних розбіжностей (зокрема, винятку Криму) та ролі насильства, навіть цей попередній аналіз демонструє, що участь крайніх правих на Майдані аж ніяк не була незначною. Крайні праві були найбільш видимим і впізнаваним колективним агентом серед учасників Майдану  з найвищою часткою участі у протестних подіях, повідомлених ЗМІ, в тому числі в насильницьких подіях, які мали критичне значення і зазвичай привертали найбільше уваги. Крайні праві були найчастіше згадуваними ідентифікованими колективними агентами протягом усіх стадій Майдану. Незважаючи на спад участі «Свободи» в останні дні збройного протистояння, перше місце перехопив «Правий сектор». Усупереч очікуванням, крайні праві (як політичні партії, так й індивідуальні політики загалом) частіше згадувалися на місцевих майданах у східних і південних регіонах, аніж на Заході чи в Центрі – тобто саме там, де вони мали найнижчу підтримку серед місцевого населення.

Потрібно нагадати, що джерела наших даних – це переважно українські новинні сайти обласного рівня, які навряд значною мірою залучені до «великої політики». Спрямованість новин може відображати політичні упередження редакції або авторів, але сумнівно, що вони виражають якісь значні політичні чи економічні інтереси. Звичайно, результати аналізу протестних подій можна ставити під сумнів, посилаючись на те, що повідомлення ЗМІ лише певною мірою відображають реальність. Тим не менше, так чи інакше ми покладаємося на повідомлення ЗМІ, слідкуючи за новинами, шукаючи інформацію про навколишні події і приймаючи практичні рішення, однак, звісно, пам’ятаючи про можливість зіткнутися з помилкою чи заангажованістю. Якщо ми не пристаємо на крайню конспірологічну позицію («ЗМІ завжди брешуть щодо всього»), ми можемо використовувати ЗМІ як важливі, практичні та корисні інструменти для того, щоб дізнаватися про реальні події у світі. Однак навіть із радикально конструктивістської точки зору –  тобто відкидаючи будь-яку можливість суджень про реальні події на основі повідомлень ЗМІ, – ми не можемо заперечувати їх реальний вплив на формування поглядів їх аудиторії. Навіть будучи якомога обережними щодо висунення суджень щодо «реальної» участі крайньо правих на Майдані, так чи інакше «Свобода» була найбільш видимим політичним актором на Майдані, а «Правий сектор» – найпомітнішим насильницьким політичним агентом. Їхня висока видимість могла помітно вплинути на сприйняття Майдану, особливо в людей, які наперед були упереджені щодо нього внаслідок відомих історичних і культурних факторів. Зокрема той факт, що майдани на Сході та Півдні (не враховуючи Крим) мали найбільшу частку участі партій і крайніх правих, може бути вкрай показовим для розуміння, чому Майдан не переріс у загальнонаціональне повстання і чому він призвів до спалаху громадянської війни в одному з регіонів, яка була підтримана російською інтервенцією.

Як це стало можливим? Наші дані вказують, що значна участь крайніх правих у протестах Майдану навряд є вигадкою ворожих російських медіа. Навпаки, ми можемо побачити природне і неуникне продовження попередньо сформованої протестної коаліції між поміркованою опозицією і «Свободою». Ця протестна коаліція була сформована впродовж правління Януковича, коли помірковані опозиційні партії чимдалі активніше співпрацювали зі «Свободою». «Батьківщина» і «Фронт змін» діяли переважно як електоральні машини з незначним потенціалом справжньої «активістської» мобілізації та з широким застосуванням «проплаченої» мобілізації. Вони могли бути зацікавлені в підвищенні рівня протестного мобілізаційного потенціалу за допомогою «Свободи», яка мала більше ідеологічно відданих активістів і широку мережу локальних осередків, що були здатні підключатися до низової протестної активності майже по всій країні. Водночас, ще перед Майданом поміркована опозиція легітимізувала «Свободу» як складову «нормальної» української політики, без жодної серйозної критики її реакційної та антидемократичної ідеології 11. Маючи на увазі цю історію та мобілізаційні ресурси «Свободи», її пізніша участь у Майдані та вплив на його імідж і риторику стали більш ніж природними наслідками і, попри певну критику (Kulyk 2014), не були серйозним чином поставлені під сумнів. Ця поширена толерантність до крайніх правих перед обличчям «більшого зла» – Януковича – допомогла «Свободі» відіграти найпомітнішу роль на Майдані та пізніше сприяти його делегітимізації в очах більшості населення південно-східної України, створюючи передумови для громадянської війни.

Чому «Свобода» та «Правий сектор» виявилися нездатними конвертувати свою протестну активність у високі електоральні результати на виборах 2014 року – цілком інше питання. Власне, чому вони з необхідністю мали бути здатні на це? Результати нещодавніх парламентських виборів мають дуже слабку кореляцію з даними на рисунку 3. Найбільш активні партійні структури виявилися серед невдах електорального змагання, де перемогли партії та блоки, що не відігравали помітної ролі на Майдані. Протестна активність і виборчі кампанії керуються різними логіками і потребують різних типів ресурсів. Щоб бути активно представленим у протестній кампанії, необхідно мати потужну мережу відданих активістських колективів. Це може бути корисним для виборчої кампанії, однак для неї значно важливіші гроші та прихильність впливових ЗМІ. В будь-якому випадку, необхідні додаткові дослідження для розуміння, чому «Свобода» і «Правий сектор» втратили свою можливість стати справжнім авангардом Майдану і конвертувати потужну присутність у сильні владні позиції.

Зрештою, ми безсумнівно потребуємо більш деталізованих досліджень також щодо інших вимірів впливу крайніх правих на українську політику поза електоральними результатами: широке поширення гасел, раніше використовуваних лише в межах націоналістичної субкультури, популяризація праворадикальних постатей минулого та їх ідеології, вплив на риторику мейнстримних політичних діячів, афілійовані парамілітарні та військові структури, призначення крайніх правих на високі посади до правоохоронних органів та потенціальна спроможність повернути свою зброю проти держави 12.

Переклав Антон Печенкін

 

Джерела:

Ishchenko V., 2011. Fighting Fences vs Fighting Monuments: Politics of Memory and Protest Mobilization in Ukraine. In: The Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe, 19 (2), p. 369-395.

Ishchenko, Volodymyr, 2014. Ukraine has ignored the far right for too long – it must wake up to the danger. In: The Guardian. Available 13.12.2014 at: [link].

Koopmands R., Rucht D., 2002. Protest Event Analysis. In: Klandermans B. Staggenborg S. (eds). Methods of Social Movement Research.

Kudelia, Serhiy, 2014. Review: Andrew Wilson «Ukraine Crisis.» Available 13.12.2014 at:  [link].

Kulyk, Volodymyr, 2014. On «faecal march» and «banderite slogans.» In: Krytyka. Available 13.12.2014 at: [link].

Martsenyuk T., 2012. The State of the LGBT Community and Homophobia in Ukraine. In: Problems of Post-Communism, vol. 59 (2), p. 51-62.

Ryabchuk A., 2013. Divergent trajectories of the miners’ movements in Ukraine and South Africa. In: Scientific Proceedings of National University of Kyiv-Mohyla Academy, 148: Sociology, p. 62-68.

Ryabchuk A., 2014. Right Revolution? Hopes and Perils of the Euromaidan Protests in Ukraine. In: Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe, 22 (1), p. 127-134.

Shekhovtsov, Anton, 2014a. A response to Cas Mudde’s «A new (order) Ukraine.» Доступ 13.12.14 за адресою: [link].

Shekhovtsov, Anton, 2014b. Is Putin a New Hitler in the Making? Доступ 13.12.14 за адресою: [link].

Shenfield, Stephen D, 2014. Maidan: Democratic Movement or Nationalist Mobilization?  Доступ 13.12.14 за адресою: [link].

Ukrainian Protest and Coercion Data. Available 13.12.2014 at: [link].

Umland, Andreas, 2014. Kyiv’s Euromaidan is a Liberationist and not Extremist Mass Action of Civic Disobedience. Доступ 13.12.14 за адресою: [link].

Вєдров О., 2010. Парк конфліктів: боротьба в лісопарку як дзеркало харківської громади. В: Спільне: журнал соціальної критики, 2, с. 96-101.

Дутчак О., Іщенко В., 2010. «Право на місто» або точкові протести проти точкових забудов: дилеми міського руху на прикладі ініціативи «Збережи старий Київ». В: Спільне: журнал соціальної критики, 2, с. 102-117.

Київський міжнародний інститут соціології, 2014. Від Майдану-табору до Майдану-січі: що змінилося? Доступ 13.12.14 за адресою: [link].

Коркач Д., 2011. Університет на барикадах: студентський протест в українському контексті. В: Спільне: журнал соціальної критики, 3, с. 106-113.

Лихачев, Вячеслав, 2014а. «Правый сектор» и другие: национал-радикалы и украинский политический кризис конца 2013 – начала 2014 года». В: Россия – не Украина: современные акценты национализма, М.: Центр «Сова».

Лихачев, Вячеслав, 2014b: Майдан и через сто лет будет привлекать исследователей. Доступ 13.12.14 за адресою: [link].

Марценюк Т., 2010. ЛГБТ-движение Украины: 10 лет спустя. В: Гендерные исследования, 20-21.

Решетин, Сергей, 2014. Вопрос украинским товарищам: так ли заметно присутствие праворадикалов в политической жизни Украины. В: Открытая Левая. Доступ 13.12.14 за адресою: [link].

Симончук О., 2011. Класова дія: тенденції формування соціальних класів в Україні. В: Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 4, с. 50-96.

Умланд, Андреас, 2013. Типичная разновидность европейского правого радикализма? Четыре особенности Всеукраинского объединения «Свобода» в сравнительной перспективе. В: Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры, 1, c. 146.

Федоренко К., 2013. Протестная активность крайних правых в Украине в 2010-2012 гг.: Всеукраинское объединение «Свобода» в сравнительной перспективе. В: Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры, русское издание, 1. Доступ 13.12.14 по адресу: [link].

Notes:

1. Ліво-ліберальні опоненти тези про важливість праворадикальної активності на Майдані були менш помітні та зазвичай слідували аргументам таких експертів як Антон Шеховцов або В’ячеслав Ліхачов. Див., наприклад, статтю Сергія Решетіна (2014).

2. Див., наприклад: Koopmands, Rucht  2002.

3. У 2009—2011 роках ми використовували 150-170 веб-сайтів.

4. Деякі академічні статті, що використовували або цитували базу даних UPCD: Ishchenko 2011; Martsenyuk 2012; Ryabchuk 2014; Ryabchuk 2013; Федоренко 2013; Симончук 2011; Коркач 2011; Дутчак, Іщенко 2010; Марценюк 2010; Вєдров2010.

5. Окрім протестів, до бази даних включені наступні події:

– позитивні реакції (поступки) – практичні дії, спрямовані на повне чи часткове задоволення вимог протестувальників. Обіцянки задовольнити вимоги не враховуються, однак, враховуються офіційні накази, постанови, розпорядження, спрямовані на задоволення вимог, незалежно від того, чи були вони втілені;

– негативні реакції на протести (репресії) – практичні заходи, спрямовані на запобігання чи опір протестним діям, юридичний або фізичний тиск на учасників із боку держави або організацій-об’єктів протесту;

– інші репресії (систематично кодуються з 28 липня 2014 року) – практичні заходи уряду або приватних компаній, спрямовані на запобігання або придушення критичної чи опозиційної соціополітичної активності, що не може бути визначена як протестна подія за нашою методикою.

6. Події березня-липня 2014 року кодуються зараз із запізненням через велику кількість повідомлень, що перевищує наші ресурси.

7. Ми визначаємо українські макрорегіони наступним чином: Центр (Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Вінницька, Черкаська, Полтавська, Кіровоградська області), Крим (АР Крим та м. Севастополь), Донбас (Донецька та Луганська області), Схід (Харківська, Дніпропетровська, Запорізька області), Київ (м. Київ), Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська області), Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області).

8. «Об’єднана опозиція» представляла собою спільний виборчий список «Батьківщини», «Фронту змін» та ряду дрібних партій перед парламентськими виборами 2012 року. Цей бренд використовувався під час протестних подій і, звісно, підхоплювався ЗМІ. Протести за участі «Об’єднаної опозиції» (майже виключно у 2012 році), приписані і «Батьківщині», і «Фронту змін».

9. Список конкретних дій, приписаних до кожної категорії, можна переглянути в кодувальній книзі Ukrainian Protest and Coercion Data на сайті http://cslr.org.ua.

10. Фази Майдану визначено відповідно до ключових подій у Києві. Так, перша фаза покриває переважно мирне і конвенційне наметове містечко Євромайдану з 21-го по 29-те листопада. Друга фаза починається з грубого розгону першого наметового містечка 30-го листопада. Третя фаза стартує 19 січня з початком масового насильства на вулицях Києва. Фінальна, четверта фаза починається 18-го лютого після розірвання перемир’я між протестувальниками і правоохоронцями в Києві та невдалої спроби розгону Майдану, що призвели до масових вбивств і повалення Януковича. Фази охоплюють наступні кількості майданівських протестних подій: І – 268, ІІ – 1036,ІІІ – 1056, IV – 874.

11. Андреас Умланд, зокрема, звертає увагу на брак типового «санітарного кордону» між центристськими та крайніми правими партіями в Україні: «У своїй виборчій кампанії, лідери Об’єднаної опозиції – як і багато демократично орієнтованих журналістів – зробили багато для відбілювання навколофашистського образу соціал-націоналістів» (Умланд 2013).

12. Деякі подібні питання піднято тут: Ishchenko 2014.

Залишити коментар